Я сидів на ганку будинку й прислухався. Десь таємничо шелестіли яблуні і груші, довкола простягався п’янкий аромат їхнього цвіту. Було тепло. У верховіттях снували різні птахи і раз у раз до мене долинали чарівні мелодії їх співу. Я часто любив слухати. Це, власне, майже єдине, чим я взагалі займався... І чи не єдине з того, що приносило мені задоволення. Ще я дуже любив уявляти: слухати і уявляти. Десь поблизу почулось притишене дзижчання бджоли — замилувалась однією з пишних троянд на клумбі, напевно. Прозорі крильця ледь помітно миготять, комашка поринула в басейн м’яких пелюсток і збирає солодкий нектар... Я сидів на сонці, і його проміння лагідно торкалось мого лиця. За поцілунки коханої було воно мені, і я не хотів пропустити жодного з них... Я був самотнім. Дуже самотнім. І хоч навколо мене майже увесь час стривожено снували якісь люди, це нітрохи не заважало мені бути таким самотнім... Сонце зараз саме досягло зеніту, його не заступали жодні хмари. Небо було чистим, спокійним, по-чарівному блакитним... Напевно. Зеленаві трави тихо колихались під подихом легкого вітерця й перешіптувались між собою останніми новинами... Напевно. Десь прямо над ганком було звите пташине гніздо — напевно. Звідтіля постійно чулися душевні мелодії, і часто видавалось, що над чудовим концертом працював цілий оркестр. Я уявив те затишне гніздечко... і моє серце болісно стислось! Як від нього, гніздечка, віє батьківським теплом... Це наймиліше місце у світі, напевно. Напевно, напевно, напевно!.. Я був сліпим. Незрячим.
Я не бачив нічого. А так хотів! Так мріяв! Так сподівався, так хотів прокинутись вранці і побачити материнське лице! Я її ніколи ще не бачив... І через це мені так боліло, так краяло серце! О, як мені обридло уявляти: небо, сонце, квіти, бджіл... маму. Я так хотів побачити... Дарма: якби я народився б зрячим, хіба не був би і тоді сліпим? Хіба цікавили б мене тоді усі ті квіти, те небо, те сонце? Бджоли?.. А мама? Я точно не побачив би її краси. А зараз... я не бачив її ніколи, та вона для мене була найкрасивішою у світі.
Люди... мрієте про розкоші, багатства, владу, славу; і усього вам мало, мало, мало!.. А я мрію просто щось побачити.

Я сиділа на зеленавій галявині, зусібіч осяяній сонячним промінням, і милувалась красою сьогоднішнього дня. Небо була насичено блакитним, по ньому снували білі пухнасті хмарки, що раз у раз перетинались у найвигадливіших образах і радували око. Погода була майже безвітряна, однак листя на деревах, що півколом обступили галявинку, тихо шелестіло. Здавалось, що стрункі берізки й могутні дуби нашіптують одне одному якісь таємниці... Десь над головою почувся шурхіт крил, а за мить все довкола сповнилось чарівною мелодією пташиного співу. Я заслухалась... Так приємно сидіти й нічого не робити, просто думати про прекрасне і витати собі в мріях...
Аж раптом птаха різко стихла. Він несподіванки я аж здригнулась. Розплющивши очі, стривоженим поглядом обвела галявину... і заклякла. На протилежному її кінці стояв вовк завбільшки з коня (принаймні, таким я його запам’ятала). Він дивився на мене великими дикими очима, і враз мені здалось, що він не їв уже декілька днів. Жахливий здогад майнув в голові, і в мене похололо в серці: помираючи з голоду, він ні перед чим не зупиниться і може навіть напасти на людину! Вовк загрозливо вишкірив ікла й дико глянув на мене. Треба було щось робити, та моя душа втекла у п’яти, а мозок був уже не здатен тверезо мислити. Я злякано позадкувала і спиною наткнулась на щось тверде. Стоп, та я ж сховалась від яскравого сонячного проміння у тіні розлого дерева! Зроду не пощастило мені скорити ще жодне дерево... Вовк загарчав і рушив до мене. Я так і не змогла навіть поворухнутись. Я боялась, що щойно зроблю спробу встати й видертись на дерево, він одразу кинеться на мене і схопить за горлянку страшними іклами. Та що поробиш: він і так, і так кинеться на мене! Потрібно діяти.
Відчайдушним зусиллям я відірвалась від землі. Він стрибнув, проте дивом я встигла схопитись за одну з нижніх гілок і врятувалась. Та ненадовго! Він і не думав облишити мене. Я швидко зрозуміла, що довго в такому положенні не витримаю — висячи на гілці і обхопившись за неї руками й ногами. Мені конче потрібно було опинитись зверху. Але як?! Я ніби казала уже, що абсолютно не вміла лазити по деревах... Проте відчайдушне бажання жити штовхало вперед, і я спробувала докласти всіх зусиль, щоб виконати задумане. Доки я всіляко звивалась й мучилась на дереві, вовк унизу скажено гарчав і шкірив ікла — а це серйозно заважало, лякало й розосереджувало! Через переляк й тремтіння по всьому тілі однієї миті я ледь не звалилась! Уже не пам’ятаю як, але я таки осідлала ту гілку. Бажаючи опинитися від того страховидла якнайдалі, я полізла вище і долізла б до самого вершечка, якби вчасно не зрозуміла, що це мені нічим не зарадить...
Вовк перестав гарчати й скалити зуби. Десь всередині мене прокинулася маленька надія, що він облишить мене й піде шукати інший спосіб втамувати голод, та я гірко помилилась. Він лише влігся під деревом у вирячився на мене страшними очима. Від того погляду мені аж не по собі стало, й мурашки по шкірі пройшлись...
Ще декілька годин я просто злякано сиділа на дереві, а потім мене уже просто охопив відчай. Зараз мене ніхто не шукатиме і ніхто не прийде на допомогу — усі вже звикли, що я цілими днями десь пропадаю! У відчаї я почала кричати на все горло. Та відповіддю була глуха тиша... Недаремно ж я обрала саме це місце, щоб насолодитися самотністю!..
До настання ночі я все ще сподівалась, що він піде. Та вовк нікуди не пішов. Мене вкотре охопив панічний страх: зараз я понад все боялася заснути! Ану ж упаду уві сні й потраплю прямо йому в пащу! Ні-і, я нізащо не засну!.. Ще міцніше я вхопилася за гілку, на якій сиділа, і глянула донизу. Усе довкола охопила густа темрява, тож я не знаю, навіщо це зробила, так як однаково нічого не побачила. Мені здавалось, що я чую його дихання... За цілу ніч жодного разу не склепила повік. І цілу ніч: тільки я і він, він і я...
Настав ранок. За ніч я дуже змерзла і зараз була дуже рада першим сонячним променям. Вони видавались мені вісниками надії... Ще я була голодна, як ніколи раніше, і дуже хотіла пити. Окрім того, мені досі було страшенно лячно, хоч душа із п’ят таки встигла повернутися на законне місце... А на додачу в мене просто позатерпали всі кінцівки!..
Мені дуже захотілося до мами. Мені ще так ніколи до неї не хотілося! У неї так тепло, так добре... і жодні лиха світу не страшні. “Мамо...” - прошепотіла я і ледь не розплакалась. Раптом десь в лісі пролунав постріл. Спершу я здригнулась, та потім мене пройняла нестримна радість — люди! Тут люди! Я з усіх сил прийнялась кричати; щоб було краще чутно, навіть припіднялась. І тут я посковзнулась і впала з дерева, боляче вдарившись об землю. Вовк, що за ніч відійшов від дерева і для варти обрав затишний куточок галявинки якраз навпроти нього, одразу спохватився, вперіщив в мене страшні очі, і я приречено помітила в них торжествуючі вогники. У мене дико боліла нога; очевидно, я зламала її при падінні — все, знову на дерево мені вже не вилізти! Подумати тільки: ось так просто загинути уже при самому довгоочікуваному порятунку! Це неймовірно жахливе відчуття!.. Вовк вишкірив ікла і з швидкістю блискавки метнувся у мій бік. Я уже прощалася з життям, та коли він уже готовий був увіп’ятись в мене своїми іклами, несподівано пролунав гучний постріл. Я злякано відсахнулась, а вовк упав замертво. Я не повірила власним очам! “О мамо! Я таки ще побуваю у твоїх обіймах!” - майнуло в голові, і я глянула туди, звідки надійшов порятунок. Переді мною стояв статний парубок з рушницею в руках і стривожено дивився в мій бік. Ось так ми й познайомились...

Переді мною стояв меч. І вибір: узяти його в руки й прийняти нерівний бій, перемога в якому настільки примарна, що видається просто неможливою, чи взяти ноги в руки й дати драла, навіки залишившись боягузом в очах коханої й прирікши її на нещасну долю. Меч був батьків. Стояв собі, увіткнутий у землю, поблискував на сонці і навіть не підозрював, скільки від нього зараз залежить. Чи від мене одного? Та ні — від обох нас... Сотні битв пройшов з ним батько і жодного разу не здригнулася його рука перед смертельною небезпекою. Він був героєм. А я боягуз. Боягуз, що закохався. Якби річ йшла лише про мене, я, не думаючи, обрав би варіант “дати драла”, але тут була вона. Чарівні очі злякано визирали з-під густих вій й приречено дивилися на мене, очікуючи розв’язки. Я не міг дозволити собі її підвести. Але страх повністю обступив моє серце і не давав навіть поворухнутись.
Гаразд, нехай я втечу. Що тоді? Ціле життя нестиму на душі цей важкий тягар, цю вину й навіки залишусь боягузом? Батько б шкодував, що я народився. Який же сором мати такого сина! Я здригнувся від самої цієї думки й втупився поглядом у меч. Мій ворог зняв його з мертвого батькового тіла і поставив переді мною, щоб я милувався. Він убив мого батька. Він викрав мою наречену. Він зробив мою матір вдовою, а мене — сиротою. А зараз підняв мене на глум й обізвав боягузом. Та я заслужив...
Вони стояли і сміялись, а я тихо тремтів. Меч усе виблискував на сонці, на лезі його мені відбився погляд батькових очей. Тисячі різних почуттів враз зароїлися в мені, і зараз я був однаково готовий як ганебно втекти, так і прийняти поєдинок, навіть загинувши на полі бою. Та моєму ворогу набридло чекати. Він здійняв свого меча, та навіть не використовуючи його, завдав удару в самісіньке серце:
- Тікай, боягузе! Я знав, що твій батько загине даремно.
Я здригнувся, гнів ударив мені в голову, а супротивник скочив у бій. Я відступив назад, та вона прошепотіла: ”Коханий...” Тоді закоханий боягуз узяв в руки меча і став навіки героєм.

Ніколи не розуміла людей, які не люблять дощ. Для мене він прекрасний. Так люблю слухати, як дощові каплі зриваються з небес і вдаряються об землю, дах, вікно... Дехто каже, що вони приносять із собою запах неба. Не знаю, ніколи щось їх не нюхала... але можливо, що таки приносять.
Коли сидиш перед вікном і дивишся на дощ, почуваєш себе якось інакше, ніж зазвичай. Слухаєш його мелодію, дивуєшся чистотою й полиском краплинок на вікні... часто саме у цей час приходить та невловима муза, що йменується натхненням. Інколи дощ дає зрозуміти, який ти щасливий. Це ж так прекрасно, що в тебе є вікно! Сидиш собі удома, у теплі... Ми так часто цього не цінуємо. Взагалі нічого не цінуємо, доки не почнемо втрачати... А ось промокнеш під дощем, добіжиш додому — і одразу зрозумієш, як добре, що маєш вдома тепло.
Ще дуже люблю грозу. Вона така велична, грізна... Малою, напевно, дуже боялась блискавок і грому, та в певний момент перестала. Тепер же дивлюсь на це так: блискавки злякатись зазвичай дуже важко — вона ж блискавична, миттєва; а грому боятись сенсу немає — це ж лише акомпанемент під блискавку, її марш, пустий звук. А більшість боїться саме грому. І так у більшості сфер життя: що гучніше про себе заявить, то й страшніше. А дарма: голосна вода людей лякає, а тиха — топить.
Та хай там як, люблю дощ. Люблю грозу. І дуже рада, що маю вікно!

У світі є безліч шляхів: славетні й ганебні, правильні й хибні, геройські й не дуже, шлях лицаря, грабіжника, митця... Та як, проте, відшукати саме свій?
По-перше, саме поняття шляху передбачає якийсь рух. Тобто, щоб кудись дійти, потрібно насамперед йти. Звісно, неможливо при цьому не допустити ні єдиної помилки: лише той не робить жодного хибного кроку, хто увесь час топчеться на місці. Та нас цікавить варіант “іти”. Жодна помилка не варта того, щоб через неї відректися від можливості на щастя! По-друге, щоб усе подальше життя не страждати через те, що зробив неправильний вибір, робити слід те, що серцю миле. Навіть якщо цей шлях забезпечить величезний успіх, статки, владу, славу — що з того, як не лежить душа до того і вічно серце крає? Не принесе такий шлях жоднісінького щастя — хіба пародію, ілюзію на нього. А наостанок: навіщо взагалі шукати якийсь шлях? Хіба не краще у сто крат самому його прокласти? Звісно, давно уже людьми створено мільйони і мільярди різних шляхів. Зараз вони випробувані, перевірені, але... невже для того дається людині життя, щоб вона ним просто повторила чиєсь?..
Яким шляхом піти — вибір кожної людини особисто. І прислухатися тут варто не до гомону юрби, а до власного серця. Хтось цілісіньке життя шукає свій шлях, хтось — одразу знаходить, а хтось — просто залишається топтатися на місці... А я точно прокладатиму свій власний.

