Казка про Корону

Жив в Задзеркаллі Прекрасний Лицар. Важкий був його ратний шлях. Відвідування балів, розваги, лицарські турніри. Завмирала Дама його Серця. Бажала вона бачити свого Лицаря в блиску слави, переможцем, їй здавалося: шляхетності його немає меж. Любов її надавала йому сил, надихала на нові подвиги. Втомленим приходив він до неї, сідав біля ніг, клав голову на коліна. А вона ніжно гладила його волосся, цілувала сивіючі виски, шепотіла ніжно: «Ніколи любити тебе не перестану, ти - найкращий». Їй здавалося - це мить щастя. І нічого не вимагала вона більше у Долі своєї. Думала, так буде завжди. Її Віра у відданість лицаря стала нерукотворною Короною. Світилася вона на чолі його коштовним камінням Довіри. Бачила Дама його Серця це Світло звідусіль, де б їй бути ні доводилося. Час не позбавив Корону блиску, променями сяяла яскравими, як сонце. Все меркло навколо, і тільки Віра в нього залишалася непорушною. Звик Лицар Корону носити. Звичне скоро знецінюється. Заважати вона стала, вагою своєю на голову тиснути. Витягав він своєю рукою каміння дорогоцінної Довіри, кидав на стіл недбало. Не помітив, як мішура життя стала раптом йому очі сліпити: все навколо так яскраво, ново ... Руку простягни - взяти можна ... Спокуса свята - сталість відради. Здалеку блиск над його головою погляди привертав оточуючих метеликів - одноденок різнокольорових. Кружляли вони йому голову. Слова солодкі з губ його злітали - медові промови розтікалися. П'янили його тепер чужі визнання. Тільки каменів в Короні ставало все менше, і Світло її ставало тьмяним блиском. Пропала святість. Залишилася одна харизма вінценосна. Чи не витримав Лицар величі - нелегка ж бо ноша. Мішура карнавальна простіша, не гнітить. Одягнути завжди можна що простіше, блискучу фольгу, наприклад. Завжди є вибір.
Сумно дивилася Дама на Обраного свого. Останній камінь залишився. Але випав і він у вихорі танцю на придворному балу. Покотився до її ніг, зачепився. Підняла вона його, подивилася на те, що залишилося від Світу. Стиснула в долонях, колишнє тепло ще відчуваючи. Знову шепотіли її уста:
- Сам розвінчав ти себе, милий, втратив Корону, від мене відрікся. Чи не під силу для тебе була моя Віра? Чи не втримав? Тільки Любові без неї не може бути. Нічого не залишилося від відданості. А благородство вийшло з моди. Цей камінь коштовний - пам'ять про тебе - Лицаря я збережу. Відтепер метеликом тобі бути. Пурхати по життю ... Бал для тебе триває.
Сумна казка. Складний шлях до Величі Довіри, довгий і важкий. Падіння - стрімке. Розчарування - незворотнє.

Казка про Нитку



Різнокольорові нитки жили в звичайній скриньці. Коли у неї було особливий настрій, вона діставала їх, вишивала з цього різнобарв'я тільки їй відомі образи. Картини на полотні були різних тонів: сонячні і теплі, як літній день, кольору неба чи моря. Бувало, хвилювалася, поспішала, колола голкою пальці, завмирала від болю, колір не вибирала, не картини виходили, скоріше, символи. Іншим разом, сплітаючи їх воєдино, творила казкові сюжети.Одна з безлічі ниток була для її рідною, дорогою її серцю. Торкалася її, перевіряючи, чи тут, чи є вона? Заповітною Нитка була, лежала в скриньці довгі роки. Особливе призначення мала: дві долі пов'язувала ... Вона дивилася на неї, посміхаючись, згадуючи щось радісне. Іноді руки пробували нитку на міцність, чи не зотліла від часу ... заспокоювалась: нічого не змінювалося. Йшов час. Стала Нитка розуміти: одухотворена вона душею жіночою. Простягалася до серця її обранця, й тією що з'єднує стала. Рівною була в хвилини блаженства, впевненою в собі ... Потім раптом натягувалася до межі, до неможливості щоб витримати напругу між ними, але ... не обривалася. Не могла покинути цих двох в помилках, ревнощів, дурості, ... або тузі одне за одним. Тоді ставала Нитка проводом їх зустрічної енергії. Коли обидва втрачали самовладання, нитка не втрачала розум. Руки чи то жіночі, чи то чоловічі намагалися розірвати її в пориві гніву, тоді заплутувалася Нитка в клубок нерозуміння, але все ж ... витримувала. Наступали хвилини затишшя, вона слабшала. Здавалося: пропала в ній потреба ... Просто лежала в куточку, усіма неначе забута. Даремно. Про неї пам'ятали. Сьогодні руки були сумними, втомленими. Дбайливо зняли кришку:
- Ти Нитка моєї пам'яті, - почула тихий жіночий голос, - чому ти не рвешся?
