Ніч. Вітер шумить чорним листям. Хмари іноді пробігають по зоряному небу. Щось величне і незвідане, щось до болю знайоме, щось таке що не можна спіймати у всьому навколо. Щось, що хотілося б запам’ятати на все життя і ніколи не забути. Ти сам наодинці з цим вітром і небом. Ти відчуваєш, що такого більше не буде ніколи. І кожна мить як подих , як думка , яку так легко втратити. Нічого не треба,тільки цю ніч, ці думки, цей вітер, який навіює може тривогу а може надію, цю невизначеність, яка порушує всю практичність, матеріальність. І ти розумієш, що не тільки ти це відчував, а сотні, тисячі а може й тисячі тисяч… Ті кого зараз немає, ті кого ще немає… І ти не знаєш для чого все це. Для чого страждання, для чого думки, чому ти намагаєшся щось зрозуміти, і коли ти зовсім здавалося близько до того щоб знайти відповідь, ти раптом бачиш , що знову далеко, знову і знову все зникло, як туман , як пил, як пісок що хтось просіяв через руки. Хтось дуже жорстокий грається із тобою. Хтось не дає осмислити і зрозуміти те , що ти хотів би зрозуміти і осмислити.
Ніч, вітер шумить, але немає нікого поряд. І ти немов один у всьому світі. Ти самотній і самотній завжди, від народження і до самої смерті. Таке призначення людини – бути самотньою… А ніч лише дозволяє відкрити очі, побачити те, що сховане за денним світлом, за химерами нашого життя…
Солодкий свіжий вітер, подих трав, суміш квітів і смутку, що закрадається в твоє серце. Він несе тебе від надії до приречення, від молодості і щастя до старості і забуття. Він заставляє жити і не дає помирати, коли ти цього забажаєш, і прирікає на смерть коли тобі все набридло. Ти відчуваєш себе невід’ємною часткою всього цього, тим що не може зникнути безслідно, тим, що вічне як і ця природа. Вічні страждання, вічний страх, невизначеність, невідомість…
Ніч,дорога стежкою додому, по якій гулко чути кроки, іноді здається що ще чиїсь. Але це тільки уява, яка не дає спокійно дійти. Ніби хтось дивиться тобі в спину. Хтось, хто сильніший, хто тут хазяїн, і не зовсім людина. І ти намагаєшся йти швидше, а потім починаєш бігти поки в голові не починає гупотіти, а потім зупиняєшся і думаєш що з тобою , чого ти злякався, адже немає нікого, немає нічого. Абсолютно нічого. Але щось є, щось чого не побачити. І здається немов ти чужий тут, вдома, серед стежок і доріг сходжених і переходжених. Ти чужий , а хтось має всі права на все це і він слідкує.
Але ти віриш , що ти сильніший, ти міцніший ніж здаєшся, і нікому тебе не зламати, навіть, якщо прийдеться померти. Ти сильніший, адже дух сильніший завжди. І нікому, нікому не дозволиш, тут на своїй землі, на землі квітучих вишень заставити тебе боятись… Ти переміг. І так має бути завжди. Ти у себе вдома. Це наша земля , добра чи недобра але наша. Споконвіку доки стоїть цей світ і доти поки він буде стояти.
Я люблю цю ніч, це літо і вітер, теплий ласкавий вітер, який несе віру у краще. Адже світ має бути для добра, для тепла і любові…