Переді мною стояв меч. І вибір: узяти його в руки й прийняти нерівний бій, перемога в якому настільки примарна, що видається просто неможливою, чи взяти ноги в руки й дати драла, навіки залишившись боягузом в очах коханої й прирікши її на нещасну долю. Меч був батьків. Стояв собі, увіткнутий у землю, поблискував на сонці і навіть не підозрював, скільки від нього зараз залежить. Чи від мене одного? Та ні — від обох нас... Сотні битв пройшов з ним батько і жодного разу не здригнулася його рука перед смертельною небезпекою. Він був героєм. А я боягуз. Боягуз, що закохався. Якби річ йшла лише про мене, я, не думаючи, обрав би варіант “дати драла”, але тут була вона. Чарівні очі злякано визирали з-під густих вій й приречено дивилися на мене, очікуючи розв’язки. Я не міг дозволити собі її підвести. Але страх повністю обступив моє серце і не давав навіть поворухнутись.
Гаразд, нехай я втечу. Що тоді? Ціле життя нестиму на душі цей важкий тягар, цю вину й навіки залишусь боягузом? Батько б шкодував, що я народився. Який же сором мати такого сина! Я здригнувся від самої цієї думки й втупився поглядом у меч. Мій ворог зняв його з мертвого батькового тіла і поставив переді мною, щоб я милувався. Він убив мого батька. Він викрав мою наречену. Він зробив мою матір вдовою, а мене — сиротою. А зараз підняв мене на глум й обізвав боягузом. Та я заслужив...
Вони стояли і сміялись, а я тихо тремтів. Меч усе виблискував на сонці, на лезі його мені відбився погляд батькових очей. Тисячі різних почуттів враз зароїлися в мені, і зараз я був однаково готовий як ганебно втекти, так і прийняти поєдинок, навіть загинувши на полі бою. Та моєму ворогу набридло чекати. Він здійняв свого меча, та навіть не використовуючи його, завдав удару в самісіньке серце:
- Тікай, боягузе! Я знав, що твій батько загине даремно.
Я здригнувся, гнів ударив мені в голову, а супротивник скочив у бій. Я відступив назад, та вона прошепотіла: ”Коханий...” Тоді закоханий боягуз узяв в руки меча і став навіки героєм.