А чи дівчині треба багато?
На порозі із сумом стояти
У чеканні: на сході ж помалу
Розкриваються гілки коралу
Розглядати: під небом чистим
Сніг горить золотим аметистом.
І носила моя парижанка,
Із числом на спині каторжанка,
Туфлі гарні, яскраві, стильні.
Але фарби вже потускніли
На колимських страшних заметілях.
Понівечені ніжні руки,
Але брови - як воїна луки,
А ще є довжелезні вії,
Очі, наче озера синіють
Обернеться, в обличчя погляне,
І вже табір маревом стане.
Чиюсь втомленою хворобой,
Про яку забуде хоробрий.
Світу новому, древній Голготі
Полюбився, дівочий профіль?
Всі ці люди на мерзлих заставах
Та ці руки в мозолях кривавих,
І твоє потемніле волосся,
І все те, що вже не збулося.
Я на вежі високій знову
Відрікаюсь, люблю і гублю.
і цю пісню знову співаю
ледве чутно...Гублю і люблю...
«Вечори тут повні і багаті,
Хмари, сонце, кришталевий лід.
На готичних вежах солдати
Перетворюються в захід.
Скоро він охолоне від блиску,
І тоді вже його зрозумій,
Весь цей світ молодих перелісків
Біля тихого царства тіней!
Весь цей світ, молодий і багатий,
Світ, який не побачила ти,
За обов’язком солдата
зобов'язаний я зберігти
від дитини! Проклята доля,
А змінити тебе не дано!
Автомат я б повісив на груди,
ногу вставив би в стремено.
Але може, і це не навіки
І колись упаду в бою?
Не забути мені ось цю зону,
І змертвілу пам'ять твою;
І ці смертю пропахлі роки,
вежу біля білих воріт,
Де з посмішкою дивиться вгору,
щось чекаючи, кулемет.
Кров і сніг. І на цьому снігу труп зігнувся
І сніг занесе. Бо загинув хтось «під час втечі»,
Але це просто вбили - і все!
Дали просто роботу лопатам,
В череді днів пустих та лихих.
І це я обов'язком проклятим
Дотягнувсь до страждань твоїх."
Не тому і моря неспокійні,
обгорілій страшно землі,
Починаються глупі війни,
Знову сваряться три королі,
І сторіччя уносить в путину
І величчя проходять, як сни
Що образили люди дівчину?
Їм немає пробачення, ні.
Тільки я, став сліпим і горбатим,
Відпущу цим потворством своїм
Тих, хто мовчки стоїть з автоматом
Над нещасним дитинством твоїм.
2020

Юрий Домбровский - СОЛДАТ - ЗАКЛЮЧЕННОЙ

Много ль девочке нужно? - Не много!

Постоять, погрустить у порога,

Посмотреть, как на западе ало

Раскрываются ветки коралла.

Как под небом холодным и чистым

Снег горит золотым аметистом...

И довольно моей парижанке,

Нумерованной каторжанке.

Были яркие стильные туфли,

Износились, и краски потухли,

На колымских сугробах потухли...



Изувечены нежные руки,

Но вот брови - как царские луки,

А под ними, как будто синицы,

Голубые порхают ресницы.

Обернется, посмотрит с улыбкой,

И покажется лагерь ошибкой,

Невозможной фантазией, бредом,

Что одним шизофреникам ведом...

Миру ль новому, древней Голгофе ль

Полюбился ты, девичий профиль?

Эти руки в мозолях кровавых,

Эти люди на мерзлых заставах,

Эти бьющиеся в беспорядке

Потемневшего золота прядки?



Но, на башне высокой тоскуя,

Отрекаясь, любя и губя,

Каждый вечер я песню такую

Как молитву твержу про себя:

«Вечера здесь полны и богаты,

Облака, как фазаны, горят.

На готических башнях солдаты

Превращаются тоже в закат.

Подожди, он остынет от блеска,

Станет ближе, доступней, ясней,

Этот мир молодых перелесков

Возле тихого царства теней!



Все, чем мир молодой и богатый

Окружил человека, любя,

По старинному долгу солдата

Я обязан хранить от тебя.

Ох ты время, проклятое время,

Деревянный бревенчатый ад!

Скоро ль ногу поставлю я в стремя

И повешу на грудь автомат?

Покоряясь иному закону,

Засвищу, закачаюсь в строю...



Не забыть мне проклятую зону,

Эту мертвую память твою;

Эти смертью пропахшие годы,

Эту башню у белых ворот,

Где с улыбкой глядит на разводы

Поджидающий вас пулемет.



Кровь и снег. И на сбившемся снеге

Труп, согнувшийся в колесо.

Это кто-то убит «при побеге»,

Это просто убили - и все!

Это дали работу лопатам

И лопатой простились с одним.

Это я своим долгом проклятым

Дотянулся к страданьям твоим».



Не с того ли моря беспокойны,

Обгорелая бредит земля,

Начинаются глупые войны

И ругаются три короля.

И столетья уносит в воронку,

И величья проходят, как сны,

Что обидели люди девчонку

И не будут они прощены!

Только я, став слепым и горбатым,

Отпущу всем уродством своим

Тех, кто молча стоит с автоматом

Над поруганным детством твоим.