Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ярослав Чорногуз (1963)
Хто болото України очищає від жабів,
Й виганяє дух мертвотний із зацькованих рабів,
Хто дає, не рве, не просить,
Людям хто дітей приносить -
Її символ, ні, не туз -
Птах могутній - Чорногуз!


  Рецензії поезії
  нема

  Рецензії на вірші
  нема

 Рецензія авторської аналітики
  нема






Рецензії ⁄ Переглянути все відразу

  •   Гнила помста або швондерське препарування літератури
    Почнемо по порядку аналізувати аналізоване.
  •   Краплі весняного дощу (про поетику Тетяни Левицької)
    Її поезія – чиста, щира і прозора, мов краплі весняного дощу, що так оживляють навк
  •   Світло кохання (корона сонетів у класичному викладі)
    З дитинства марив цим жанром, мріяв про його втілення. Колись, маленьким хлопчиком ра
  •   Ігор Михайлин Подорож від станції Кохання до станції Любов (закінчення)
    3. У країні любові
  •   Ігор Михайлин Подорож від станції Кохання до станції Любов (продовження)
    2. Вінок сонетів, корона сонетів як лірична поема
  •   Ігор Михайлин Подорож від станції Кохання до станції Любов*
    1. Таємниця сонета
  •   Поетична мандрівка порами року
    Коли я бачу повільну ходу відомого нашого кобзаря і поета Ярослава Чорногуза, який продира
  •   ВРОДА ЇЇ ПОЕЗІЙ
    Народжена бути променем,
    Нескореним і незломленим,
  •   СОНЯЧНА ПОЕЗІЯ ОЛЕСІ ОВЧАР
    На серці в мене сонячно,
    І теплі мої дні.
  •   ТАКТОВНИЙ ПАРОДИСТ
    Він настільки поважає пародійованого автора, що боїться процитувати його вірш в «обріз
  •   Відповідь Зоряній Ель
    Я не читав умов конкурсу, даруйте. Але, зважаючи на Вашу нормальну здорову реакцію на мою
  •   Коротка відповідь
    ВІдкрию секрет - мій вінок сонетів "Смерть з любові" присвячений білявій жінці, а оцінила
  •   Відгук на вірш Світлани Гармаш
    Чудовий, щирий, світлий вірш, і багато знахідок поетичних, хоч над кінцівкою я б ще трішеч
  •   Відповідь Марії Гуменюк
    Щиро дякую за Ваш відгук на "Тополину журбу", а отже за увагу до моєї творчості. Але не мо

  • Рецензії

    1. Гнила помста або швондерське препарування літератури
      Почнемо по порядку аналізувати аналізоване.

      Спершу - заголовок. "Рецензія на вірш ЯРОСЛАВ Чорногуза "Нічна зваба". Чи пан рецензент не знають, що власні назви відміняються і треба писати ЯрославА Чорногуза в родовому відмінку? Чи це просто елементарна не вичитка автора, який уявляє себе «вельбучним» гуру сайту? Навіть не спромігся придумати НАЗВУ свого допису.
      Далі цитуємо рецензента: «Є твори, які інколи вганяють у ступор. На перший погляд все гаразд.» Після слова «погляд» має стояти елементарна кома. Рецензенту про це – невідомо. Я вже мовчу про «геніальний» троп – вганяти у ступор. Увігнав мій вірш сердешного рецензента у дикий русизм і несмак – перша ознака графоманства.
      Чи має взагалі моральне право графоман братися за рецензії, якщо сам не вміє писати?! Він переконаний – має! Сумніваються тільки розумні люди, а абсолютно впевнені у своїй правоті тільки хто? Думаю ви здогадалися, шановні читачі. Звісно, висока оцінка такого твору здається чимось недоладним такому горе-рецензенту. (Скажу так, для інформації цей твір позитивно і без зауваг оцінив Ігор Павлюк, наприклад, на Фейсбуку). На «Майстернях» це зробила Тетяна Левицька - цілком авторитетна нині авторка «Поетичних майстерень», яка вже 10 років на сайті і добре уміє відрізняти якість від протилежного.
      Далі читаємо:
      Розлив туман волосся хвилі світлі” -
      важко звучить рядок, забагато сонорних: РЛВМНВЛВЛВЛ, ще й поєднання ХВ, СВ
      Вже скільки разів у суперечках про те, як аналізувати твори, я, як, за словами рецензента, знаний Майстер Слова, учив таких, як пан рецензент, що аналіз твору треба починати не з другорядних деталей, а з образного ряду – наскільки вдалий і цікавий образ рядка – про це у рецензії О.Сушка – ні слова, а Павлюк і Левицька, поети талановиті і з розвиненою уявою, одразу побачили красу і неповторність цього образу і рядка. Далі, рецензент називає групу приголосних - , РЛВМНВЛВЛВЛ, ще й поєднання ХВ, СВ, які цілком прийнятно звучать і милозвучно. Тим більше прикро, що рецензент – досвідчений музикант і лауреат фестивалю «Оберіг-90» тут милозвучності не помітив. Чому, запитаємо себе? А відповідь така: або ведмідь на вухо наступив, або заздрісна упередженість до автора керує пером рецензента. У першому його важко звинуватити, то ми, природно, схиляємося до другого – упередженість, помста Ярославу Чорногузу за його віршовані критичні стріли у бік Сушка, які є всього лише одиночними пострілами у відповідь на кулеметні черги графоманського скоростріла у десятках віршів.
      Далі читаємо:
      На плечі ночі в далі осяйні.
      і знов: ЧІ, ЧІ, НЛНЛН

      І знову, ми вже повторюємо рецензента, жодного натяку на аналіз образу – головної суті поезії, знов дрібниці – звукопис – як на мої музичні вуха професіонала музиканта – цілком прийнятний звукопис.
      Далі йдемо:
      Озера чар всміхалися мені.
      Хто всміхався? ОзЕра? А що таке ЧАР? Просто зайве слово, щоб дотриматися розміру?
      Рецензент ставить безглузде запитання: хто всміхався? Озера чар – слово чар стоїть у родовому відмінку, то хіба не зрозуміло, що дієслово всміхалися належить до іменника озера?
      А що таке ЧАР? – чудове запитання рецензента. Він не знає, що в українській мові існує слово «чари», яке, як мінімум два століття вживається в українській поезії. Не знаючи мови, чи варто братися за рецензії поетичних творів?! Риторичне запитання.
      Чи це озера ЧАРІВ? Так де ділося закінчення? А-а-а, не вміщалося в рядок, зайвий склад!
      Цікава техніка: не влазить слово в рядок - обріж його, як тобі заманеться... Невибагливий читач схаває, не буде ж він шукати в словнику, що не існує такої форми - кого? чого? - чар.
      Звертаю увагу шановних читачів на слово, вжите рецензента «схаває» яка вишуканість мови! Диким сленгом пишеться рецензія, і автор її навіть не завдає собі труду використати шляхетне слово «проковтне». Він, мабуть, теж не здогадується про його існування!
      Або слово «влазить» використано, коли є вишукане слово «вміщається». Швондери від літератури безпардонно препарують
      високо оцінені досвідченими читачами поетичні твори. Печально.
      Кажете пане рецензенте, обрізав слово чарів, як мені заманулося. А в словнику скороченої форми нема, то не можна вживати? А хіба вже так немилозвучно і незрозуміло звучить це слово? А право на неологізм є у талановитого автора? Михайло Старицький, наприклад, створив слово «мрія», то хіба це погане слово, не прижилося в літературі? Не менш гарне і слово чар в родовому відмінку у скороченій формі.
      Далі:
      “Плато чола – неначе полонина” - знов купа сонорних: ЛЛННЛНН - язик прилипає до зубів(окрім того, плато - горизонтальна поверхня. Отже, об“єкт опису лежить на спині.

      Плато чола неначе полонина – що це образна знахідка неабияка, про це хай говорять Павлюк і Левицька, Сушко цього не помічає, він сліпий на слово. Йому знов неприємні досить милозвучні сонорні.
      Плато - горизонтальна поверхня, отже об`єкт опису лежить на спині – чи бачили ви, шановні читачі, більшу, вживу тут слово Валерія Лобановського, КУРДУПЕЛЬНІСТЬ рецензента? Отже, якщо плато розташоване на уявному обличчі ліргероїні, яке розташоване вертикально, то це плато не може таким бути?! Як Вам таке? Абсурд чи повна відсутність уяви? А коли земна куля крутиться навколо своєї осі, усі земні плато опиняються у вертикальному, напіввертикальному і інших положеннях, хіба ні?! Та пану рецензенту це доволі важко уявити. Поспівчуваймо по-дружньому йому.
      Кущами затемніли дуги брів.
      Увігнута гора. Її вершина –
      Дуже примітивна рима: вершина-полонина.
      Була, мов кирпа носика, вгорі. - який дикий опис обличчя, наче якогось велетня,

      І дуже "логічно": вершина була - подумати тільки - вгорі! А де б вона ще могла бути? Внизу? Це як "спускатися сходами вниз". І ще одне: гора — увігнута. Але з вершиною. Отже є якась заглибина. А з тієї заглибини стирчить ніс? Якби випуклою була — ще таке може бути. Але ж увігнута!!!
      Окрім того маємо два прямі порівняння в одній строфі, коли їх узагалі треба уникати.

      Що подибуємо тут? Все те саме – чіпляння до бліх і вперте непомічання головного – оригінальності образу, який, знову ж таки, через повну відсутність уяви рецензента, видається йому невірним. Він навіть уявити собі не може гору у вигляді кирпатого носа з увігнутістю посередині і з вершиною на кінці. Йому здається, що увігнутість при цьому має бути випуклістю. Так тоді це буде не кирпатий, а ОРЛИНИЙ, з горбинкою римський чи грецький ніс! Пане рецензенте, роззявте очі ширше, невже не бачите? Вам здаються примітивними рими вершина-полонина? Недопустимі в сучасному віршуванні дієслівні рими, а іменникові цілком можуть бути. А простота їх, (а не примітивність, ви, шановний рецензенте, не відчуваєте тонких нюансів, або не хочете відчувати їх! Тому й ліпите горбату випуклість на витончену увігнутість), зумовлена канвою самого образу – простого доступного для сприймання читачеві.
      Ах ти боже мій, два порівняння в одній строфі – такого слід тупо уникати - учить рецензент. А про те, що цей факт зумовлений багатством мовних засобів передачі образу, йому байдуже. Він як у суді, стежить за БУКВОЮ образу, а на ДУХ ОБРАЗУ – йому начхати. У цьому й є одна з головних відмінностей «тупого, грубого, російською кажучи «топорного» мислення графомана від витонченого аристократичного мислення справжнього майстра слова.
      Далі перли поперли, за висловом Івана Гентоша:
      “А попід нею – цілий гай калини –
      Рубінами розтулені вуста.
      Ніби у вуста напхали рубінів - і тому вони розтулені тими рубінами. Ніяк інакше такий граматичний зв'язок зрозуміти не можна.
      У ямках вушок – наче дві перлини - ще одне пряме порівняння. До того ж рима слабка: калини-перлини.
      Нарцисів консистенція густа.
      Що за нарциси у вухах? Кульчики? А при чому тут консистенція? Ідеться про запах? Нарцисів може бути гущавина чи щось таке, але не консистенція.

