Мого батька викинули з Національного оркестру народних інструментів за "огидний потяг до грошей". (Як це тоді політично називалося?..)
Він влаштувався у музичну школу №9 десь на Круглоуніверситецькій (над Бесарабкою), допрацював до пенсії в одному рваному костюмі, й отримав медаль.
- Кому потрібні ці бляшанки, - ляпнув я про його нагороду, за що (як і за решту мого життя) тепер мені стидко.
Втім, він не спинився.
Савєцька влада пішла в туфту.
- Сільське господарство, - його цитуючи, - це джерело свободи.
Не знаю, звідки він це взяв. Звучить поцупленим, здається вивченим і штучним. Усе життя (здається натепер) я бачив його на городі складеним удвоє, опаленим на сонці, переверненим дупою догори, головою до землі. Чи це й була, справді, свобода?
Батько перекопав і перегромадив увесь город, аби зробити круті схили, якими марив його тесть, дядько Іванов. Тепер земля виглядала, як напіввідкрита книжка. Він засадив її тюльпанами.
Про квіти тра добре знать. Осьде.
8 березня та 1 вересня.
Тьолкін день. Початок школи. Всі купують квіти. Геть усі. Поголовно. Масово. Кожен.
Уявіть собі запит. Згадайте-но потребу. Прибуток. Мані.
Я гадаю, ці два дні зробили батьків непомітними багачами ще за савєцьких часів.
У них були гроші (як я назадгузь тепер розумію).
У них були жужми облігацій державного займу по 20 рублів кожна.
У них була машина, а потім друга хата з великим обійстям у Лютежі, (і третя коло Кагарлика, no big deal)...
Ми, здається, мали все, що заманеться.
(Одної миті - як мені тепер здається - батьки обговорювали розлучитися, щоби паралєльно виїхати в Ізраїль та зійтись. Але того не сталося, на жаль.)
Квіти, втім, годують, блін.
- Ти ж пам"ятаєш, де все заховано? - спитав мене батько вже по кінці СРСР, невдовзі до мого для всіх раптового перекиду в США.
- Нєєє... - сказав я, і сам здивований, і неприємно здивувавши батька.
Він повів мене у цегляний сарайчик і показав зовсім певну місцину під стінкою. Там-то було закопано трилітрову скляну банку, повно набиту золотими шлюбними обручками і браслетами. (Я не брешу).
Про яку я не мав анінайменшої пам"яті.
Вона ще й зараз там на щастя археологам.