- Не можна мені рватися ... пропадете обидва, в забутті втратите один одного ... без мене. Та й як в лабіринті помилок вас обох кинути? Тим часом, ви не просите мене рватися ... Знаєте: я у вас є. А сама рішень не приймаю.
- Нитка, тобі боляче буває? - голос її став ще тихіше.
- Буває, - зітхнувши, зізналася, - коли тріщини ваші зашиваю або клапті ... Ви ж невгамовні, душу іноді рвете один одному ... Ваш біль відчуваю. Ви ж люди живі, вам болючіше, а я що? Нитка всього лише. Моє призначення - з'єднувати ... Як бачиш, служу вам вірою і правдою. Кінця не бачу службі своєї ...
Її теплі руки погладили втомлену Нитку, уста прошепотіли:
- Чи не рвись, життя немає без нього, ти ж знаєш ...
- Знаю, терпляча я. Він теж з того кінця це твердить, немає життя і йому без тебе. Один одному би сказати, так ні ж, нитці скаржаться, - вона знову зітхнула. - Чи не обірву, але зникнути можу, коли віддасте мене забуттю. Звикла я до вас за ці роки ...
Нічого не відповіла вона Нитці, але шкатулку переставила на столик блмжче до себе. Просту істину зрозуміла в сповіді цієї короткій: не рветься єднальна Нитка між людьми, милосердна ... Зникає мовчки, непомітно, коли стає їм не потрібною.

Професорська троянда



Старовинний корпус госпіталю ховали розлогі липи. Знайомі доріжки здавалися нескінченними. Поспішала. Знайома медсестра квапливо накидала їй на плечі білий халат. Проводжала поглядом, співчутливо киваючи головою, нагадувала:
- Недовго. Пам'ятайте про час. Його не можна втомлювати.
Вона пам'ятала. Вибігла на другий поверх. Тихо відчиняла двері палати. Сідала на краєчок стільця, боячись потривожити ранковий сон. Торкалася його руки губами, щокою. Закривала очі. Завмирала.
- Я тебе з тисячі впізнаю по запаху. І де ти полин в місті знаходиш? На зиму певно заготовляєш?
Почувши рідний голос, радісно посміхалася:
- бурчить, бурчи ... прокинувся, значить. Ну і хитрющий ти у мене! Давно не спиш?
- Тебе чекав. Та й зараз чекаю, коли вже цілувати мене почнеш ... тобі бігти треба ... А то, «голуби» твої з першого уроку злетять, шукай їх потім ... Та лікаря побережися. Чи не зіткнетеся із ним у коридорі. Серйозний дядько, "генерал" мій, дізнається про твої ранкові візити ... краще, щоб не знав.
Поправляла подушку. Обіймала за плечі. Чула биття його серця. Прикривши двері за собою, в безсиллі тулилася до холодної стіни коридору, шепотіла:
-Головное- живи. Жити - головне. Останнє ... ми здолаємо, - скидала долонею сльозу.
