Воєнні дії велись уже довго, років з десять. За ким буде перемога — досі невідомо. Жодна з сторін й не думала поступатись супротивнику. Що в дощ, що в ясний день, а безжалісні снаряди гучно розтинали повітря і ненависно ранили матінку-землю, щораз прориваючи її глибокими ямиськами. Від колись родючої й квітучої місцини залишилась сіра пустка. Та це нікого не спиняло. Снаряди падали усе частіше, проривали ще глибші ямиська, у війську з’являлись нові вояки, завжди готові покласти життя за наказом командира...
Брати Фініс і Харлін були саме серед таких. Чи ними керувала жага грошей (а за службу там чимало давали!..), чи незрячий патріотизм, хтозна! Та у перші ряди воїнства, за безжурним запрошенням генерала Уолтера, вони згодились піти без жодних зволікань.
Батько й матір не заперечували. Та лиш через те, що їх уже не було серед живих. Однак сталось це — не через війну!.. Тобто, на війні мстити братам було нікому.
Брати-близнюки попали в один взвід. Тієї хмарної днини він отримав завдання підібратись до ворожого табору, в якості розвідки: скільки солдат, які укріплення, зброя, боєприпаси, з якого боку буде краще напасти... Проте йти, чи пак, повзти, довелось абсолютно рівною місциною без жодних горбиків чи ще якихось можливих укриттів. Їх швидко засікли.
Почалась шалена стрілянина, кулі летіти з обох сторін. Здійнялась непроглядна курява, тож стало незрозуміло, скільки солдат з 11-того взводу ще залишилось «на ногах».
За певний час стрілянина стихла. Певно ворожому табору й самому стало цікаво, «скільки?».
Повільно й обачно рушила їх розвідка, що складалась з двох-трьох гарно озброєних чоловік. Харлін приречено відчув, що вони наближаються до нього. Та життя манило досі! Він непорушно застиг посеред високої трави, прикинувшись мертвим. Супротивники лиш ковзнули по ньому байдужим поглядом і пройшли далі. А там ледь-чутно скавулів від болю Фініс: куля настільки боляче зачепила його, що він не витримував. З лівого боку повільно юшила кров.
- Живий! - вигукнув котрийсь з ворожих солдат.
Фініс стрепенувся і кинувся до зброї, що лежала за два кроки од нього. На превелике щастя, таки доліз до зброї і мав хоч щось, аби боронитись від ворога. Ті ж, в свою чергу, також направили на нього вогнепальні знаряддя. Та кулі не поспішали розтинати ні повітря, ні перепони на їх шляху. Застигла тиша.
- У нас пропозиція, - майже нечутно мовив один з ворожих.
Фініс недовірливо на нього глянув.
- Ви ж усі ласі на золото, так? Дам... - цифру притлумив раптовий порив вітру, та поранений її гарно розчув. Його очі таємниче зблиснули, учувши багацтво. - Якщо ти... - продовжував той, - проведеш нас у ваш табір. І, звісно ж, рекомендуємо захист з нашого боку. Обіцянка, що жодна наша куля тебе не зачепить, якщо ти виконаєш нашу умову.
Фініс хитро всміхнувся.
- Завтра уночі моє чергування.
Солдати розвернулись і рушили в інший бік. Обійшовши довгеньке коло, де прикінчили кількох недобитків, повернулись до своїх, прозвітувавши: всі і народження спільника.
Харлін видихнув, небезпека обійшла його боком. Він тихо проплазував травою, наблизившись, таким чином, до брата.
- Як — ти живий?! - здивувався він. - Я ж бачив, що вони над тобою стовбичили!
- Подумали, що мертвий. - відрубав Фініс. А в його очах досі зблискувало золото.
- Забираймося звідси! - сказав Харлін і підібрався до брата ближче, аби допомогти пораненому рухатись швидше.
Генерал відреагував на сумну звістку про провал зовсім байдуже — спільна риса, властива багатьом головнокомандувачам у тих місцинах.
Незабаром настала вказана ніч.
Фініс стояв, притулившись до возу, що слугував їм сяким-таким захистом, тривожно вдивляючись у темінь. Довго чекати не довелось. Незабаром почулись непевні кроки. Ретельно обираючи, куди ступати, просувались ворожі содати.
- Ти?
- Так. Ходімо.
- Де генерал?
- Там, у кінці... - вказав кудись рукою Фініс.
- А це чиє шатро?
- Простих солдат.
- Хлопці, заходь!..
Аби по табору не пройшла тривога і ніхто не прокинувся, працювали нечутною зброєю — кинджалами — як же благородно!
У перших шатрах повільно стихало хропіння...
Раптом у черговому такому шатрі прокинувся чоловік. То був Харлін.
Побачивши над собою ворога, він швидко зметикував, що сталось, і стрімким ривком скинув того з ніг. Одібравши в нього зброю, Харлін вибіг надвір і прийнявся будити увесь табір гучним криком:
- Напали!!!
Кинджали уже стали непотрібними, тож полетіли перші кулі. Харлін став навпроти Фініса і побачив поруч з ним ворожого ватажка.
- Зрадник! - нестямно вигукнув він. - Ти ганьбиш честь роду Вайсів!
Зрадник мовчав. Натомісь злісно захихотів ворожий ватажок.
- Отакої!.. - почулось між його сміхом.
- Мені доведеться тебе вбити, якщо ти не поступишся! - мовив, тремтячи, Харлін.
Раптом супротивник перестав хихотіти і сказав:
- Боюсь, не доведеться! - направив на Фініса зброю і блискавично вистрелив. - Ну хто ж платитиме зраднику?..
- Ти... та ти... ти прирік себе на смертний вирок! - вигукнув до нестями розлючений Харлін і позбавив підступного ворога ватажка.
Табір таки відбив напад. Тож зараз у генераловому шатрі зібрались він сам та інші головнокомандувачі, вирішуючи важливе питання. Верхівка надіслала їм наказ: покарати, по можливості, зрадника і винагородити відважного героя.
- То і зрадником на варті, і тим героєм був котрийсь з Вайсів?
- Саме так.
- А хто старший?
- Близнюки.
- Помічали у комусь з них щось дивне останнім часом?
- Абсолютно нічого. Хіба що...
- Що?
- Вони були єдиними, хто вернувся з тієї невдалої розвідки.
- Обоє?
- Так. Ішли разом, один допомагав іншому, пораненому.
- А хто був пораненим?
- Взагалі, обидва. Але в одного трохи серйозніше поранення.
Тут втрутився інший генерал.
- Кажуть, один загинув, так?
- Достовірно.
- Хто?
Згодом по Харліна прийшло двоє солдат і повели в місто. Від почутого у нього просто відняло мову.
Наступного дня відбулось таке: Фініса, зрадника-нікчему, посмертно було нагороджено званням героя, якому належить вічна пам’ять, а Харліна, відважного воїна-героя, було навічно ув’язнено за підлу зраду.