      У вуста напхали рубінів – Боже милий! Поети справжні, побратими мої і посестри, якби над Вашими образами так знущалися, ви б мабуть убили знущальника»!
      Нам же залишається тільки поспівчувати рецензенту, який усе перевертає з ніг на голову – із справжньої знахідки поетичної, перлини образної робить помийницю. Людина просто те все неспроможна уявити. Мислить прозаїчно, уявити не може, то ж бачить усе прямолінійно, або ж просто шукає, за що можна вчепитися. А вчепитися можна до будь-чого!
      Пан рецензент ніколи, певно, не бачив, золоті сережки з перлинами у жіночих вушках, він просто нездатний це навіть уявити. Не розуміє, що перлини густі, мають насичену консистенцію і цим схожі на нарциси – людина позбавлена вміння бачити КРАСУ. Завершуємо цитувати:
      Я занімів од щастя… Що це? Де я? зайвий повтор Я
      Невже то дивишся на мене ти?! іще раз повтор того ж займенника - мене
      Кохане личенько понад землею
      Личенько - пестлива форма, використана тут тільки для кількості складів.
      І взагалі - яке личенько, коли масштаби - епічні: озера, плато, гора?
      Так вабило промінням золотим…

      Єдине, з цим згоден із рецензентом – зайвий повтор я. Можна замінити. Заміню. Даю слово. Де помилився, там помилився.
      А далі ні. Займенник мене вжитий тут тільки раз. Слово «личенько» використане, на думку пана рецензента, для кількості складів. А про почуття кохання пан рецензент що-небудь чув? Коли кохають людину, вживають пестливу форму іменника чи прикметника.
      Знову дикий тупий несмак і буквалізм, прозаїчність сприйняття. В епічні масштаби не вписується ніжне ліричне слово… Ах ти боже мій. Так усі ці образи: озера, плато, гора і творять в сукупності оцю красу, на яку схоже личенько коханої! Невже не второпали, пане рецензенте. Коли вам ампутували уяву, скажіть будь ласка? При народженні чи вже коли почали горе-писаннями своїми займатися?
      І наостанок:
      Враження таке, що герой лежить долі, а на нього зверху дивиться якась страшна велетка. І в нього від жаху потьмарився розум і язик заплітається. Забув і значення слів, і призначення їх..
      Сподіваюся, що мої дружні зауваження допоможуть знаному Майстрові Слова виправити помилки і в подальшому їх не повторювати.
      Парусем лехайм.

      У мене враження про рецензію однозначне: такими «дружніми» рецензіями не допомагають поетам, а убивають в зародкові їхню творчість. Це поверховий, АНТИЛІТЕРАТУРНИЙ аналіз з диким несмаком, з відсутністю повною володіння словом, і справді, тут згоден з рецензентом, тільки це бумерангом вертається до нього, повне нерозуміння значення слів, невміння і небажання уявляти описане.
      За цим стоїть найстрашніше – не прагнення допомогти, а прагнення відомстити, потоптатися по тому, хто одним влучним пострілом відповів на сотню падлючих пострілів із-за рогу у спину. Горе-рецензенту.
      Пригадуєте, відомий вислів: Двоє дивляться в калюжу, один бачить у калюжі мул і плаваючих тритонів, а інший – бачить зорі. На превеликий жаль, пана рецензента ми змушені зарахувати до тих, хто в цьому випадку був першим. Однозначно!









      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Краплі весняного дощу (про поетику Тетяни Левицької)
      Її поезія – чиста, щира і прозора, мов краплі весняного дощу, що так оживляють навколишній світ, допомагають зелу розпуститися, квітці – розкрити свої чарівні пелюстки, людині – умити лице найчистішою природною рідиною, що так цілющо падає з небес. І водночас ці краплі можуть засмутити, коли ллються із свинцевих хмар поганого настрою матінки-природи.
      Йду від цивілізації
      Та скреготу машин
      Туди, де в легкій грації
      Цитринові акації
      Пірнають у полин.

      Де поле – фіанітами,
      Цирконієм – роса,
      Де коливає вітами,
      Бурштином перелитими,
      Черешенька-краса.

      Де світиться топазами
      Небесний палантин,
      А світ ярить алмазами,
      Виблискує смарагдами,
      Рубінами калин.
      «Коштовний світ».
      Цей коштовний, прекрасний світ поетеса Тетяна Левицька витворює у своїй уяві, бо витоки її беруть свій початок із чарівного українського краю – житомирського Полісся, її рідного містечка Романова, де жили її батьки, де сама виростала і вбирала змалку те найчистіше, найпрекрасніше, що акумулювалася у неповторному божественному голосі її землячки - істинно народної співачки, візитної картки українського народу Ніни Матвієнко, який коли звучить, то очищає людську душу, і з очей мимоволі течуть сльози того очищення.
      Чарівний краю неозорий,
      Омріяних земель кришталь!
      Гойдають світлі осокори
      Яскраву сонця пектораль…

      Струмує ніжність швидкоплинна
      З царин росою на жита.
      То хлібосольна Україна
      Любов'ю в серці пророста!

      Або:
      На поліській землі,
      Гнізда в`ють журавлі.
      Черешневі сади та жоржини,
      Там містечко моє,
      Там душа виграє
      І в обійми Романова лине.
      Зупинюся на мить,
      Бо повітря п’янить.
      Чути спів солов’їної мови.
      Тиха річка Лісна,
      Поколінь дивина,
      Губить слід у зеленій діброві.

      Одразу чути в цих рядках пісенний мелодизм, бо це і є пісня, створена авторкою у співпраці з композитором Михайлом Назарцем. І їх у цього творчого тандему – вже понад 40 (!). Одна з найпопулярніших у виконанні Олексія Дудника «Кохай мене»:

      Кохай мене, як я тебе кохаю.
      В обіймах невблаганно плине час.
      Гніздечко наше називаю раєм,
      де зорепаду мить лише для нас.

      І поезії Тетяни Левицької, як і видатний голос її славетної землячки, змушують людську душу тремтіти, співпереживати, пройматися глибинними почуттями любові, добра і краси. А іноді й горя.
      Поетесі небайдужа наша історія, світлі і трагічні її сторінки. Своєрідною перлиною книги "Долю пишуть небеса" став вірш про голодомор 33-го року ХХ-го століття «Картопелька», коли у хату до родини, яка розжилася для вечері нещасними 5-ма картоплинами, входить жебраюча вагітна жінка, яка тиждень не їла :
      І тягнеться сама до миски,
      хапає з жадністю і їсть.
      Запихується, підбирає
      з долівки дрібки і нема
      ні бараболі, ані раю...
      Ридають дівчинка й зима!
      Моторошна картина, бо під загрозою смерті опиняється життя цілої родини з 4-х чоловік.
      Так само і сучасна тема війни на Донбасі, звучить у віршах поетеси, з великою, я б сказав, шевченківською любов`ю до свого народу і його людей у вірші «Сирітка з Ніжина», де йдеться про жінку-сироту, яка виросла, якій бог дав сина і:
      Душа - глибокий став,
      прудка, мов голка.
      На сході воював
      її Миколка.
      Ряснів і опадав
      цвіт на калині...
      Криваві опади.
      "Ой, сину, сину!"
      Мадонні молиться,
      а хижа осінь
      по всім околицям
      смереки носить,
      віночки – горя цвіт.
      У чому ж винні!?
      Її блакитний світ
      у домовині!
      Гойдала, ніжила,
      латала льолі,
      сирітка з Ніжина,
      біднота гола...
      У збірці нас чекає цілий серіал портретів і картинок із сільського життя – середовища, яке плекало виробленню оцього, якщо можна так сказати, народного світогляду Тетяни Левицької . Вона творить їх і нині, вже давно живучи у місті, уява поетеси кличе її на ті дивовижні поліські місця, де немов закопана її пуповина. Це вірші: «Вертатись додому», «Райські яблучка», «У батька очі волошкові», «Горе-хатина», «Додому», «Покрова», «Правда про матір», «Гостинна»… І серед найновіших її поезій ця тема виринає у дивовижному творі «Бабця Ганна»:
      Не личить бабці Ганні
      співати про любов!
      У роті зуб останній
      і любий в даль пішов…

      У зморшках - вишиванка,
      хустини ясен цвіт,
      і пісня про Іванка,
      стара, як Божий світ,
      так вивертає душу
      янголиком з небес,
      що аж зацвів, мов груша,
      в її повітці хрест!
      І вірш примушує серце читача щеміти, здригатися від болю, немов би авторка сама усе те пережила і пропустила через своє чуле серце. І це близьке до істини, бо істинний поет може, як ніхто, здатен перейматися чужими болями, болями рідного його народу. І тут авторка продовжує іти шляхом наших велетнів духу, світочів нації – Тараса Шевченка, Василя Симоненка. Згадався у цьому зв`язку симоненковий вірш «Дід умер»:
      Хай шалені гудуть на планетою весни,
      Хай трава пнеться вгору крізь листя старе,
      Я не вірю, що дід із могили воскресне,
      Але вірю, що ні, він увесь не умре.
      Його думи нехитрі додумають внуки,
      І з очей ще віки променітимуть в них:
      Його пристрасть і гнів, його радощі й муки,
      Що вмираючи він передав для живих.
      Ця пронизлива сповідальність, властива більшості справжніх українських поетів, вона яскраво проявляється і в Тетяниних рядках:
      За хвилину до щастя його обійми,
      Ще колиба весни в порцеляні магнолій.
      Ще далеко до розбрату, чвар і пітьми,
      Ще не ділиться навпіл ні небо, ні поле.

      За хвилину до болю його обійми.
      Світ не знатиме смутку, а горе спіткає.
      На підошвах нескорених – попіл війни,
      Повна копанка жовчі між пеклом і раєм.

      І тоді, коли янгол затулить крильми,
      Гостра куля свинцю не шукатиме жертви.
      До плачу за хвилину його обійми,
      За хвилину до щастя, до болю, до смерті.
      Дивовижна поєднанням контрастних сцен життя та уяви – філософська лірика Тетяни Левицької. Вона нам відкриває таємничу незбагненність жіночої душі, своєрідність жіночої логіки і мислення, яка кардинально відмінна від чоловічої, якесь дивовижне поєднання фатального сприйняття життя і з ледь сяючою надією на щастя. Особливо характерним у цьому відношенні є оцей вірш:
      Я сідаю у човен...

      Я сідаю у човен
      без весел, вітрил -
      течією, хай
      небо покличе.
      Мармуровий туман
      тужну душу покрив,
      берегів скам'яніле
      обличчя.
      Хвилі темні, лякливі
      у безвість пливуть,
      розмивають
      провалля піщані,
      піднімають із чорних
      глибин каламуть,
      тьмяні спогади -
      риби мовчання.
      Ні сполоханих дум ,
      ні чутливих ущерть
      губ ментолових
      не відчуваю.
      Доля жалить змією -
      пороги і смерть?
      Чи затока і пристань -
      не знаю!