Весна все далі й далі йшла в буйство фарб, цвітіння, пахощів. Віддавалася під владу сонця. Вони перемагали цю хворобу. Тепер він міг ходити. Заповітне місце знайшли: у ставу, в кутку лікарняного парку. Знала: він там її чекає. В руках незмінно були квіти. Кожен день різні.
- Де ж ти їх береш, не виходячи за територію лікарні? - здивовано питала, ніяковіла, як в юності.
Посміхався у відповідь, світилися щасливі промінчики з очей.
- Радість тобі дарувати - щастя. Знаєш, що зрозумів я, дивлячись в стелю ночами і днями: головне - любити ... Тебе любити. Не бійся за мене. Я не піду, не час мені, не можу тебе одну залишити. Поруч я з тобою, завжди пам'ятай, де б не була. А квіти ... Мало тобі їх дарував. Справи, робота ... А виявилося, головне в іншому ... Ти у мене - головне.
За ці місяці вона стала своєю людиною серед персоналу. Привітно віталися з нею медсестри, нянечки і грізні «генерали» медицини. Розуміли: ця жінка - дивом тримає його на краю, не відпускає, і він виживає зараз. Приносили йому квіти в палату з вечора ... хто які, щоб він міг лікуватися її радістю, повертаючи так собі життя.
Удома вона самотніми вечорами накидала шаль, сідала за стіл, перевіряла зошити. Забувала, що робить, безглуздо перекладала їх з однієї стопки на іншу. А думки все були там, у нього в палаті. Одного разу дзвінок у двері перервав це її заціпеніння. Відчинила нетерпляче. Він стояв на порозі ... колишній, усміхнений і рідний, як ніби з роботи, як завжди, як раніше ... до війни. Не вірила очам своїм. Торкнулася її його руки, обняла, сховала в кільці своїх обійм від гіркоти, тривоги і нескінченного очікування.Гібрид неоголошеної війни для них скінчився.
- Виписали мене. Все.Я той тепер, колишній до того ж ... голодний.Что мені було чекати до ранку ... Цілу вічність ...
Витягнув звідкись троянду
- Це тобі професор мій передав, кланятися велів.
На мить відсторонив її від себе, в очі подивився:
- Все буде у нас добре. Головне вірити. Ми з тобою цю науку вже пройшли.
День догорав за вікнами західними променями. Що змінилося в світі? Начебто нічого ... для світу. Додалося в ньому ще двоє щасливих ... Тому що любили, бо вірили, тому, що терпіли, бо змогли подолати ... Двоє їх, і з ними Життя ...

Божевілля

Ледь торкнувшись головою подушки, впала у провалля сну…
… Відчуття падіння набувало реальності, навколо мряка, вона летіла все швидше, швидше… напружені нерви пульсували в такт ритму серця, голова ставала дуже важкою, почуття скорого і неминучого кінця стисло її і раптом все обірвалося.
Вона стояла сама посеред чорної галявини у нетрях дикого лісу, хащі стежили за нею очима хижаків, щопричаїлися десь неподалік, серце стукало так голосно, що розбивало тишу, жах панував тут, жах стежив за нею: за кожним полохливим поглядом, за голосом, за рухом… варто тільки поворухнутись злякано – жар розірве її, роздере кігтями та зубами диких звірів, вона не тямила себе від переляку, стояла, мов із мармуру.
На чорному, мов циганські очі, небі, пробивалися зірки. Їхнє сяйво було холодним, від нього чіткіше вимальовувалися хащі, а там була смерть. Зорі не принесли їй полегшення. Вона любила дивитися на зоряне небо, але тепер почала ненавидіти його. Воно зрадило її, освітивши самотню постать серед галявини: вона почувала себе зовсім беззахисною.