Я сиділа в садку і мрійливо покачувалась на гойдалці. Навколо буяли пишні трави, причаровували чарівливими ароматами розкішні троянди близько п’яти різних відтінків, заливались піснями невидимі птахи. Нещодавно достигли груші. Деякі з них, певно, дійшли висновку, що просто собі висіти на дереві, погойдуючись на вітрі, надто нудно, і вирішили спробувати, так би мовити, на смак, життя на землі грішній — іншими словами, взяли та попадали на землю. До речі, про смак: дуже люблю груші. Та я була в такому сонливо-мрійливому стані, що встати й підібрати ті груші було мені не під силу...
Тоді увагу мою враз привернула одна річ. Ну... річ не річ — бджола. Але що ж в ній було такого незвичайного? Я змалку звикла думати що усіх бджіл повинні цікавити лише квіти та їхній нектар. Але ця явно не розділяла моєї думки: об’єктом її зацікавленості була груша. Однак не одна вона така була: близько десятка інших бджіл також надали перевагу груші, а не якій-небудь квітці. Це я до того, що не ця деталь виділила її для мене з-поміж інших (ця деталь заявила, що моя думка про пріоритети бджіл взяла і виявилася хибною...). Річ ось у чому. Ми маємо на хазяйстві курей. А якщо на хазяйстві водяться кури, то у певний період року — якщо все йде по плану — водяться й курчата. Кури, якщо їх випустити в садок, забагато лиха нароблять (мінус газон, мінус квіти, мінус чистий тротуар обіч садка...), а курчата — ні, малі ще для такої шкоди. Тож вони вільно паслися у садку. І ось цим пернатим суб’єктам враз здалося, що зелена травичка — це уже не в моді (щодо вибору страв для задоволення важливої життєвої потреби у харчуванні), а от бджоли — саме те, що треба! Досі дивуюсь як цим дрібнотам вдається так схопити небезпечну комаху, щоб не спробувати на собі її жала... Та повернімося до вищезгаданої — чимось особливої — бджоли. Вона саме взяла курс на жадану грушу й по-маленьку добиралася до цілі. Та за кількадесят сантиметрів від неї просто нізвідки взялося курча й схопило трудівничку своїм клювом. На щастя для бджоли, малеча була ще надто недосвідчена, щоб з першого разу та й розібратися з жертвою, і та змогла уникнути смертельної участі. Бджола вирвалась й сяк-так відлетіла до безпечного місця. Курча про втрату не довго жаліло і пішло собі кудись по своїх справах. І ось ця бджола — поранена, підбита, ледве махаючи крильцями, короткими перельотами, радше схожими на стрибки — знову направилась до грушки. Навіщо?! Небезпечний ворог й досі тут! Будь-якої миті може обірватись нетривке життя комашки! Навіщо так ризикувати?! На всю вулицю тільки в нас ті кури водяться, уже в наступному садку ніщо не загрожуватиме вільно насолоджуватись розкошами груші!.. Але ні — бджола усе-одно не відмовилась від початкової цілі. Підбігло курча і проковтнуло її.
За 10 хвилин мені на маршрутку. Однак усі мої думки повністю зайняла бджола. Навіщо вона це зробила — пішла на вірну смерть?! У чому сенс її існування? День у день збирати нектар, а потім просто взяти й загинути під час виконання завдання, нікому не принісши жодної користі? Невже її життя було просто марним?.. Невже? Так я й незчулась, що 10 хвилин уже минули. Я запізнилась на маршрутку і дуже за це розсердилась на себе. А потім на бджолу... А увечері в новинах дізналась, що та маршрутка потрапила в аварію.

1.

У невеличкому містечку, що ім'я йому — Місячне, проживала одна, здавалось, звичайнісінька родина. Під відданими батьківськими крильми пані Марини та пана Миколи ось уже дванадцятий рік відсиджувались пташенята — Катеринка й Юрко. Близнюки.
Сімейне гніздечко звили у розкішному двоповерховому маєтку з таким же розкішним садом. У ньому проростали будь-які можливі дерева... окрім тих, що дуже полюбляли сонце. Що поробиш? Місячне.
Рід Кочерги починався од Степана Кочерги й від батька, по чоловічій лінії, передався Юркові.
Рід цей ще здавна був відомий і, мабуть, ще давніше уже був найбагатшим в усій окрузі. Слава ж додала родині іще більшого багатства.
Пан Микола був мером міста, пані Марина, його дружина, була домашньою господаркою. Навіщо ж ще й жінці працювати на роботі, коли й так чоловік щодня приносить по кілька тисяч? Та й на дітей більше часу знаходиться...
Самі ж пташенята мали б ходити до школи. Та не ходили. Наймали їм батьки репетиторів. Особливими здібностями Катеринка й Юрко не відзначались. Тобто, принаймні, у тодішньому навчанні.
А про саму Катеринку таки водились певні слухи...
Дивною її звали. Ось уже дванадцятий рік пролітає, а вона й досі у мріях і казках витає. Біда з нею та й годі!
І усюди ставить свої недолугі питання. Дитячі. Недорослі.
І очі в неї незвичайні. Сонячно-блакитні.

2.

Був другий місяць осені. Та у Місячному уже випав глибокий сніг! А температура знизилась до - 20°С.
- Мамо, - бігала навколо круглого дубового столу дівчинка, - а чому у нас сніг випадає так рано? У інших не так...
- Випадає, бо випадає. – Не відривалась мати від кухонної книги. – Ми тим не керуємо. Усе — природа.
- Але чому?.. – спинилась враз Катеринка й втупилась в пейзаж за високим вікном.
Мати врешті відвела очі від книжкових рядків.
- Не займай мене, доню. Прошу. Бо до вечора я так і не зготую вечері... Сумніваюсь, що ви з братом погодитесь лягти голодними.
- А ось чому уже скоро вечір, а сонця й досі не було видно? – Кинула дівчинка погляд на сіре, вкрите густими хмарами, небо.
- Катеринко! Бо зима скоро, та й по всьому.
- І вчора було так само...
- Бо вчора також було до зими скоро! – пані Марині уже й терпець ввірвався відповідати на доньчині запитання. Аж книгу вкинула на стіл. Катеринка здригнулась й побігла до своєї кімнати.
На п'яту вечора прийшов додому голова сім'ї — поважний пан Микола. Його дружина таки зуміла приготувати ту вишукану вечерю, що її рецепт учора транслювали по телевізору і зараз уже стояла й милувалась накритим столом. Стіл накривала також сама. Служниці, за її ж розпорядженням, працювали лиш до обіду.
- Сьогодні приїжджав мер Лелечого. - Сказав, вішаючи шкіряну куртку на вішалку, пан Микола.
- Дмитро?
- Ні. Звільнили за обкрадання. Тепер там краде вже не він, а його, начебто й зовсім не родич, але таки родич — Максим Срібляк.
- Максим? Та ж його Злотим звали!
- Кажу ж — Дмитрові він аж ніяким родичем не доводиться!..
- Точно... - докумекала врешті дружина й запросила чоловіка до столу. Потім покликала й Катеринку з Юрком.
Усі четверо усілися за свій дубовий стіл, що, певно, був розрахований на дванадцятьох, і прийнялись до вечері. Пані Марина готувала смачно. Ще після школи одразу поступила на кулінарний!
- Марино, чому б тобі не змусити служниць самим готувати вечерю? Бо ми ж їх, начебто, й найняли, а вони — бач, лиш відпочивають.
- А мені тоді що робити? Шарфики в’язати? - не погодилась з чоловіком дружина.
- Навіщо? Шарфики також можуть служниці в’язати!
- Миколо! Не роби з мене розбещену панянку!..
- Хіба ж дружина мера не може дозволити собі бути розбещеною панною? - поцікавився сам мер.
Дружина встала з-за столу й рушила у свою кімнату. До речі, у них були різні кімнати - майже усі вечері закінчувались так.
На кілька хвилин за столом запанувала мовчанка. Та її порушила Катеринка:
- Тату, скажіть: чому сонце так рідко у нас виглядає з-за хмар?
Юрко насторожено підвів голову. Пан Микола також. Тільки з більшою гордістю, суворістю й здивованістю.
- Це вас Ніна Василівна такого вчить?
- Тату... до чого тут... – знітилась донечка.
- Ніно Василівно? – гримнув в телефон. – Вас звільнено! Чому? А щоб не вбивали дітям в голову усіляку маячню! До нескорого побачення. – кинув мобільний.
- Тату, навіщо ж ви так? – запитав схвильовано Юрко. – Це ж Катеринка сама... А бідолашній жінці як тепер посеред року роботу шукати?
- Тебе не має це хвилювати. Ти — син мера. І доля усіляких учительок тебе не обходить!
Знову запанувала мовчанка. Вечеря вечерею, та тепер їли лиш пан Микола й Юрко. Юрко дуже трішки...
Катеринка, не мовлячи жодного слова, сиділа й дивилась на рідних. Раптом знову запитала:
- Чому сонце не виходить?!
Пан Микола повільно підвів голову. Пережував кусень м'яса й прошипів:
- Катерино!..
- Я не про те сонце. Я про родинне. Ви ж... Ха, не так! Ти. Ти ж не даруєш нам своїми грішми щастя!
- Годі! Де твоя вихованість?! Це ж в якій сім'ї до батька звертаються на ти?!
- Та в кожній! – встала дівчинка.
- В кімнату! Хутко! – тато також підвівся. – І щоб без дозволу, мого дозволу, не виходила! Зрозуміла?
Катеринка не відповіла, хоч і добре усе зрозуміла. Без жодних заперечень виконала наказ рідного батька й подалась дубовими сходами догори. Її кімната розташовувалась на другому поверсі.
До вечірнього столу долинуло, як голосно гримнули двері. Юрко глянув на пана Миколу (бо лиш спробуй його тепер батьком назви!), на сходи й на тарілку з наїдками. Хвильку почекав й знову прийнявся їсти.
- Виховав доньку на свою голову!.. – пробурмотів сердито мер.
По вечері, Юрко беззвучно підвівся й, нічого не мовивши, покинув батька на самоті. Також рушив до власної кімнати, що, до речі, була якраз навпроти Катериненої.
Пан Микола сердито звів темні брови. І знову прийнявся їсти. Сам.

3.

Катеринці не спалось. Навіть таке широке й м'яке ліжко з такими ж розкішними подушками не могло зараз змусити її поринути у сон. Крізь вікно лилось місячне світло. Холодне. Не сонячне.
Раптом дівчинка скинула покривало і встала з ліжка. Гарно застелила постіль, аби не залишилось жодної складочки, і рушила до столу. Була уже одягнена, бо так і лягла. Там одкрила шухляду, вийняла звідти ліхтарик та резинку для волосся. З шафи вийняла портфелик, що з ним вона підкоряла Говерлу минулого року (пані Марина наполягла, аби хоч цього разу обійшлись без гелікоптера). Вкинула в нього ліхтарик й одне маленьке фото, що його вона зняла з полички над ліжком. На ньому були зображені мати й брат, на яких яскраво сяяло сонце. Велике, могутнє... радісне.
Тихо прочинила двері, вийшла в коридор. Прочинила братові двері, увійшла в його кімнату. Той, розкинувшись на ліжку в надзвичайно дивній позі, міцно спав.
- Брате! – тихо шепнула дівчинка й торкнула його плече.
Незважаючи на те, як міцно він до цього спав, а таки одразу ж трохи й прокинувся.
- Катеринко? – сонно пролепетав він. – Чого тобі?
- Я йду.
- Ідеш? – заспано протер очі. Але краще од того не стало... – Куди, навіщо?.. До Ніни Василівни? Вибачитись?
- Ні. – Похитала та головою. – Шукатиму сонце. Далеко шукатиму... – Зітхнула.
- Сонце? Далеко?.. Ти знову ходиш лунатиком... Знаєш, як на тебе діє місяць уповні?
Катеринка глянула на місячне кружальце — повні не було.
- Звісно... – знову зітхнула. – Прощавай, брате. Побачимось вже, як знайду сонце...
- Йди вже!.. – повернувся на інший бік сонний Юрко.
Катеринка махнула ручкою в знак прощання, хоч брат того й не міг бачити. Беззвучно спустилась сходами. Увійшла до кухні.
Там поклала до портфелику ще складаний ножик, хустинку, яку залишила тут під час вечері, якийсь собачий нашийник (ну і що він тут робив?), цілу хлібину й палку «Царської ковбаси». Наповнила дві пляшечки мінеральною водою й також вклала їх до інших речей.
До батьків не заходила, бо могли спинити. Могли завадити їй знайти сонце...
Перед тим, як покинути цей дім, вона ввімкнула світло й оглянула вітальню. Погляд звівся на дорогу й дуже яскраву люстру.
- Світиш, та не грієш. Яке ж з тебе сонце? Ні, не підходиш. Таки доведеться мені йти...
Накинула на себе зимову курточку, шапку, одягнула зимові чобітки й вийшла на вулицю.
- Сонечку, скоро побачимось!..

4.

