Казка про Нитку



Різнокольорові нитки жили в звичайній скриньці. Коли у неї було особливий настрій, вона діставала їх, вишивала з цього різнобарв'я тільки їй відомі образи. Картини на полотні були різних тонів: сонячні і теплі, як літній день, кольору неба чи моря. Бувало, хвилювалася, поспішала, колола голкою пальці, завмирала від болю, колір не вибирала, не картини виходили, скоріше, символи. Іншим разом, сплітаючи їх воєдино, творила казкові сюжети.Одна з безлічі ниток була для її рідною, дорогою її серцю. Торкалася її, перевіряючи, чи тут, чи є вона? Заповітною Нитка була, лежала в скриньці довгі роки. Особливе призначення мала: дві долі пов'язувала ... Вона дивилася на неї, посміхаючись, згадуючи щось радісне. Іноді руки пробували нитку на міцність, чи не зотліла від часу ... заспокоювалась: нічого не змінювалося. Йшов час. Стала Нитка розуміти: одухотворена вона душею жіночою. Простягалася до серця її обранця, й тією що з'єднує стала. Рівною була в хвилини блаженства, впевненою в собі ... Потім раптом натягувалася до межі, до неможливості щоб витримати напругу між ними, але ... не обривалася. Не могла покинути цих двох в помилках, ревнощів, дурості, ... або тузі одне за одним. Тоді ставала Нитка проводом їх зустрічної енергії. Коли обидва втрачали самовладання, нитка не втрачала розум. Руки чи то жіночі, чи то чоловічі намагалися розірвати її в пориві гніву, тоді заплутувалася Нитка в клубок нерозуміння, але все ж ... витримувала. Наступали хвилини затишшя, вона слабшала. Здавалося: пропала в ній потреба ... Просто лежала в куточку, усіма неначе забута. Даремно. Про неї пам'ятали. Сьогодні руки були сумними, втомленими. Дбайливо зняли кришку:
- Ти Нитка моєї пам'яті, - почула тихий жіночий голос, - чому ти не рвешся?
- Не можна мені рватися ... пропадете обидва, в забутті втратите один одного ... без мене. Та й як в лабіринті помилок вас обох кинути? Тим часом, ви не просите мене рватися ... Знаєте: я у вас є. А сама рішень не приймаю.
- Нитка, тобі боляче буває? - голос її став ще тихіше.
- Буває, - зітхнувши, зізналася, - коли тріщини ваші зашиваю або клапті ... Ви ж невгамовні, душу іноді рвете один одному ... Ваш біль відчуваю. Ви ж люди живі, вам болючіше, а я що? Нитка всього лише. Моє призначення - з'єднувати ... Як бачиш, служу вам вірою і правдою. Кінця не бачу службі своєї ...
Її теплі руки погладили втомлену Нитку, уста прошепотіли:
- Чи не рвись, життя немає без нього, ти ж знаєш ...
- Знаю, терпляча я. Він теж з того кінця це твердить, немає життя і йому без тебе. Один одному би сказати, так ні ж, нитці скаржаться, - вона знову зітхнула. - Чи не обірву, але зникнути можу, коли віддасте мене забуттю. Звикла я до вас за ці роки ...
Нічого не відповіла вона Нитці, але шкатулку переставила на столик блмжче до себе. Просту істину зрозуміла в сповіді цієї короткій: не рветься єднальна Нитка між людьми, милосердна ... Зникає мовчки, непомітно, коли стає їм не потрібною.