А. Ахматова (Горенко)

Наснився мені майже ти.
Яка це рідкісна все ж вдача.
Прокинулась від свого плачу,
І клик мій був із гіркоти.

Но той стрункішим, вищим був.
І, мабуть, трохи хоч молодше.
Він таємниці наших днів
Не відав. Що робити, Боже?

Але ... Це лише привид був,
Я пів століття це вже знала.
Я чоловіка все чекала.
А він не йшов. А він забув.

Подзвони мені хоча б сьогодні.
Бо ти все ж таки є де-небудь.
Я безрідних безрідніше стала.
І без тебе безрадісна путь.

Наснилась мені майже ти.
Яка це рідкісна все ж вдача.
В цей час прокинулась від плачу.
І клик твій був із гіркоти.
А в серпні розквіта жасмин,
А в вересні цвіте шипшина.
Наснився тобі майже я,
Всіх бід твоїх причина.
Стрункішим я та вище був.
І, мабуть, трохи хоч молодше.
І таємниці наших днів
Не відав я. Робить що, Боже?
А в серпні розквіта жасмин,
А в вересні цвіте шипшина.
Наснився тобі майже я,
Всіх бід твоїх причина.

«Мені здається, я тебе люблю ...»
Мені здається, я тебе люблю (І виходжу із чорного туману)
За те, що врятував мене ти на краю –А може, я тебе теж рятувала?
Мені здається, я тебе люблю - Очей північних дивовижну просинь,
І молодість військовою твою, і душу, що не остудила осінь.
Мені здається, я тебе люблю за те, що вірність знаком твоїм стала,
За те, що був поранений в бою, життям який давно вже я назвала.
Мені здається, я тебе люблю За те ...О ні! Причин казать не треба!
За поклик крові, радість та мій біль, мятежність, і за твій порив до неба. Мені здається,
я тебе люблю ...

Юрій Домбровський
Чекіст
Берлінський кат був вправний із сокирою.
Хоч на роботі він вбивав людей,
Але він все ж був добродушний, милий:
Любив життя, природу і дітей.

Знайомий з лікарем, який архієрей;
А боксом я займався з ,єзуїтом
Жив з моряком, який не знав морів,
А з фізиком ледь не став спіритом

Закохана в мене колись була
Красуня - лише на обгортці мила
Живуть такі дівчата, - а вона
Коханого у ліжку задушила.

Аж раптом в час мовчання я свого
Над озером похмурим і нечистим
Зустрів чекіста. Про нього
Нічого більше не скажу -
- лише що був чекістом.

Ти мене на світанку розбудиш
І таємно від мене заплачеш.
Ти провести невзутою вийдеш.
Ти ніколи мене не побачиш.
Я прикрию тебе від застуди
Але все ж не зміню свою вдачу.
Я ніколи тебе не почую,
Я ніколи тебе не побачу.
Знову вітер. Від нього сльозяться
Очі карі, нема в них надії.
Повертатись — погана прикмета .
Я зробити цього не зумію.
Після смерті на землю ми знову
Повернемося , згідно з Гафізом,
І тоді, люба, нам не зустрітись.
Покидаю тебе я навіки.
І цю біржу та Адміралтейство,
І цю річку в мурахах застуди
Я ніколи вже не побачу.
І ніколи тебе не забуду.
Знаєш, наші непорозуміння
Стали, мила, занадто малими
Перед вічним непорозумінням
Порожнечі мертвій з живими.
І слова мої десь там хитнуться,
Що безглуздо казати я буду:
«Я ніколи тебе не побачу,
Я ніколи тебе не забуду».

Ви мною не хворієте. Нехай.
І радісно, що хвора я не вами.
І що ніколи куля ця - Земля -
Не пропливе під нашими ногами.
Подобається те, що я смішна
Розкута і не граюся словами.
І червоніти не дано мені
Злегка стискнувшись з вами рукавами.
Подобається й те, що при мені
Ви іншу обіймаєте спокійно.
Не дорікнете, знаю вже, мені
За те, що я завжди у вчинках вільна.
Не скажете, що в пеклі буду я
За те горіти, що не вас цілую.
Мій ніжний, моє ім 'я не знайшли
Щоби промовити його, як інші,всує.
Подобається навіть, в церкві що
Над нами не почую: алілуя!
Хоч вдячна вам. Ви любите мене
Не знаючи про це, а я все ж знаю.
Я вдячна вам за спокій мій нічний,
За зустрічі, що майже їх немає,
За наші не-гуляння під луною,
За сонце, що світило не над нами.
За те, що ви хворієте не мною,
За те, що хвора я, на жаль, не вами...

