Був десь приблизно 2007 рік, 9 травня. Я ще тоді працював в районному будинку культури, на новій в той час посаді комп’ютерщика, як мене тоді називали ті, що комп’ютера ніколи не бачили, хакером. Записував музику, набирав тексти виступів, концертні програми. У зв’язку з цим мусив бути на усіх святах і заходах, щоб включати фанеру , носити колонки, допомагати звукорежисеру. Робота в ті часи не бий лежачого, крім того після кожного свята і стіл, і до столу. Але мова не про це. Відсутність справжньої роботи дозволяє спостерігати. І саме тоді я побачив те, що запам’ятав на все життя.
Свято було в самому розпалі, основний концерт вже закінчився, а залишилася грати лише духова музика. Ветерани з ніг до голови обвішані орденами, в основному полковники, підполковники, якийсь генерал. Море квітів. Підприємці з ковбасами, пивом, шашликами. Ветерани Афганістану своєю купкою. Діти , батьки , атракціони. Польова кухня із юшкою і солдатською кашею. Одним словом , шум, гам ніде пройти , ніде протовпитись.
Ветерани зібрались в кафе , їм накрили великий багатий стіл, представники адміністрації разом з ними, якісь виголошують тости, про щось говорять. Якісь заїжджені давно слова, червоні масні обличчя керівників району чи то від горілки, чи то від сонця, що так пекло немилосердно. Все йшло по встановленому багаторічному сценарію.
І раптом в куточку , десь зовсім близько з боку від кафе , за 2 чи 3 метри від цього великого свята, за дерев’яним круглим столом,що звичайно виносять тільки літом, я побачив ветерана, що сидів сам. Він - сивий ,худий і беззубий дідок, у солдатській м’ятій гімнастерці, мабуть дружина померла і нікому про нього подбати,поряд на столі солдатська пілотка із зіркою, самотня медаль, що позеленіла за довгі роки. Він весь час намагався пережувати якийсь кусочок хліба , поряд в мисці була ще тюлька. Я перевів погляд : багатий стіл з ковбасами,горілкою вином, і навіть шампанським, честь, хвала і шана і цей хліб і тюлька. Ветеран скоса поглядав на свято , що вирувало без нього. В його погляді не було злості, не було бажання піти туди. Він не хотів туди, хоча як я зрозумів його туди й не звали. Він сидів сам, старий і немічний, але у погляді його я побачив, хто з них воював ,а хто хапав ордени, хто сидів у окопах під дощем і снігом , а хто вигрівав своє пузо у бліндажах. Він дивився на свято і в його очах старечих і заплаканих був смуток, не радість , не щастя, а тихий смуток, можливо за такими як і він, справжніми солдатами, яких давно уже немає. У нього не було на столі навіть пива, у пустому стакані стояла лише зламана посередині одна єдина квітка… Я все зрозумів…Я хотів щось для нього зробити. Хоча б чимось пригостити. Але я бачив, він не візьме нічийого, він за все своє життя звик їсти тільки власний хліб, тільки те , що заробив сам…Він не візьме, а може навіть образиться.
Я більше не зміг на це дивитись і пішов додому, так і не дочекавшись того року професійного гульдебасу. Більше я його не бачив, мабуть він зустрівся із своєю дружиною…
03.12.2018 р (Реальні спогади).

Хата , стара покинута хата… Навколо бур’яни . Все захаращено і занедбано. Пошарпані вікна виглядають своїх господарів, коли вони прийдуть, коли повернуться ? Ні, не прийдуть. Звідси не повертають. І стоїть хата пусткою, потрохи влазить у землю. І щось у всьому цьому зловіще і страшне. Адже жили колись люди, був сміх, були розмови, були діти, онуки а зараз нічого. Зовсім нічого. Ніхто не сяде на сходах випити чаю, ніхто не засвітить світла увечері. Нікому топтати стежину до рідного дому. Усе скінчилося, хоча ще є хата , але це тільки поки що… Поки що дивиться вона на світ порожніми темними очима, у яких застигла німа і мертва тиша. Дивиться і чекає, чекає до останнього, на тих хто захоче тут жити. Надія ще жевріє ,але з кожним днем її все менше і менше. Але уява малює усміхнені дитячі обличчя, розмову матері, весняний вишневий цвіт,що як сніг літає довкола. Все таке світле і молоде, все, що хоче жити і радіти . Своїй землі, своєму дому, своєму садочку і мерехтливому нічному місяцю, який сходить на небі і світить у ці щасливі ночі. Ночі юності , надії і любові…
А зараз стоїть старенька хата, забута і назавжди залишена тут, як фотографія, на яку вже нікому поглянути. Тих хто знав її уже немає, тих хто хоче знати теж. Ніщо вже не зміниться, ні до кого прихилитися, нікого прихистити. І сумно і страшно від того в душі. Бо колись усе село було живим і молодим. Кожен був товариш, друг і брат. А зараз такі хати через одну. І люди стали цуратися людей. Кожен живе сам по собі… Немає більше радості у селі. Село вмирає і тільки тиша в полудневу спеку боляче ріже вуха своєю самотністю і безвихіддю.

