Ніколи не розуміла людей, які не люблять дощ. Для мене він прекрасний. Так люблю слухати, як дощові каплі зриваються з небес і вдаряються об землю, дах, вікно... Дехто каже, що вони приносять із собою запах неба. Не знаю, ніколи щось їх не нюхала... але можливо, що таки приносять.
Коли сидиш перед вікном і дивишся на дощ, почуваєш себе якось інакше, ніж зазвичай. Слухаєш його мелодію, дивуєшся чистотою й полиском краплинок на вікні... часто саме у цей час приходить та невловима муза, що йменується натхненням. Інколи дощ дає зрозуміти, який ти щасливий. Це ж так прекрасно, що в тебе є вікно! Сидиш собі удома, у теплі... Ми так часто цього не цінуємо. Взагалі нічого не цінуємо, доки не почнемо втрачати... А ось промокнеш під дощем, добіжиш додому — і одразу зрозумієш, як добре, що маєш вдома тепло.
Ще дуже люблю грозу. Вона така велична, грізна... Малою, напевно, дуже боялась блискавок і грому, та в певний момент перестала. Тепер же дивлюсь на це так: блискавки злякатись зазвичай дуже важко — вона ж блискавична, миттєва; а грому боятись сенсу немає — це ж лише акомпанемент під блискавку, її марш, пустий звук. А більшість боїться саме грому. І так у більшості сфер життя: що гучніше про себе заявить, то й страшніше. А дарма: голосна вода людей лякає, а тиха — топить.
Та хай там як, люблю дощ. Люблю грозу. І дуже рада, що маю вікно!