Почуття особистої гідності
Загадковий такий інструмент.
Бо будується він століття,
А втрачається вже в момент.
Під гармошку або звуки битви
Або під красиві слова.
Але гине - і вже під корень.
Ось було - і дивись, нема.
Почуття особистої гідності -
Це такий особливий шлях
На якому розбитися легко,
А назад звернути ніяк.
Бо тоді дуже швидко розчинеться
Гарний, світлий, яскравий, живий,
Або просто у пил перетвориться
Твій натхненний образ людський.
Почуття особистої гідності -
Це завжди любові портрет.
Я люблю вас, мої товарищі,
Біль і ніжність в мені живе.
Що б там тьма і зло не пророчили.
Але більше все ж нічого
Не придумало, чуєте, людство
З часом для спасіння свого.
І тому не звертай, бо загубиш
Первозданну красу свою.
А знайти її буде не просто.
І тому я на том стою
І кажу : не звертай, мій друже,
Йди вперед до своєї мети.
Хоч ніколи не буде легко
Шляхом цим до кінця тобі йти.

Гадала я -
Ти ворог мій.
Моя біда, мій біль серцевий.
А ти брехав, ти лише грав.
І гра твоя була дешева.
Кидав ось так монету в сніг
І в час той самий ти загадував
Кохаю я тебе чи ні.
І сам себе цим дуже радував.
І шарфом ноги перемотував
І ніжно руки зігрівав.
А все обманював, обманював.
І що збрешу і я , чекав.
Кружляла наді мной брехня,
Що чорна, наче вороння.
І ось в останнє вже прощаємось.
Не бачу суму я твого.
І проживеш. Я ж не заплачу,
Мені ж і зовсім все одно.
І як же все безглуздо,
Даремно і невміло.
Бо ти підеш направо,
А я піду наліво

Не відрікається любов,
Кажу собі цю фразу знову.
Не буду я тебе чекати,
А ти колись прийдеш раптово.
А ти прийдеш, коли темно,
У скло ударить хуртовина,
Коли згадаєш, як давно
Я не казала, що єдиний.
І так захочеш теплоти,
І сумувати будеш раптом.
Не зможеш зачекати ти
Людей цих біля автомата.
І буде, як на зло, повзти
Трамвай, метро, не знаю що там.
І хуртовина замете
Шляхи до нашого порогу.
В будинку буде спокій, тиша,
А я читати буду книгу.
Постукаєш і побіжиш,
Бо відчинить тобі не встигну.
Віддати можна майже все.
І так я вірю цій хімері,
Що важко не чекати знову.
І я не зачиняю двері.

.
Знову ось вікно,
Де вночі не сплять.
Може - п'ють вино,
Може - так сидять.
Або просто рук не розтулять двоє.
Світ вночі завжди -
Радість або горе.

Це вікно як крик
Тих розлук лихих.
Сто свічок горять,
Я дивлюсь на них.
Знов і знов мені
Спокою немає.
І вікно вночі
Світлом знов палає.
Друже, помолись
За будинок цей
І за світ, що йде
Від моїх очей.

Цвєтаєва переклад
І скільки їх вже впало в цю безодню,
Розверсту вдалині.
Настане день: колись і я так зникну
Навіки з цій землі.
Застиге, що співало і боролось,
Сіяло і рвалося;
І зелень із очей,
І ніжний голос мій,
І золоте волосся.
Все буде як було:
Життя з насущним хлібом
і з працею. Але
Все буде так, немов під небом
І не було мене.
Мінливої, до речі, як всі діти,
І так недовго злою.
Яка любила, коли дрова
В каміні робляться золою.
Віолончель і кавалькальди в хащі,
І колокол в селі.
Мене, такої справжньої, живої
На лагідній землі.
Звертаюся до вас,
Чужі й свої по крові.
Я вимогаю віри,
Прошу вас о любові.
Вночі і вдень. Уголос та письмово.
За правду так та ні,
За те, що сумно знову.
За те, що мало літ мені.
За те, що ось пряма невідворотність –
Пробачення образ.
За мою ніжність та за гордість –
Звертаюся до вас.
За швидкість у стрімких подіях,
За правду та за гру.
Послухайте, ви все ж мене любіть
За те, що я помру.

Вкрадене фото
...Не відводить погляд здивований,
Трохи ще – і впаде в забуття
...Злодій дивиться: ллється на злодія
Світ з очей. І нема каяття.
Що ж ти дав їй, коханій подрузі:
Лише тишу, і ту на мить.
Не від чого її не врятуєш,
Хоч і знаєш, що їй болить,
Знаєш це ти, усе розумієш:
Від поганих та добрих людей,
Від нестерпного злого чекання
Біля чиїхось високих дверей.
Від приємних та ні прокурорів,
І від слів «Та ви ще молода»,
Від зневаги, безжальних докорів,
Та від того, що завжди одна.
І чому ти не дав ій сили,
І навіщо казав, що любив.
А спустився зараз в могилу
І щілини усі закрив?
Ти ж все знав :
Життя любить гарненьких,
А таких, як вона, розпина.
Так чому ж ти смієшся, дурненька?
Не дружина і не вдова.