      «Долю пишуть небеса» - уже друга книжка Тетяни Левицької. Першу збірку під назвою «Причастися любов`ю», вона видала ще у 2007 році. Вже у тій першій ластівці поетеса заявила про себе, як непересічна особистість, народний талант. І хоч там можна знайти чимало огріхів з точки зору школи поетичної, вона рясніє свіжими, оригінальними, «непричесаними» цією школою, розсипами цікавих образів і думок.
      Заридайте зі мною
      До роси краплини,
      До кращої в світі години.
      Заридайте зі мною,
      Бо ваші сльозини –
      Душі цілющі перлини.
      Додам для інформації. Тетяна Левицька – активна творча людина, яка прагне самовдосконалення, заявити про себе на різних поетичних форумах, фестивалях, конкурсах, інтернет-ресурсах. Знаю її твори вже близько 10-ти років на сайті «Поетичні майстерні», де вона шліфувала і продовжує шліфувати свою майстерність під пильним і доброзичливим оком багатьох талановитих колег-поетів, від яких чимало можна навчитися. Це і Юрій Лазірко, Любов Бенедишин, Світлана Луцкова, Світлана-Майя Залізняк,Іван Потьомкін, Олександр Христенко, Олександр Сушко, Олександр Дяченко та багато інших. Вона брала участь у колективних збірниках поезії «Шал вітрів», «Пензлі різнобарв», «Многоцвіття імен». Мені запам`яталася її участь у колективному збірнику «Обпалені крила», (організатор і укладач Серго Сокольник). На презентації цього видання, де було представлено 60 поетів, вона брала участь у поетичному конкурсі, (автору цих рядків випала честь бути головою журі), і увійшла до п`ятірки найкращих поетів книги.
      Гранично щиро, відверто і сповідально звучать рядки поезій Тетяни Левицької про кохання, які представлені у книзі «Долю пишуть небеса» особливо плідно. Це – образні слова її ліричної героїні, чарівної полісяночки, яка свідома своєї вроди і сили чар кохання:
      Жалість не любов, а штучні квіти
      і мене ніколи не жалій.
      Хочу, щоб не знав, як далі жити
      без моїх цілунків, любий мій.
      Щоб торкатися душі твоєї
      срібло-словом, посмішкою вдень,
      палахтіти уночі зорею,
      Музою, натхненням для пісень.
      і далі:
      До снаги
      у волосся заплітати мальви,
      і гойдати неба сивину,
      заглядати за горнятком кави,
      в таїну очей, у глибину
      голубих озер. На самім денці
      вогник щастя, запальничка мрій.
      Погляд більше скаже аніж серце -
      рідний, ніжний, незбагненний мій.
      Хіба можна не схвилюватися, збентежитися такою поезією, не зачаруватися нею?! Вона дарує наснагу і шляхетний сум, пекучі роздуми про сьогодення і примушує здригатися від болю нерозділеного кохання і навпаки – завмирати од щастя його взаємного буяння:
      Нехай краса її ніколи не зів’яне,
      Щаслива жінка та, яка кохана.
      Цілуйте руки, що несуть натхнення,
      Любові, теплоти благословення.
      Хай ллються радощі вином по вінця!
      Троянди й діаманти серця - жінці!
      Її лірична героїня сумна і протирічна, як усі майже жінки – і в цьому їх віковічна загадковість і привабливість. Водночас пристрасна, спрагла і шукаюча щастя.
      І як ліричній героїні Тетяни Левицької хочеться побажати успіху і щастя у коханні, так і самій поетесі і її літературному дітищу - другій збірці «Долю пишуть небеса» - щасливої літературної долі і окриленого успіху у нашого вибагливого читача!





      Коментарі (15)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Світло кохання (корона сонетів у класичному викладі)
      З дитинства марив цим жанром, мріяв про його втілення. Колись, маленьким хлопчиком разом із батьком - широко знаним письменником Олегом Чорногузом, довелося рибалити разом із великим поетом Малишком Андрієм Самійловичем. Ми з ним навіть перегукувались, я йому щось кричав, а він щось відповідав, але не пригадаю вже що… Певно, мене дивувало, що до нього риба йшла, мов зачарована, бо він ловив одну за одною, а на нашому човні це траплялося рідко і вряди-годи. З нами був і відомий критик, батьків друг Володимир П`янов, до якого ми і завітали в гості в Кончу Озерну під Києвом. А він узяв нас на рибалку…
      Не минуло й двох років після того, як Андрія Самійловича не стало… Літературне оточення батька, його друзі, його власна праця, наші розмови про літературу і зокрема, поезію, спонукали мене десь із семи років щось намагатися і самому писати щось віршоване… Цікаво, що саме в той рік, коли не стало Малишка. Згодом у старших класах уже наче почало щось вимальовуватися вдале з поезій… Про один з моїх віршів схвально відгукнувся сам
      Дмитро Павличко, батьків друг, класик літератури, гранослов сонета.
      Десь із 16-ти літ почалася серйозна праця в літературі, пішли перші публікації в газетах, журналах, участь в літературних студіях. Батько багато говорив саме про форму сонета, говорив про її складність, витонченість. Уже у 80-х роках, друкувалося чимало вінків сонетів, значно більш складної форми. Найбільше припали до вподоби «Дорога» Івана Гнатюка та переклад Дмитра Паламарчука любовного вінка словенського поета Франца Прешерна, у якому була ще й суперскладність – акровірш, закодований у магістралі з ім`ям коханої поета Пріміцової Юлії…
      - А є ще, сину, окрім вінка, ще й корона сонетів! Тобто вінок вінків… Про неї мріяв і Андрій Самійлович Малишко. Це дуже складна форма, ще нікому не вдалося написати її…
      Ці батькові слова запали мені в душу на все життя. Перші сонети почав писати ще у 16 літ, а перший свій невдалий вінок сонетів написав у 18 років. Його розкритикував Дмитро Павличко і деякі вдалі місця з любов`ю до початківця відзначила Ліна Костенко. Ця підтримка її подвигла далі займатися пошуками у цьому руслі.
      Магія ще одного імені позначилася на моїй долі. Завдяки «Літературному щоденнику» Миколи Терещенка, також гарного сонетяра, я дізнався, що мій день народження - 20 липня – співпадає із днем народження Франческо Петрарки, світового класика, майстра сонета і великого співця кохання до Лаури. Ці дві обставини чи не найбільше зближували мене із Петраркою. Сонет став моїм улюбленим поетичним жанром, а тема кохання – домінантою творчості, основною темою…
      У роки моєї молодості, коли гриміли ті ж Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Борис Олійник, Іван Драч, Микола Вінграновський та багато інших чудових поетів, ця тема була в суспільстві побічною, хоча і ці автори – наші українські класики - мають шедеври у царині вічної теми. Час від часу вона виходила на перший план і давала про себе знати. Щодо мене, вона однозначно домінувала в усі періоди – у 20, 30, 40, 50 років…
      Десь уже коли було за 30, з`явилися мої вдалі вінки сонетів. Один із них «Симфонія кохання» я видав навіть окремою книжкою-метеликом із чудовим графічним оформленням художника Андрія Віксенка (2001 рік) . Другий вінок мав назву «Смерть з любові» - тематика обох вінків говорила сама за себе, був надрукований у третій моїй поетичній збірці «Березнева ностальгія» (2007 рік).
      У середині першого десятиліття ХХІ-го століття доля звела мене із Дмитром Пилипчуком, письменником, який був узявся видати антологію вінків сонетів. Його зацікавила і моя творчість. Чудова ідея, як він мені розповідав, назбиралося вже тих вінків різних авторів чи не з півсотні. То вже й був час видавати таку антологію. Не знаю, чи втілилася ця чудова ідея в життя, але тоді ж пан Дмитро мене вразив, сказавши, що вже побачила світ і корона корон сонетів талановитого поета із Сумщини Юрія Назаренка, яку Дмитро Пилипчук дав мені почитати і яку я одразу всю відксерив для себе. Отже, мене випередили. Але прочитавши всю книжку, я зрозумів, що праця в царині цього жанру тільки починається. Зачин зроблено фундаментальний. Сонет подано в розвитку – один сонет – вінок сонетів – корона корон сонетів «Формула крові», а вся разом книжка називалася «Королівський вінок сонетів». Калейдоскопічність і голографічність викладу, гротеск на сучасну сумну дійсність українського життя і заклик до бідового, але чесного порядного труду в ім`я процвітання рідної України і всього світу, цікавий, образний виклад баченого… Вкладена величезна праця, якій поет віддав, як сам зізнається 15(!!!) років життя – його лебедина пісня, за яку він отримав лишень обласну сумську премію імені О. Олеся – недостойний рівень обласний для імені О.Олеся – нашого класика і видатного поета – рівень премії і статус її має бути загальнодержавний, бо його творчість надбання всієї України, а не лише Сумщини – це і коню зрозуміло і недостойне, як на мене пошанування і Юрія Назаренка. З таким твором він міг би претендувати і на Шевченківську…
      Проте шановний Юрій Назаренко, створюючи свою корону корон (насправді це – вінок вінків (коли 15 множиться на 15 і виходить 225) сонетів їх має бути 225, у Ю.Назаренка – 226, а корона корон - це 225 слід помножити на 225 і вийде 40 тисяч 625 сонетів – оце вже завдання для суперсуперпоета!), відійшов од класичної форми сонета у деяких місцях і цим порушив її. Я розумію, для чого він це зробив – аби в короні було справді 225 оригінальних неповторюваних, навіть 226 сонетів, а не 211, як має бути насправді!
      Саме про цю цифру – 211 - пише і білоруський дослідник В.Рагойша у своєму «Поетичному словнику», зазначаючи: «Вінок вінків сонетів – найскладніша вишукана сонетна структура. Складається з п`ятнадцяти вінків сонетів. Останній, п`ятнадцятий вінок сонетів включає в себе магістрали всіх попередніх». Отже магістрали мають повторюватися в короні двічі, а це підтверджує ту думку, що при збереженні класичної форми сонета і вінка сонетів, у короні має бути 211, а не 225 оригінальних сонетів. Їх насправді 225, але 14 з них – не оригінальні ніби, бо двічі повторюються. Звідси цифра 211, бо від 225 віднімається 14!
      Порушення класичної форми сонета Юрієм Назаренком полягає ось у чому. Наприкінці кожного вінка має бути сонет-магістрал, від якого відходять, як від стовбура дерева – гілки всіх 14-ти сонетів і який є водночас зв`язуючою ланкою-переходом до наступного вінка. І потім цей же сонет-магістрал має повторюватись наприкінці корони сонетів у магістральному вінку,
      вершиною якого є сонет – магістрал магістралів, як генерал серед офіцерів, подібному до того, як у простому вінку магістрал є офіцером над рядовими сонетами. Юрій Назаренко не захотів поставити наприкінці кожного вінка магістрали, хоча вони у нього є у магістральному 15-му вінку. Чому спитав я себе? Відповідь, певно така: автор не захотів, щоб у короні було 211 сонетів, а вирішив що їх має бути саме 225 оригінальних сонетів, навіть 226 – написав ще так званий вершальний сонет ще й після Магістрала Магістралів, який у нього називається Ключовим Магістралом. Але в такому разі пропадають зв`язки між вінками і їх треба було замінити оригінальними неповторними сонетами-зв`язками, що і було зроблено. Але – при цьому Юрієм Назаренком було порушено класичну форму сонета, бо сонет-зв`язка тим рядком, яким починається, тим і закінчується. Такою зв`язкою став кожен 14-й сонет кожного із вінків корони сонетів. Ось приклад зв`язки першого вінка “Формули крові», подаю скорочено попередній 13-й сонет, повністю – 14-й сонет сонет-зв`язку і першу строфу першого сонета наступного, другого вінка корони:
      (останній терцет 13-го сонета):
      Клянуть прочани стомлені плавбу,
      Та пристають потроху у скорботі
      На Забуття, Зневагу чи Ганьбу.
      Сонет 14-й, зв'язка:
      На Забуття, Зневагу чи Ганьбу
      Готуйся й ти, казенний лицедію,
      За те, що люд в тобі лишив надію,
      А сам поплівся в бидло й голотьбу…

      Ти б може, розіграв його, месію,
      Та ронячи за ним сльозу скупу,
      Не на хресті – на трухлому суку
      Твоє сумління зблякне й споганіє!

      О сріблолюбний пасербику-сину!
      Ти й неньку, й душу власну віддаси,
      Як не за шмат гнилої ковбаси,

      Так за службову панську сорочину.
      Отож запнись в даровану габу –
      На забуття, зневагу та ганьбу.
      І далі: 15-й сонет або 1-й сонет 2-гого вінка корони:
      На забуття, зневагу та ганьбу
      Одбувши й нас, чи Батькові радіти?..
      А що в синівство вклали кволі діти –
      Безправ`я волі? .. Розпачу глобу?..

