Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Цимбалюк Калиновий (1954) /
Проза
Професорська троянда
Професорська троянда
Старовинний корпус госпіталю ховали розлогі липи. Знайомі доріжки здавалися нескінченними. Поспішала. Знайома медсестра квапливо накидала їй на плечі білий халат. Проводжала поглядом, співчутливо киваючи головою, нагадувала:
- Недовго. Пам'ятайте про час. Його не можна втомлювати.
Вона пам'ятала. Вибігла на другий поверх. Тихо відчиняла двері палати. Сідала на краєчок стільця, боячись потривожити ранковий сон. Торкалася його руки губами, щокою. Закривала очі. Завмирала.
- Я тебе з тисячі впізнаю по запаху. І де ти полин в місті знаходиш? На зиму певно заготовляєш?
Почувши рідний голос, радісно посміхалася:
- бурчить, бурчи ... прокинувся, значить. Ну і хитрющий ти у мене! Давно не спиш?
- Тебе чекав. Та й зараз чекаю, коли вже цілувати мене почнеш ... тобі бігти треба ... А то, «голуби» твої з першого уроку злетять, шукай їх потім ... Та лікаря побережися. Чи не зіткнетеся із ним у коридорі. Серйозний дядько, "генерал" мій, дізнається про твої ранкові візити ... краще, щоб не знав.
Поправляла подушку. Обіймала за плечі. Чула биття його серця. Прикривши двері за собою, в безсиллі тулилася до холодної стіни коридору, шепотіла:
-Головное- живи. Жити - головне. Останнє ... ми здолаємо, - скидала долонею сльозу.
Весна все далі й далі йшла в буйство фарб, цвітіння, пахощів. Віддавалася під владу сонця. Вони перемагали цю хворобу. Тепер він міг ходити. Заповітне місце знайшли: у ставу, в кутку лікарняного парку. Знала: він там її чекає. В руках незмінно були квіти. Кожен день різні.
- Де ж ти їх береш, не виходячи за територію лікарні? - здивовано питала, ніяковіла, як в юності.
Посміхався у відповідь, світилися щасливі промінчики з очей.
- Радість тобі дарувати - щастя. Знаєш, що зрозумів я, дивлячись в стелю ночами і днями: головне - любити ... Тебе любити. Не бійся за мене. Я не піду, не час мені, не можу тебе одну залишити. Поруч я з тобою, завжди пам'ятай, де б не була. А квіти ... Мало тобі їх дарував. Справи, робота ... А виявилося, головне в іншому ... Ти у мене - головне.
За ці місяці вона стала своєю людиною серед персоналу. Привітно віталися з нею медсестри, нянечки і грізні «генерали» медицини. Розуміли: ця жінка - дивом тримає його на краю, не відпускає, і він виживає зараз. Приносили йому квіти в палату з вечора ... хто які, щоб він міг лікуватися її радістю, повертаючи так собі життя.
Удома вона самотніми вечорами накидала шаль, сідала за стіл, перевіряла зошити. Забувала, що робить, безглуздо перекладала їх з однієї стопки на іншу. А думки все були там, у нього в палаті. Одного разу дзвінок у двері перервав це її заціпеніння. Відчинила нетерпляче. Він стояв на порозі ... колишній, усміхнений і рідний, як ніби з роботи, як завжди, як раніше ... до війни. Не вірила очам своїм. Торкнулася її його руки, обняла, сховала в кільці своїх обійм від гіркоти, тривоги і нескінченного очікування.Гібрид неоголошеної війни для них скінчився.
- Виписали мене. Все.Я той тепер, колишній до того ж ... голодний.Что мені було чекати до ранку ... Цілу вічність ...
Витягнув звідкись троянду
- Це тобі професор мій передав, кланятися велів.
На мить відсторонив її від себе, в очі подивився:
- Все буде у нас добре. Головне вірити. Ми з тобою цю науку вже пройшли.