Я знову виходжу на сцену. Мій грим поплив, а в залі порожні місця.
Що б не трапилося, я кажу - випадковість.
Ще одна душа - ще один невдалий роман.
І так знову і знову.
Хтось знає, для чого ми живемо?
Я здогадуюся, я навчаюся.
Я так хочу тепла.
Зовні видніється світанок,
Але тут, у темряві, я крізь біль рвуся до свободи.
Але і в темряві я буду вільним.
Шоу має тривати. Шоу повинно тривати,
Серце моє розривається.
Моя косметика розплилася.
Але у мене є усмішка.
Душа стає крилами метеликів,
Казки вчорашнього дня не помруть.
Я можу літати, друзі, я знову можу літати!
Шоу повинно тривати, так
Шоу має тривати, я усміхаюся.
Я ніколи не поступлюся, я сплачу свій рахунок.
Я знайду волю продовжити.
Скоріше на сцену!
Шоу має тривати!

А сніг все йшов. По всій землі, за дальні межі.
Свіча горіла на столі
Немов пожежа.
Як влітку роєм мошкара
Летить бездумно
В вікно, дивись,
Летить сніжок,
На це полум' я.
Схрестились руки наче сон.
Схрестились долі.
Свіча горіла на столі
І мимоволі
Ліпила доля, вже одна,
І душу, й тіло.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.
І на підлогу впали знов
Два черевички.
І віск сльозою падав, плив
На сукню звично.
На свічку дуло з-за кута.
Спокуси спрага
Здійняла свої два крила,
Цим дав наснагу.
Мело весь лютий
На дворі. І час від часу
Свіча горіла на столі,
І світло, й ясно.

Д. Павличко
О, если б знать, как тяжко ранит слово
Забытое, но все -таки мое.
Оно меня ударило внезапно,
Тупое, будто камня острие.
Ну почему не убивает слово,
А только вновь оно стыдит меня?
Возможно, я писал его в испуге,
А, может, ему просто верил я?
Я смерти не боялся, знаю точно.
Не знал я правды, был слепым как дым...
Ах, если б знать ,что буду в этой скорби,
Наверное, и умер молодым.

Немов метелик до вогню
Летіла, а на серці - рана,
В Любов, країну чарівну,
В якій мене назвуть "кохана".

Де незрівняний кожен день,
Де б не боялася напастей.
Країна дивна ця - Любов,
І лише в ній буває щастя.

А інші вже прийшли часи.
Тебе немає або брешеш.
Я знаю, що Любов - обман,
В якому жити вже не легше.

Навіщо знову плачу я?
Ти вже для мене не порадник.
Невірність у країні цій
і кожен мешканець там зрадник.

Але все ж прорасте трава
Крізь всі препони та напасті.
Любов - країна чарівна,
Бо лишев ній буває щастя.

Ідеш, так на мене схожий.
Очі - спрямовані вниз.
...Було, і я так гляділа.
Почуй мене і зупинись.

Збери тут для себе квіти,
Від цього не буде зла.
Читай: мене звали Мариною,
І скільки на світі жила.

Не думай, що тут могила,
Злякаю із небуття.
Я надто сміятись любила,
Я надто любила життя.

І рожевіло обличчя,
І коси мої вились.
Я теж БУЛА, перехожий!
На хвильку хоч зупинись.

Зірви вже для себе суницю
На цвинтарі цьому між трав.
Бо ягоди тут - найсолодші.
Та, мабуть, ти цього не знав.

Ти тільки не стій похмуро.
Так, мій обірвався путь.
Легко про мене подумай,
Легко мене забудь.

Як промінь тебе ласкає!
Як сонце горить у вогні!
Забудь мене, перехожий.
Цього вже достатньо мені.

Я тебе відвоюю у всіх земель, у всіх небес,
Тому що ліс - колиска моя і могила - ліс,
Тому що однією ногою на землі стою,
Тому що краще інших співаю, бо тебе люблю.

Я тебе відвоюю у всіх ночей, у всіх часів,
У всіх золотих знамен, у всіх мечів.
Я ключі закину і псів прожену сама -
Тому що в земній ночі я вірніше пса.

Я тебе відвоюю у всіх інших - у тій, одній,
Я нікому не буду дружиною і ти - нічий.
І в останній суперечці візьму тебе - не кричи! -
У того, з ким Яків стояв в ночі.

Але поки ти є на оцій землі -
О прокляття моє! - у тебе залишаєшся - ти:
Два крила за спиною і очі в політ
Тому що світ - колиска твоя, і могила - світ!

Мир раскололся на частицы
Как будто треснувший бокал.
И было плохо, очень плохо
Когда ты о себе узнал
Что проживешь уже недолго,
Что умираешь молодым.
Что уж не сбудутся надежды,
Мечты развеятся как дым.
К нам смерть стучится не однажды.
Но лишь однажды - умирать.
Самоубийцы, вам ли знать
Как дорог мне мой час последний.
Вы ждете тишины, я - жизни.
Я бы хотел еще страдать,
Но только знать, что существую.
Но каждый в этом мире - гость.
После себя оставлю память
Тех, кто любил, и пепла горсть.
А может, на краю у смерти
Душа все будет повторять:
Вы не спешите к смерти в гости,
Не торопитесь умирать.