      Поділяючи майже повністю Назаренкові думки-інвективи стосовно казенних лицедіїв та іже з ними паразитів суспільних, які обдурюють простий український народ, висисають з нього соки і роблять ще з нього дурника, дивно мені було читати його новації у формі і саме в короні?! Адже новацій над просто сонетами знаємо безліч – і білий сонет безримний і напівсонет урізаний і перевернутий сонет… і чого тільки не вигадає письменницька уява задля оригінальності щоб відрізнятися і вирізнятися з-поміж інших особин пишучої братії?!
      Ще ж немає усталеного зразка самої корони сонетів, то для чого, творячи його, вдаватись до формальних новацій?! Адже вся насолода поета-класика полягає, ЯК НА МЕНЕ ЗВІСНО, в тому, щоб зберігаючи канонічну форму сонета, досягти цієї КАНОНІЧНОСТІ і творячи корону!!! Треба спершу створити ідеальний зразок корони сонетів, а потім уже, за бажанням чи схильністю до модерністичних новацій, витворювати щось нове, власне?! Певно, автора приваблював певний рівень складності – створити 225, бо навіть 226 оригінальних сонетів, останній з них створивши в руслі власної новації…
      Я ж поставив собі інше завдання, як поет класичного напрямку – витворити корону у всій строгій класичній формі. В чому це виявляється? Класичний п`ятистопний ямб з одноримними катренами, написаний італійсько-французьким типом: 4-4-3-3, на відміну від англійського 4-4-4-2 (і катрени між собою неримовані як у Шекспіра). У мене вони - римовані, як у Данте, Петрарки, Ронсара, Міцкевича, Жозе-Марія де Ередіа, Франка, Рильського, Зерова, Прешерна, Павличка, Гнатюка, Назаренка…
      Крім того, всі ці класики і відомі літератори далеко не завше витримували таку схему сонета, як теза (8 перших рядків) – антитеза (3) – синтез (3), те, що було задекларовано Іваном Франком у дидактичному сонеті:
      …П`ятистоповий ямб, мов з міді литий,
      Два з чотирьох, два з трьох рядків куплети,
      Пов`язані в дзвінкі рифмові сплети –
      Лиш те ім`ям сонета слід хрестити.

      Тій формі зміст хай буде відповідний:
      Конфлікт чуття, природи блиск погідний
      В двох перших строфках ярко розгораєсь,
      Страсть, бурі бій, мов хмара підіймаєсь,
      Мутить блиск, грізно мечесь, рве окови,
      Та при кінці сплива в гармонію любови)
      І.Франко цикл Вольні сонети («З вершин і низин»)
      Я глибоко вдячний моїй старшій колезі по перу славній поетесі Людмилі Таран, котра підказала мені оцю, вищенаведену схему сонета: теза-антитеза-синтез. Вона, на відміну від багатьох класиків, у яких часто-густо перший терцет продовжує думку попередніх катренів, а не є до них антитезою, у мене витримана в кожному сонеті корони.
      У словнику літературознавчих термінів В.Лесина та М.Пулинця, вказано, що кожен сонет має мати – 147 складів, що також дотримано і найскладніше – жодне слово (!) навіть розділові сполучники типу «і», «а», «але» і т.д. не повинні двічі повторюватись в одному і тому ж сонеті. Цього правила не дотримувався НІХТО, принаймні з тієї сонетної літератури, яку мені доводилося читати. У мене в короні це правило дотримане повністю і на цю страшну працю пішло 8 місяців шліфувальної роботи. Якщо хтось із читачів знайде повтор хоч в одному сонеті, буду радий підказці і виправлю…
      Якщо Юрій Назаренко віддав своєму Королівському вінку сонетів 15 років життя, то у мене на чисте написання в чорновому варіанті пішло рік і два місяці, шліфування - щоб не було повторів - ще 8 місяців, загалом трохи більше 2-х років.
      Єдиний відхід від стереотипу італійського зразка у мене є в тому, що я застосував у кожному сонеті виключно ПЕРЕХРЕСНЕ римування для кращого ритмічного перетікання сонета в сонет, а в італійському, французькому зразках трапляється суміжне римування.
      Крім того, для корони сонетів, це довелося наперед підраховувати, слід було застосувати 2 варіанти по 240 оригінальних рим, які періодично повторюються тільки в катренах, і також два варіанти по 160 оригінальних рим, які періодично повторюються в терцетах. Можна було робити і три варіанти по 120 рим – у терцетах часто застосовується по три рими, однак я застосував лише дві – для більшої складності, бо це завжди мене приваблювало і техніка римування – версифікація мені з дитинства давалася легко, я щиро дякую батьковим письменницьким генам. І, звісно, треба було простежити за тим, щоб жодна вжита рима надалі не повторювалася, окрім тих випадків, коли самі рядки повторюються у вінках сонетів (у кожному вінку кожен рядок повторюється тричі, а в короні – шість разів!)
      При цьому я майже не користувався словником українських рим, дуже зрідка заглядав у нього, бо його укладачі А.Бурячок та І.Гурин, на жаль, ввели до нього дуже багато непоетичної лексики, яка аж ніяк не тулиться до високого віршованого стилю.
      Рими в мені виникали десь звище, і я дякую вищим силам за це. Можна навіть було б укласти власний словник рим, така робота, безумовно, необхідна і перший досвід А.Бурячка та І.Гурина – потрібний і корисний.
      Головне, чому радію, що вдалося осилити цей архіскладний жанр і подати його у класичному вигляді, який і повинна мати корона або вінок вінків сонетів, і найголовніше – прагнув аби читалося легко і читач замислювався над філософією прочитаного, а вся ця описана складність ним не помічалася.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Ігор Михайлин Подорож від станції Кохання до станції Любов (закінчення)
      3. У країні любові