19.08.2018 (Все на основі реальних подій,вибачте за цинізм)

Іду подалі від людей, у ліс у тінь дерев на самоту. Там, де лиш вітер шугає верхів'ям безмовних дубів. Де трави переплелися із вітром у музику спокою, мелодію душі. Де чутно лиш шурхіт природи і дерева дають тобі силу. Ти один у цьому великому світі сповненому життя. Кожна травинка, кожен листочок, все, все навкруг живе, хоч і мовчазне . Або, я просто не можу розчути і перекласти їх слів, не можу зрозуміти, що вони кажуть і порозмовляти з ними. А може це і на краще. Краще не знати, краще не відчувати… Краще просто посидіти обіпершись спиною до дуба і поглянути удалечінь. Там де поля, де поодинокі дерева заступають собою зелені трави і річку, що вже майже повністю заросла очеретом. Там, десь далеко, сліпуче сонце випалює землю, а тут тінь і спокій. Тут життя і надія. Ці дерева захищають мене і я їх люблю усім серцем. Може вони відчувають мої думки, може знають, що я не зроблю їм зла… Але близько , зовсім поряд якщо піти туди куди не потрібно їх вже немає, їх знищили, спаплюжили, використали і залишили лиш слід людської жадібності і дурості… Я не піду туди, я сам, як і вони потребую зцілення. Я так як і вони надіюсь відродитись. Якщо я побачу ї скривджених, то я не зможу… Я не можу змінити цей світ. Він великий і безмежний. А я уже слабкий. Я втратив віру у людей і добро. І я тут, разом з тими, що лишились. Я дивлюсь доверху туди де хмари торкаються дерев, туди де листя тріпотить і шумить, туди де синє небо , немов ріка дивиться на мене згори і думає , хто це , що він тут робить, чого йому треба під тим широким дубом. Я не знаю. Я відчуваю потребу бути саме тут де більше немає нікого крім мене і цього дуба, що звівся до самого неба на цьому горбку . І звідси відкривається майже увесь світ. Крихітні мурахи повзають у траві. І ти розумієш , як багато ти не знав; що тут прямо під ногами живе і існує інший світ, який так саме не знає про наш як і ми не знаємо про них. Вони живуть, рухаються, щось шукають, про щось думають, вони зовсім крихітні, але вони є. І хто знає, хто з нас мудріший ми чи вони. Сприйняття світу, цілі життя, цінності можуть бути зовсім різними, але те що ми живемо на одній землі об’єднує нас. Ми шукаємо розумне життя на інших планетах, а можливо воно тут. Можливо саме ця мураха стоїть на щабель вище від нас, адже вона не знищує все навколо, не руйнує заради наживи, не потребує того, що їй не потрібно. Вона бере лише те, без чого не може вижити. А людина загарбник, ворог, інопланетянин, який знищує чужу планету і іде далі…

Їду через село, повертаюся від батьків. У голові рій думок. Від них лише смуток і біль, який знову повернувся. Знову чорні думки і безвихідь, відсутність бажання жити і пошук причин жити. Дивлюсь на дорогу немов автомат , немов робот що виконує команди. Аж раптом мозок вихоплює кадр з життя. Біля дороги жінка на велосипеді принесла газети, мабуть поштарка, а назустріч вийшов чоловік років 60 -65, вже сивий , але ще видно ще є сила в людини. Лише мить, тому що автомобіль поминув їх, але в голові виринає задоволена посмішка чоловіка, жилаві спрацьовані руки, чепурна без жодного недоліку хата під плиткою, і зелене-зелене подвір’я, де кожна травинка немов однаково підстрижена, берізка біля хати і все таки ніби із дитячої книжечки, красиве і намальоване, але воно справжнє.
Поштарка теж радісна, хоча її бачив із спини, але це було видно по її рухах, швидких і рвучких. Вони лишились там позаду про щось розмовляти. Людина на велосипеді , яка проїхала за день мабуть вже не мало і не зовсім старий чоловік, який видко по обличчі задоволений своїм життям. Який мабуть сам збудував цю хату, посіяв цю траву і посадив берізку. І зараз він почуває себе на своєму місці. Він там де хотів би бути. І не важливо що це глухе Богом забуте село, що магазин працює тоді коли продавець має час, що пенсія у нього мала і її ні на що не вистачає. Але він щасливий це не підробити. Як і ця жінка на велосипеді, яка в спеку мусить виконувати свою роботу, за яку платять копійки…
А я ? Де б я хотів бути ? Чому так важко на душі , хоча здається немає від чого ? Чому здається що все, що я роблю щось не те чого б я хотів ? Щось зовсім не те, і щось зовсім не так. Але я на мить зрадів , що хоча б хтось щасливий, хоча б хтось зробив те, чого не вдалося мені. І мені радісно за цього чоловіка , за цю жінку тому що щастя не купити ні за які гроші, не проміняти на автомобіль з кондиціонером, не вкрасти у сусіда. Щастя воно або є або його немає. Але життя іде, де бідні заздрять багатим, багаті хочуть багатіти ще більше, і перші і другі в решті решт залишаються в дурнях, бо кожного чекає одне і те ж саме з різницею у вартості домовини… І дуже рідко трапляються такі яких я зустрів сьогодні.