На пустынном поле
Выросшие маки
Укрывают землю
Нежностью своей
Не грусти, но вспомни
О таком далеком,
Что когда-то сбылось.
Но прошло уже.
Вспомни. Ведь не рядом.
Вспомни ненадолго.
В суете житейской
Время ты найди.
И уже не важно
Что прошло все это.
И уже не страшно
Что там впереди.
Может, обманулась?
Может, показалась?
Рассмотреть смогла ты
Что через туман?
Распустились маки как раскрылись раны.
Не со мной ты - где-то.
В этом и обман.

Руки стиснуті під вуаллю ...
«Ти скажи, чому знову сама?»
– Напоїла коханого сумом.
Через те зі мною біда.
Як забути ? Він вийшов, хитаючись,
Він мовчав, не давав одвіт.
Бігла, поручнів не торкаючись,
Швидко бігла за ним до воріт.
Задихаючись, крикнула: - "Жарт все.
Ти забудь. Бо, як підеш, помру».
Посміхнувся спокійно і раптом:
«Не помреш. І не стій на вітру».

Ти чекай, я повернусь, ти чекай мене.
І нехай твою печаль вітром віднесе.
Ти чекай, коли дощить або сніг іде.
Забувають інших хай. Ти ж чекай мене.
Ти чекай мене, чекай, дивись у вікно.
Повернуся, скажуть всі, бо щастить давно.
Вір мені, я повернусь. В цей смертельний час
Не гадай: хто не чекав, з ними все гаразд.
Що загинув я нехай вірять мати й син.
Лише ти, одна, не вір. І живи ось цим.
Не чекають друзі вже. В колі при вогні
Наливатимуть вино в келихи свої
Душу пом'януть мою. Хай це буде, хай.
Але пити з ними ти все ж не поспішай.
І тоді я повернусь. Смерті вже на зло
Не чекав хто, скаже так: то щастить давно.
І тобі лише скажу небагато слів:
Просто ти чекала так, як ніхто не вмів.

Ви мною не хворієте. Нехай.
І радісно, що хвора я не вами.
І що ніколи куля ця - Земля -
Не пропливе під нашими ногами.
Подобається те, що я смішна
Розкута і не граюся словами.
І червоніти не дано мені
Злегка стискнувшись з вами рукавами.
Подобається й те, що при мені
Ви іншу обіймаєте спокійно.
Не дорікнете, знаю вже, мені
За те, що я завжди у вчинках вільна.
Не скажете, що в пеклі буду я
За те горіти, що не вас цілую.
Мій ніжний, моє ім'я не знайшли
Щоби промовити його, як інші, всує.
Подобається навіть, в церкві що
Над нами не почую: алілуя!
Хоч вдячна вам. Ви любите мене
Не знаючи про це, а я все ж знаю.
Я вдячна вам. За що? За спокій мій,
За зустрічі, що майже їх немає,
За наші не-гуляння в час нічний,
За сонце, що світило не над нами.
За те, що ви хворієте не мною,
За те, що хвора я, на жаль, не вами...

Скінчився я, а ти жива.
А вітер скаржиться і плаче.
Розгойдує і ліс, і дачу,
Все, що зумів. І плач трави.
Немов вітрильників на морі
Розгойдуються кузови.
І робить це не з молодецтва,
У вітра просто власна мова.
Це так знаходить він слова
Тобі співати колискову.

Оригінал:
Ветер
Я кончился, а ты жива.
И ветер, жалуясь и плача,
Раскачивает лес и дачу.
Не каждую сосну отдельно,
А полностью все дерева
Со всею далью беспредельной,
Как парусников кузова
На глади бухты корабельной.
И это не из удальства
Или из ярости бесцельной,
А чтоб в тоске найти слова
Тебе для песни колыбельной.

1953

Хочу придумать я слова.
Но все слова давно сказали.
Какие открывались дали.
И как кружилась голова.
И умещалась жизнь в мгновенья,
И раскрывались вновь глаза.
Забыться? Вспомнить? Повториться?
Идет гроза. Идет гроза.
Я не под кровлей, без защиты.
Идет шальной холодный дождь.
И ничего уже не ждешь.
Летишь, как спутник без орбиты.
1995

Тортур моїх жорстока мука!
О, ця пекельна висота!
Я, мов коханець, відчуваю
Твої розжарені вуста.
Страшить мене запал любові
І вже не вистачає сил.
Ці поцілунки та закляття
Коханці дати б не зумів.
Мов смерть страшні твої обійми,
Оскаженілий хруст кісток.
І не уникнути, я знаю,
Любові лютої урок.
Вузлом зав`язане вже тіло,
Присохла до кісток душа.
О, скільки вирости ще зможе,
Для росту цього де межа?
Але крилом взмахни в польоті —
І ми до Господа йдемо —
Мрець з поглядом навік зеленим
Й душа, старіша за нього.
Ці двоє вже ідуть додому,
Вже недалеко від своїх.
і славлять дружно серафими
Умовними піснями їх.
А тут кипить важка робота,
Остання боротьба триває,
І кат мій, вже оскаженілий,
нарешті піт свій витирає.
Він встав, вимогливий маестро,
Його збентежила ця втрата:
Немає вже його оркестру
З мотузок зроблених верстатів.
Візьми і до вогню підвісь,
Ламай же ребра, пали спину,
Нову мотузку не знайдеш —
Бери ж ти палицю, скотино.
Спокійним будь, не бійся тиші.
Ти ж знаєш правду - ось я весь,
Не обману і не залишу.