      Я не знаю, чи існують національні моделі кохання. Тобто, чи існує французька, німецька, китайська, грузинська модель. Таких досліджень ніхто не проводив. Принаймні, мені вони не відомі. Це вам не писати про кінець історії або про те, як ми стали постлюдством. За такий тонкий предмет, очевидно, ніхто не насмілювався взятися. І я не насмілюся.
      Але оскільки в Україні тривало кількавікове зросійщення народу, то я наважуся вказати на дистанцію між російською й українською моделями кохання на підставі спостережень над любовною лірикою. Ця дистанція залишилася, незважаючи на всі старанні зусилля перетворити українців на росіян.
      Російська модель збудована на недовірі до самої можливості кохання. «Ведь придумал какой-то бездельник, / Что бывает любовь на земле», — заявила провідна російська поетеса ХХ століття Анна Ахматова. В іншого російського поета ХХ століття, визнаного майстра любовної лірики, Сергія Єсеніна кохання подається як гра, тобто так само щось несправжнє, вигадане: «Что отлюбили мы давно, / Ты не меня, а я другую. / И нам обоим все равно / Играть в любовь недорогую». А почати, можливо, потрібно було з поета початку ХІХ століття, героя вітчизняної війни 1812 року, Дениса Давидова, який у вірші «Неверной», кинув такі слова: «И чтоб впоследствии не быть / Перед наследником в ответе, / Все ваши клатвы: век любить — / Я передал по эстафете». Головний настрій російської інтимної лірики: кохання немає, є гра в кохання, зрада — це норма, кохатися з одною, а в свідомості тримати іншу — це звичайний стан для ліричного героя.
      Українська модель відзначається вірою в кохання, у його величезні можливості зробити людину щасливою. Тут має місце обожнювання жінки, готовність зробити для неї все, аби досягти її прихильності, зробити щасливою. У вірші «Виклик» Михайло Старицький писав: «Ти не лякайся, що ніженьки босії / Вмочиш в холодну росу; / Я ж тебе, вірная, аж до хатиноньки / Сам на руках однесу». Тут прикметне й носіння дівчини на руках «аж до хатиноньки», і звертання до неї «вірная», очевидно як відзначення риси, яка найвище цінувалася в коханій. А те, що саме такі твори ставали народними піснями, свідчить про те, що саме вони відповідали національній свідомості, їх не потрібно було туди силоміць запроваджувати, вони увіходили туди як питоме втілення ментальних особливостей українського народу.
      У вірші «Марії» (це імʼя реальної коханої, дружини) Володимир Сосюра писав: «Якби помножити любов усіх людей, / Ту, що була, що є й що потім буде, / То буде ніч. Моя ж любов — як день, / Не знають ще чуття такого люди». Оце відчуття величезної сили любові, її унікальності, оригінальності, відчуття того, що людство переживає вперше зі мною це моє почуття — головний настрій любовної лірики цього поета.
      А Роберт Третьяков, який серед шістдесятників найбільш потужно увійшов у літературу з темою кохання! Він написав в одному з віршів: «Через жінку зруйнували Трою… / Та про це повідавши, Гомер / Зупинивсь перед її красою / І в сліпім захопленні завмер». Це був «датський» вірш, написаний під час газетярської праці поета. Але він виводив тему кохання на світові обшири, включав її в контекст світової історії й міфології. Українська модель кохання — це священна віра в могутність цього почуття, у його ексклюзивність для кожної особистості, розуміння кохання як безцінного скарбу, цінування в жінці найбільше вірності, а отже її духовної краси понад чисто фізичну привабливість.
      Ярослав Чорногуз — син свого народу. У його короні сонетів зреалізовано українську ментальну модель кохання. Тут розгорнуто ліричну повість, хоча б у тому сенсі, що про свої почуттєві пригоди автор повістує. Він розповідає про свої почуття доволі докладно, але без приземлених побутових деталей. Він лишається в межах романтичної (неоромантичної) концепції дійсності.
      Його повість або ж сказання складається з трьох частин, які називаються відповідно «Омана кохання», «Прозріння» і «Любов справдешня». За концепцією автора, це ніби три кола шукань, якими проходить ліричний герой поеми-корони. Важко відмахнутися від літературних порівнянь, які самі лізуть у голову (наприклад, побудова з трьох частин «Божественної комедії» Данте), але варто передусім врахувати, що й сам сонет як жанрове утворення передбачає розвиток теми на трьох її рівнях: теза — антитеза — синтез. Узявшись за макрожанр (корону сонетів, вінок вінків сонетів) автор мимовільно дотримався головної жанрової вимоги сонета — висвітлення руху життя до його гармонійного вивершення.
      Присвятивши вінок вінків вічній темі кохання, автор не міг не відгукнутися на суспільно-політичну ситуацію в Україні. Певний ефект ніяковості, незручності співати про кохання під час війни внесли в поему нотки виправдування. Він міг би, до речі, про це змовчати, залишитися в позачассі, але обовʼязок поета продиктував йому правдиві рядки про наш день: «Світи мені, любове осяйна, / У мирний час чи дні гіркі сваволі, / Бо Україну рідну рве війна, / Стоять од вибухів будинки голі». І трохи пізніше, всередині першої частини, він повернувся до цього важливого для себе мотиву: «Й коли ідуть тривожні дні війни, / Любов тоді немовби не до речі — / Живлом незмінним спогадів сяйних / Пекельним силам ніби заперечиш». Поет знаходить виправдання в тому, що кохання — це завжди життя, яке протистоїть смерті; це почуття, яке веде людину до самоствердження, усвідомлення цінності життя, а відтак — і до перемоги. Тому Ярослав Чорногуз «дозволяє собі» в час війни бути поетом кохання. При цій нагоді варто відзначити, що він зовсім не зловживає введенням у свій сюжет таких екстралюбовних колізій; він показав нам, що розуміє всю складність нашої боротьби, але вважає, що війни коли-небудь закінчуються, вони минущі, тимчасові, а після них настає мир, і от він є сталою, стабільною умовою існування людини. Для цього часу він і пише свій твір.
      Героєм першої частини є кохання, яке постає в романтичному ореолі. Автор розуміє його як потужну силу, яка розплющує людині очі на красу природи й людини, а поетові торує шлях до творчості. Кохання — це казка, у яку переселяються закохані, як-от, у цьому місці: «Мов золотої осені порою / Нам на роялі грав казково Гріг — / Манив у сни печерою гірською, / В тумані розчинитись допоміг». Разом з тим поет розуміє, що захиститися від впливу кохання людина неспроможна, кохання обмежує її, частково позбавляє свободи. Часом героя роз’єднують з коханою якісь дрібні сварки, що приносить невимовний біль і уявлення про кохання як недугу, позбавитися від якої неможливо: «Вже щире й те здається сміховинним, / Усе, у що так вірилось — дарма — / Осквернені руйнуються святині, / Кохання — це нещастя і чума» (виокремлення скрізь мої. — І. М.).
      І все ж це ідеальне кохання, очищене від дрібниць, побутової конкретики. Наведімо таке спостереження: в описаної пари закоханих немає дітей, тобто, про них — жодної згадки в поемі. У цьому місці варто нагадати повість Леопольда фон Захер-Мазоха «Дон Жуан із Коломиї» (1872), де у сповіді головного героя висловлена думка про те, що саме діти спричинюють розлад у сім’ї й руйнують кохання.
      Кохана для поета — джерело радості й щастя, вона для нього Богиня, Берегиня його світу, від стосунків з нею він черпає натхнення для творчості, для неї він складає корону сонетів: «Корону все ж сонетів одягни-но, / Хоча б тоді помріяти дозволь, / Весну життя даруй душі, Богине!» — «Невже не бачиш, всесвіт весь — це ти?!» — вигукує він. Йому прикро, коли вони сваряться: «А нині ми — неначе вороги, / Стріляємо словами, мов ковбої, / Що в фільмах сиплять кулі навкруги».
      Коли дослідники творчості Ф. Петрарки захотіли зібрати з його віршів відомості про Лауру, то виявилося, що поет, поза вигуками захоплення, не сказав про неї майже нічого конкретного. Приблизно те ж саме маємо й у баченні коханої Ярославом Чорногузом. От кохана сходить з літака, от він з нею на яхті у відкритому океані, от фотографує її між двох беріз, от вони йдуть луками, і кохана розповідає йому про різноманітні трави та їх цілющі властивості. Але чогось найважливішого: чому закохані сваряться, чому стають тимчасовими ворогами, чому поет вважає кохання оманою — про такі речі ми нічого не довідаємося.
      Поет багато разів підкреслює, що сам виступає ліричним героєм своєї поеми. Для нього творчість невіддільна від кохання; кохання дає натхнення, а воно мислиться як умова творчості: «Ні, хай душа у мрії порина. / Бо щастя це для творчості найвище, / Натхнення нескінченна дивина». Кохання для нього розгортається то на тлі чарівної природи і саме стає її частиною, то на тлі музики, яка сприймається як середовище гармонії: «До тебе все життя мені іти. / Мелодією ніжності полину, / Відновлюючи спалені мости, / Тонкого болю ронячи перлини». Зрештою, поза романтичною концепцією людини ми так само мало що довідуємося про поета. Але, як бачимо, такий підхід має глибинну традицію в любовній ліриці.
      У другій частині «Прозріння» картина світу дещо змінюється. Для поета настає розлука з коханою: «Забувши про кохану батьківщину, / За гори полетіла ти й моря, / Залишивши заплакану родину, / Солодкий дим зі свого димаря». Поет не може зрозуміти й пробачити, що погоня за довгим карбованцем витіснила із свідомості коханої родинні цінності. Розлука приводить до охолодження, яке набуває виразності ще й через протиставлення: було — стало: «А як раніш те полум`я палало! / Аж небеса коханням налились, / Запломеніли від мойого шалу… / Але тепер вони холодні скрізь». І кохана вже спихається з пʼєдесталу: «У душу заповзла змією / Мегера, схожа на Богиню… Так». І навколо утворилася порожнеча: «Ну а тепер навколо — гіркота / І до моїх поезії есеїв / Полин сумні все пахощі впліта…» Залишаються спогади про згасле кохання. Вони й стають іскрою, з якої розпалюється вогнище в остатньому розділі — «Любов справдешня».
      Закохані зуміли піднятися над буденщиною, дрібним себелюбством, виявити душевну щедрість, терпимість. Уперше в поетичному тексті з’являється концепт сім’ї як найвищої цінності, результату кохання: «Усе ж таки ми разом спромоглись / Піднятися, хоч, може вже усоте. / Цей стукіт рівномірний у коліс — / Життя сім`ї йде рівно, як по нотах». Поет зітхає: «Кохання, ох, набило всім оскому». Натомість підноситься найвища цінність любові: «Явися у красі своїй усій — / Дитині, старцю, жінці ачи мужу, / Це почуття зернинами засій — / Любов пречисту, вірну, небайдужу».
      Кохана повертається після розлуки зовсім іншою, налаштованою на збереження родинного затишку, культивування сімейних цінностей: «Як обшир почуття твойого зріс — / Бо стримані слова усі, учинки, / Завжди готова йти на компроміс / Та й принципова — незбагненна жінка!» Вона майстерно розв’язує життєві проблеми, усуває перешкоди, уміло й успішно веде родину до щастя й гармонії: «Знак Терезів — тримаєш ти уміло / Життєву рівновагу залюбки. / Такі — стабільність, мудрість повносила — / Гармонії прекрасної зразки».
      До розділів і навіть багатьох творів поет надав епіграфи із світової лірики, засвідчивши свою широку ерудицію. Хочеться звернути увагу, що очікувано вони б мали репрезентувати жанр сонета, але ні, вони репрезентують жанр ліричного любовного вірша або й просто тему кохання чи любові в літературі. Так дійшла черга й до знаменитого афоризму Олеся Гончара: «Найвища краса — то краса вірності». Мотив вірності стає провідним в подальшій інтерпретації князівства любові; поет відзначив: «Та й Гончарева вірності краса / Замріяне князівство це укрила, / Усе яснішає, не погаса».
      Нарешті, в поетичній картині світу (а це, нагадаю, не епічна, а лірична, почуттєва картина) з’являється очікуваний, але досі відсутній концепт щастя як мети любові: «І щастя зазвучав нам вокаліз», «Бо розгориться щастям незабаром». Поет поступово доходить до осягнення того, що щастя — навколо нього, треба тільки не перешкоджати йому в його бутті, у його здійсненні: «Ні, то не мрія, де зникає зло, / Бо світ оцей сотворений для щастя! / Цінуймо те, що небо нам дало, / Таке, їй-Бо, трапляється нечасто!»
      Варто нагадати із Г. Сковороди: «Щастіє нигде, потому что оно везде!» Оцю просту істину щодо самого себе опанував поет. І це стало найбільшим відкриттям корони сонетів: цінуйте світ навколо себе, а найбільше в ньому — жінку, яку ви кохаєте і яка розуміє й кохає вас; це і є справжнє щастя.
      Читача чекає видатний твір нашої сучасності, якому сама його жанрова природа забезпечила місце в історії літератури. Це перший в історії української поезії твір, виконаний у жанрі канонічної корони сонетів. Разом з тим це цікава, наповнена внутрішніми пригодами, поема про кохання. Відображаючи індивідуальний досвід поета, вона репрезентує загальнолюдську інтерпретацію цього почуття, а відтак надає можливість кожному читачеві впізнати себе в закоханому ліричному героєві.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Ігор Михайлин Подорож від станції Кохання до станції Любов (продовження)
      2. Вінок сонетів, корона сонетів як лірична поема

      Вищим типом сонетотворення є вінок сонетів: п’ятнадцять сонетів, які розвивають одну тему, структурно пов’язані між собою кінцевими рядками попередніх і першими рядками наступних сонетів, які повинні співпадати. П’ятнадцятий сонет (магістрал) народжується з перших рядків попередніх чотирнадцяти сонетів.
      Проте найвищим виявом поетичної майстерності є корона сонетів, яка складається з п’ятнадцяти вінків сонетів, що розвивають спільну тему. Це суперскладна мистецька споруда: на неї поширюються правила творення вінка сонетів; усіх творів має бути 225 (15 * 15), причому останній вінок повинен складатися з магістралів попередніх чотирнадцяти вінків сонетів.
      До появи корони сонетів «Світло кохання» Ярослава Чорногуза українська література цього жанру не знала. Не могла його опанувати з огляду на його унікальну складність. Нещодавно сумський поет Юрій Назаренко у книзі «Королівський вінок сонетів» (2004) зробив спробу подолати цю вершину. Але його твір, цікавий сам по собі як експеримент, не відповідав низці канонічних жанрових вимог до корони сонетів. Тож і спроба не може вважатися успішною. Вершина лишилася не подоланою. І лише відтепер можна сміливо говорити про її підкорення.
      З певною мірою умовності можна сказати, що в короні сонетів народжується написана сонетами лірична поема.
      Поема, зазвичай, кваліфікується як ліро-епічний жанр. Перші зразки поеми — це, взагалі, епічні твори. Проза — наймолодший з типів творчості. Раніше повідомляти про щось можна було тільки у віршах. Виняток становила публіцистика. Трагедія до ХVІІІ століття писалася тільки віршами. Тому вірші природним чином несли на собі увесь тягар поширення різноманітної художньої інформації. У порівняно молоду історичну епоху з`явилася можливість поділу літератури на роди і види (жанри).
      Поема зайняла серед них відразу проміжне становище між лірикою та епосом. Ліро-епічна природа поеми передбачає обов’язкову наявність у ній подієвого сюжету. Саме такими є переважна більшість представників цього жанру. У них є сюжет, який можна переказати.
      Зате зовсім важко уявити собі суто ліричну поему. Тобто таку, у якій немає сюжету. Сюжету, зрозуміло ж, епічного, подієвого. Сюжет ліричний у ній однаково мусить бути, інакше поетові ні про що розповідати. Внутрішня людина як предмет лірики має два рівні вияву: мислення й почування. Якщо ліричний сюжет на рівні думки простежити важко, але все ж можливо, то сюжет на рівні почуття простежити майже нереально. Він часто невловний. Невловний з дуже простої причини: почуття настільки суб’єктивні й утілені в таких своєрідних асоціативних образах і зв’язках, що іншій людині (читачеві. критикові) зазвичай важко збагнути їх перебіг. Тому важко навести успішні приклади ліричних поем. От спробуйте самі — і ви відчуєте непереборні труднощі через брак таких творів.
      Ярослав Чорногуз в одному місці дуже точно визначив сутність своєї ліричної поеми: «любові поетичне це есе». Есе (есей) — жанр цілком вільних публіцистичних спостережень і роздумів, нанизаних на вістря авторської концепції життя. Тому тут може бути все: картинка дійсності, портрет героя, авторський роздум і міркування, наведення статистичних даних, наукових теорій і гіпотез та ін. Творча свобода, яка панує в жанрі есею, приваблює до нього сонмища журналістів. Авторська колонка — це ні що інше, як варіант есею. Водночас, за моїми спостереженнями, ніхто досі не прагнув осмислити сутність ліричної поеми, порівнявши її з вільним плином жанру есе. А що таке поема-есе, вам ніхто не скаже. Немає таких прикладів у літературі. Досі не було. Ярослав Чорногуз і тут по-сучасному перший.
      Виникає парадоксальна ситуація: ми загубили контекст, у якому можемо сприйняти корону сонетів Ярослава Чорногуза. Сонетарій жодного автора тут не підходить. З дуже простої причини: його складники не становлять цілості, тобто, не являють собою ліричної поеми. Зате знаходимо аналоги до «Світла кохання» в глибині віків: у сонетах до Лаури Франческо Петрарки (1304–1374), які він вважав творами, написаними «для себе» й не видавав за життя. Певний аналог можна знайти в сонетарії Шекспіра (1564–1616), де знаходимо двадцять п’ять сонетів, присвячених «смаглявій леді». Ці вірші так само відомі нам з піратського видання — сам автор не мав наміру їх випускати в світ. Вже сама відстань між цими явищами і їх напівлегальний статус свідчать про те, наскільки рідкісними є аналоги до корони сонетів «Світло кохання» Ярослава Чорногуза.
      Якщо ж сприйняти його твір як ліричну поему про кохання, то варто пошукати для неї й іншого контексту — серед цілісних творів на цю тему. Я хочу поставити тут три віхи: книжки Івана Франка «Зів’яле листя» (1896), Дмитра Павличка «Таємниця твого обличчя» (1977) та Івана Перепеляка «Моєї радості печаль» (2004). Прошу вибачення в інших авторів, які при цій нагоді вигукнуть: «А я?» Сучасний літературний процес настільки розмаїтий і подрібнений, книжки видаються в такому локальному просторі й такими невеликими накладами, що не стають фактами суспільного розголосу. Багато з них не доходить до найголовнішої книгозбірні нашої країни — Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Книжки стають фантомами, які розчиняються на безмежних просторах нашої держави. Я справді реально не можу знати про всі можливі видання на цю тему. Тому обмежуся відомими мені. Сподіваюся, вони семантичні не тільки для мене.
      У 1990 році вийшов 221-й том «Записок Наукового товариства імені Т. Шевченка», прикметний тим, що в ньому одночасно було розміщено статтю Мирослава Мороза «Автобіографічний елемент у ліричній драмі Івана Франка «Зівʼяле листя», а у відділі «Матеріали» Іван Денисюк та Валерій Корнійчук опублікували щоденник того самогубця, який нібито послужив Іванові Франкові підставою для створення його ліричної драми. Редактори тому не відчули суперечності між цими публікаціями. Можливо, в цьому полягала головна особливість «Зів’ялого листя» й потужного сугестивного впливу його на читача?
      Справа в тому, що І. Франко написав справдешню ліричну поему, замасковану під звичайну збірку віршів. Він дав їй жанровий підзаголовок: «лірична драма», з якоїсь причини побоявшись написати «трагедія», бо в його інтерпретації кохання поставало таки як трагедія. Це було кохання нерозділене, відкинуте з порога й тому безнадійне, з неможливістю навіть самої боротьби за прихильність коханої. Це було патологічне кохання в однині, протиприродне за самою сутністю людських стосунків, які передбачають міжособистісну комунікацію. Тут вона була відсутня. Настрій безнадії, відчаю приголомшує читача й сьогодні, хоча повноцінно цей твір можна зрозуміти, очевидно, лише в контексті тодішнього фрейдизму і відкритого ним значення сексуальної сфери в житті людської особистості в цілому.
      На багато років у радянський час любовна лірика в українській літературі занепала, вона перебувала на нелегальному становищі. Про це яскраво свідчить творчість Володимира Сосюри, який так і не спромігся на свою «ліричну драму» — окрему книжку виключно любовних поезій, попри наявність у його доробку збірки «Люблю» (1939). Він мусив весь час приставляти до поезій про кохання ідеологічні «паровозики» або й розчиняти ідеологію серед інтимних зізнань.
      Революційну спробу вирватися за межі ортодоксального бачення радянської людини зробив Дмитро Павличко в книзі «Таємниця твого обличчя» (1977), яка вийшла в світ у розпал побудови «розвинутого соціалізму». Щоправда, і йому довелося вдатися до певних ідеологічних поступок, які легалізували решту контенту книжки. Це книжка про кохання, про щастя, про жінку. Як у часи І. Франка модно було говорити про «адорацію штуки», так щодо цієї книжки можна говорити про «адорацію жінки». І все ж книжка більше скидається на збірку поезій, ніж на цілісний твір з внутрішнім сюжетом. Такої єдності поетові досягти не вдалося. Але на всю радянську добу його «Таємниця» височить як видатне досягнення.
      Книжка Івана Перепеляка «Моєї радості печаль», з винесеним у заголовок оксюмороном і написана у більшості своїй сонетами, якраз тяжіє до жанру ліричної поеми. Це історія кохання, але кохання зрадженого, а тому гіркого, отруйного. Чимало рядків і творів тут присвячено скиданню жінки з п’єдесталу, викриттю її підступності, несталості, підлості. А оскільки автор лишається в межах загальникової поетичної символіки, неможливо говорити про якісь причиново-наслідкові зв’язки в жіночій поведінці. От вона була такою, а стала інакшою. Усе це констатується, але не пояснюється. Поема відбулася, але ковзнула по поверхні явища.
      Ярослав Чорногуз запропонував свою ліричну поему, подану як корону сонетів. Це навіть не просто лірична поема, а ліричний щоденник, підкреслений ще й тим, що всі записи в ньому старанно задокументовані; цілком у дусі популярної нині літератури non fiction. Автор не приховує свою тотожність з ліричним героєм, а декларує її. Можна сприйняти цю ліричну поему і як реалізацію рідкісного мемуарного жанру сповіді. Сповідь передбачає сповідальність, граничну відкритість, самокритичність, виставлення на огляд себе як внутрішньої людини. Отже, перед нами унікальна сповідальна лірична поема-щоденник, жанр новаторський для української літератури.
      (далі буде)