По широкій та гарно вичищеній від снігу трасі раз у раз пролітали блискавками автомобілі. Яскраві фари, серед нічної пітьми, здавались дикими звіриними очима, що от-от переростуть у самого звіра. А от самотньої дитячої постаті неподалік дороги ніхто не помічав.
Катеринка гарно знала: наліво підеш — до центру міста зайдеш, направо — до лісу. Рушила до зелені лісів. Хоча... якої там зелені! Дорога її пролягла до абсолютно голих лісів, трішки лиш присипаних холодним снігом.
Якби пішла до міста, її б одразу знайшли. Та й це було надто передбачуваним!.. Принаймні, так би вважав пан Микола. Отже, в лісі буде безпечно.
Там небезпека від мерових поліцейських хортів її жодним краєм не зачепить. Не місцевий подумав би, що в лісі її неодмінно здибають якісь хижі звірі, та місцевий це б легко заперечив. Сезон полювання ще зовсім не почався, але хто ж за ним слідкує!.. Коротше кажучи, від звірини в лісі залишились лиш червоні плями на землі та клубки шерсті.
Важко сказати, коли дівчинка дошкандибала до лісу, бо досі вона знала, де схід лише за географічними картами. Сонце в Місячному, може, й колись сходило, та це, певно, було ще в протерозойську еру. Тому за небесним світилом визначити час доби було неможливим. Можна лиш сказати, що все ж трохи посвітлішало...
Пронизливий вітер змушував гілля дерев моторошно шелестіти. Десь пугукнув пугач. Колишню стежку засипало снігом, глибоким.
Катеринка йшла й раз у раз озиралась. Її раптом почало роздирати сумління: «Хіба ж можна так обходитись з рідними?» Та пугач ззаду відповідав, що можна, і змушував дівчинку збільшувати швидкість плентання, до смерті лякаючи підозрілими звуками.
Дерева ж здавались сотнями бабаїв, що вичікують на якесь неслухняне дитя. А Катеринка в той момент була дуже слухняною?.. Голосно шумів вітер у верховіттях...
Ще хвилину і шукачка сонця б облишила свою марну затію й повернулася б додому, доки її зникнення ще не помітили. Ні батько, ні мати зранку до дітей не заглядали — або не хотіли їх будити від солодких снів, або ж просто не находили на це часу.
Та раптом понад деревами завиднівся маленький димок. Не такий, як од пожежі... скоріш, як від каміну чи якоїсь стародавньої пічки. Під димком зблискували вогники, що лились крізь чітко окреслені квадратики — вікна.
Катеринка зраділо засміялась та й побігла до хатини. Та до дверей не підійшла — спершу стала перевірити, чи не стоїть ще чого доброго хатина на курячих ніжках... Але хатина твердо всілась на землі й абсолютно не рухалась з місця.
Перевірку пройдено!..
Катеринка знову весело засміялась й сміливо підійшла до дверей. А тут... проблема! Немає електричного дзвінка!!! Вони тут що — в середньовіччі?!. Де дзвінок?! Як так можна?!!
Натомість, висів якийсь підозрілий мотузок... хмм... для чого ж він тут може бути?..
Хоч розбещена Катеринка й не знайшла відповіді на це запитання, та за мотузок таки потягнула. З цікавості.
У хатині почулось, як лагідно задзвенів дзвіночок. По цьому хтось не надто енергійними кроками підійшов до дверей.
- Максиме, ти?
- Ні. – відповіла дівчинка.
Двері повільно прочинились. З них виглянуло стомлене старече обличчя. Над густими, темними бровами, що були, немов два коромисла, глибокими зморшками дивувало спітніле чоло. Певно, хвилювався дідок. Чи не Максима того так злякався?..
- Дівчинко, чого тобі у цих нетрях? - неприязно мовив старець й скривився.
- Пане, чи можна у вас трішки побути? - швидко закліпала Катеринка, та й так, що здалось, ніби у неї засльозились очі.
Дідок старече прокашлявся. Потім оглянувся, подивився, певно, на настінний годинник, бо згодом пробурмотів: «Чверть на восьму... А він прийде на першу...»
- Заходь вже... - зітхнув. - Лиш недовго. До першої.
Катеринка з радості заплескала в долоні. Дідок спершу просвердлив її наскрізь своїми сіруватими очима. Дівчинці вони нагадали мамині. Якісь надто безрадісні. Й засмучені.
Потім ширше відкрив двері, а сам відійшов углиб хатини.
- Заходь, доню... - сухо докинув.
Катеринка довго не чекала, бо мороз й так уже встиг приморозити їй щічки й носика, і увійшла.
Зсередини, попри усі сподівання, хатина не була більш привітною, аніж ззовні. Усе ті старі дошки, усе та жовтувата солома, замість пухнастого килима... Була всього одна кімната. Зліва, під стіною, палахкотіла піч. Дідок раз у раз заглядав туди, тому поглядові Катеринки відкрився закіптявілий казанок усередині. Той, певно, мав посісти поважне місце за трухлявим столом, біля якого ледве тримались «на своїх чотирьох» два стільчики. На довгому боці пічки звисало червоненьке покривало (ну хоч не солома!..), де власник «музею середньовічного житла», певно, й спав.
Було й в хатині вікно. Та лише одне. Зроблене не зі скла. Воно являло собою дві дерев’яних дверки, що були міцно закриті. На тому, що здавалось яким-не-яким, а таки підвіконням, стояв горщичок. У ньому стирчала самотня стеблина. Що, мабуть, не так давно, та уже й всохлась. Чи той дідок не поливав її, чи ще що...
Під стіною, протилежною до вікна, стояла пошарпана лава, куди Катеринка й усілась. Над лавою висів настінний годинник. Стариган ходив усе, ходив біля своєї пічки... та й раптом спинився і заговорив до гості:
- А як тебе, доню, зовуть?
- Катеринка!.. - всміхнулась та. - А вас, дідусю?
- Михайло я... Михайло.
- Дуже приємно з вами познайомитись!
- Авжеж, - знову прокашлявся той. Потім враз стрепенувся, як швидко дозволяли його старечі сили, й кинувся до пічки.
За певний, досить короткий, проміжок часу, дід Михайло стояв над мискою каші й, тримаючи велетенську дерев’яну ложку над казаном, з якого хмарою валила пара, дивився на гостю:
- Снідатимеш?
- Так, будь ласка.
Дідок насипав порцію “дуже смачної” на вигляд каші, усівся за, очевидно, міцніший з двох стільців, і припросив до другого дівчинку. Та ж слухняно й навіть трішки зраділо сіла. Дідок прийнявся постукувати ложечкою по тарілці, вишкрябуючи кашу. Катеринка нахилилась до страви, понюхала й відсахнулась. В житті б такого не з’їла! А як дідок образиться?..
Тут щось раптом замуляло на спині. То портфелик, що його вона забула зняти, терся об спинку стільця. «Царська ковбаса»! Точно!..
Дівчинка зняла сумку з плечей, всунула всередину руку й вийняла хлібину й палку... пахучої ковбаси!..
Дід на мить відірвався від своєї тарілки й глянув на гостю, що знайшла на столі сякий-такий ніж і нарізала ним свій дорогоцінний скарб.
- З міста? - запитав дід Михайло.
- Так, - нарізала дівчинка далі.
- З Місячного?
Татів вивідник? А ну ж?!.
Хіба ж до Лелечого тут не ближче? Та мало б бути ближче... але хто його зна! Саме біля цієї хатині Катеринка ще ніколи не проходила, тому й знати, до якого з міст ближче, не могла.
- Ні. - збрехала непевно дівчинка. - Я з Києва. - Єдине місто, що його вона запам’ятала з усіх, численних географічних карт. - Здається. - Додала уже зовсім тихо.
- Від нас до столиці щонайменше під 300 кілометрів! - засміявся дідок, підловивши гостю на брехні. - Ти ж ідеш, судячи з твого обличчя, не більше доби. То з Місячного чи з Лелечого???
Татів вивідник! Точно.
«А дзуськи тобі, діду!.. » - подумала дівчинка. А вголос сказала, зітхнувши:
- З Лелечого...
- Добре. Добре, що не з Місячного... - полегшено зітхнув.
Ковбасу, задоволено прицмокуючи наминали вдвох. Ой смачна ж!..
Пробило першу. Дід Михайло нервово позирав на двері. Та нічого не відбувалось. Ніхто не стукав у них, ніхто не дзвонив у дзвінок... Певно, дідок хотів випровадити дівчинку вже, як прийде той довгожданий гість. А той все не приходив...
От і друга, а гостя все не видать. Та де ж він врешті-решт?!
Натомість, вже десь на третю хтось зашкрябав по вікну. Дідок миттю зірвався з місця, наскільки швидко дозволяли його поважні роки, й трішки прочинив дверцята. У хатину залетів білосніжний, пухнастий голуб. До його тоненької лапки був прив’язаний маленький за розмірами лист.
А про телефони чи листонош щось чули?!
- Сніженько? - лагідно й водночас дуже здивовано запитав старий. - Що ти тут робиш?.. - зайшовся відв’язувати листа. Як лиш звільнив голубину лапку, так птаха й миттю полетіла... Дідок сумно глянув на біленькі крильця й пухнастий хвостик, що далеко миготіли, змагаючись з могутніми потоками повітря.
Старий завжди так голосно бурмоче?..
- Сьогодні не прийду... чекай уже на четвер...
А сьогодні був лиш понеділок.
- Що ж... як хочеш, можеш залишитись надовше. До...
- Четверу? - випередила його дівчинка. Той повільно звів на неї суворий погляд й кивнув. Потім старечими кроками пошкутильгав на вулицю. Катеринка в дивній хатині залишилась сама...
Усе тут крім пічки й стільців з столом западало пилом. Аби не ночувати в діда задарма, дівчинка вирішила поприбирати. Отак і займалась цим ділом десь з дві години. Дивно, де той дід увесь цей час ходив і чому не боявся, що незнайоме дівча його обкраде? Хоча... що тут взагалі можна було вкрасти?! Хіба-що... той горщичок.
Лиш тепер Катеринка пильніше придивилась до нього, підійшовши впритул. Гарний, різьблений. Певно, дорогий. Та навіщо ж в ньому тримати зав’ялу стеблину?..
«Може... забрати? Увесь бо вигляд псує!..»
Та тут, мов зачувши, несамовито вривається в хату дідок. Де й сил набрався!
- Не чіпай!!! - кричить.
- Добре, діду... - піднявши руки так, ніби на неї пістолет направили, відходить вбік Катеринка.
Дідок підбігає до горщичка й починає його оглядати, як хворого оглядає лікар в лікарні. Чи подряпинки якої нема, чи живі-здорові усі родичі... сухо-стеблинові!
- Навіщо ви тримаєте тут це... цю квітку? Вона ж давно зав’яла!
- Ні. Вона жива й житиме ще довго. - відрубав сердито старигань. Потім уже тихіше й спокійніше, - ЇЇ Сніженька посадила...
«Голубка, що садить квіти?!.»
- Як жива була...
«Та про кого ж він?..»
- Любив Сніженьку... такої дружини, як в мене, на всьому білому світі не знайдеш...
- Де ж вона зараз? - необачно кинула йому дівчинка.
Старий знову звів на неї свій суворий погляд.
- Вона Жива й житиме вічно!.. - кинувся з хати надвір. Та надутий такий, як ображене дитинча...
Пошуки сонця трішки призупинились. І не тому, що дівчинці обридло це заняття чи стало страшно, а через те, що вона побачила щось у цьому стариганові. Може, він й багато чого не розказував, не хотів показувати... А одне Катеринка тепер знала точно — у нього на душі криється важка скорбота, жаліслива пам’ять про втрачене щастя. Єдиними згадками про яке, стали голубка Сніженька й невідома дівчинці квітка, що уже перетворилась на суху стеблинку.
Може, сонце іде від тих, хто творить зло... і повертається до тих... хто творить добро? Може, настав саме той час, коли пошуки світла почнуться насправді...
Адже... повернути самотнього й убитого горем дідуся до життя... хіба ж не справді добра справа?..

5.

Телевізор й міські гучномовці розривались. Спершу навіть їздили великі автомобілі з сиренами, та потім вляглось. Повсюди стрілами літали приватні детективи й поліція. І все це через те, що зникла одна малесенька дівчинка. Правда... вона ж була донькою всемогутнього мера!..
А от коли, два роки тому, зник племінник Ніни Василівни, син її сестри, у місті стояла тиша. Жоден поліцейський не вийшов на пошуки. А на захмарні суми щодо найняття приватного детектива просто не вистачало грошей. Хлопця так і не знайшли.
- Коли ти бачив її востаннє? – запитував один з детективів засмученого Юрка.
- Вночі... – уже ледь не плакав той.
- Що вона робила?
- Я ж думав, що вона лунатиком...
- Вона щось казала? – тримав напоготові спеціальний записник.
- Е-е-е... так, - напружив усю свою пам’ять хлопчик. – Ніби йде шукати сонце... здається.
- Сонце? – високо підняв брову високий чоловік.
- Так. Так, сонце. Точно. Вона ще того дня увесь час питала, куди ділось сонце!..
Детектив вирішив, що хлопчик з ним просто грається і облишив його. Тобто, приєднався до тієї банди летючих стріл...
Пані Марина зараз не лила рясні сльози, на відміну від Ніни Василівни і її сестри, що і тоді, і зараз, саме це робили, а сиділа за своїм дубовим столом і зазирала у кухонну книгу. На вечерю готувалась ще якась дуже делікатесна страва...
Сам пан Микола не сидів, а стояв, спершись на якийсь не такий дорогий стіл в головному детективному штабі, й вислуховував усю зібрану інформацію про зникнення дочки.
- Невже ж вона не залишила жодних слідів серед снігу? Чуєш, детективе? Чи ти мене тут взагалі не слухаєш?! – на останній фразі мер набрав такого голосу, ніби кричав у гучномовець.
- Сліди, - люб’язно пояснював об’єкт його обурення, - присипало новим снігом.
- Чому?! Хіба ж я не заборонив?!
- Мабуть, він вас, пане, недочув.
- То влаштуйте йому, глухому, слуховий апарат!
- Добре, ми спробуємо, наскільки дозволять наші можливості... – на диво спокійним голосом, як на таку складну ситуацію, відповідав детективчик.
- Дивіться мені!.. – пригрозив кулаком пан Микола й вийшов, прямуючи в свій офіс.
Зникле дівча усі шукали в місті — як вона й сподівалась! І лише один Юрко, рідний брат, знаючи плин її дивовижних думок, пішов у протилежному напрямку.
Ну як його одного відпустили?! Ану ж ще й він пропаде!

6.

