Десь у малому віці я пам'ятаю ще таку "розвагу": взятися вголос і певний час повторювати звичайне слово.
Абияке.
Ну, хіба наприклад, голова-голова-голова-…, чи дорога-дорога-дорога … Не важливо що, головне достатньо довго.
В результаті тоді (досить швидко) слово втрачало значення, та перетворювалося на порожню купку звуків, ні з чим не з‘єднаних, ні про що не сказаних і безтямних. Лепет і гучання відривались, а за ними поставало щось безмовне й неосяжне. Порожнє, неспростовно плотське та тваринно несвідоме?
Я спробував це повторити літ у тридцять. Нічого не вдалося впень.
Скільки я не талдичив одне й те саме слово, значення від нього не відривалося. Я залишався в межах семантики та просто бубонів собі далі, як отой буддист священні мантри. Моя особа, певно (чи здавалося), стала існувати тільки в межах мови. Слова вперто втримували зміст.
Я це робив, але тепер не можу.
Малюк на це був здатен, а дорослий ні. Що справді дивно.
Я пам’ятаю, що існувала мовна межа, але перетнути її вже годі.
Тепер мене міцно зроблено зі слів.