      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Ігор Михайлин Подорож від станції Кохання до станції Любов*
      1. Таємниця сонета

      Звичайно…
      Так, цей розділ має розпочатися тільки цим словом.
      Отож, звичайно, читач уже побачив у підзаголовку книжки «корона сонетів» і завмер у читацькому очікування пояснень: що воно таке? А читацькі очікування — то священна корова для кожного автора, з ними не можна не рахуватися. Їх треба задовольняти. Тому ще раз: звичайно ж, це вступне слово не можна не розпочати з теми сонета.
      З іншого боку, я зупиняюся й думаю: навіщо писати про те, що відомо кожному школяреві зі школи? Не говорячи вже про осіб із спеціальною освітою? У кожному підручнику з вступу до літературознавства чи теорії літератури старанно й докладно описано структуру та історичні віхи розвитку сонета. Можна, звичайно, припустити, що книжка матиме невтаємниченого читача, але я в це слабко вірю — вишукана література потребує вишуканого читача. Отож, я вирішив нічого не говорити про сонет як строфу. Натомість поміркувати над темою, яку я окреслив як таємницю сонета.
      Саме втаємничений читач здивується й запитає: а хіба існує якась таємниця сонета? Я на це відповім так. Поезія має в своєму арсеналі доволі значну кількість сталих строф: терцини, катрени, тріолети, октави, ронделі, рондо; якщо залучити досвід східної поезії, то це — рубаї, хокку і т. д. У цьому ряду сталих строф почесне місце належить сонетові. Усі інші строфи, за винятком хіба що рондо й ронделя, використовуються як будівельний матеріал для більших творів: віршів і поем. Сонет для цієї мети не використовувався ніколи. Він — самодостатній, самовистачальний. Він — замкнута структура; повинен вичерпувати сам себе. Він не може кинути теми на півдорозі, а потім підхопити її в іншому сонеті, він повинен завершити її в своїх чотирнадцяти рядках.
      От у цих чотирнадцяти рядках і таємниця.
      Лірика — завжди presens, — любив примовляти Олександр Потебня. Це означає, що предмет лірики (а це внутрішня людина) «схоплюється» у вузькому проміжкові навіть не сучасного, а теперішнього часу, розташованого між минулим і майбутнім. Тому лірика тяжіє до максимальної стислості, а відтак — і виразності. Для виконання своїх завдань їй потрібно мобілізувати всі прийоми тропіки й поетичного синтаксису.
      На жаль, ніхто досі не проводив спеціальних підрахунків розмірів ліричних віршів. Але якби такі дослідження були проведені, то їх наслідки здивували б усіх; вони б довели, що найбільшу популярність мають вірші на вісім, дванадцять, шістнадцять рядків. За цей час поет встигає сказати все. У тому, що сонет належить до ліричної творчості, ніхто не сумнівається. Епічних сонетів не існує в природі, тобто таких, у яких би розвивався подієвий сюжет. Це не означає, що в ньому сюжету взагалі немає. Він є, і належить до обовʼязкових складників сонета, є його жанрової ознакою. Але це завжди буде сюжет почуттєвий або мислительний, тобто, знову ж такий, який відноситься до компетенції й обсягу внутрішньої людини.
      Сонет зі своїми чотирнадцятими рядками, об’єднаними в два катрени і дві терцини, — ідеальний варіант ліричного вірша. У такому обсягові найкраще втілити ліричну тему, розгорнути й завершити її. У цьому таємниця сонета — у допасованості до потреб змісту ідеального варіанту форми. Ми мешкаємо в будинках, але ходимо молитися в храм. Якщо поетові потрібно викласти звичайні життєві спостереження, він пише вірш. Якщо йому потрібно приголомшити читача/слухача своїм художнім відкриттям, вишуканою будівлею, мистецьким чаром, то він створює сонет.
      В історії літератури можна знайти чимало випадків використання терцин для створення великих поетичних творів. Найпопулярнішою строфою лишається катрен — тягловий кінь поезії. Поети, схильні до класичних зразків, нерідко використовують октави. З експериментальною метою Микола Вороний написав окремі вірші навіть тріолетами. Але для свята приберігається сонет.
      Окрема ситуація склалася з рондо й ронделями. Рондо скуте лише двома римами й потребою повторення рядків, рондель — необхідністю повторювати певні рядки двічі, а то й тричі. Усе це скорочує їх виражальні можливості й перетворює на іграшки, прикраси, які створюються для розкошування, а не для життєвої потреби.
      Наука жанрології — найскладніша частина літературознавства, заплутана через те, що до участі в розв’язанні складних проблем бралися дилетанти. Головне ж питання жанрології таке: яким чином формується жанровий зміст, який потім знаходить для себе адекватну жанрову форму? От спробуйте сказати, у чому полягає жанровий зміст нарису, оповідання, новели, роману, повісті, поеми, есею? Ви думаєте, це легко. Насправді ж це важко. Це найскладніші питання, які можуть бути розв’язані лише на рівні філософії. Адже теорія літератури — то і є філософія літератури.
      На щастя, нам у цьому місці непотрібно розв’язувати такі завдання. Нам досить зрозуміти, у чому полягає жанровий зміст сонета. Визначення, яке не охопить усі випадки, не може нас зупиняти. Якось дослідник романного жанру Валентин Оскоцький підрахував, що в науці функціонує 77 визначень роману. Але здивувався з того, що завжди можна знайти роман, який не відповідає жодному з наявних визначень. Щось подібне має місце й у випадку із сонетом. Його універсальність становить істотну перешкоду на шляху осмислення його жанрової природи. Є купа дослідників, які пасують перед цим; їм легше пристати до думки про те, що сонет — то всього-на-всього строфа, стала строфічна форма, яка не має в собі жанрового змісту. Строфісти і жанристи приблизно порівну ділять число авторів, які писали про сонет.
      І все ж сонет має жанровий зміст. Жанристи, зрештою, досить вправно сформулювали його. Жанровий зміст сонета — у відображенні субстанції життя, діалектики життя, дії в ньому діалектичних законів: переходу кількості в якість, заперечення заперечення, єдності й боротьби протилежностей. Сонет, як перевернута (перекинута) піраміда демонструє не релятивний стан боротьби, а повернення життя до його гармонійної цілості.
      У системі цінностей марксизму закон єдності й боротьби протилежностей вважався ядром діалектики. Єдність вважалася тимчасовою, релятивною, боротьба — вічною, сталою. До чого довело таке розуміння життя, свідчать жахливі суспільні катастрофи ХХ століття. Про помилковість самої ідеології й філософії марксизму написано чимало; і тут не місце повторювати відоме. Варто лише наголосити, що лідерство в світі захопили ті країни, які уникли внутрішньонаціональної боротьби і яким вдалося дотриматися більш-менш гармонійного сталого розвитку. От на такі регістри необхідно підніматися, коли ми говоримо про жанровий зміст сонету. Жанровий зміст сонета — в осягненні руху життя до його гармонійних форм розвитку. Зрозуміло, що навколо цієї формули обертається купа творів, які їй відповідають частково або не зовсім. Але це норма в такій творчій галузі, як література; тут інакше бути не може. Це не повинно бентежити ні поетів, ні дослідників. І головне: наявність периферії не відміняє канону. Це так само точно, як і те, що жодна інша строфа не має свого внутрішнього змісту, який би дозволив їй піднятися до рівня жанру.
      Маючи за предмет загальні (всезагальні) субстанційні закони життя, сонет зберігає універсальність у виборі тематики. Звичайно, він прихильний до вічних тем, до числа яких належать природа, кохання, філософія, мистецтво. Але є низка прикладів переконливої громадянської лірики, виконаної в жанрі сонета. І це нічого не міняє в його жанровій природі. Тобто, не скасовує її.
      Через свою жанрову природу сонет — максимально ємкий спосіб відображення життя. Іноді читаєш твір з відкритим від захоплення ротом і дивуєшся: невже використано всього чотирнадцять рядків для того, щоб охопити явище в цілому й розповісти про нього в низці цікавих подробиць.
      Для прикладу пошлюся на сонет Миколи Зерова «Куліш» (1926), який варто навести повністю:

      «Давно в труні Тарас і Костомара, / Грабовський чемний, лагідний Плетньов… / Сивіє розум і холоне кров; / Літа минулі — мов бліда примара. // Та він працює. Феніксом з пожару / Мотронівка народжується знов / Завзяттям віє від його промов, / І в очах — відблиск молодого жару. // Він боре тупість і муругу лінь, / В Європі хоче «ставити курінь», / Над творами культурників п’яніє; // І днів старечих тягота легка, / І навіть в смертних муках агонії / В повітрі пише ще його рука».