Четвер. Дванадцята. За дідовим столиком сиділо двоє: він сам і той його довгожданий гість...
Що нового в місті чути? – запитав з цікавістю старий.
В нас нічого. А от в Кочерги донька зникла!
Справді? – значно повеселішав старигань. – Так йому й треба, нахабі! А як там Дмитрик, про нього щось чувати?
Після того, як клятий Кочерга його посадив? Ні, більш нічого! – гість гнівно зціпив зуби. – Тату, я тому мерзотнику помщусь!..
Здогадуюсь, Максиме, вже маєш якийсь план?
Той, до кого звертались, не по-доброму всміхнувся.
- Я знайду те дівчисько... і поплачусь Кочерзі.
- Ти? Та в Місячному ж зараз, певно, детективами кишма кишить і ніхто не знайшов! А ти, звісно ж, знайдеш!..
- До речі, тату. Про детективів... – гість ще думав, казати чи не казати. Та врешті рішився. – Там голубка твоя пролітала...
- Сніженька? – підхопився схвильовано дід. – Що з нею?!
Максим все збирався з силами.
- Ну... нема, тату, її більш. Вона, здається, саме пір’ячко чистила, коли котрийсь з детективів на своїй тачці на неї наїхав.
Старий почав жалісно бити головою об стіл. Від того здригалась уся хата.
- Тату, годі! – перелякався не так за тата, як за єдиний стіл, Максим. – Та я ж тобі нову куплю... ще кращу!
- Не треба, сину. Не треба! Цим ти мені завдаси ще більшого болю... – дідок глибоко вдихнув. – Все. Спокійний.
Раптом Максим, ні з того ні з сього, запитав:
- Відколи це в тебе в хаті так чисто стало?
- Та... – махнув байдуже старий рукою. – Дівчисько якесь пожити трішки попросилось... – дідок пополотнів. – Чорт! Дівчисько!..
- Білява? – нетерпляче смикнув діда за рукав Максим.
- Так.
- Очі блакитні?
- Так!
- Де вона?!
- Т-т-там... – вказав рукою на двері, що вели надвір, старигань. – Була з десять хвилин назад...
Максим спритно підхопився й миттю опинився надворі. Нікого не побачивши ні поза хатиною, ні десь поблизу, повернувся до старого.
- Як, як ти міг?!! – кричав з неймовірною злістю. – Кочерга посадив брата! Кочерга змусив нас змінити прізвище! Кочерга зсунув Злотих на друге, Срібне, місце! Ми ж бо тепер, тату, Срібляки!.. А сам, мерзотник — сів на перше! І ти, батьку, випустив з рук наш головний козир, наше знаряддя помсти?!
Дід мовчав.
- Молодець, тату. Молодець!
Максим стрепенувся й знову кинувся надвір. Цього разу уже остаточно, більш не вертався. Тепер, не чуючи ніг, летів у бік Лелечого.
Дівчисько йшло з Місячного, отже, намагатиметься піти геть від нього. А найближче звідси «геть» — Лелече.
- Я вб'ю її! Вб’ю, як він убив наше щастя!
Старигань непорушно сидів і дивився на стіл. Потім враз перевів погляд на вікно.
Те було вперше відкрите навстіж. Крізь нього вільно лилось тепле сонячне проміння. В горщику виднівся маленький паросток. Зелений, не сухий. Поруч лежав пучечок білосніжного голубиного пір’я.
Хоч по обличчю старого враз почали нестримно литись сльози, та видно було, що він всміхався. Ожив.

7.

Катеринка й справді зараз йшла у бік Лелечого. Вона того, може, й не знала... але все таки йшла саме туди.
Знову ж на плечах у неї виднівся портфелик, в якому й досі залишались ліхтарик і фотографія. Ковбаску то з дідом уже ум'яли!
І знову ж той неприємний, холодний ліс з своїми страшними бабаями...
Та цього разу йшлось уже легше і швидше. На рахунок добрих справ додалась одиничка. Маленька така, незначна... та все ж яка для неї значуща!
Маленька лісова стежинка вивела Катеринку з хащів і, мов грайливе дитя, помчалась полем. Дівчинка — за нею. Так обидві добігли й до якогось вітрячка. Тут, на превелике диво, зими чомусь не було. Ще навіть зелень не зів’яла й не осипалась!.. Диво та й годі!!! Поблизу виднілась маленька хатина з солом’яною стріхою, схожа на дідову. На зеленому подвір’ї паслись жовтенькі курчатка, за якими пильним материним оком стежила віддана квочка, ні на мить не відпускаючи від себе більш, ніж на два метри.
Був тут і город. Та рослинність в ньому чахла — чи через осінь, чи сонця життєдайного їй, бідоласі, не вистачало...
На, здавалось, тихий стукіт у двері, у хатині миттю заворушилось. За секунду двері прочинились й з них виглянуло запорошене білісінькою мукою жіноче личко.
Це була досить пухкенька жіночка з привітним, ласкавим обличчям. Одягнена була у вишиту сорочку й червону спідничку, поверх якої був біленький, але також з візерунком, робочий фартух. У руках та тримала ситечко, з якого ледь-ледь осипалась мука.
- Добридень! - привіталась Катеринка.
- А чи з дому втекла? - лагідно всміхнулась господарка, зблиснувши великими, блакитними очима.
- Звідки ви?.. - здивувалась дівчинка.
- Та я ж пожартувала! Заходь, як прийшла. Ми будь-яким гостям раді!
Дівчинка з полегшенням видихнула й зайшла до хатинки.
Усередині, на відміну від дідового помешкання, було набагато привітніше й радісніше. Тут також була всього-на-всього одна кімната, та, видно, й тієї вистачало. Був у хатині стіл, посередині. Навколо нього розташовувалось три стільці. Також пихкотіла пічка!.. Була й лава, й годинник настінний, й вікно-чудасія з дивним підвіконням. Одним словом, усе, що було й в діда. Але виглядало усе це зовсім інакше! Через що — неясно... хоча... може, через те, що пилу й сліду не було. А, може, й не через це. О!.. Катеринка знайшла одну й головну відмінність! Хатину, краще за будь-який з шедеврів-інтер’єрів прикрашала жінчина усмішка.
- А чи зголодніла, дівчинко? - голосочком, притаманним лише їй, запитала господарка ще одного «музею середньовічного житла».
- Та трішки є... - знітилась з такої гостинності шукачка сонця.
- Сідай, голубко!.. - у дівчати аж мороз по шкірі пішов від того: «голубко». - Зараз пиріжечків, хліба запашного напечу. Усі разом пообідаємо!
Господарка всадила гостю за один з стільчиків, а сама подалась з хати, певно, до вітряка. Незабаром повернулась й заходилась поратись на столі й біля пічки.
- А як тебе, сонечку, звуть? - «Яке сонечко?! Де сонечко?!!»
- Катеринка...
- А мене — Сні...
Дівчаті знову мороз шкірою пішов — невже Сніженькою? Та хіба ж вона не загинула?! Принаймні, так їй здалось за протилежними переконаннями діда...
Та ні — це Катрусі від тієї «голубки» так памороки забило... Почулось!
- ...Олександрою.
Та слава..!
За певний час обід було приготовано й охайно подано. Та сама господарка кудись на хвильку віддалилась, щось на вулиці голосно застукало, й лиш після цього пані Олександра повернулась, несучи у руках ще один стілець. Видно, це так стукав молоток в її руках збиваючи з дощечок той стілець...
- А... навіщо нам ще один стільчик? - здивувалась Катеринка.
- Вчотирьох обідатимемо! - люб’язно посміхнулась господарка й всілась за стіл.
Жіночка почала їсти.
- Чому б не почекати інших? - знову здивовано запитала дівчинка.
- Чекати? - засміялась пані Олександра. - Але ж вони вже тут!.. - вказала вона на два інші стільці.
І лиш тепер Катеринка звернула увагу, що не такі вони уже й пусті!.. Там було дві фотографії: на одній маленький і веселий хлопчина, на другій — вусатий чоловік з оселедцем на голові.
- Знайомтесь!.. - радісно вигукнула жіночка, відклавши вбік пиріжечок. - Це, синочку, Катеринка. А це, Катеринко, Павлик... Дмитре! Хіба ж тебе також мені знайомити?!
Дівчинка на мить широко розкрила рота.
- Катеринко, ти також представся, коли з тобою знайомляться! - не так гримнула, як жалісно попрохала пані Олександра.
- Катеринка... - привіталась «у відповідь» фотографії з вусатим чоловіком дівчинка.
По обіді жіночка знову всміхнулась і запитала:
- А чи не лишишся, Катеринко, у нас переночувати? Погостюєш... з Павликом разом пограєтесь... він якраз, мабуть, твій твій одноліток. Йому завтра дванадцять виповниться!
- Добре... - не змогла відмовити жіночці дівчинка.
- То я залишу тут вас двох. Дмитре! Ходімо, допоможеш зерно терти!.. - сказала пані Олександра й понесла з собою фотографію вусатого чоловічка.

8.

Юрко просувався тим же шляхом, що й попередньо Катеринка. Лісом, лісом... дідова хатина.
«Де електричний дзвінок?! Вони хіба в середньовіччі тут, чи що?!!» Помічаєте певну схожість?..
Юрко також не докумекав до чого тут дзвіночок на мотузочку, але знову ж з цікавості, як і його сестра, смикнув за нього. В хатині — анічичирк.
- Агов! Є хто? - гукнув хлопець. Та відповіді не отримав.
Знову смикнув за дзвінок, загрюкав у двері, знову дзвінок, двері... Нуль.
Тоді наважився сам відкрити двері. Ті піддались.
Увійшовши, озираючись, до хатини, Юрко побачив сивого діда. Той, мов зачарований, дивився лиш в одну точку — на зелений паросток й пучечок голубиного пір’я.
- Доброго дня, пане. А чи не бачили ви часом... - почав хлопець, та зрозумів, що дідок його зовсім не слухає.
Підійшовши ближче, Юрко також втупився у паросток і пір’я.
Дідок враз, мов під гіпнозом, такий у нього дивний тоді був голос, мовив:
- Захворіла моя Сніженька... Я усіх лікарів з Місячного й Лелечого оббігав... геть до столиці 300 км прошкандибав!.. Скільки не питав, казали: «в теплі її тримати, та лежить хай... щоб вітерком її ніде не продуло...» А то була все маячня! Сонця їй треба було!.. Чахла ж, як та її квітка... вже й не згадаю, як зветься!.. Обидві гинули у моїй темряві... Голубку Сніженька хотіла. Так я не купив — раптом чимсь ще заразиться! Та й сам тих голубів не переносив... А вона хотіла голубку... а я не дав!.. Так і загинула без голубки.
Дід заревів, мов дитина.
Та пересилив потік своїх нестримних сліз і, не зводячи погляду з паросточка й пучечка пір’я, сказав Юркові:
- Брат її, так?.. Проходила вона тут. І Максим, син, приходив. Вона, юне сонечко, пішла, мабуть, в Лелече. І він туди ж... Вбити її хоче.
- Що?! - певно, Юрко кинувся наздоганяти дівчинку набагато швидше, аніж до цього мстивий Максим.

9.

Пані Олександра сиділа на пічці з книгою в руках. Поклавши на подушечку фотографію сина, вона читала:
- Підкинув Котигорошко величезну булаву високо в небо, та й... А потім підставив свій мізинець... Переміг Котигорошко того... Надобраніч, Павлику! Солодких тобі, синку, снів! І тобі, Катеринко, також!..
Катеринка вляглась поряд з «Павликом» й спробувала заснути. Вдалось це десь аж під ранок... Тому, абсолютно не виспавшись, дівчинка ледве підвелась з печі. Пані Олександри в хаті не було. Певно, поралась чи надворі, чи на вітряку.
Дівчинка вийшла на вулицю й огляділась. Поруч спокійно паслись квочка з курчатами. Неподалік від вітряка синіла річка. Катеринка ще ніколи, чесно кажучи, зблизька не бачила річки! Батьки возили лиш на закордонні моря й океани... а так хотілось річки!..
Тому дівчинка, недовго думаючи, вирушила до річки. Та враз, немов передчуваючи наміри дівчинки, з вітряка вибігла його господарка й зупинила гостю:
- Стій, стій, стій!.. Не ходи туди, не йди до річки!.. - кричала, здавалось, налякано.
- Але чому ж?
- Річка, та ще й взимку — дуже небезпечна річ! Особливо взимку...
- Та ж у вас ще зелено!.. - здивувалось дівча.
- Не ходи!.. - твердо стояла на своєму пані Олександра.
Не маючи іншого вибору, Катеринка повернулась назад. Та мушу сказати, саме вчасно!..
Квочка подала пронизливий курячий вереск й підстрибнула, замахавши крильми. Понад нею, зовсім невисоко, ширяв якийсь чорний хижий птах. Курчата миттю порозбігались в різні сторони. Та, на жаль, навкруги не було жодного куща, під яким можна було б сховатись. Шуліка, чи хто то ще міг бути, облишив літати над квочкою й погнався в бік одного курчати. Курка-матір — за ним. Шуліка здійнявся вище, націлився й чорною стрілою упав згори на безпомічну здобич. Квочка заверещала ще пронизливіше й накинулась зверху на ворога.
На дикий лемент вискочила з будівлі пані Олександра.
- Ой, лишенько! - обхопила голову руками.
Та від вітряка сюди було надто далеко!..
Катеринка одразу зметикувала, що сталось, і кинулась рятувати пташину сімейку. Чорний шуліка, як лиш дівчинка підбігла, злякано злетів в небо. Не знаю, чого саме в ній він так злякався, та факт, що його обійняв страх. Може, відблиску блакитних очей?.. Сонячно-блакитних очей.
Коли до місця побоїща підбігла й пані Олександра, чорний шуліка облишив усілякі сподівання поснідати тут й полетів геть.
- Ой, добре, що все обійшлось... Спасибі! - і наче й нічого не сталось, жіночка знову рушила до вітряка. Та видно було, що вона все ще тремтить.
За обідом святкували день народження Павлика. Сам він сидів на стільці, обвішаний різнокольоровими стрічечками. Усім добре смакували запашні пиріжки й домашній хліб. А на десерт господарка подала величезний торт з кремом і шматочками полуниці! Довго сиділи й вислуховували, як вусатий Дмитрик казав тост. Пані Олександра ґречно дякувала за таку честь і навіть аплодувала чоловіку. У кінці, Павлик майже задув свічки...
Увечері Дмитрик сидів на печі із скрипкою в руках. Пані Олександра переконливо робила вигляд, наче насолоджується його музикою. Хоч музика, певно, й мала бути сумною, адже звучала від скрипки, та по закінченні музичного шедевру господарка, може, й за звичкою, та весело розсміялась.
Потім знову читала Павлику про Котигорошка. Також якась звичка?..

