Я сиділа на зеленавій галявині, зусібіч осяяній сонячним промінням, і милувалась красою сьогоднішнього дня. Небо була насичено блакитним, по ньому снували білі пухнасті хмарки, що раз у раз перетинались у найвигадливіших образах і радували око. Погода була майже безвітряна, однак листя на деревах, що півколом обступили галявинку, тихо шелестіло. Здавалось, що стрункі берізки й могутні дуби нашіптують одне одному якісь таємниці... Десь над головою почувся шурхіт крил, а за мить все довкола сповнилось чарівною мелодією пташиного співу. Я заслухалась... Так приємно сидіти й нічого не робити, просто думати про прекрасне і витати собі в мріях...
Аж раптом птаха різко стихла. Він несподіванки я аж здригнулась. Розплющивши очі, стривоженим поглядом обвела галявину... і заклякла. На протилежному її кінці стояв вовк завбільшки з коня (принаймні, таким я його запам’ятала). Він дивився на мене великими дикими очима, і враз мені здалось, що він не їв уже декілька днів. Жахливий здогад майнув в голові, і в мене похололо в серці: помираючи з голоду, він ні перед чим не зупиниться і може навіть напасти на людину! Вовк загрозливо вишкірив ікла й дико глянув на мене. Треба було щось робити, та моя душа втекла у п’яти, а мозок був уже не здатен тверезо мислити. Я злякано позадкувала і спиною наткнулась на щось тверде. Стоп, та я ж сховалась від яскравого сонячного проміння у тіні розлого дерева! Зроду не пощастило мені скорити ще жодне дерево... Вовк загарчав і рушив до мене. Я так і не змогла навіть поворухнутись. Я боялась, що щойно зроблю спробу встати й видертись на дерево, він одразу кинеться на мене і схопить за горлянку страшними іклами. Та що поробиш: він і так, і так кинеться на мене! Потрібно діяти.
Відчайдушним зусиллям я відірвалась від землі. Він стрибнув, проте дивом я встигла схопитись за одну з нижніх гілок і врятувалась. Та ненадовго! Він і не думав облишити мене. Я швидко зрозуміла, що довго в такому положенні не витримаю — висячи на гілці і обхопившись за неї руками й ногами. Мені конче потрібно було опинитись зверху. Але як?! Я ніби казала уже, що абсолютно не вміла лазити по деревах... Проте відчайдушне бажання жити штовхало вперед, і я спробувала докласти всіх зусиль, щоб виконати задумане. Доки я всіляко звивалась й мучилась на дереві, вовк унизу скажено гарчав і шкірив ікла — а це серйозно заважало, лякало й розосереджувало! Через переляк й тремтіння по всьому тілі однієї миті я ледь не звалилась! Уже не пам’ятаю як, але я таки осідлала ту гілку. Бажаючи опинитися від того страховидла якнайдалі, я полізла вище і долізла б до самого вершечка, якби вчасно не зрозуміла, що це мені нічим не зарадить...
Вовк перестав гарчати й скалити зуби. Десь всередині мене прокинулася маленька надія, що він облишить мене й піде шукати інший спосіб втамувати голод, та я гірко помилилась. Він лише влігся під деревом у вирячився на мене страшними очима. Від того погляду мені аж не по собі стало, й мурашки по шкірі пройшлись...
Ще декілька годин я просто злякано сиділа на дереві, а потім мене уже просто охопив відчай. Зараз мене ніхто не шукатиме і ніхто не прийде на допомогу — усі вже звикли, що я цілими днями десь пропадаю! У відчаї я почала кричати на все горло. Та відповіддю була глуха тиша... Недаремно ж я обрала саме це місце, щоб насолодитися самотністю!..
До настання ночі я все ще сподівалась, що він піде. Та вовк нікуди не пішов. Мене вкотре охопив панічний страх: зараз я понад все боялася заснути! Ану ж упаду уві сні й потраплю прямо йому в пащу! Ні-і, я нізащо не засну!.. Ще міцніше я вхопилася за гілку, на якій сиділа, і глянула донизу. Усе довкола охопила густа темрява, тож я не знаю, навіщо це зробила, так як однаково нічого не побачила. Мені здавалось, що я чую його дихання... За цілу ніч жодного разу не склепила повік. І цілу ніч: тільки я і він, він і я...
Настав ранок. За ніч я дуже змерзла і зараз була дуже рада першим сонячним променям. Вони видавались мені вісниками надії... Ще я була голодна, як ніколи раніше, і дуже хотіла пити. Окрім того, мені досі було страшенно лячно, хоч душа із п’ят таки встигла повернутися на законне місце... А на додачу в мене просто позатерпали всі кінцівки!..
Мені дуже захотілося до мами. Мені ще так ніколи до неї не хотілося! У неї так тепло, так добре... і жодні лиха світу не страшні. “Мамо...” - прошепотіла я і ледь не розплакалась. Раптом десь в лісі пролунав постріл. Спершу я здригнулась, та потім мене пройняла нестримна радість — люди! Тут люди! Я з усіх сил прийнялась кричати; щоб було краще чутно, навіть припіднялась. І тут я посковзнулась і впала з дерева, боляче вдарившись об землю. Вовк, що за ніч відійшов від дерева і для варти обрав затишний куточок галявинки якраз навпроти нього, одразу спохватився, вперіщив в мене страшні очі, і я приречено помітила в них торжествуючі вогники. У мене дико боліла нога; очевидно, я зламала її при падінні — все, знову на дерево мені вже не вилізти! Подумати тільки: ось так просто загинути уже при самому довгоочікуваному порятунку! Це неймовірно жахливе відчуття!.. Вовк вишкірив ікла і з швидкістю блискавки метнувся у мій бік. Я уже прощалася з життям, та коли він уже готовий був увіп’ятись в мене своїми іклами, несподівано пролунав гучний постріл. Я злякано відсахнулась, а вовк упав замертво. Я не повірила власним очам! “О мамо! Я таки ще побуваю у твоїх обіймах!” - майнуло в голові, і я глянула туди, звідки надійшов порятунок. Переді мною стояв статний парубок з рушницею в руках і стривожено дивився в мій бік. Ось так ми й познайомились...