Ти мене на світанку розбудиш
І таємно від мене заплачеш.
Ти провести невзутою вийдеш.
Ти ніколи мене не побачиш.
Я прикрию тебе від застуди,
Але все ж не зміню свою вдачу.
Я ніколи тебе не почую,
Я ніколи тебе не побачу.
Знову вітер. Від нього сльозяться
Очі карі, нема в них надії.
Повертатись — погана прикмета.
Я зробити цього не зумію.
Після смерті на землю ми знову
Повернемося, згідно з Гафізом,
І тоді, люба, нам не зустрітись.
Ні, не буде цієї репризи.
І цю біржу та Адміралтейство
Всю цю воду в мурахах загати,
Не побачити, знаю, ніколи.
Наближається час вже розплати.
Знаєш, наші непорозуміння
Стали, мила, занадто малими
Перед вічним непорозумінням
Порожнечі мертвій з живими.
І слова мої десь там хитнуться,
Що безглуздо казати я буду:
«Я ніколи тебе не побачу,
Я ніколи тебе не забуду».

Як розіб`єш серце
Підбери осколки.
А ще - перевір,
Чи є на підлозі голки.
Бо як ввіп`ється у вену ця голка -
Тобі хана.
Подивись, чи зачинені двері -
Бо це тюрма.
Не сідай у трамвай ,
Подивись, його номер - 13.
Порахуй свої кроки -
Й тебе обміне біда.
Перехрести свою подушку,
Не зітхай у ліжку
А інакше чекає на тебе труна.
І твоє спасіння - жити спокійно,
Пити чай на травах, на Великдень з`їдати паску.
І не треба багато про все розмовляти.
І тоді вбережеш себе. Може.
Якусь свою частку.

Я никогда красивой не была.
Красивыми бывают королевы.
А в юности была как василек.
Как стебелек. Была совсем не смелой.
Я никогда гордячкой не была.
И если уж влюблялась - как впервые.
Я никогда забыться не могла.
Вот, посмотри - глаза - еще живые.
Я никогда надежной не была.
Сама жила надеждой, хоть не знала.
А время уходило. Все быстрей...
Но посмотри - звезда опять упала.

Ви вміли легко, офіцери,
Вриватися в дівочі сни.
І шпори весело дзвеніли,
І голоси, і голоси.
І очі, що, мов діаманти,
На серці вирізали слід.
О юнаки, о генерали,
О ваш перерваний політ.
Своєю волею ви вперто
Долали скелі і серця.
Царями ви — на бойовищі.
І на балу. І до кінця.
Охороняє Бог вас, знали,
І серце матері без міри.
Колись ви - хлопчики,
сьогодні ж - ви офіцери.
І всі вершини — занизькими,
І — ніжним найчерствіший хліб.
О юнаки, о генерали
Минулих літ, минулих літ.
-----
І ось — на цій гравюрі давній
Ваш образ ще живе, не зник.
Знов бачу я, Тучков-четвертий,
Ваш дивний лик. Ваш ніжний лик.
Тендітна юнака фігура
І ордени всі золоті.
Я цілувала цю гравюру.
Пішли всі сни. Пішли всі сни.
О, як здається, ви любили,
Рукою повною перснів
ласкати коней ваших гриви
І пестити волосся дів.
У неймовірних перегонах
Ви прожили короткий вік
І ваші кучері шовкові
Засипав сніг.Засипав сніг.
Перемагали троє — сотні!
І мертвий не вставав з землі.
Ви були діти та герої,
Ви все змогли.Ви все змогли.
Такі зворушливі та юні.
А близько вже розплати час.
Але Фортуна була мати
Для всіх для вас. Для всіх для вас.
Перемагали і любили
А все пройшло без вороття...
Ви весело переходили
У небуття. У небуття....

А наостанок я скажу:
Бувай, не обіцяй кохати!
Здається, з розуму зійшла,
Йду до найвищої розплати.

Як ти кохав! Але згубив.
І все навколо спорожніло.
Не в тому справа, що згубив.
А в тому, що згубив невміло...

Я не пробачу тобі, ні.
Ще не померла, живе тіло.
Воно ще ходить, бачить світ,
Але душа десь полетіла.

Малу роботу скроні ось
вершать,
Але упали руки
І малою зграйкою навкіс
Відходять запахи та звуки.

А наостанок я скажу...