10.

У Місячному, при світлі каміну, сумно розмовляли три жіночки. Це був будинок Ніни Василівни. Поруч сиділи її сестра Наталя й Ірина Степанівна. Остання була директором 14-тої школи, єдиним помічником якої була передостання.
- Погано якось виходить... - зітхнула директорка. - Спершу твій Вітько, потім Катеринка...
- Може, це якесь прокляття?! - вигукнула Ніна Василівна. - Як так йтиме й далі, то в Місячному залишаться одні старі!
- Та й тих Кочерга по безпомічності й безробітності порозганяє!.. - додала Ірина Степанівна.
- А я ще пам’ятаю ту жахливу ніч... гарно пам’ятаю, - мовила Наталя Василівна, сумно дивлячись на полум’яні відбитки на стінах, що раз у раз звивались, мов змійки.
- Та навіщо ж?.. - хитнула головою її сестра. - Не воруши минулого.
- А так, наче це було ще вчора. Та картина так глибоко в’їлась в моїй пам’яті, що більш не зникне ніколи. Я того чорного плаща, що розвивається біля мого синочка, якого я попрохала (в глупу ніч!) купити хліба, не забуду ніяк! Навіщо? Навіщо він поцупив моє щастя, моє маленьке сонечко, місяць, зорі, усе?!!
- А йому ж було лише десять. Маленьке, ні в чому не винне хлоп’я...
- А як Катеринку той самий викрав! - з розпачем вигукнула Наталя Василівна.
- Чому ж саме викрав? - не погодилась директорка. - Думаєш, вона не могла сама захотіти втекти з-під пазурів того Кочерги?
- Точно! - підтримала здогадку подруги Ніна. - Та в його достатку гірше, ніж в усіх наших злиднях разом узятих!
Наталя тихо й досить стримано зарюмсала.
- Сестро... Ну чого ти? Все обійдеться! І Вітько твій також вернеться! Будь певна. - Ніна Василівна глитнула. - Моє тобі слово, що загублене пташеня вернеться до твого гніздечка! Обіцяю.
Сестри міцно обійнялись. Ірина Степанівна приєдналась до них.



11.

На ранок Катеринка й пані Олександра сиділи разом й дивились у розчинене вікно. Раптом дівчинка підвелась й почала ритись у портфелику. Вийнявши звідти якийсь собачий нашийник, віддала його жіночці. Та здивувалась:
- Що це?.. Навіщо ж він мені?
- У мене колись був Сірко. Собачка такий маленький... - заглянула у спогади Катеринка. - Та батько його кудись дів. Тільки нашийник і залишився.
- То тримай, сонечко, собі... На пам’ять, - якось знітилась господарка.
- А знаєте, інколи потрібно відпускати. Як нашийник не замінить собаки, так і фотографія не зможе замінити сина.
Пані Олександра ще здивованіше зазирнула у глибокі очі дівчинки.
Та враз на вулиці знову почувся знайомий лемент! Катеринка зойкнула, зірвалась з місця й уже вдруге помчала рятувати курчаток.
У двері постукали. Без дозволу господарки ті відчинились, і у хату увійшов... Максим.
- Олександро!
- Чого тобі? - вийшла із заціпеніння жіночка. Перед тим непомітно сховала нашийничок у фартух.
- Дівча тут якесь, часом, не пробігало?
- А тобі — що з того?
Максим прокашлявся і почав розповідати усім знайому історію про зникнення доньки Кочерги та його план помсти. Пані Олександра задумалась і твердо відповіла:
- Ні.
- Брешеш! - не на жарт розізлився він. - Та Кочерга ж брата мого посадив... чоловіка твого! Одібрав його, чуєш?
- Дмитрій сам вирішив, що краще. Він й так вдома не бував.
- Але ж тепер він сидить!
- А тоді що — стояв? Вдома його не було. Тож мені байдуже стоїть він чи сидить, я хочу, аби він був вдома! Тобто, хотіла. Тепер мені до нього байдуже. Покинув. Покинув він нас... мене.
- Гляди ж, бо ще котроїсь ночі не прокинешся! - пригрозив їй брат чоловіка, колишнього, мабуть... й знову кинувся кудись бігти. Тобто, знову ж у бік Лелечого, до якого залишалось майже нічого...
- Ваші курчатка, мов справжні сонечка! Жаль, що в Місячному їх ніде не зустрінеш... - увійшла саме Катеринка.
Пані Олександра всміхнулась.
- Підійди-но, моє сонечко, ближче... - попрохала вона її.
Дівчинка слухняно підійшла. Тоді господарка ніжно вклала щось в її маленьку долоню.
- Горошинка? - здивувалась Катеринка.
Пані Олександра лагідно всміхнулась.
- Інколи потрібно відпускати...
Дівчинка також посміхнулась.
- Краще тобі вже йти... - згадала господарка про те, що Максим іще може вернутись. Так він, з її спогадів, часто робив: біг кудись стрімголов, а потім несподівано й вертався.
Катеринка узяла на плечі портфелик й стрімкою ходою рушила у путь. Рушила далі шукати сонце...
З’єднавши річку, зимовий лід і Котигорошка з горошиною, дівчинка зрозуміла, що і як сталось з малим хлопчиною.

12.

Максим таки вертався. Та нікого уже не застав. Добре ще, що вони так гарно з Катеринкою по дорозі розминулись!..
Стежинка привела дівчинку до тієї річки. Весела течія, мов на перегонах, змагалась з вітром. Той летів вище, раз у раз хизуючись викрутасами в повітрі. Річка була широкою. Неспокійні хвилі з кожним разом все відкритіше виказували її таємні переживання...
Катеринка зійшла зі стежечки і пустилась радісним дитячим бігом вздовж бурхливих вод. Біжучи отак, вона розправила, мов пташині крила, руки й полетіла (в уяві, звісно ж) понад далекою землею.
Коли крилам уже несила було нести дівчинку далі, ті заявили про перекур. Катеринка погодилась з ними (та переконати її було, ой як важко!..) і сіла на березі річечки. Одна з хвиль торкнулась її ноги. Дівчинка засвідчила приблизну температуру води:
- Бр-рр-р! Кр-рр-ижана!
Та це анітрохи не змусило її засмутитись.
У річці, мов в дзеркалі, коли вона нахилилась, стало видно її відображення. А позаду на мить виглянуло... сонце. Дівчинка відразу оглянулось. Та те устигло сховатись — набуднючена хмара затулила його собою. Глянувши у диво-дзеркало, Катеринка знову побачила сонце. Обернувшись до нього самого, знову ж його не зустріла, бо налізла нова набуднючена хмара. А у відображенні води... воно знову з’явилось.
- Невже щось може бути так близько і так далеко водночас? - задумалась дівчинка, провівши рукою по «сонцю».
Підвелась і знову пустилась річкою. Та вела до лісу. А лісова прохолода... це точно справжня прохолода! Тут, на відміну від лісів у Місячному, було ще зелено і без снігу. Та все ж, холодно!..
Посеред дерев річечка вигравала, певно, усіма відомими відтінками зеленого. А, може, й більше! Бо хто зна... а, як їй відомо й більше, ніж тим людям?..
Коли на пагорбках навколо річки росли височенні дерева, то біля неї самої усе було вкрите зеленою травицею. Лиш де-не-де виглядувала гола земля.
Повсюди валявся хмиз. Як на тих пагорбках, так і попід річкою. Такий завжди стрічається в кожному лісі!..
Раптом згадала дівчинка про горошинку. Та й досі надійно зберігалась у її долоньці. Жоден замок не позмагається з вірною дитячою долонькою! І хоч би що там було і хоч якого розміру й ваги, а таки збережеться попри все. Та що ж ти поробиш з тією горошиною?
А Катеринці на думку таки спала цікава ідея. Вона розбіглась і легенько кинула ту зелененьку кульку, що весело застрибала берегом.
- Котись, котись, Котигорошку! - сміючись, вигукнула дівчинка.
І тут враз, звідки-не-візьмись, хлопчина. Стрункий такий, ледь-ледь веснянкуватий, дужий, видно... і з надто підозрілою усмішкою.
«Котигорошко?!» - заклякла шукачка сонця.

13.

Вже за сімсот метрів Юрко стишив ходу. Та й ті дались йому десь за дві з лишком хвилини. То можете уявити собі його його швидкість (і втому...)! Але за ті ж дві з лишком хвилини сякого-такого відпочинку, він знову зірвався і полетів рятувати сестру від великої біди.
Десь за півгодини, як Катеринка покинула господиню Олександру, туди навідався Юрко. Виснажений, розпашілий, та з твердими й непорушними намірами.
- Добридень! - як і Максим, без запрошення увірвався до хати.
- Добридень, добридень... - здивовано відгукнулась жіночка. Вона саме навічно прибивала дві знайомі фотографії до стіни (певно, щоб спокуса знову не змусила посадити їх на стільці...).
- Ви... (дайте віддихаюсь!..) ви не бачили... (чорт, не встиг ще віддихатись!..)
дівчинка тут... (та щоб її!.. ту задишку!..) не пробігала? (нарешті!..)
- Катеринка?
- Так! Так, саме вона!.. - зрадів хлопчак.
- Ну... як пробігала... проходила тут. Погостювала трішки...
- А...
- Максим? Також проходив. Та я його відіслала. Геть... - господарка відклала вбік молоток. - Хочеш пиріжка? З горохом. (вік не пекла уже з горохом!)
- Е-е-е... Та я б і не проти... та... - зашарівся хлопчак від такої несподіванки, коли йому зараз треба було бігти й бігти.
- Поспішаєш, сонечку? То я тобі... синку... в дорогу дам! - Ну і чого б це раптом «синку»?
Сказавши це, пані Олександра хутко вийняла з печі гарячі пиріжечки і поклала три у хустинку, зв’язавши з неї щось, схоже на маленький мішечок.
- Спасибі, - взяв Юрко до рук майбутній обід і знову пустився в путь.
А пані Олександра таємниче всміхнулась, дивлячись на свої пиріжечки з горохом і покинула хатину, прямуючи до річки, повз вітряк.
- Ех, річко, річко... я так ще й не вирішила, хто з нас винен у його загибелі: я, ти, Котигорошко, чи й він сам... (та ні, будь-хто, та не він!!!) Всі, мабуть... Я розказувала йому казочки про Котигорошка, він вірив. Я йому дістала одну-одненьку горошину. Таку ж, з якої й Котигорошко... виліз. Йому подобалась та казочка!.. Та ж начхати йому було, що зима — абсолютно не підходить для виникнень усіляких Котигорошків. А ти, подруго, кригою та й покрилась... А він якимсь чином на ту кригу потрапив... Лиш горошину так і встиг на берег викинуть... курчат, до того ж, любив.

15.

«Котигорошко?!»
- Чого так дивишся? - хвацько запитав веснянкуватий хлопчак.
Той тримав у руках оберемок хмизу.
- Ти звідки? - це питання мало подвійний зміст!..
- Я? Та з Лелечого! Звідки ж іще?
«То таки не з горошини? Хух...» - видихнула з полегшенням дівчинка.
- А ви, паняночко? Я вас тут раніше не бачив! І зовемось як?
- Катеринка.
Хлопчак, здавалось, засміявся (наскільки дозволяла його надто підозріла усмішка...).
- Чого смієшся? - обурилась шукачка сонця.
- «Катеринкою» колись звали монету! При Катерині якійсь там... Цікаві в тебе ж батьки, що монетою назвали!..
- Це ж треба... А я завжди думала, що то пестливе від Катерини...
- А то — монета! - знову засміявся хлопчак.
Дівчинка хмикнула.
- Ну а тебе ж, як звуть?
- Вітько я... - знову про щось задумався. - Ніякі Вітьки при короні не сиділи, тому жоден з посагів монет мені не світить!.. - знову зареготав. Та й так, що хмиз увесь посипався.
Хлопчак миттю прийнявся його збирати.
- Ч-ч-чортики! - вигукнув.
Зібравши розсипане докупи, зібравсь уже кудись іти. До того ж, робив він це, злякано оглядаючись навкруги.
- Пора мені, монетко. Піду я...
- Поспішаєш? А чом би й мені з тобою не прогулятись?..
- Зі мною? - сильно здивувавсь хлопчак.
- З тобою! - не зрозуміла того здивування Катеринка.
Здавалось, хлопчак ось-ось почухає в задумі потилицю. Та ж хмиз не дозволяв! Тому, обійшовшись без цього, нерішуче кивнув.
- Чудово! - зраділа дівчинка можливості найняти місцевого провідника (безплатно!!!).
По дорозі Вітько й далі збирав хмиз. Та за декілька хвилин, усе не вірячи в щось, запитав:
- Ти справді нічого не знаєш про пана Золотинника?
- Ні, - легко відповіла шукачка сонця.
- Дивно. Та, з іншого погляду, добре.
Дівчинка вирішила не влазити глибше до якогось пана Золотинника і нічого про нього не випитувала.
- То ти, монетко, здалеку?
- З Місячного. - На татового вивідника хлопчак явно не тягнув.
Вітько на мить скосив на неї очі і одразу відвів, глибоко зітхнув і навіть трохи зблід. Катеринка того не помітила, бо вони саме вийшли з лісу, і перед нею розпростерлось миле селище.
- Це Лелече?
- Воно.
Тут можна було ясно відрізнити містечко від селища. Коли ж у Місячному стояли більш-менш розкішні котеджики із відносно сучасних матеріалів та знайомого більшості сучасників вигляду, то в Лелечому кривенькими рядками зміїлись біляві хатки. Усі, як одна, маленькі квадратики, вкриті соломою. Точна копія дідової та пані Олександриної. (ось звідки бере початок пошесть тих музеїв!..)
Сюди витікала знайома уже річка. Навколо неї маленькі хлопчаки-пастушки випасали худобу. Ще цвіли хризантеми. Червоним квітом грали посеред сірого пейзажу.
Вітько з Катеринкою проминули багацько тих хатів і пастушків, аж доки дійшли до «пункту призначення». Перед великими, міцними ворітьми хлопець спинився.
- Ти тут живеш? - запитала дівчинка.
- Аякже... - з незрозумілою Катеринці інтонацією відповів той. - Це маєток пана Золотинника.
- То де ж ти живеш?
- Та тут же! - вигукнув Вітько, та аж присів, злякавшись сили свого голосу. Певно...
- Пан Золотинник твій батько? - здивувалась Катеринка.
- Аякже!.. - і знову та інтонація і та усмішка... - Монетко, менше знатимеш, довше житимеш... - Це було в досить прямому значенні.
В маєтку пронизливо заскрипіли двері, звідки почувся анітрохи не приємний голос:
- Шалапуде! Та де тебе носить?! Ноги повисмикую, як зараз же тебе не принесе до мене!
Ще із перших слів Вітько злякано присів. А на останніх, не повністю ще випроставшись, побіг за ворота на суворий голос, нечемно залишивши леді одну.