День догорав за вікнами західними променями. Що змінилося в світі? Начебто нічого ... для світу. Додалося в ньому ще двоє щасливих ... Тому що любили, бо вірили, тому, що терпіли, бо змогли подолати ... Двоє їх, і з ними Життя ...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Професорська троянда
Професорська троянда
Старовинний корпус госпіталю ховали розлогі липи. Знайомі доріжки здавалися нескінченними. Поспішала. Знайома медсестра квапливо накидала їй на плечі білий халат. Проводжала поглядом, співчутливо киваючи головою, нагадувала:
- Недовго. Пам'ятайте про час. Його не можна втомлювати.
Вона пам'ятала. Вибігла на другий поверх. Тихо відчиняла двері палати. Сідала на краєчок стільця, боячись потривожити ранковий сон. Торкалася його руки губами, щокою. Закривала очі. Завмирала.
- Я тебе з тисячі впізнаю по запаху. І де ти полин в місті знаходиш? На зиму певно заготовляєш?
Почувши рідний голос, радісно посміхалася:
- бурчить, бурчи ... прокинувся, значить. Ну і хитрющий ти у мене! Давно не спиш?
- Тебе чекав. Та й зараз чекаю, коли вже цілувати мене почнеш ... тобі бігти треба ... А то, «голуби» твої з першого уроку злетять, шукай їх потім ... Та лікаря побережися. Чи не зіткнетеся із ним у коридорі. Серйозний дядько, "генерал" мій, дізнається про твої ранкові візити ... краще, щоб не знав.
Поправляла подушку. Обіймала за плечі. Чула биття його серця. Прикривши двері за собою, в безсиллі тулилася до холодної стіни коридору, шепотіла:
-Головное- живи. Жити - головне. Останнє ... ми здолаємо, - скидала долонею сльозу.
Весна все далі й далі йшла в буйство фарб, цвітіння, пахощів. Віддавалася під владу сонця. Вони перемагали цю хворобу. Тепер він міг ходити. Заповітне місце знайшли: у ставу, в кутку лікарняного парку. Знала: він там її чекає. В руках незмінно були квіти. Кожен день різні.
- Де ж ти їх береш, не виходячи за територію лікарні? - здивовано питала, ніяковіла, як в юності.
Посміхався у відповідь, світилися щасливі промінчики з очей.
- Радість тобі дарувати - щастя. Знаєш, що зрозумів я, дивлячись в стелю ночами і днями: головне - любити ... Тебе любити. Не бійся за мене. Я не піду, не час мені, не можу тебе одну залишити. Поруч я з тобою, завжди пам'ятай, де б не була. А квіти ... Мало тобі їх дарував. Справи, робота ... А виявилося, головне в іншому ... Ти у мене - головне.
За ці місяці вона стала своєю людиною серед персоналу. Привітно віталися з нею медсестри, нянечки і грізні «генерали» медицини. Розуміли: ця жінка - дивом тримає його на краю, не відпускає, і він виживає зараз. Приносили йому квіти в палату з вечора ... хто які, щоб він міг лікуватися її радістю, повертаючи так собі життя.
Удома вона самотніми вечорами накидала шаль, сідала за стіл, перевіряла зошити. Забувала, що робить, безглуздо перекладала їх з однієї стопки на іншу. А думки все були там, у нього в палаті. Одного разу дзвінок у двері перервав це її заціпеніння. Відчинила нетерпляче. Він стояв на порозі ... колишній, усміхнений і рідний, як ніби з роботи, як завжди, як раніше ... до війни. Не вірила очам своїм. Торкнулася її його руки, обняла, сховала в кільці своїх обійм від гіркоти, тривоги і нескінченного очікування.Гібрид неоголошеної війни для них скінчився.
- Виписали мене. Все.Я той тепер, колишній до того ж ... голодний.Что мені було чекати до ранку ... Цілу вічність ...
Витягнув звідкись троянду
- Це тобі професор мій передав, кланятися велів.
На мить відсторонив її від себе, в очі подивився:
- Все буде у нас добре. Головне вірити. Ми з тобою цю науку вже пройшли.
День догорав за вікнами західними променями. Що змінилося в світі? Начебто нічого ... для світу. Додалося в ньому ще двоє щасливих ... Тому що любили, бо вірили, тому, що терпіли, бо змогли подолати ... Двоє їх, і з ними Життя ...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