      Що й казати: сонет розрахований на втаємничених. На тих, хто знає, що Пантелеймон Куліш справді пережив усіх своїх сучасників. Наприкінці життя він завзято працював, зокрема над перекладами українською мовою Шекспіра (забороненого для вистав в українському театрі) й Біблії. Це був європеїзатор української культури, войовник проти її провінційного статусу. «Ставити курінь» у Європі — то дослівна цитата з його творів. У пожежі згорів панський будинок у Мотронівці; з полум’я не вдалося врятувати рукописи. На другий день родина Кулішів (він і дружина — Ганна Барвінок) переселилися у флігель; і Куліш, розгорнувши Біблію на першій сторінці, розпочав перекладати її заново. Мемуаристи розповідають, що коли він помирав, його рука виводила в повітрі літери, він продовжував свою працю. Чи ж можна повірити, що М. Зеров вписав усю цю долю пізнього Куліша в чотирна обкдцять рядків свого твору?! Але поетові це вдалося. Вдалося саме тому, що він обрав для себе жанр сонета.
      Вагомий сонетарій залишив Максим Рильський. Тут знову ж не слід зупинятися на цій великій темі, але варто зачепити з неї один важливий епізод. М. Рильський від імені свого покоління й своєї школи неокласиків ненав’язливо, але наполегливо воював за сонет. У 1956 році Андрій Малишко видав поетичну книжку «Що записано мною», пройняту багатьма вірнопідданськими мотивами. Один з віршів цей сурмач присвятив боротьбі за очищення радянської поезії від дрібнотем’я. Він лютує на «дрібненьких віршів ручаї», які народилися в «тиші кабінету» й бояться нежиті й недуг, тоді як всесвітній вітер рухає планету і «цвіте землі великий луг». У цьому місці він і заявив: «Цвіте, цвіте — не одцвітає, / Стрічає заметь і зиму, / І рим йому не вистачає / Й сонети куці — ні к чому».
      Цей вірш прочитав М. Рильський і в наступній же книзі «Троянди й виноград» (1957), знаковій для всієї української літератури, відповів А. Малишкові з приводу його зазіхань на сонет. Вірш «Сонет» мав три епіграфи: 1) «Суровый Дант не презирал сонета…» Олександр Пушкін; 2) «Живі, грізні, огромнії сонети…» Іван Франко; 3) «…Сонети куці — ні к чому» Андрій Малишко.
      Сам вірш являє собою блискучу апологію сонета:

      «Як легко й просто це, мій дорогий Андрію, / Враз — розчерком пера — з історії змести / Петрарки, Пушкіна, Міцкевича листи, / У вічність — ковану в залізні ритми мрію! // Та, може, вислів Ваш я кепсько розумію, / Хотіли читачам Ви, певне, повісти, / Що в дні осягнення вселюдської мети / Даремно на сонет нам покладать надію. // Не згоден я і з цим! Сувора простота, / Що слова зайвого в свої рядки не прийме, / Струнка гармонія, що з думки вироста, // Не псевдокласика, а класика, — і їй ми / Повинні вдячні буть. Не іграшка пуста / Та форма, що віки розкрили їй обійми!»

      У М. Рильського з геніальною простотою втілені головні знання про сонет: названо його історичні віхи, підкреслена його математична суворість, тотожність змісту й форми, відсічення усього зайвого, навіть на рівні слів, перевіреність сучасного сонетотворення досвідом віків.
      А. Малишко прийняв пораду старшого на сімнадцять років товариша й незабаром написав сам чимало гарних сонетів. Зокрема, у книзі «Рута» (1966) він вмістив цикли «Сонети обухівської дороги», «Сонети вечорів», «Сонети синього квітня». У вірші «Не грім гармат», включаючи його до зібрання творів, він зняв слово «сонет», написавши: «Куценькі вірші — ні к чому». Так чи інакше, а українській класичній поезії вдалося передати естафету сонетотворення шістдесятникам, а від них і молодшим поколінням українських поетів.
      Сьогодні Ярослав Чорногуз є одним з найбільш послідовних прибічників цього жанру. Понад те: його можна вважати вартовим канону сонета.




      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Поетична мандрівка порами року
      Коли я бачу повільну ходу відомого нашого кобзаря і поета Ярослава Чорногуза, який продирається крізь зарослі верболозу, прямуючи в царство дубів Кончі-Заспи, мимоволі згадую цю старовинну купальську пісню і з жалем думаю про неминучу загибель цих велетів природи від жадібних рук новітніх ековарварів.
      «Ой не стій, дубе, над водою», бо вода манить цих новітніх «мічурінців» непогамовною жагою поселитися там, обгородитися від світу кількаметровим парканом і переживати солодку втіху від безкарності за плюндрування природи. Вже зараз горе тим віковічним дубам, могутнім соснам, принишклим вільхам — їх безжально вирубують, викорчовують, розпилюють на дошки…
      Наче вкопані, стали дуби,
      Загойдались на вітрові крони,
      Мов готуючись до боротьби
      За останній рубіж оборони, —

      печалиться поет, готовий розділити із цими гордими велетами їхню трагічну долю.
      Перетворюється на пекло Богом сотворена краса, навіть небеса кривавляться від гніву і скорботи, але звичайна людина, на жаль, не владна впокорити руйнівну силу новітніх олігархів. Та поет вірить, що гряде Божий суд, покара за ці мерзоти таки настане:
      Наживи мафіозні дони,
      Природи вбивці, це — для вас!
      Грядуть вам всім армагедони
      В Перуном визначений час!

      Все це бачить, все це чує співпереживаючим серцем Ярослав Чорногуз, намагаючись порятувати бодай пам’ять про ці дубові гаї, луки, заплави, які ще остаточно не накрило кількаметровим піском. Його безкарно висмоктують із Дніпра і трубами переганяють на цю так звану «блакитну зону» акваторії Дніпра, на заплавні землі, прибережні захисні смуги…
      Йде цей поетичний мисливець за дивом природи вже цією новітньою «сахарою» у пошуках зелених оаз, гри сонця і води, перешіптування вітру і дерев, зітхань старезних дубів і благань осиротілих озерець, вихоплює фотоапарат, виловлюючи неповторні миті зачудування красою лугів і озер, стрімким злетом сірої чаплі, задумою реліктової сосни, повільним скороденням плеса видрою… Мимоволі згадуються враження від споглядання лугів, лук, заплав і озер Кончі-Заспи, які висловив письменник, організатор Гельсінської групи, дисидент Микола Руденко в книзі спогадів «Найбільше диво — життя»: «Заплава в районі Кончі-Заспи вразила мене своєю незайманою красою, дзеркалами озер в оточенні верб, височенними луговими травами, крізь які не можна було продертися, великим островом на Дніпрі… Моя душа опинилася в зелених обіймах, і я вже не міг одірватися від Кончі».
      Коли в шістдесяті роки минулого століття Микола Руденко, Олесь Гончар, Микола Бажан, Андрій Малишко та інші письменники втішалися незайманою красою Кончі-Заспи, то тепер Ярослав Чорногуз лише печалиться.
      Він все бачить і все чує, скорботно огірчується образним словом:
      Чом, гаю, став, як битви поле?
      Печаль кладе свою печать.
      Гілки поламані довкола,
      Як мертві воїни лежать.

      «Усим прямим зламало шиї» —
      Скривився змієм в дуба рот:
      «Тут більше покручів лишилось,
      Їй-Бо, як нині наш народ».

      Поетичні замовляння, заклинання творяться в Дажбоговому гаю — так назвав Ярослав Чорногуз цю місцину, де він тче просту й нехитру музику «візерунком мінорної “сі”», там де він знаходить поезію «між оголених ніжних беріз». Саме там поет переживає щасливі миті органічного злиття з довкіллям, із природою, сподіваючись за допомогою семантичних імпульсів згармонізувати свій внутрішній світ і світ зовнішній, природний. Його поезія — своєрідний засіб чи навіть метод оздоровлення духу і тіла, приборкання темних руйнівних сил і невпокорених стихій.
      Ця поетична наївність споглядання пір року, яку ми вичитуємо в збірці «Велесів гай», зумовлена природою особистісного світосприйняття Ярослава Чорногуза. Його віра, світогляд, ставлення до природи і людського буття базовані на основоположних засадах традиційної української духовності, першоджерела якої сягають глибин тисячоліть. Поезія Ярослава Чорногуза — це своєрідний молитовник сповідника традиційного світобачення і світосприйняття, витоки якого сягають дохристиянських часів, того періоду буття українців — полян, сіверян, деревлян та інших іноплемен, коли вони одухотворяли і обожествляли саму природу.
      О Боги! Молю Вас, заклинаю
      Без краси гаїв мені не жить!
      Ви життя цьому земному раю
      Поки світу цього — збережіть.

      Ярослав Чорногуз сповідує ідею вікодавнього споріднення людини з природним спільносвітом і закликає навчатися переживати це спільнобуття, бачити і відчувати себе органічною часткою єдиної природи — разом із рослинами і тваринами, річками й озерами, лісами й травами, вітрами і дощами, сонцем і місяцем, небом і землею… Інакше нам не відродити почуття органічної порідненості із навколишнім світом і не спрямувати життєву енергію на його збереження, на захист довкілля. Кому сьогодні не відомо, що знищення біотичного і ландшафтного розмаїття, руйнація природного спільносвіту призводять до катастрофічного погіршення якості людського буття.
      Поезія Ярослава Чорногуза чутливо заторкує пригаслі в наших душах струни, звучання яких слід відродити, інакше буде й далі тривати поступове відмирання чуттєвого переживання природного спільносвіту. Заради того, щоб образно висловити свій подив і захоплення розмаїттям та неповторністю дивовижного світу природи, душевно злитися з ним, духовно оздоровитися і прагне Ярослав Чорногуз побачити очима поета це Боже творіння, в якому нам пощастило жити і знаходити своє місце в природному світі.




      Коментарі (25)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. ВРОДА ЇЇ ПОЕЗІЙ
      Народжена бути променем,
      Нескореним і незломленим,
      Маленька і непомічена,
      В далеких світах засвічена,
      В далекі світи спрямована,
      Недолею невгамована,
      Сном-вісником застережена,
      У Божій руці збережена,
      Блукає в житті півпотемки,
      Навпомацки, сканер – дотики...