Несподівано велика чорна хмара закрила отвір неба, налякані хижаки, ламаючи голови, кинулися врозтіч, жах, потираючи долоні, підступив ближче, вона підняла голову: прямо над нею кружляло щось, розкинувши великі крила, щось спускалось все нижче і нижче, набуваючи конкретних ознак, врешті прямо перед собою на галявині вона побачила велетенського дракона. Вона розгледіла тільки його обрис, контур, силует, на якому червоним вугіллям горіли очі, відчула, що втрачає свідому владу над тілом, падає.
Прокинулась від сильного удару, як від падіння. Це був тільки сон. Тільки сон! Немає нічого, вона у своїй квартирі, у безпеці.

– Знаєш, Марієчко, тобі просто треба відпочити, – порадила їй подруга, коли вона розповіла про нічні жахи, – поїдь де-небудь на море, наприклад, а краще на озера, бо з тією радіацією… А, знаєш, я навіть можу допомогти тобі з путівкою…

Вона їхала поїздом, колеса врівноважено заколисували, вистукуючи подорожню пісню, вона засинала.
…Натовп людей зі смолоскипами, вони ведуть її, у неї зв’язані руки, люди співають якусь пісню, здається, обрядову… Попереду йде жінка, жриця; жінка наказує натовпу зупинитися, жертву підводять до краю прірви, в останню мить перед падінням вона обертається до жриці і дивиться їй прямо в обличчя. Воно здається їй знайомим. Десь вона бачила цю жінку. Де? За яких обставин? Вона падає, летить у безодню, знову хащі дикого лісу, знову в небі з’являється дракон, так само стає перед нею: вона відчуває, як щось слизьке, холодне звивається довкола її тіла, починаючи з ніг, до самої шиї, схоже на гадюку, але потім, терпнучи від жаху, вона розуміє, що це хвіст дракону.
– Жіночко, жіночко, що з вами? – над нею схилився стурбований сусід по купе, – Ви так кричали…
– Дякую, що Ви мене розбудили, вибачте, сон приснився, вибачте!
– Нічого, буває…
Більше цієї ночі вона не зімкнула очей.
Пансіонат на озерах їй сподобався. Тут було затишно, комфортно. Першої ночі вона заснула спокійно і не бачила зовсім ніяких сновидінь. Після сніданку вирішила пройтися довколишнім лісом. Йшла спочатку великою дорогою, потім звернула на стежку, чомусь з’явилося занепокоєння. Вона дивувалася: серед мирних переспівів пташок, у тенетах сонця, сплетених листям дерев, здавалося, оселилася безпека… але їй було не по собі. Вона повернулася назад. Цієї ночі знову потрапила до пастки сновидіння.
… Звивши хвостом її тіло, дракон переможно скрикнув. Він нахилився до неї, зігнувши довгу шию, його маленькі очі-вуглики дивилися прямо в неї, всередину, виймаючи її душу. Вона не могла відвести погляд, хотіла, силилась, не могла… тепер вона була повністю підвладна йому: він випустив її з холодних обіймів, а вона стояла, не рухаючись, так само дивлячись йому в очі…
… Прокинулась несподівано. Дуже боліла голова… було ще зовсім рано. Сонце тільки-но сходило. Відкрила вікно назустріч сонцеві, відчувала велику любов і вдячність до нього: впевнена, що це воно відігнало нічне марення.
Проте ввечері, по заході сонця, її охопило передчуття недоброго, боялася заснути. Годині об одинадцятій вийшла на вулицю, постояла кілька хвилин на свіжому повітрі й незчулася, коли вже йшла тією стежкою, що першого дня, йшла мимоволі, підкоряючись чиємусь бажанню. Зрештою вийшла на галявину, і серце її завмерло; вона вже була тут, була уві сні. Скроні її пульсували гарячою кров’ю, тукати вона не могла, вона не могла поворухнутись, вона не підвладна собі. Хтось керує нею. Але хто? Цієї миті ясно побачила дракона, що зазирає в її очі. Дракон! Дракон кликав її, вона прийшла сюди через нього! По цій думці марево зникло, вона стояла у полоні жаху. Відчула, що починає падати у безодню несвідомого, востаннє свідомість спалахнула на долю секунди від гострого болю, коли, падаючи, вона вдарилася скронею об щось тверде…
… Прокинулась у ліжку, сонце стояло високо, вона зраділа – це тільки сон! Вона ж була у лісі, а тепер тут. Вимушено посміхнулась і відразу відчула біль: шкіра на лівій скроні була розсічена…
– Галю, Галю, ти мене чуєш? Так, так, це я. приїдь негайно, я прошу тебе. Я не знаю, що робити. Я хочу їхати звідси, мені страшно. Коли? Добре, я зустріну тебе на станції.
