Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Думав, що гріховну тягу тим потопом втопить.
Та куди там. Розплодились, знову розжилися
І за гріхи, беззаконня знову узялися.
Геть забули і про Бога, й про його завіти,
Бо ж хотілося на світі людям легко жити.
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дя
І постава струнка
Залишились позаду,
Як і сила в руках.
Поховала їх старість,
Але, бачу, зате,
Що з’явилася скнарість
І зневіра росте.
І губи з присмаком гріха -
Моя єдина в світі втіха.
Хай кажуть, що у ній пиха,
Що легковажна егоїстка.
Що бути з нею – то дурня.
І треба розгубити мізки,
Щоб так терзатися щодня.
Удвох, саме так, як в часи стародавні,
Життя розпочавши, чому б не сидіти
На парковій лавці у травні?
Тримавшись за руки, плекати надію...
Коли ледь за двадцять - це дуже можливо!
Ось сонце за обрієм вже червоніє...
Іду спокійно і шукаю смислів,
Яких не знайдеш у густій ріллі.
Шалена спека розтопила мислі.
У цій пустелі у самотині
Чи станеш ти іще одним пророком,
Який розтане десь у далині,
Вернувся зразу початковий зміст,
Як тільки дикий смерч війни пронісся
Над сивим ранком зціпенілих міст .
У "до" залишив кожен того ранку
Все надбання раніш прожитих літ-
Хто захід свій, хто щемну мить с
оте не гірше за оксюморон
чи дати вдруге шанс тому, хто зрадив,
або убивці ще один патрон?
Спокійно перетнув я без турбот,
Зустрів раптово знижечку на ціну
Рашистського я джерела скорбот –
То пряник був із яблучним начинням,
Якого разом кинув я у рот.
Які - головні? Які - командири?
Звичайно, У - моя Україна.
Звичайно, М - буква Мами і Миру.
БЕТ
Знову лунає сирени набат -
І молодіє від надій,
Що не пустими будуть мрії
В незмінній вірності своїй.
Вони, рожеві та блакитні,
Хмільні й цілющі, як бальзам, -
Тебе охоплюють помітно
Своїм гарячим почуттям.
Слова відверті та безцінні,
Коли здається, що каміння
Востаннє вкрило небокрай.
Красива рятівна надіє,
Прошу тебе! Не помирай!
І не потрібен вогнеграй -
Гроші-товар… І з коханням щось схоже, як звісно.
Так, особистого ніц, але це не біда.
Бізнес, дівчатка і хлопчики, все тільки бізнес.
В щире кохання повірять хіба в дитсадку.
То є казки, актуальні, можливо, в
рельєфом скелястих гір
на шкірі рожевій
подих сплітається
з рухами грудної клітини
сльози-кришталь
стікають у море
мандрівниця в тісноті
Ллються пахощі меліси, м*яти.
І малини аромати у долонях,
Трави поглядом небес прим*яті.
Подих літа із спекотної Трезени,
І думки у нас тепер синхронні,
Бо закоханість ураз біжить по венах,
Найкраще не знати, ні хто він, ні звідки, ні пристань
З якої відправилось слово у море зітхань
Піднявши вітрило з малюнком сліпучого сонця.
Найкраще не знати яким він насправді був.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Ю. Домбровській Солдат - ув`язненій Переклад
На порозі із сумом стояти
У чеканні: на сході ж помалу
Розкриваються гілки коралу
Розглядати: під небом чистим
Сніг горить золотим аметистом.
І носила моя парижанка,
Із числом на спині каторжанка,
Туфлі гарні, яскраві, стильні.
Але фарби вже потускніли
На колимських страшних заметілях.
Понівечені ніжні руки,
Але брови - як воїна луки,
А ще є довжелезні вії,
Очі, наче озера синіють
Обернеться, в обличчя погляне,
І вже табір маревом стане.
Чиюсь втомленою хворобой,
Про яку забуде хоробрий.
Світу новому, древній Голготі
Полюбився, дівочий профіль?
Всі ці люди на мерзлих заставах
Та ці руки в мозолях кривавих,
І твоє потемніле волосся,
І все те, що вже не збулося.
Я на вежі високій знову
Відрікаюсь, люблю і гублю.
і цю пісню знову співаю
ледве чутно...Гублю і люблю...