16.

Катеринка так і стояла, не знаючи, що робити. Щойно перед нею стояв, можливо, й не найкращий співбесідник, але ж хоч щось! А тепер — нема.
За високою огорожею не було видно анічогісінько. Куди ж та наскільки він дівся, отой чудернацький Вітько?
Дівчинка узялася розглядати місцевість. Перед самими ворітьми росли хризантеми. Але у інших вони були яскраво червоними, а тут, у того «Ноги повисмикую!», вони уже здавались чи то тьмяно-, чи то... криваво-червоними. Навпроти росло розлоге дерево. Ще зелене й, видно, молоде.
Катеринка скинула портфелик і поклала під той широкий стовбур. Сама також сперлась на нього спиною. Перед нею був — маєток. Схожий на їхній. А от усі інші хати були білявими «музеями», без високих воріт і огорож...
Враз дівчинка відчула, що на неї хтось пильно дивиться. Недобре так...
Шукаючи того блакитними очима, вона натрапила на панові ворота. На них гордою поставою сидів... чорний шуліка. Той самий, до речі! Такі персони не забуваються... Той його погляд, здавалось, холодив усе навколо.
Та ворота швидко прочинились, і шуліка злетів високо вгору, де змахнувши кілька разів чорними крильми, зовсім зник з виду. Позаду масивної корови засмучено плентався веснянкуватий хлопчак. Та побачивши Катеринку, він здригнувся, миттю заусміхався, обернувшись при цьому назад.
- Ти ще тут? - істеричним, як на те, голосом прошепотів Вітько, коли міцно зачинив ворота.
- А що мені ще, по-твоєму, робити? - взяла руки в боки шукачка сонця.
Вітько не відповів.
Панова корова мала пастись ой як далеко від інших! Тому іншої компанії у дітлахів, як їх двох не було.
- Він же тобі не батько, правда?
- Батько!.. - злякано прошепотів «син не батька».
- Ай, не бреши! - засміялась дівчинка. І чого б це?.. У таку й важку мить...
- Батько він мені...
- Ні, - коротко заперечила дівчинка.
- Та з чого ти це взагалі взяла?! - зірвався Вітько.
- Просто знаю.
Дівчинка сіла на вологу землю, вкриту низькою зеленою травицею, звісивши ноги із пагорбка.
- Чого не сядеш? - запитала враз вона.
Вітько почухав потилицю і стишено відповів:
- Та я краще постою...
«Виполов бідолаху?..» - дійшла чергового висновку дівчинка.

17.

Максим саме проходив повз ворота пана Золотинника. Е, ні! Не проходив, а йшов прямо до них. Не скористувавшись електричним дзвінком (перше місце, де він таки був!!!), він запустив руку в кишеню штанів й вийняв звідти ключ. Позолочений, до речі.
Максим кілька разів крутонув тим ключем і увійшов на широке подвір’я.
- Вадиме!
Стало ледь-ледь чутно, як у відповідь з маєтку хтось пробігся сходами.
- Вадиме, де тебе носить?! Виходь, Вадиме! - зривав голос Максим.
Нарешті важкі двері майже приязно відчинились, і з них поважною ходою виплив, очевидно, власник маєтку, пан Золотинник.
- Брате! - широко розпростер руки господар. Та Максим лиш відмахнувся від нього і попрямував всередину.
- Та чого ти? - здивувався пан.
- От не вдавай, що тебе ця напасть обминула! - гаркнув невдоволено Срібляк, всідаючись на шкіряний диван у вітальні.
- Так... нам з тобою ще пощастило, що й нас не втягнуло до тієї каші! А Дмитрові, певно, там, у в’язниці, не дуже солодко ведеться... - чи то важко зітхнув, чи злостиво й придушено засміявся Вадим... Золотинник.
Після «невідомо-якої емоції», він присів на своє розкішне крісло.
- То чого прийшов, брате?
- Дівка тут білява не пробігала? - зіщурив очі Максим.
- Справді? Повз мій маєток? Тільки дурень насмілиться підійти до моєї садиби! (Я ж ноги повисмикую!..)
- Точно? - на всяк випадок перепитав Срібляк.
- Ти мене за сліпця якогось маєш, чи що? - сплеснув насторожено Вадим.
- Або за нащадка зі Злотих! - прикрикнув Максим.
- Та що ти... щоб я, та й тобі брехав?.. Та ніколи в... - недокінчив той.
- Помовч! - встав Максим. - Вона йшла сюди. Це точно. То я піду Лелечим пошукаю її... а ти!.. - вказав грубо на Вадима пальцем. - Щоб дивився тут!..
- Катеринку вишукуєш? Кочергу? То як вона хоч виглядає, скажи!
- Не дуже висока. Дуже білява. З дуже блакитними очима. Клятий Микола ще репетував, що зник якийсь портфелик, то він, певно, в неї. Все!..

18.

Покурюючи, на столом сидів якийсь полісмен і розмовляв із своїм співробітником.
- А за що того... посадили? - кивнув другий у бік однієї з камер.
- Ти б бачив!.. Таке там творилось, як його брали! - відкрито захихотів перший.
- То за що ж? Бо я вже не можу... всі тільки й говорять!
- Слухай. Я сам того, звісно, не бачив, але кажуть, що його взяли прямо в його ж кабінеті!
- Справді? Ой до чого ж Злотий опустився!..
- Ну так от. Сиділи вони утрьох там, Пан Дмитро, Максим і Вадим. Сиділи й розглядали одну дуже делікатну справу. На столі лежала о-о-отакенна, - широко розвів він руками, - купа доларів, здається, доларів. Чи, може, й євро...
- Та не тягни! Що далі? І звідки вони те нагребли?
- Ну... це ще з’ясовується. Або то був просто якийсь хабар, або здерли з населення, ніби то якась благодійна акція...
- Та хабар то був, точно! Куди їм до благодійних акцій!..
- Не перебивай. То вони там, виходить, обговорювали, як ділити будуть. А в кімнаті була відеокамера...
Тут до двох полісменів увійшов третій. Він, очевидно, до цього часу стояв під дверима і підслуховував, бо прекрасно знав зміст їхньої розмови.
- Ти, Тельбухівський, плутаєш дещо.
- Ну і що ж? - поцікавився здивовано той.
- Четверо їх там було. Четверо.
- Справді?
- А хто четвертий тоді?
- А Микола Кочерга!
- Та не може такого бути!.. Камера ж усе знімала...
- А камеру він то й установив! Бо з них трьох — ніхто про неї ні сном ні духом. Так-то...
- Оце то вони дають... до чого ж Злоті опустились!
- Ну, то що ж, всезнайку, далі було?
- Складається така картина, що вони усі вчотирьох нагріли собі той хабар, чи ще що, і саме вирішували, як ділитимуть.
- А я як, по-твоєму, казав?
- Ой не все ти, Тельбухівський, казав!
- Ну, ну...
- А ви ж нашого Кочергу знаєте... і Злотих, також. Сімейка, виходить, хотіла пана Миколу обділити, а той — одразу все просік. Але ж план у нього, виходить, назрів ще раніше. Бо це ж він, спеціально (!!!), установив там камеру, і так, щоб...
- Щоб його самого не видно було. Так?
Оповідач ствердно кивнув.
- То він зняв їх, доки вони над грішми походжали, взяв свою (обділену!!!) частку і вийшов. А доки виходив, то наклепав на них нашим.
- А от тут я вже точно краще знаю — сам брав у захваті участь!
- Ну тут-то вже таки ти... - погодився... Торбиничем його звали.
- Ми, виходить, забігаємо. В бронежилетах усі... бо ви ж знаєте — Злоті не ходять беззбройними і усі перед одного кращі з кращих стрільці. То забігаємо, беремо їх на крупний приціл, кладемо їх всіх... ... ... - про свої «військові» подвиги Тельбухівський оповідав мало не з пів години. То у них, полісменське.
- Ну? Коротше!.. - не втримали врешті-решт співбесідники, хоч самі б на його місці, поступили б так само.
- Ми взяли їх на гарячому. Але ж то — Злоті! Садити їх — самогубство. Особливо Максима... То ми спробували домовитись.
- Скільки?
- Вадим оддав свій дорогоцінний рубін. Такий здоровий, що на карати й не полічиш!
- А Дмитро? Посадили ж! Скупився, жаднюга?
- Та ж він банкрут! Не знали?
- Нічого собі! До чого ж опустились... а Злоті ж!..
- То ми його й з безвиході посадили...
- А хіба у них, в Злотих, не у кожного такий камінчик? А Максим що???
- Та ніби й в кожного... був. Але, як вони почали ритись у кишенях, то двоє аж побіліли!
- А-а-а... починає доходити!
- Ну?
- Вадим сидів посередині, перед самою камерою? І нікуди звідти не сунувся?
- Так...
- А інші двоє — по боках. Так? І до того ж могли висовуватись поза камеру?
Полісмен ствердно кивнув.
- І Кочерга виходив з кабінету аж над-задоволений?
- Так!..
- То Кочерга їх взяв і обчистив. А до Вадима, через камеру ж, і недоліз...
- А голова варить, друже, варить! Та тобі треба не у нас тут просиджуватись, а йти на приватного детектива!
- Куди? Де я таку роботу знайду?
- Та хоч до Кочерги того ж і наймайся!
- А в нього що трапилось?
- Донька зникла.

19.

Закінчивши пасти корову, Вітько з Катеринкою вертались до давно знайомих воріт. Та по дорозі їм трапилась несподіванка!..
- Шалапуде! – вигукнула здивовано та несподіванка. – Ти чого так довго? Ще раз так провинишся і... – пан «ноги-повисмикую!» аж закляк, задивившись на світле волоссячко дівчинки, її блакитні оченята та портфелик.
«Кочерга!» - майнуло в нього в голові.
- Хлопче!.. А що це ти тут з такою панянкою робиш? Побачення у вас, так???
- Пане... – сильно почервонів Вітько і залишався таким, доки незграба-корівка не пройшла перед ним і не дала хвостом по обличчі. Після того він почервонів ще більше...
- Ясно все з вами... — Вадим задумався. — Запрошую вас, паняночко, завтра вранці на святкування... — знову задумався, — на святкування... завтра скажу, що святкуємо. То як?
Катеринка здивувалась і недовірливо глянула на пана Золотинника. Та відмовитись було вельми важко...
- Добре, пане.
- А...
- Вітько, синку, щось не так?..
Тепер здивувався вже хлопчак. Очевидно, вельможний пан ніколи так його не називав.
- Синку, гляди ж, не пропади ще до святкування! (Буде ой, як весело!..) — промовив і подумав Вадим, після чого ледь не поскакав додому, мов зраділа дитина.
Дітлахи остовпіло стояли посеред вулиці. І так тривало доти, як знову втрутилась вищезгадана корівка, удруге давши малому пастушкові хвостом по обличчю.
- Егей! Білушко, не підходь до мене зі своїм хвостом! – роздратовано вигукнув Вітько.
- То був він? – запитала дівчинка.
- Так.
- Завжди такий?
- Та ніколи! Оце вперше... І сином назвав... Може, з глузду з’їхав?
Доки дітлахи повільною ходою доплентувались до Золотинникового подвір’я, сам господар уже замкнувся у своїй кімнаті на третьому поверсі і жваво з кимось розмовляв по телефону:
- Кажу тобі, це вона! Точно така, як ти казав!.. Ні, вона ще тут. Ну не тут біля мене, але й не так далеко. Навіщо? Краще б тобі, брате, берегти свої патрони! Та ж навіщо? Ні, в мене є значно краща ідея! Так, здається навіть трохи дешевша... Ну, ну — так я тобі по телефону й розповім! Думаєш, не прослуховують? Та прослуховують, прослуховують! Особливо нас, та ще й після минулої суботи! Сам йди до мене! Ти? Мене? Та вже ж! Патрони, кажу, бережи! Нічого ти мене не пристрелиш! Е-е-е... братику, любий, та що ти! Я таке тобі сказав? Щойно? Та ніколи!.. Максимчику, уже йду, братику! Ти тільки не... – телефонна розмова закінчилась.
Далі пан Золотинник поспішно вибіг з кімнати, повз Вітька й Катеринку пройшов, набравши якомога поважнішого й привітнішого вигляду, та як тільки переконався, що вони його уже не бачать, знову кинувся бігом.
Десь під ніч, при світлі місячного кружала, біля старого колодязя можна було розгледіти дві постаті, приблизно однакового росту.
- Що ти надумав? – запитала одна з тих постатей.
- Завтра буде святкування. Там буде Катеринка. А в Катеринки буде келих з одним, дуже делікатним напоєм.
- Тобто?
- Я її отрую тим напоєм.
- Чим?
- А хіба це важливо?
- Якби я хотів її вбити, щоб помститись за брата (а так, як ви пам’ятаєте, усім і казав...), то ні. Але ж я хочу повернути свій рубін!
- І мій, - додав Вадим.
- То чим?
- Ще не придумав, потім вияснимо.
- Слухай план. Труїмо дівча, доправляємо в лікарню, аби зняти усілякі підозри, я дзвоню Кочерзі і проводжу малесенький шантаж.
- Е, брате! Думаєш донька йому й справді важливіша за коштовний камінчик?