Живем, не думая порой
Что все закончится когда-то.
Иначе потерять покой
Иль разум можно.
Смерть - расплата
Или награда? Все равно:
И так, и эдак - все печально.
Но манит часто эта тайна
Как манит терпкое вино.
и только дети беззаботны,
Не знают, что такое смерть.
Они живут почти как боги.
Ну а потом начнут взрослеть.
И постепенно понимают,
Что каждый час и каждый день
Нас снова кто-то покидает
Как ветром сорванный листок.
Что наши жизни - лишь мгновенья
Для Солнца, звезд.
Но как непрост
Путь от мгновенья до мгновенья.
Звезда сгорает. Сотни звезд
Рождаются из звездной пыли.
Пусть человека ждет погост
Иль крематорий. Или -или.
Но память оставляем мы,
Детей, свершения, заботы.
Порою хочется до рвоты
До тишины, до немоты
Забыть о смерти.
Но не вечно, ничто не ново под луной.
Зажжем скорее наши свечи.
Тобою жить хочу, ты - мной.
1993

Сквозь мрамор гробниц
Прорастает трава.
Возле мертвых глазниц
Синева, синева.
Пусть при жизни мертвец
Судьбы многих вершил,
Пусть он многих казнил
И страну разорил -
Этот камень ему
Никогда не поднять.
Этот камень трава
Может только прорвать.
1988

Так було вже не раз, і так буде не раз
У полум`ї вічної битви.
Ти на згубу собі від мене відреклась,
А повернешся знов у молитві.

Не дивуйся ж, кохана єдина моя,
Якщо пристасть постане любов`ю,
Якщо радість її стане пеклом тобі,
Поцілунки – фарбовані кров’ю.
2020

Когда-нибудь мне станет скучно
От этих преданных зеркал
Где те, кого ты увидал
Исчезнут странно и беззвучно.
Они уйдут под толщу вод
И тень свою мне не оставят.
И улетит ночная стая.
И побежит за годом год.
А я все та же - молодая.
Я не состарюсь, не умру.
Вот только рано по-утру
Проснусь совсем, совсем седая.
Но то метель лишь намела
в мои глаза, и в косы, двери.
Не забегут согреться звери.
Ведь жар мой выгорел до тла.
И я - одна. Я колдовала
На встречу нашу бусы рос.
И он пришел. Убог и бос.
Но я лишь призрак увидала.
Я этим воздухом дышала, я этот воздух обнимала.
Но это был лишь мой обман.
А он в земле. Желтеют кости
стоит могила на погосте
Который год, который век.
Ведь беззащитен человек
Когда чума приходит в гости.
А он был рыцарь и храбрец.
А временами был коварен.
порой бывал неблагодарен.
А вот сейчас простой мертвец.
а я живу. В цветке, в улитке,
Я в чьей-то колдовской улыбке.
Но существую я всегда.
Пока горит моя звезда
И люди делают ошибки.
1989

Стихи рождаются внезапно. Из ничего -
Золы, цветка. Как будто есть какой то демон.
Он знает все наверняка.
Мудрей меня он. Скрыт надежно
От посторонних до сих пор.
Крадет души моей частичку,
Потом бросает в свой костер,
Где гибнут души от познанья
Того, что лучше и не знать.
Всегда ль прекрасны наши тайны?
Молчу, а хочется кричать.
Простите, люди, дар случайный.
А может, дал его мне Бог?
Стоит кто рядом -ангел, демон?
Узаю позже.
Все в свой срок.
1989

Пишу от скуки? От безделья?
Иль от бессонницы души?
И вот средь грусти иль веселья
Строка придёт. Душа не спит
Когда почти уснуло тело.
И в полудреме сладко й вдруг
Приходит стих. Хорош ли, плох ли –
Он – первый преданный мне друг.
Я – одинока. Я – скитаюсь.
И я – как птица без силка.
Но захочу – жар-птицей стану.
Тогда – посмотришь свысока?
Нет, не посмеешь. А посмеешь –
Остался в прошлом. Что мне ты?
Других ты мне уж не дороже.
Засохли прежние цветы.
Шагаю прочь. От строчки к строчке.
Не полюбить и не простить.
О чем же буду своей дочке
В счастливых сказках говорить
Коль счастья нет? Лишь на мгновенье
Придёт его внезапный луч.
И вдруг рассеется, исчезнет. Как будто солнце среди туч.
А может, есть то счастье? Близко?
Лишь только руку протянуть?
Душа обязана трудиться,
Ведь впереди – не близкий путь.
1992

Тільки змії залишають шкіру,
Щоб душа старіла і росла.
Ми, на жаль, зі зміями не схожі,
Змінюємо душі, не тіла.
Пам'ять, ти величною рукою
Знову поведеш моє життя.
Згадую, хто жив у цьому тілі,
Що пішли у ніч без вороття.
Ось найперший: тонкий і негарний,
Покохав ти сутінки гаїв,
Словом чаклував собі на диво,
Зупиняти дощ завжди умів.
Дерева, а ще рудий собака -
Ось кого ти в друзі собі взяв,
Пам'ять, пам'ять, ти не знайдеш знака,
Не повірити вже, що він - це я.
Ось і другий ... Закохавсь у вітер,
Вільний полюбив його політ.
Подружився він з життям назавжди,
Килимом стелився вдячний світ
Він хотів би, знаю, бути Богом.
Він ним був, бо він завжди - поет.
Ось він йде. І знову щось змінилось.
Ось новий приходить силует.
Полюбив я обранця свободи,
Що поплив далеко за моря.
Він закоханий у спів веселий вітру.
Легко вів свого він корабля,
В вись тягнулися його намети,
Мули були жваві і міцні,
Як вином, впивався він повітрям
І солодкі були його сни.
Пам'ять, ти вже слабша рік від року,
І його все важче впізнаю:
Він свободу проміняв на битву.
Веселив мятежний блиск вогню,
Знав він муки голоду і спраги,
Знав тривожний сон і шлях важкий.
Хоч і не поранений, на груди
Двічі ліг Георгій Золотий.
Я повстав - похмурий, впертий зодчий
Храму, що підійметься в імлі.
Заздрю славі величі Господній
І на небесах, і на землі.
Серце буде в полум`ї палати
Аж до того дня, коли зійдуть
Стіни Нового Єрусалиму
У країні, де живу. Ось тут
І повіє вперше вітер дивний –
І засяє світло в небесах -
Садом дивним і незрозумілим
розцвіте тоді Чумацький Шлях.
І попереду постане невідомий,
Але все ж впізнать дано мені,
Бо побачу: лев за ним йде слідом
і орел летить у вишині.
Крикну ... А хіба хто допоможе,
Щоб моя душа завжди жила?
Тільки змії залишають шкіру,
Змінюємо душі, не тіла.


• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.

Магия слов
Остается величьем.
И ваш двойник
На каком-нибудь птичьем
Скажет вам языке
Что по бурной кипящей реке,
Где не будет затишья
Поплывете вы налегке.
Будет ветер свистеть в лицо,
Будет холод сжимать в кольцо,
Будут губы шептать не то.
Кто поможет тогда вам, кто?
Вам тогда не поможет Бог,
Бог, который помочь бы смог,
Вам тогда не помогут слова -
Все слова унесла молва.
А спасенье ищите - в себе,
Все ресурсы земные - в себе.
Ну, а если нету таких -
Не плывите по бурной реке.
Эта бурная речка - жизнь.
Коль ты духом не слаб - держись.
Коль ослаб - то пойдешь на дно,
Дно, которое всем одно.
Скажет так, и уйдет двойник,
неожиданно, как возник.
И останется только одно -
Сделай то, что тебе суждено.
1988

Коханих ми враз забуваємо,
І любимо знову не тих.
Як холодно серцю без гриму
І страшно тобі за них…
В якийсь маленькій кімнаті
Зустріну свою я біду.
Штовхне мене серце: "Згадаймо..."
І знову себе не знайду.
Піду, немов неприкаяний,
В якого скривлений рот,
Який все шукає господаря
Своїх божевільних висот.
Дійду до надії й загибелі,
До тихої, мертвий туги,
Прийди ж, моя радість, і вибіли
очі, скроні та зуби!
Враховано вже все, зважено
Палатою мір й терезів -
І зустрічі, і запізнення,
Й судоми усіх потягів,
Страшну цю тишу поховану
І радість безмежну любові,
І навіть оцей мій вірш,
Який пророста із крові...

Ти велика в любові.
Смілива.
Але я так навряд чи зможу.
Не зроблю я тобі поганого,
Ось такій чудовій, пригожій.
І здається, що нібито по лісу
Ти мене ведеш навмання.
Ми в дрімучих квітах до пояса.
Що за квіти не знаю я.
Не годяться колишні всі навички.
Вже не знаю, робити що й як.
Ти втомилася. Просишся на руки.
Ось ти вже у мене на руках.

-Любий, бачиш,
небо синіє?-
І продовжуєш фразу простую:
Ну чого ж ти чекаєш?
Неси мене!
А куди тебе понесу я?

Крупинки снега тают на руке...
Надежда исчезает лишь с последней
Предсмертной пулей на простреленном виске,
С минутой до отчаянья последней.
И снег убит.
И он едва живой.
Он с ужасом уже весну встречает.
Пусть тот, другой
Он в вас души не чает.
Но безответна
Первая любовь.
1988

Багато років вже я прожив,
Не здивувати вже нічим.
Іуду я саджав до пекла.
І я творив, і я любив.

Жінок кохав і був їм любий,
Багато на мені гріхів.
Але ненависть забувати
Я й досі так і не зумів.

Щасливий, що до узголів`я
Ненависті, її могил
З пробаченнями та з любов`ю
Не підійду. Так не робив,

І не забуду, не пробачу.
І, вдалині від усього,
Я не шукаю знову Раю,
Доволі Пекла вже мого.

Мы будем думать о своем -
О мимолетном, неизбежном.
А мимо пронесется мир
И упоительный, и нежный.
И страшный, буйный, как сирень.
Но в чьем-то смехе, чьем-то крике
Предстанет вдруг такой великий
И невозможный Судный день.
И все, что мы хранили молча,
Что нас терзало по ночам
Предстанет перед Божьей Сенью,
К Его сияющим очам.
1989


Переклад

Ми загадаєм щось своє,
Щось швидкоплинне та не грішне.
А повз, дивись, несеться світ,
Цей вічний світ, п'янкий і ніжний.
І страшний, буйний, як бузок.
Допоки в чиємусь сміху, крику
Предстане день -
Такий великий і неможливий –
Судний день.
І зрозумієш: таємниці, ті,
Що сховав, про що змовчав,
Поставиш раптом перед Богом,
Відкриєш все його очам.
2020