«Вечори тут повні і багаті,
Хмари, сонце, кришталевий лід.
На готичних вежах солдати
Перетворюються в захід.
Скоро він охолоне від блиску,
І тоді вже його зрозумій,
Весь цей світ молодих перелісків
Біля тихого царства тіней!
Весь цей світ, молодий і багатий,
Світ, який не побачила ти,
За обов’язком солдата
зобов'язаний я зберігти
від дитини! Проклята доля,
А змінити тебе не дано!
Автомат я б повісив на груди,
ногу вставив би в стремено.
Але може, і це не навіки
І колись упаду в бою?
Не забути мені ось цю зону,
І змертвілу пам'ять твою;
І ці смертю пропахлі роки,
вежу біля білих воріт,
Де з посмішкою дивиться вгору,
щось чекаючи, кулемет.
Кров і сніг. І на цьому снігу труп зігнувся
І сніг занесе. Бо загинув хтось «під час втечі»,
Але це просто вбили - і все!
Дали просто роботу лопатам,
В череді днів пустих та лихих.
І це я обов'язком проклятим
Дотягнувсь до страждань твоїх."
Не тому і моря неспокійні,
обгорілій страшно землі,
Починаються глупі війни,
Знову сваряться три королі,
І сторіччя уносить в путину
І величчя проходять, як сни
Що образили люди дівчину?
Їм немає пробачення, ні.
Тільки я, став сліпим і горбатим,
Відпущу цим потворством своїм
Тих, хто мовчки стоїть з автоматом
Над нещасним дитинством твоїм.
2020
Юрий Домбровский - СОЛДАТ - ЗАКЛЮЧЕННОЙ
Много ль девочке нужно? - Не много!
Постоять, погрустить у порога,
Посмотреть, как на западе ало
Раскрываются ветки коралла.
Как под небом холодным и чистым
Снег горит золотым аметистом...
И довольно моей парижанке,
Нумерованной каторжанке.
Были яркие стильные туфли,
Износились, и краски потухли,
На колымских сугробах потухли...
Изувечены нежные руки,
Но вот брови - как царские луки,
А под ними, как будто синицы,
Голубые порхают ресницы.
Обернется, посмотрит с улыбкой,
И покажется лагерь ошибкой,
Невозможной фантазией, бредом,
Что одним шизофреникам ведом...
Миру ль новому, древней Голгофе ль
Полюбился ты, девичий профиль?
Эти руки в мозолях кровавых,
Эти люди на мерзлых заставах,
Эти бьющиеся в беспорядке
Потемневшего золота прядки?
Но, на башне высокой тоскуя,
Отрекаясь, любя и губя,
Каждый вечер я песню такую
Как молитву твержу про себя:
«Вечера здесь полны и богаты,
Облака, как фазаны, горят.
На готических башнях солдаты
Превращаются тоже в закат.
Подожди, он остынет от блеска,
Станет ближе, доступней, ясней,
Этот мир молодых перелесков
Возле тихого царства теней!
Все, чем мир молодой и богатый
Окружил человека, любя,
По старинному долгу солдата
Я обязан хранить от тебя.
Ох ты время, проклятое время,
Деревянный бревенчатый ад!
Скоро ль ногу поставлю я в стремя
И повешу на грудь автомат?
Покоряясь иному закону,
Засвищу, закачаюсь в строю...
Не забыть мне проклятую зону,
Эту мертвую память твою;
Эти смертью пропахшие годы,
Эту башню у белых ворот,
Где с улыбкой глядит на разводы
Поджидающий вас пулемет.
Кровь и снег. И на сбившемся снеге
Труп, согнувшийся в колесо.
Это кто-то убит «при побеге»,
Это просто убили - и все!
Это дали работу лопатам
И лопатой простились с одним.
Это я своим долгом проклятым
Дотянулся к страданьям твоим».
Не с того ли моря беспокойны,
Обгорелая бредит земля,
Начинаются глупые войны
И ругаются три короля.
И столетья уносит в воронку,
И величья проходят, как сны,
Что обидели люди девчонку
И не будут они прощены!
Только я, став слепым и горбатым,
Отпущу всем уродством своим
Тех, кто молча стоит с автоматом
Над поруганным детством твоим.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Белла Ахмадуліна Переклад"