20.

- Пане Дмитре! До вас відвідувач. – Навіть у в’язниці він для усіх залишався паном.
Дмитро Злотий нехотя підвівся із темничної постелі. Відвідувачем виявилась... пані Олександра.
Дмитро, мов від примари, відстрибнув від неї до протилежної стіни.
- Олександро?..
- Не чекав, Дмитре? І я.
- Чого ти прийшла? Розводитись? Пробач, звісно, та зараз трохи не підходящий момент...
- До справи! Ти чув, що Максим збирається вбити молодшу Кочергу?
- Він з глузду з’їхав?! Це ж самогубство! Війна з Кочергою...
- Ні до чого доброго не приведе і погубить нас всіх.
- Але ж це він (Микола клятий!..) почав...
- Ти певен?
Злотий замовк.
- Ти ще хоч пам’ятаєш нашого Павлика?
- Пані Олександро, ви вже переходите межі! Та як я...
- В молодшої Кочерги є брат. Той знає про план Максима, тобто, про сам задум, а не план... І намагається врятувати сестру. Біжить гарячими слідами, так би мовити. Але...
- Але ж брату все одно, кого обрати для помсти, і він легко заб'є й того, як лиш його забачить?
- Брат брата знає... Юрко нагадує мені нашого сина.
- І, якщо я йому заваджу, ти мені пробачиш те, що я жодного разу не явився на синів день народження і навіть на... (його похорон)
- Так.
- І як же ти мене звідси витягнеш? Прорвеш динамітом стінку? – це було абсолютно серйозно.
- Надто дорого.
- То?
Пані Олександра наблизила руку до замкової щілини. У руці був ключ...
- Злотівська школа!..
- А охоронці?
Жінка дала чоловіку знак мовчати, а сама почала до чогось прислуховуватись.
- Чуєш похропування?
- Дідівський коньячок з снодійним?!
- Пам’ятаємо й бережемо дідівські традиції, - поклала вона руку на серце.


21.

На Вадимове святкування зійшлось багацько людей. І коли він їх усіх устиг зібрати?..
У келих Катеринки напій він наливав особисто. Над іншим — потурбувались слуги. На столі, що спеціально з нагоди святкування був винесеним на вулицю, стояло незліченно багато наїдків.
- Перепечене, - незадоволено мовив один з гостей до, очевидно, друга чи й просто знайомого.
- Справді? Дай-но ще я спробую...
- А це пересолене.
- Та не може бути! Цю страву взагалі неможливо пересолити!.. Подай-но мені ту таріль поближче, треба перевірити...
- Засолодке.
- Після пересоленого? Та звісно ж! Ти спочатку перебий смак сиром, а потім вже пробуй...
- Сир? Надто дірявий.
- Та де ж?!
- Тьфу! Пісок на зубах хрустить!..
- Це ти вже, друже, переграєш. В пересолене чи пересолоджене ще можна повірити і зіпсувати авторитет Золотинника, незважаючи на те, що страви ідеальні... Але ж те, що тісто пісочне взагалі не означає, що туди додається пісок!
- Підіграв би хоч!..
А Вадим у цей час зовсім не слухав цих двох і навіть не втуплявся в келих Катеринки. Він навіщось вирішив відійти. Та ще й аж на задній двір! А, враховуючи розміри його подвір’я, туди було досить далеченько...
Виявилось, що його несподівано потурбувала телефонна розмова. Очевидно, дуже важлива, що він так швидко покинув товариство своїх гостей, до того ж, нечемно не відповівши на жодне запитання щодо його поспіху. Дзвонив Максим.
- Підсипав?
- Так.
- Точно?
- Точніше не буває.
- То яка ж отрута дісталась дівці?..
А зараз варто було б оглянути місцевість навколо Максима. Якби він це зараз зробив, багато б що змінилось... Отже, уже знайома криничка, перехрестя із чотирьох запилюжених доріг, рядок дерев і кущі. Останні злякано заворушились, почувши останню Максимову репліку. Та він на це не звернув ані найменшої уваги!..
- Цікавий вибір. Ти точно певний, що виходить дешевше патронів?..
Максим вибив дзвінок, зручніше вмостився на криниці (дуже важливо — відкритій!), і знову комусь зателефонував. Відповіли не одразу. А точніше, з тринадцятого разу (вельми щасливе число!..).
- Миколо? Здрастуй, любий друже! Не радий? Ай не добре, Миколо!.. А я ж не просто так дзвоню... Все одно не цікаво? Я б на твоєму місці не вибивав слухавку, бо зараз тебе дещо таки зацікавить. Ви ще там шукаєте свою Катеринку? О, перше зацікавлення!.. А я от уже й знайшов! Не віриш, то не віриш. Твоя морока. Але... Та замовчи вже і послухай врешті-решт! Вона зараз на святкуванні у Вадима, а перед нею стоїть один келих. Позолочений, до речі!.. Та не в цьому річ. У келиху тому вельми цікавий напій... Ні, я не скажу, що там за отрута! Але ти все можеш виправити. Так, і поверх них ще 50 мільйонів. Е ні, голубчику! То валюта нестійка, давай в євро. Чекаю на «галявині Перемовин». – Максим поклав телефон у кишеню. - Та не може такого бути! *** точно дорожча патронів!..
Кущі наче тільки того й чекали! Ледь Максим устиг вимовити назву отрути, як із них вискочило щось кошлате й за мить звалило Злотого у криницю.
Юрко відсапався й побіг на звуки свята.

22.

- Одного разу мати одправила мене за хлібом, а то було в глупу ніч. Не знаю, чому їй так того захотілось, але так вже сталось... Мати саме заборгувала йому величеньку суму грошей, і...
- І він тебе й хапнув?
- Еге ж. Та ще й навіщось натягнув на себе довжелезний чорний плащ! Ну... добре, дощ був.
- То він ще й викрадач!
- Та ні, хіба ж я тобі таке казав! Він — найчесніша, найдобріша, найлюб’язніша... людина на світі!.. - то Вітько побачив, як з-за рогу будинку вийшов пан Золотинник.
- Чому не п’єш нічого, дівчинко? Ти ж, мабуть, ой яка спрагла! - вигукнув Вадим, скоса поглядаючи на келих з чудо-напоєм.
- Чомусь не хочеться... - якнайлюб’язніше усміхнулась Катеринка.
Господар відійшов до інших гостей.
- І чому ти пробував тікати?
- Справді?..
- Пробував?
- У нього свої за кожним рогом, на кожному полі, лузі!.. От раніше казали, що стіни мають вуха... то я більше скажу: кожний камінчик кожної з доріг Лелечого має вуха, що, до речі, повністю підкоряються пану Золотиннику!..
- То ти у нього, як кріпак у давнину?
- Начебто того, - зітхнув хлопчак.
А Вадим не зводив очей ні з келиха, ні з Катеринки. Йому уже вривався терпець. Тому він знову підійшов до головної гості його святкування, з наміром запропонувати хоча б трішечки надпити з келиха.
- Катеринко! - промовисто звернувся він до неї.
Та дівчинку, мов струмом вдарило.
- Звідки ви знаєте моє ім’я?
- Е-е-е... Вітько, синок мій сказав.
Сам хлопчак саме у ту мить відійшов від Катеринки.
- Справді? Як мило з його боку...
«Та коли він встиг?!»
Юрко швидко знайшов подвір’я, звідки гучно лились звуки святкування. Та усе було замкнене: і ворота, і хвіртка. На його кличі ніхто не відгукувався. Щодо бігу, то він був першим з перших, а от скелелазом... м’яко кажучи, ніяким. Та навіть у Катеринки це краще виходило!
Та він і не думав покладати рук. Хоч та кам’яна загорожа була заввишки в ту скелю, з якої він два роки тому урочисто... гепнувся (і вирішив, що більше ніколи в житті не вершитиме таких подвигів). Та Юрко усе таки поліз угору. І в нього виходило! Але недовго... За 11 секунд він знову урочисто гепнувся на землю.
- Що це там? - мовила Катеринка.
- Та не важливо!.. - відмахнувся Вадим і знову ж з безсилля перед дівчиськом відійшов до інших гостей.
Далі він підійшов до краю довжелезного столу і, піднявши свій келих догори, промовив:
- Тост! Випиймо за прекрасний сьогоднішній день! - і надпив.
Жаль лиш, що день був анітрохи не прекрасним... бо не чутись було ні співу птахів, ні тобі жодного п’янкого аромату квітів... і сонце не сяяло, вперто заховавшись за хмару.
Усі підняли келихи. І Катеринка.

23.

Дорогою поспіхом простувало двоє. То були пані Олександра та Дмитро Злотий.
- Я побіжу до Вадима, чула, Катеринка там...
- А я тоді, думаючи, як брат, піду до старої криниці.
- Як знаєш!..
Так вони розбіглись в різні сторони.
Пані Олександра потрапила до пункту призначення саме, як Вітько у... уп’яте дерся по загорожі.
- Хлопче? То ти?
Юрко знову гепнувся на землю.
«Ну спасибі вам, тітонько!» - майнуло в нього в голові уже на твердій землі.
От наче було б інакше, навіть якби пані Олександра не явилась? Так?..
- Давай підсаджу! - було останнім у їхній короткій розмові.
Дмитро розрахував усе правильно. Ще не встиг він дійти до криниці, як забачив попереду Максима. Мокрий, як хлющ, він люто йшов дорогою. Із нього відрами стікала вода...
- Тебе що — випустили?! - ще здалеку упізнав брата Максим. - Та ні, не може такого бути... ти знаєш, що її також посадять, як взнають?
- Їй не вперше.
- Дивно ти якось виглядаєш... - запідозрив щось Срібляк.
- Думаю, тобі не слід чіпати Кочергу.
- Ти з дуба впав?! А-а-а... Під жінку танцюєш?
- Не чіпай їх.
- А то що?
Брати вийняли пістолети.
- Я заб’ю її, і ти мені не завадиш!
- Не роби цього!
- Навіщо ти її слухаєш? Знаєш же, що нічим добрим її вилазки не закінчуються!
- Це в минулому! Зараз все інакше!
Пролунав постріл. Другий не встиг пролунати, бо перший був надзвичайно точним... він належав найкращому стрільцеві усіх околиць. І ним був не Дмитро...
- Чорт! Пустий, ні гривні!.. - облишив він пораненого. І побіг до Вадима.
Дивно ще, як вони з пані Олександрою розминулись... Але таки один одного не зустріли.
Жінка припала над пораненим.
- Піду привітаю сина з «прошедшим»... - сказав Дмитро і пішов.

24.

Катеринку знову напружило знайоме відчуття. На неї знову хтось недобре дивився. Шуліка, що зайняв свої колишнє місце на воротах, непорушно застиг, звівши на неї свої чорні зіниці.
Дівчинка підсвідомо спинила політ келиха до її уст і відставила на стіл.
Вадим вже був готовий насильно влити той напій їй у рота, але ще стримував себе.
- Геть! Геть, Борик!.. - зігнав він шуліку з воріт.
«Борик?!» -дівчинці відняло мову.
- Тост! - підійшов пан Золотинник на знайомий край столу. - За... сонце!
Усі піднесли келихи, включно з Катеринкою. Перехилили... і Катеринка. Ба ні! Не встигла! Сонце виглянуло з-за хмари і осяяло усе навкруги з такою силою, що усі мало не посліпли. От, як спалах камери, тільки в тисячу разів потужніше! От що означає довго не бачити сонця... та ще й пити за нього.
І мов прожектором, хтось керував його промінням. Хмара знову насунула на сонце, але не повністю. Так, щоб один величенький сонячний зайчик торкався м’якими лапками землі. І стрибав він до загорожі. Ледь сонячне проміння її торкнулось, як стало видно чиюсь руку. Юрко таки виліз!..
- Катеринко, кинь це! Там отрута! - і хлопчак знову... гепнувся.
Дівчинка остовпіла. Гості теж. Тобто, лише половина, бо інша була «своїми».
- Брехня! Вигадка! - зарепетував Золотинник.
- Я більше скажу, - відчухався Юрко, - він підлив туди ***!!!
- ***?! - вигукнули гості настрахано.
- Брешеш, шалапуте! - дійшов свого звичайного вигляду Вадим.
- Не брешу!
- Пий, Катеринко, пий... - припрошував він дівчинку.
- Н-не буду.
Вадим одним рухом вийняв відкілясь пістолет і направив на її брата.
- Пий!
Та враз ззаду на нього накинувся... Вітько.
- Тікайте!..
- Вітько?! - здивувався Юрко.
Та на здивування не вистачало часу. Хтось з гостей, не з «своїх», підіпхнув Катеринку, щоб вона побігла до брата. Доки Вітько гойдався на Золотиннику (а більше ніхто на таке нахабство не наважувався), устиг відібрати у нього ключ від хвіртки (а сам добре знав, де він знаходиться...) і кинути братові з сестрою.
Юрко підхопив ключ і поспішив відімкнути вихід. Відімкнувши, вони удвох вибігли на вулицю і пустились тікати.
Розлючений Вадим скинув з себе ту напасть і направив на неї пістолет.
- Догрався, шалапуте!
І... ні, не постріл! Хтось, ученою рукою, тарахнув Вадима по голові міцною палицею. І доки зірочки іще не встигли до кінця замакітрити йому голову, той упізнав кривдника:
- Тату?!
Так, це був той дідок. Той один, хто перший познайомив Катеринку з білявими музеями...
- Біжи, хлопче, наздоганяй дівку, бо Вадима я ще можу приборкати, а на Максима вже рука не підніметься... жити ще рука хоче...
Вітько, одразу ж як отямився від потрясіння (крихкий дідок тарахнув палицею Золотинника?!!!!!!!!), кинувся на вулицю. Юрко з Катеринкою не встигли відбігти далеко (як він не дотягував до неї в скелелазінні, так й вона не дотягувала до нього в бігові. То він мусив її чекати...).
- Стривайте, стривайте! - очевидно Вітькові було незручно бігти самому.
Юрко з сестрою спинились, аби зачекати його.
- То справді ти, Юрко?
- Так.
- То ти, - вказав Вітько на дівчинку, - Кочерга.
- Так, а ви — знайомі?
- Футбольна команда № 1 з Місячного!..
Та поки трійця віддихувалась, звідки не візьмись — Максим!
- Ви дивіться, хто тут у нас! - вигукнув він, загрозливо розмахуючи пістолетом.
- За що?!. - розвів Вітько руками.
- Ви мене, дітлахи, уже довели! Тож прощавайте назавжди!..
Постріл. І... упав... упав... упав Максим!!!
Як так???
- Олександро!.. - зашипів він.
За п’ять хвилин до того, на святкуванні в Золотинника. Дідок знеможено відбивається від Вадима, що уже очуняв, і тих його «своїх». Та тут же вмішується та загадкова жінка.
- Та Олександро!.. - викрикнув Вадим за мить до чергового свого падіння.
- Що?
- Невже знову вертаєшся до минулого?
- Руки вгору! - наказала вона його «своїм», надаючи переконливості словам, з допомогою пістолету.
- Та тебе ж посадять! Маєш хвости!..
- Байдуже.
Дітлахи з супроводом пані Олександри, що тепер видавалась загадковим таємним агентом, повернулись до Лелечого.
- Вітьку! - вигукнула Наталя Василівна.
Відлежавшись на запилюженій дорозі, Максим з пораненою рукою (а куля Олександри влучила саме туди і вибила йому пістолет), пошкутильгав до лісу. При цьому, не забув підібрати й свій пістолет. І якимось невідомим чином, абсолютно випадково, він потрапив на «галявину Перемовин». Там його давно уже чекам Микола Кочерга.
І у Максима одразу назрів новий план. Він швидко сховав пістолет і нібито мирно рушив до свого запеклого ворога.
- Друже! - розкинув він руки у обіймах.
- Що за отрута?
- Навіть не привітаєшся?
- Отрута.
- Спершу мої рубіни й гроші.
Кочерга без зволікань дістав те, що так хотів отримати Срібляк.
- Спасибі! - засміявся той.
- Що то була за отрута? - вкотре повторив Кочерга.
- Не скажу! - відрубав Максим і миттєво вистрелив.
Усі гості Золотинникового святкування порозбігались, злякавшись загадкової жінки. Виглядала вона ой якою мирною!.. Сам Вадим ось уже з п’ятнадцять хвилин сидів на землі і відчухувався. Коли ж він підвівся, то першим, що він побачив, був перекинутий на землі позолочений келих. Обабіч нього лежав чорний шуліка...