Від залізниці до пансіонату було недалеко. Подруги йшли пішки.
– Розумієш, найголовніше те, що крім тебе я цього нікому не можу розповісти. Це схоже на божевілля.
– І не треба нікому розповідати.
– А що ж мені робити, Галочко? Це стає небезпечно для мене. Може, ч дійсно з глузду з’їхала? Піти до лікаря?
– Знаєш, що? Давай перевіримо вночі: коли тобі знову щось присниться, я буду поруч і розбуджу тебе. Або інакше… Підемо разом на ту галявину. Можливо, ти просто не пам’ятаєш, як прийшла назад. І якщо це дійсно так, тоді звернешся до лікаря. Добре?
– Так, так ти правильно вирішила
– Інакше твої галюцинації не залишать тебе. Ну, чого носа похнюпила?
– Ой, Галочко, що б я без тебе робила? Відтоді, як Валентин залишив мене, ти завжди мене підтримувала… Єдина ти. Я ніколи не забуду, що ти врятувала мені життя. Самогубство – це ж гріх. Так, Галочко?
– Ну, не згадуй! Що було – те було.
Ввечері подруги пішли до лісу, однак Марія не могла відшукати тієї стежки. Вони повернулися додому ні з чим.
– Бачиш, напевно, ти і не була в лісі. Постояла п’ять хвилин перед корпусом та й пішла спати.
– А скроня?
– Може, ти розбила її об ліжко?
– Не знаю…
… Обличчя жриці, очі… Такі знайомі очі! Вона ніяк не могла пригадати, де бачила їх! Знову її штовхають, вона падає… Галявина… Жах… Дракон… Очі! Драконові очі! Жриця і дракон мають одні і ті ж очі!
– Прокинься, Маріє, чуєш? – подруга вдарила її по обличчю, Марія розплющила очі й побачила Галю, яка схилилася над нею, – ти так кричала!
– Галю, я бачила очі!
– Що-що?
– Я бачила очі! Та жінка і дракон мають одні очі!
– Як це? Одні на двох?
– Не знаю. А може… може, вона і є дракон?
– Не кажи дурниць! Знаєш, я справді хвилююся за тебе. І краще тобі піти до лікаря, інакше ти зовсім збожеволієш!
– Але ж, Галочко, я не божевільна?!
– Звичайно, вірогідніше, у тебе невроз. Ну, я так вважаю. Завтра, вірніше сьогодні, купуємо квитки та їдемо додому найближчим поїздом. У мене є знайомий психіатр, хай він подивиться тебе.
Купити квитки виявилося неважко, хоча в касі, як звичайно, не було. Та на руках можна було навіщо вибирати. Мали їхати наступного дня о сьомій вечора. Повідомили адміністрації пансіонату про від’їзд. Марія поскладала всі свої речі, а Галя шуткувала, сміялася з Марії, говорила, що та, очевидно, збирається провести добу на вокзалі.
– Мені так моторошно. Справді, я б краще провела цю ніч на станції. Чомусь, у мене недобре передчуття, – відповіла на це Марія.
Вона довго боролася зі сном, боялася заснути, сиділа на ліжку, підібгавши ноги. Галі довелося вкладати її, наче малу дитину, вкрила ковдрою, погладила по голові і сказала: «Спи».