Для того щоб писати - потрібні почуття , для того щоб щось відчувати – розум. А якщо ти хочеш, щоб написане побачили інші – самозакоханість і гордість. А гордість у будь-якому випадку зло…

Ніч. Вітер шумить чорним листям. Хмари іноді пробігають по зоряному небу. Щось величне і незвідане, щось до болю знайоме, щось таке що не можна спіймати у всьому навколо. Щось, що хотілося б запам’ятати на все життя і ніколи не забути. Ти сам наодинці з цим вітром і небом. Ти відчуваєш, що такого більше не буде ніколи. І кожна мить як подих , як думка , яку так легко втратити. Нічого не треба,тільки цю ніч, ці думки, цей вітер, який навіює може тривогу а може надію, цю невизначеність, яка порушує всю практичність, матеріальність. І ти розумієш, що не тільки ти це відчував, а сотні, тисячі а може й тисячі тисяч… Ті кого зараз немає, ті кого ще немає… І ти не знаєш для чого все це. Для чого страждання, для чого думки, чому ти намагаєшся щось зрозуміти, і коли ти зовсім здавалося близько до того щоб знайти відповідь, ти раптом бачиш , що знову далеко, знову і знову все зникло, як туман , як пил, як пісок що хтось просіяв через руки. Хтось дуже жорстокий грається із тобою. Хтось не дає осмислити і зрозуміти те , що ти хотів би зрозуміти і осмислити.
Ніч, вітер шумить, але немає нікого поряд. І ти немов один у всьому світі. Ти самотній і самотній завжди, від народження і до самої смерті. Таке призначення людини – бути самотньою… А ніч лише дозволяє відкрити очі, побачити те, що сховане за денним світлом, за химерами нашого життя…
Солодкий свіжий вітер, подих трав, суміш квітів і смутку, що закрадається в твоє серце. Він несе тебе від надії до приречення, від молодості і щастя до старості і забуття. Він заставляє жити і не дає помирати, коли ти цього забажаєш, і прирікає на смерть коли тобі все набридло. Ти відчуваєш себе невід’ємною часткою всього цього, тим що не може зникнути безслідно, тим, що вічне як і ця природа. Вічні страждання, вічний страх, невизначеність, невідомість…
Ніч,дорога стежкою додому, по якій гулко чути кроки, іноді здається що ще чиїсь. Але це тільки уява, яка не дає спокійно дійти. Ніби хтось дивиться тобі в спину. Хтось, хто сильніший, хто тут хазяїн, і не зовсім людина. І ти намагаєшся йти швидше, а потім починаєш бігти поки в голові не починає гупотіти, а потім зупиняєшся і думаєш що з тобою , чого ти злякався, адже немає нікого, немає нічого. Абсолютно нічого. Але щось є, щось чого не побачити. І здається немов ти чужий тут, вдома, серед стежок і доріг сходжених і переходжених. Ти чужий , а хтось має всі права на все це і він слідкує.
Але ти віриш , що ти сильніший, ти міцніший ніж здаєшся, і нікому тебе не зламати, навіть, якщо прийдеться померти. Ти сильніший, адже дух сильніший завжди. І нікому, нікому не дозволиш, тут на своїй землі, на землі квітучих вишень заставити тебе боятись… Ти переміг. І так має бути завжди. Ти у себе вдома. Це наша земля , добра чи недобра але наша. Споконвіку доки стоїть цей світ і доти поки він буде стояти.
Я люблю цю ніч, це літо і вітер, теплий ласкавий вітер, який несе віру у краще. Адже світ має бути для добра, для тепла і любові…