25.

Вісім років по тому. Вітько й Катеринка одружились. Та давнина таки змогла дістати їх. Сталось це на одній з лісових галявин.
- Дівко, здрастуй! - почулось з глушини.
Подружжя миттю обернулось.
Перед ними стояв... Максим. З пістолетом, як завжди.
- Чого тобі? - виступив наперед Вітько.
- Маю недокінчені справи...
- І?
- Хочу докінчити! - вигукнув Максим і направив пістолет на дівчину.
- Стій! - навіть безжалісний вбивця здивувався од такої несподіванки і не вистрелив.
Вітько в той час також витягнув пістолет.
- Нічого собі! Відколи це ми зброєю обзавелись? І грізні такі стали!
- Дуель! Як в давні часи!
- Добре. Я ж все одно переможу, - захихотів найкращий стрілець в усіх їхніх околицях.
Постріл. Два. Не скажу, чий перший, бо неважливо. Важливо трохи інше...
Тож слідкуйте. Місячне знаходиться в північній півкулі, подружжя стояло спиною на південь, Максим — передом. Був рівно полудень. Місячне... сонця в ньому, ясно, не було з роду-віку. І що ж? Сонце вперше за усю його багатолітню історію... виглянуло! І нещадно засліпило Максима. Той промахнувся. А Вітько (ну взагалі нікудишній стрілець!...) влучив.
Катеринка та сонце стрілись взаємними посмішками.

Епілог

По дорозі простував котрийсь старець. На крайніх околицях містечка він стрів місцевого коваля.
- Добридень, - кректячи промовив мандрівник.
- Добридень, жебраче! – привітно відповів місцевий.
- А чи це, друже, Місячне?
- Діду! Ти що — в минулому столітті народився? Яке це тобі Місячне! Відколи тут головують Віктор й Катеринка Бруньки, містечко зветься Сонячним!
- Ех... А чувати щось про Юрка Кочергу?
- Світовий чемпіон з бігу! Виборов близько п'ятдесяти золотих медалей. Точніше... 61!
Жебрак ледь помітно всміхнувся.
- А сама Катеринка... – старцю було важко вимовити її прізвище... чи й неприємно... – Брунька... чим, окрім, головування займається?
- Експерт зі скелелазіння, викладає основи географії та орієнтування за сонцем і взагалі відмінна домогосподарка! – весело розповідав коваль.
- А Марина... все ще Кочерга?
- Так. Наша видатна кулінарша!..
Тут до них підійшов котрийсь дуже поважний чоловік, покурюючи люльку.
- Доброго дня, Ваську Петрович! – привітався він до коваля.
- І вам, і вам, Торбиничу! – відгукнувся коваль.
- А ви, чоловіче, ким за професією доводитесь? – поцікавився старець.
Та замість Торбинича, відповів Васько Петрович.
- А це, жебраче, наш найвидатніший детектив! Та й не лише наш, а, певно, й на усій мати-Україні!..
- Приємно з вами познайомитись...
- А знаєте, що я тут на днях пронюхав?
- Навіть не здогадуємось!.. – засміявся коваль.
- То слухайте. Вам же цікаво, так?
- Звісно!..
- Чули колись про Олександру Муфту?
- Та бувало... – відповіли обоє слухачів.
- А про Вадима Золотинця?
- Той, що раніше був Злотим, а згодом, Золотинником?
- Так. Він, мабуть, схиблений на тому корені... Так от. У нього нещодавно зникли усі-пре-всі його нажитки!
- Та ти що! – вигукнув коваль.
- Так!..
- Там же на мільярди йшлося!.. То хто ж його так обчистив???
- А у пані Олександри якраз пекарня власна відкрилась. Виглядає аж над-акуратною і елегантною...
- То ти хилиш, що...
- Еге ж.
- Будеш розслідувати?
- Думаєш, чимось відрізняюсь від інших? Я ж, як її посаджу, без тих пиріжечків не виживу!
- А як же її пограбування банків у минулому? Вона ж таки не повністю відсиділа!..
- Пиріжечки — важливіші.
- А знаєте щось про долю... того Максима, що... – заїкнувся дідок.
- Максим Бронза загинув від кульового поранення ще два роки тому.
- Це ж треба... – здивувався старий.
- А ти, жебраче, як звешся? – поцікавився детектив.
- Жебраче... – зітхнув той. – Микола Кочерга.

2018 р.

Воєнні дії велись уже довго, років з десять. За ким буде перемога — досі невідомо. Жодна з сторін й не думала поступатись супротивнику. Що в дощ, що в ясний день, а безжалісні снаряди гучно розтинали повітря і ненависно ранили матінку-землю, щораз прориваючи її глибокими ямиськами. Від колись родючої й квітучої місцини залишилась сіра пустка. Та це нікого не спиняло. Снаряди падали усе частіше, проривали ще глибші ямиська, у війську з’являлись нові вояки, завжди готові покласти життя за наказом командира...
Брати Фініс і Харлін були саме серед таких. Чи ними керувала жага грошей (а за службу там чимало давали!..), чи незрячий патріотизм, хтозна! Та у перші ряди воїнства, за безжурним запрошенням генерала Уолтера, вони згодились піти без жодних зволікань.
Батько й матір не заперечували. Та лиш через те, що їх уже не було серед живих. Однак сталось це — не через війну!.. Тобто, на війні мстити братам було нікому.
Брати-близнюки попали в один взвід. Тієї хмарної днини він отримав завдання підібратись до ворожого табору, в якості розвідки: скільки солдат, які укріплення, зброя, боєприпаси, з якого боку буде краще напасти... Проте йти, чи пак, повзти, довелось абсолютно рівною місциною без жодних горбиків чи ще якихось можливих укриттів. Їх швидко засікли.
Почалась шалена стрілянина, кулі летіти з обох сторін. Здійнялась непроглядна курява, тож стало незрозуміло, скільки солдат з 11-того взводу ще залишилось «на ногах».
За певний час стрілянина стихла. Певно ворожому табору й самому стало цікаво, «скільки?».
Повільно й обачно рушила їх розвідка, що складалась з двох-трьох гарно озброєних чоловік. Харлін приречено відчув, що вони наближаються до нього. Та життя манило досі! Він непорушно застиг посеред високої трави, прикинувшись мертвим. Супротивники лиш ковзнули по ньому байдужим поглядом і пройшли далі. А там ледь-чутно скавулів від болю Фініс: куля настільки боляче зачепила його, що він не витримував. З лівого боку повільно юшила кров.
- Живий! - вигукнув котрийсь з ворожих солдат.
Фініс стрепенувся і кинувся до зброї, що лежала за два кроки од нього. На превелике щастя, таки доліз до зброї і мав хоч щось, аби боронитись від ворога. Ті ж, в свою чергу, також направили на нього вогнепальні знаряддя. Та кулі не поспішали розтинати ні повітря, ні перепони на їх шляху. Застигла тиша.
- У нас пропозиція, - майже нечутно мовив один з ворожих.
Фініс недовірливо на нього глянув.
- Ви ж усі ласі на золото, так? Дам... - цифру притлумив раптовий порив вітру, та поранений її гарно розчув. Його очі таємниче зблиснули, учувши багацтво. - Якщо ти... - продовжував той, - проведеш нас у ваш табір. І, звісно ж, рекомендуємо захист з нашого боку. Обіцянка, що жодна наша куля тебе не зачепить, якщо ти виконаєш нашу умову.
Фініс хитро всміхнувся.
- Завтра уночі моє чергування.
Солдати розвернулись і рушили в інший бік. Обійшовши довгеньке коло, де прикінчили кількох недобитків, повернулись до своїх, прозвітувавши: всі і народження спільника.
Харлін видихнув, небезпека обійшла його боком. Він тихо проплазував травою, наблизившись, таким чином, до брата.
- Як — ти живий?! - здивувався він. - Я ж бачив, що вони над тобою стовбичили!
- Подумали, що мертвий. - відрубав Фініс. А в його очах досі зблискувало золото.
- Забираймося звідси! - сказав Харлін і підібрався до брата ближче, аби допомогти пораненому рухатись швидше.
Генерал відреагував на сумну звістку про провал зовсім байдуже — спільна риса, властива багатьом головнокомандувачам у тих місцинах.
Незабаром настала вказана ніч.
Фініс стояв, притулившись до возу, що слугував їм сяким-таким захистом, тривожно вдивляючись у темінь. Довго чекати не довелось. Незабаром почулись непевні кроки. Ретельно обираючи, куди ступати, просувались ворожі содати.
- Ти?
- Так. Ходімо.
- Де генерал?
- Там, у кінці... - вказав кудись рукою Фініс.
- А це чиє шатро?
- Простих солдат.
- Хлопці, заходь!..
Аби по табору не пройшла тривога і ніхто не прокинувся, працювали нечутною зброєю — кинджалами — як же благородно!
У перших шатрах повільно стихало хропіння...
Раптом у черговому такому шатрі прокинувся чоловік. То був Харлін.
Побачивши над собою ворога, він швидко зметикував, що сталось, і стрімким ривком скинув того з ніг. Одібравши в нього зброю, Харлін вибіг надвір і прийнявся будити увесь табір гучним криком:
- Напали!!!
Кинджали уже стали непотрібними, тож полетіли перші кулі. Харлін став навпроти Фініса і побачив поруч з ним ворожого ватажка.
- Зрадник! - нестямно вигукнув він. - Ти ганьбиш честь роду Вайсів!
Зрадник мовчав. Натомісь злісно захихотів ворожий ватажок.
- Отакої!.. - почулось між його сміхом.
- Мені доведеться тебе вбити, якщо ти не поступишся! - мовив, тремтячи, Харлін.
Раптом супротивник перестав хихотіти і сказав:
- Боюсь, не доведеться! - направив на Фініса зброю і блискавично вистрелив. - Ну хто ж платитиме зраднику?..
- Ти... та ти... ти прирік себе на смертний вирок! - вигукнув до нестями розлючений Харлін і позбавив підступного ворога ватажка.
Табір таки відбив напад. Тож зараз у генераловому шатрі зібрались він сам та інші головнокомандувачі, вирішуючи важливе питання. Верхівка надіслала їм наказ: покарати, по можливості, зрадника і винагородити відважного героя.
- То і зрадником на варті, і тим героєм був котрийсь з Вайсів?
- Саме так.
- А хто старший?
- Близнюки.
- Помічали у комусь з них щось дивне останнім часом?
- Абсолютно нічого. Хіба що...
- Що?
- Вони були єдиними, хто вернувся з тієї невдалої розвідки.
- Обоє?
- Так. Ішли разом, один допомагав іншому, пораненому.
- А хто був пораненим?
- Взагалі, обидва. Але в одного трохи серйозніше поранення.
Тут втрутився інший генерал.
- Кажуть, один загинув, так?
- Достовірно.
- Хто?
Згодом по Харліна прийшло двоє солдат і повели в місто. Від почутого у нього просто відняло мову.
Наступного дня відбулось таке: Фініса, зрадника-нікчему, посмертно було нагороджено званням героя, якому належить вічна пам’ять, а Харліна, відважного воїна-героя, було навічно ув’язнено за підлу зраду.