… Знову натовп людей. І пісня. І жриця. Знову над проваллям вона зводить над Марією руку, щоб штовхнути її, але Марія знає наперед все, що буде. Вона вирішила будь-що розглядіти обличчя цієї жінки, була впевнена, що впізнає. Жриця зводить руку, Марія ухиляється, червоне світло смолоскипів вихоплює з темряви обличчя жриці. Марія вражено скрикує: «Галю, не роби цього» – і враз прокидається. Над нею стоїть Галя.
– Галю, я бачила…
– Я знаю. І скажу тобі. Я спочатку не знала. Я боялась, що ти пізнаєш мене раніше, ніж можна буде, але тепер – можна. Тобі ніхто не повірить, ти – божевільна. Ти думаєш, чого мені тут дозволили залишитися з тобою? Я розмовляла з головним лікарем і попередила його про стан твого здоров’я.
– Галю, це неможливо. Що я тобі зробила? Скажи, це неправда?
– Це правда. Все реально. Чи, може, тобі слід зовсім розбити голову, щоб ти повірила? Я ж попереджала тебе – не крутися біля Валентина! Він мій! Одначе, тобі виявилося недостатньо твоїх кавалерів, ти відібрала його в мене. Я змогла розлучити вас. І хоча він не повернувся до мене, та й з тобою більше не буде. Але мені цього замало! І я чекала, щоб помститися, проте, навіть страждаючи, ти лишалася недосяжною для мене, я не мала сили над тобою. Але врешті ти зробила помилку – коли наїлася таблеток, щоб отруїтися. Відтоді твоя душа втратила ореол недосяжності, стала відкритою для мене. Пригадай, коли вперше прийшов твій дракон? Тієї ж ночі, як ти відкрилася гріхові. Тепер моя влада над тобою повна. Я вип’ю твої очі, я заберу твій голос, твоє дихання… Твоїми очима заворожу Валентина, твоїм голосом заговорю його серце, твоїм диханням заколишу його волю. Він буде мій!
– Ти – відьма?!
– Відьма, ну то й що?
Марія кинулась до дверей, але вони були зачинені, вона кликала на допомогу, вона билася, заламуючи руки, хотіла вискочити у вікно, та на першому поверсі на вікнах стояли грати – проти злодіїв. І тепер вона почувалася у пастці. Вона стояла посеред галявини у нетрях дикого лісу, чорний дракон кружляв над нею в чорному небі…
…До кімнати увійшла Галя з лікарем, за ними – кілька чоловіків…
…Жриця звела над Марією руку…
..Марія впала на підлогу і голосно закричала: «Не роби цього!» Чоловіки швидко скрутили її.
– Ви вчасно встигли нас попередити, Галино Василівно. Дякуємо.
– Немає за що. Я все-таки сподівалася, що ми зможемо повернутися до міста, а там я поведу її до психіатра, але так сталося…
– І так навіть краще. Їй нададуть кваліфіковану допомогу. Ви побудьте з нею, я повідомлю, куди слід.
Всі вийшли з кімнати.
… Чорний дракон скрутив її своїм хвостом, нахилив до неї свою голову…
…Галя схилилася над Марією…
– Дивися, дивися на мене. Це останнє, що бачать твої очі!
… Зірки ставали все меншими, меншими… розпечені очі-вугілля драконові зникали. Темно…
– Твій голос!
… Марія трясонула головою, противлячись. Хотіла щось крикнути, та повітря вилетіло з неї німе…
– Це був останній твій подих, Маріє…
… Ввійшов лікар, за ним – бригада швидкої допомоги.
– Лікарю, це так жахливо! – кинулась до нього Галя. – Вона так пручалася, я нічого не могла вдіяти, я не могла її втримати, вона вдарилась головою об підлогу. Здається, вона мертва…
– Ой, лихо! Я повинен був передбачити це. Треба було залишити кілька чоловіків біля неї…
… Пізніше по дорозі на станцію лікар втішав:
– Галино Василівно, не картайте себе, ви не винні! Ви самі на грані зриву. Від шоку у вас навіть голос змінився.
– Ви вважаєте?