А чи дівчині треба багато?
На порозі із сумом стояти
У чеканні: на сході ж помалу
Розкриваються гілки коралу
Розглядати: під небом чистим
Сніг горить золотим аметистом.
І носила моя парижанка,
Із числом на спині каторжанка,
Туфлі гарні, яскраві, стильні.
Але фарби вже потускніли
На колимських страшних заметілях.
Понівечені ніжні руки,
Але брови - як воїна луки,
А ще є довжелезні вії,
Очі, наче озера синіють
Обернеться, в обличчя погляне,
І вже табір маревом стане.
Чиюсь втомленою хворобой,
Про яку забуде хоробрий.
Світу новому, древній Голготі
Полюбився, дівочий профіль?
Всі ці люди на мерзлих заставах
Та ці руки в мозолях кривавих,
І твоє потемніле волосся,
І все те, що вже не збулося.
Я на вежі високій знову
Відрікаюсь, люблю і гублю.
і цю пісню знову співаю
ледве чутно...Гублю і люблю...
«Вечори тут повні і багаті,
Хмари, сонце, кришталевий лід.
На готичних вежах солдати
Перетворюються в захід.
Скоро він охолоне від блиску,
І тоді вже його зрозумій,
Весь цей світ молодих перелісків
Біля тихого царства тіней!
Весь цей світ, молодий і багатий,
Світ, який не побачила ти,
За обов’язком солдата
зобов'язаний я зберігти
від дитини! Проклята доля,
А змінити тебе не дано!
Автомат я б повісив на груди,
ногу вставив би в стремено.
Але може, і це не навіки
І колись упаду в бою?
Не забути мені ось цю зону,
І змертвілу пам'ять твою;
І ці смертю пропахлі роки,
вежу біля білих воріт,
Де з посмішкою дивиться вгору,
щось чекаючи, кулемет.
Кров і сніг. І на цьому снігу труп зігнувся
І сніг занесе. Бо загинув хтось «під час втечі»,
Але це просто вбили - і все!
Дали просто роботу лопатам,
В череді днів пустих та лихих.
І це я обов'язком проклятим
Дотягнувсь до страждань твоїх."
Не тому і моря неспокійні,
обгорілій страшно землі,
Починаються глупі війни,
Знову сваряться три королі,
І сторіччя уносить в путину
І величчя проходять, як сни
Що образили люди дівчину?
Їм немає пробачення, ні.
Тільки я, став сліпим і горбатим,
Відпущу цим потворством своїм
Тих, хто мовчки стоїть з автоматом
Над нещасним дитинством твоїм.
2020

Белла Ахмадуліна Переклад
Герою мій, ти не журись.
Ти ж вправно сорому уникнув.
Самотньо я цю граю роль.
До самоти давно я звикла.
До допомоги, милий, знай,
В житті ніколи все ж не вдамся.
Серед лаштунків і тіней
Ти знову вміло врятувався.
І в соромі та маячні
Стою, і це вже незворотньо.
Все на біду, все на виду,
Все граючи цю роль самотньо.
О, як ти реготав, партер
І не пробачив очевидність
Та безсоромність моїх втрат,
Моєї усмішки наївність.
Все шли і шли твої стада
Напитися з мойого суму.
Завжди одна, завжди одна
Посеред сорому і глуму.
Натовпу злому, як завжди,
Героя справжнього не видно.
Не викажу тебе, не бійсь.
Бо так вчинити — це огидно.
Вся наша роль — лише моя
І хоч пробачу, знай все ж тільки:
Увесь наш біль — він лише мій...
І скільки його... Скільки... Скільки...

А вчора в очі все дивився,
Сьогодні – не підводить погляду.
Ще вчора до птахів сидів, -
Все жайворонки нині - ворони!
Розумний ти, а я дурна,
Живий, а я вже остовпіла.
О, крик жінок усіх часів:
«Мій милий, що тобі зробила ?!»
І сльози їй - вода, і кров -
Вода, - в крові, в сльозах умилася!
Не мати, мачуха - Любов:
І не чекай від неї милості.
Відвозять милих кораблі,
Веде їх геть дорога біла ...
І стогін по усій землі
«Мій милий, що тобі зробила?»
Ще вчора у ногах лежав!
Порівнював з китайською державою!
Сьогодні руки розтулив, -
Життя униз - копійкою іржавою!
Дітовбивцею на суді
Стою – чужа і несмілива.
І в пеклі я тобі скажу:
«Мій милий, що тобі зробила?»
Спитаю ліжко я, стілець
«За що терплю, за що бідую?»
Пішов вже іншу цілувати -
Почую відповідь простую.
Жила в самому я вогні,
А кинув - в степ заледенілий!
Оце зробив ти для мене!
Мій милий, що тобі - зробила?
Вже знаю все – не супереч!
Знов бачу все – вже не кохана!
Де відступається Любов,
Там підступає Смерть старанно
Самo - що дерево трясти! -
Все ж яблуко впадає стигле ...
За все, за все мені пробач!
Мій милий, - що тобі зробила!