Був десь приблизно 2007 рік, 9 травня. Я ще тоді працював в районному будинку культури, на новій в той час посаді комп’ютерщика, як мене тоді називали ті, що комп’ютера ніколи не бачили, хакером. Записував музику, набирав тексти виступів, концертні програми. У зв’язку з цим мусив бути на усіх святах і заходах, щоб включати фанеру , носити колонки, допомагати звукорежисеру. Робота в ті часи не бий лежачого, крім того після кожного свята і стіл, і до столу. Але мова не про це. Відсутність справжньої роботи дозволяє спостерігати. І саме тоді я побачив те, що запам’ятав на все життя.
Свято було в самому розпалі, основний концерт вже закінчився, а залишилася грати лише духова музика. Ветерани з ніг до голови обвішані орденами, в основному полковники, підполковники, якийсь генерал. Море квітів. Підприємці з ковбасами, пивом, шашликами. Ветерани Афганістану своєю купкою. Діти , батьки , атракціони. Польова кухня із юшкою і солдатською кашею. Одним словом , шум, гам ніде пройти , ніде протовпитись.
Ветерани зібрались в кафе , їм накрили великий багатий стіл, представники адміністрації разом з ними, якісь виголошують тости, про щось говорять. Якісь заїжджені давно слова, червоні масні обличчя керівників району чи то від горілки, чи то від сонця, що так пекло немилосердно. Все йшло по встановленому багаторічному сценарію.
І раптом в куточку , десь зовсім близько з боку від кафе , за 2 чи 3 метри від цього великого свята, за дерев’яним круглим столом,що звичайно виносять тільки літом, я побачив ветерана, що сидів сам. Він - сивий ,худий і беззубий дідок, у солдатській м’ятій гімнастерці, мабуть дружина померла і нікому про нього подбати,поряд на столі солдатська пілотка із зіркою, самотня медаль, що позеленіла за довгі роки. Він весь час намагався пережувати якийсь кусочок хліба , поряд в мисці була ще тюлька. Я перевів погляд : багатий стіл з ковбасами,горілкою вином, і навіть шампанським, честь, хвала і шана і цей хліб і тюлька. Ветеран скоса поглядав на свято , що вирувало без нього. В його погляді не було злості, не було бажання піти туди. Він не хотів туди, хоча як я зрозумів його туди й не звали. Він сидів сам, старий і немічний, але у погляді його я побачив, хто з них воював ,а хто хапав ордени, хто сидів у окопах під дощем і снігом , а хто вигрівав своє пузо у бліндажах. Він дивився на свято і в його очах старечих і заплаканих був смуток, не радість , не щастя, а тихий смуток, можливо за такими як і він, справжніми солдатами, яких давно уже немає. У нього не було на столі навіть пива, у пустому стакані стояла лише зламана посередині одна єдина квітка… Я все зрозумів…Я хотів щось для нього зробити. Хоча б чимось пригостити. Але я бачив, він не візьме нічийого, він за все своє життя звик їсти тільки власний хліб, тільки те , що заробив сам…Він не візьме, а може навіть образиться.
Я більше не зміг на це дивитись і пішов додому, так і не дочекавшись того року професійного гульдебасу. Більше я його не бачив, мабуть він зустрівся із своєю дружиною…
03.12.2018 р (Реальні спогади).