Розбита Довіра. Казка.
Довіра була витонченим бокалом на довгій ніжці. Дуже крихким, з тонкого кришталю. Поруч з ним жили його друзі - келихи, такі ж гарні і вразливі. Віра, Надія, Щирість, Любов, Розуміння. Вони стояли мирно на поличці у господаря. Чисті, доглянуті.
Промені сонця відбивалися в кришталі, переливаючись відтінками радості. Іноді їх діставали і ставили на святковий стіл життя. Терпке ароматне вино розливалося, наповнюючи келихи до краю, надавало життю ілюзорну красу, оманливу чуттєвість. Брали їх різні руки. Одні - жирні від неземних страв, ситі. Для таких звичним було це свято - повсякденність. Другі - байдужі. Все одно їм, що пити, з чого. Були руки боязкі, трепетні, вперше стискали вони тоненьку ніжку і щиро вірили у вимовлені гостьові слова тостів. Тоненька ніжка Довіри найчастіше виявлялася в таких наївних руках.Ніжні губи торкалися краєчка, випивши ковток вмісту, завмирали.
Слова ... Ах, яких тільки слів не чули келихи на своєму довгому віку цих застіль. Про кохання, вірність, борг, честь ... До здравниць руки спочатку прислухалися, потім страви на столі життя ставали для них важливіше слів, далі ніхто вже не вникав в їх суть. Тонули вони в шумі застілля. Що були слова в порівнянні з п'янкою вологою графина ... Істина потопала на дні його ... Чарівним ставав світ для всіх хто навколо нього сидять. Все здавалося благостним, прекрасним, нескінченним
Одного разу придумав господар романтичний вечір. Особлива подія. Чекав кохану свою. Зняв з полиці два келиха - Любов і Довіра. Чекали вони на столі свого часу. Горіли свічки, відбиваючись в кришталі, мерехтіли. Тихо музика забирала закоханих на крилах придуманої мрії ... Все залишилося б таємничо і загадково, якби не традиція - пити цю чаклунську ілюзію благородної вологи на брудершафт. Та не келихи придумали - підкорятися волі людей - така іноді доля Надії, Віри або Любові. Солодкий був поцілунок закоханих, терпке вино кружляло голови.Потрапили вони в полон до пристрасті. Так щоб бажанням дано було збутися, потрібна жертва - розбите, ні в чому не винне скло. Полетіли Довіра і Любов на затоптану підлогу, розбилися вщенть, блиснувши в останній раз осколками мрії. Горіли скорботно свічки на столі на тризні цій сумній. Полеглі осколки лежали в тіні під ногами закоханих. Мрія збулася у цих двох, впевнені були - бо ж принесена жертва.
Ранковий промінь, заглянувши у вікно, здригнувся від цієї картини скорботної. Свічки вмерли, оплившии гіркими сльозами. Порожнім оком дивився графин на цю реальність. Зникла таємничість ночі. Розтанув казковий дурман ... Головний біль прийшов на зміну пристрасті ... Промінь сонця схилився над осколками. В останній раз блиснув на розбитих гранях ...
Байдужа рука господаря колишніх цінностей вимела осколки - стали вони непоказним склом. Дістала рука його з полиці колишніх побратимів кришталевих за непотрібністю кинувши теж у сміття: загубилася їх Єдність, що з них вже взяти ... Тепер всі разом лежали вони на землі, викинуті з дому. Ще цілі були лише Надія і Віра. Тріснуте Порозуміння їх зігрівало, а Щирість ще також сяяла, відбиваючи сонячне світло золотою обгорткою. Оберігали побратими по нещастю розбиту Довіру. Любові осколків між ними не виявилося. Зникли вони, канули в небуття, як тут і не були. Спорожнів будинок. Пішло Свято, покинувши закоханих, які розбили своїми руками головне, навіть не помітивши цього. Залишив їм ілюзію п'янкого щастя, головний біль і Абсурд, в якому відтепер вони будуть жити. Чи довго витримають?