Хата , стара покинута хата… Навколо бур’яни . Все захаращено і занедбано. Пошарпані вікна виглядають своїх господарів, коли вони прийдуть, коли повернуться ? Ні, не прийдуть. Звідси не повертають. І стоїть хата пусткою, потрохи влазить у землю. І щось у всьому цьому зловіще і страшне. Адже жили колись люди, був сміх, були розмови, були діти, онуки а зараз нічого. Зовсім нічого. Ніхто не сяде на сходах випити чаю, ніхто не засвітить світла увечері. Нікому топтати стежину до рідного дому. Усе скінчилося, хоча ще є хата , але це тільки поки що… Поки що дивиться вона на світ порожніми темними очима, у яких застигла німа і мертва тиша. Дивиться і чекає, чекає до останнього, на тих хто захоче тут жити. Надія ще жевріє ,але з кожним днем її все менше і менше. Але уява малює усміхнені дитячі обличчя, розмову матері, весняний вишневий цвіт,що як сніг літає довкола. Все таке світле і молоде, все, що хоче жити і радіти . Своїй землі, своєму дому, своєму садочку і мерехтливому нічному місяцю, який сходить на небі і світить у ці щасливі ночі. Ночі юності , надії і любові…
А зараз стоїть старенька хата, забута і назавжди залишена тут, як фотографія, на яку вже нікому поглянути. Тих хто знав її уже немає, тих хто хоче знати теж. Ніщо вже не зміниться, ні до кого прихилитися, нікого прихистити. І сумно і страшно від того в душі. Бо колись усе село було живим і молодим. Кожен був товариш, друг і брат. А зараз такі хати через одну. І люди стали цуратися людей. Кожен живе сам по собі… Немає більше радості у селі. Село вмирає і тільки тиша в полудневу спеку боляче ріже вуха своєю самотністю і безвихіддю.

19.08.2018 (Все на основі реальних подій,вибачте за цинізм)