      Мені здається, що саме цей із нових віршів Аделі Станіславської (псевдонім Олександри Федорів) – є своєрідним символом творчості і творчої спрямованості молодої і талановитої поетеси – світити променем у сповненому такого розмаїття і різноманіття небі питомо української поезії – доброї, щирої, правдивої, задушевної, теплої, ласкавої, сповідальної, сповненої болю і осяяної щастям, молитовної, замріяної, естетичної, створеної з вишуканим смаком, красивої, чарівної...
      Мені стоїть перед очима незабутньо гарно оформлена обкладинка її першої книжечки поезії «Во ім`я любові» - ці слова написані на прибережному піску моря чи навіть океану поблизу пінних хвиль, які, здається, ось-ось зітруть цей напис – свідчення плинності і минущості земного буття… І водночас - сяючий захід сонця, який освічує і робить прекрасними - і небо, і море, і берег… і напис на ньому і портрет авторки, яка, як дивовижної вроди русалка морська, виринає з хвиль і дивиться на читача поглядом Джоконди, (тільки значно вродливішої!) ніжним і таємничим – свідчення висоти духу, його краси, неперебутності і невмирущості.
      Врода її поезій, дозволю собі вжити такий троп, тому що вони саме такі, як вона – вродливі, відсвічує якоюсь, не побоюсь цього контрасту – стриманою яскравістю, яка поступово наростає, як промінь, який чим далі – тим стає більшим, сильніше сяючим і об`ємнішим.
      Якщо у першій збірочці зустрічаємо більше вихлюпи емоцій, настрій, з якими як внутрішньо, так і зовні її лірична героїня зустрічає прозу і негатив життя:
      Я ненавиджу світ,
      У якому багато брехні,
      Я ненавиджу світ,
      Але мушу у ньому жити…
      То у другій, бачимо її ж – ліричну героїню – збагачену досвідом страждання, не розчавлену ним, а навпаки, загартовану, яка змогла вивищитись над брудом життя і повести за собою читача, вже узагальнено осмислюючи життя:

      Не вбиваймо в собі людського,
      в нас вже й так його мало-мало...
      відцурались живого Бога -
      під мамоною повклякали...

      У нахабства не має міри,
      а терпіння - "дурних" чеснота,
      від колись чистоти офіри
      радо пнемося у болото.

      Забуваємо хто ми, нащо,
      від життя беремо "багато",
      а як ні, то воно "пропаще" -
      жити слід - що не день, то свято!

      Тільки воском стікає мірно
      день за днем, крок за крок в нікуди
      і просте, і життя позірне...
      Не губімо людського, люди...

      Ці цитати двох найновіших віршів нової збірки – свідчать уже про філософічність мислення авторки, більшу її духовну зрілість. Вона, як ті МНС-рятувальники, стоячи над краєм духовної прірви – простягає тендітну, але сильну шляхетну жіночу руку допомоги і променем свого духу вказує шлях угору – до світла, до краси.
      Мав приємність особисто спілкуватися з Аделею в її рідному Івано-Франківську – Станіславі. Певно, від цієї давнішої шляхетної князівської назви міста і йде псевдонім авторки – вродливої, як внутрішньо, так і зовнішньо – романтичної і прекрасної, як і те істинно українське місто, в якому живе. Вона – вірна і любляча дружина (певна дивовижа для сучасних красунь!), дбайлива мати і просто гармонійна особистість – як же потребує цієї гармонії навколишній світ!
      Отже, думається, що нова книга Аделі Станіславської є необхідною нашому - значною мірою знедуховленому суспільству – несе йому цілющу воду внутрішньої краси, романтизм почуттів, шляхетність думки, гармонізує його почуття, надихає творити високі звершення в ім`я добра і любові!




      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. СОНЯЧНА ПОЕЗІЯ ОЛЕСІ ОВЧАР
      На серці в мене сонячно,
      І теплі мої дні.
      Синочок мій і донечка
      Всміхаються мені.

      Як тут не згадати слова нашого пророка Тараса Шевченка:

      У нашім раї на землі
      Нічого кращого немає,
      Як тая мати молодая
      З своїм дитяточком малим…

      Такою ж щедрою сонячною любов»ю пронизане кожне слово поетичної збірки «Сонячна карусель» молодої матері і поетеси Олесі Овчар.

      Мама любому синочку
      Злотом вишила сорочку.

      …А для донечки вона
      Теж наткала полотна…
      Квіти щедро згаптувала
      Аби доля розквітала.

      Хочеться цитувати й цитувати – стільки добра й любові в кожному слові. Проста, доступна і яскрава образність, яка бере свої витоки ще з тих прадавніх прекрасних часів, коли українські дівчата і жінки ходили по чарівних зелених луках у білих льолях і молили українських Богинь – Ладу, Лелю й Мокошу захистити їх од усякого зла і вберегти їхніх діток од усяких напастей і дарувати їм щастя, здоров»я і щасливу долю.

      У вишиванках красивих
      Будуть дітоньки щасливі.

      Бо ті вишиванки – то обереги нашої прадавньої української незнищенності.
      Її романтичні діти, подібно мамі, мріють і в космос полетіти, і пришивають вушка штучній іграшковій мишці, і малюють, і граються з песиком, і готують гостинчики для синичок і горобійків (який гарний оригінальний неологізм авторки!) узимку,
      і катаються на санчатах, і граються з ляльками… І все якось так весело, оптимістично, по-доброму, воістину сонячно.
      Мимоволі ловиш себе на думці, що здається, наше суспільство дедалі більше хворіє на дефіцит оцієї безкорисливої доброти, веселості, доброзичливості.
      А які є оригінальні образи! Скільки разів бачиш у житті павутину, і ніколи не спаде на думку порівняти її з гойдливим гамачком, у якому заснув вітер – зразу з гарного образу виростає чудова казочка для дітей.
      А лічилки, як зарядка для улюблених авторкою мишенят? Дивовижно. Лірична героїня Олесі Овчар напрочуд добра, що й, здається, мухи не зобидить, хіба що від імені мишок смикне за хвоста кота і то – ледь-ледь…
      «Аж чистіший світ навколо» - здається ці слова із віршика «Мишеняточко у ванні» - квінтесенція, сенс, мотив дитячої поезії Олесі Овчар – для чого пишуться ці милі твори – щоб сонячними променями душевної доброти очищати навколишній світ.
      Вже другий рік спостерігаю за творчістю Олесі Овчар на одному з кращих літературних Інтернет-сайтів «Поетичні майстерні». І бачу, як авторка росте від вірша до вірша, завжди уважно вислуховує поради більш досвідчених колег по перу, і постійно вдосконалює свої твори, заглядає у словник, не зупиняється на досягнутому.
      І нещодавно редакція «Поетичних майстерень» підвищила їй статус – з «любителя поезії» вона одержала - R2 – початковий ступінь майстра поезії – свідчення творчої зрілості авторки.
      Отож недарма і прийшла думка, і не лише самій Олесі, а й її доброзичливцям – видати першу книжку (і чималеньку за обсягом!) її дитячих віршів «Сонячна карусель», яка, певен, стане окрасою української дитячої літератури.

      16.09.7518 р. (Від Трипілля) (2010)



      Коментарі (13)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    2. ТАКТОВНИЙ ПАРОДИСТ
      Він настільки поважає пародійованого автора, що боїться процитувати його вірш в «обрізаному» вигляді, як зазвичай це роблять маститі пародисти, що по-сучасному величають себе професіоналами літератури, боїться чи не вважає за потрібне навіть дати власну назву своєму творові, послуговуючись знову ж таки назвою твору того, кого по-доброму висміює, хоч іноді пародія «програє», заходить зовсім в іншу царину порівняно з оригінальним віршем, особливо деяких знаних і маститих поетів, яких зустрічаємо в цій книзі. Може написати кілька десятків пародій на одного й того ж колегу по перу, чого теж ні в кого іншого не доводилося зустрічати, не завжди пародіює в тому поетичному жанрі, в якому написано вірш, в чому теж виявляється своєрідність авторського обличчя Івана Гентоша.

      Спершу виникав внутрішній опір при читанні його творів, адже у свідомості засів стереотип того, що в минулому наші кращі пародисти, такі, як Анатолій Бортняк чи Олесь Жолдак досить гостро висміювали поетів, влаштовували їм своєрідний холодний душ, витверезник для ліриків. Це – з одного боку справді витвережувало деяких поетів, але деяких – озлоблювало, і залишало чи не на все життя негативний слід у душі.

      Іван Гентош своєю тактовністю, іноді навіть ласкавістю, закликає якби ненав»язливо глянути автора на себе збоку, і може, навіть, разом з ним, за бокалом доброго «львівшьського» пива чи філіжанки кави разом у гурті колег і коліжанок посміятися навіть не над собою, а над кумедними проявами життя, в якому звичайно ж, домінує любовна еротична тема, на яку Гентош любить звертати, навіть якщо пародійований пише пейзажну чи філософську лірику, і ці несподівані повороти нерідко добряче смішать і піднімають настрій.

      Іван Гентош здатен піднятися в жанрі пародії і до рівня таких серйозних митців, як О.Забужко, Ю.Андрухович, І.Павлюк, П.Вольвач, В.Неборак, О.Ірванець, і якщо того вимагає авторська позиція – бути принциповим і дошкульним.

      Хоча загальна тональність збірки все ж тяжіє у бік толерантності, людяності і доброї незлобивої усмішки. Може, це нам диктує час - любити не тільки себе, а й свого ближнього, не тільки свою малу батьківщину, а й усю планету, всі народи Землі, яку так хочеться уберегти від апокаліпсису. Недарма ж кажуть, що світ уцілів, бо сміявся.

      І цю тенденцію, певно, добре відчуває Іван Гентош, який і в своїй незлобивій критиці мовби береже від надмірного стресу часто вразливих і знервованих поетів.

      Пародія – це улюблений коник Івана Гентоша, і він прогресує в цьому жанрі від твору до твору, що видно і в даній збірці. Вдалого ж лету його пародистому Пегасові.

      Ярослав ЧОРНОГУЗ



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Відповідь Зоряній Ель
      Я не читав умов конкурсу, даруйте. Але, зважаючи на Вашу нормальну здорову реакцію на мою критику, хочу висловити таке спостереження щодо Вашої творчості. Оті римування стосовно чайника і бараболі вилились на папір легко і невимушено, з нахилом до гумору, а більш поетичні твори писані важкувато. Чи не пробували Ви писати віршований гумор, сатиру чи самоіронічні вірші? Мені здається, у Вас тут криється нерозкритий потенціал. Випийте елю, себто львівшького пива, (описка свідома), почитайте Руданського, Глазового, Бортняка і Ваш поетичний чайник забулькотить по-іншому, він "засвище" сарказмами і веселощами. Їй-Богу.
      Ярослав Чорногуз



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Коротка відповідь
      ВІдкрию секрет - мій вінок сонетів "Смерть з любові" присвячений білявій жінці, а оцінила його - чорнява. Воістину - життя зіткане з протиріч. Розум і смак дійсно на боці чорнявих. Дякую за відгук. З Вашого вірша бачу, що майстра може оцінити по-справжньому тільки майстер. Устигли - не думаю, що це діалектизм. Це слово є в словнику. Це слово досить вживане в центральній Україні, може - менше на Заході. Дякую, що розтлумачили пану Олесю структуру вінка. Після такого вичерпного пояснення я можу не відповідати. Бажаю натхнення і творчих злетів.
      Яр. Чор.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Відгук на вірш Світлани Гармаш
      Чудовий, щирий, світлий вірш, і багато знахідок поетичних, хоч над кінцівкою я б ще трішечки попрацював у плані думки більш оригінальної. Вніс би маленьку правочку на розсуд автора "Де коні щастя мчаться (що роблять? отже не "у" а "а" у множині вживається. Це з граматики) А сам образ "коней щастя" - чудовий, свіжа і тільки Ваша знахідка, нагадує позу вершниці із Камасутри, але переосмислена Вами по-українськи.
      Так що чекаю нових віршів і зичу успіхів у поезії і щастя в сімейному житті. Хай "скачки" на шлюбному ложі надихають на нові цікаві поетичні знахідки.
      Ярослав Чорногуз



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Відповідь Марії Гуменюк
      Щиро дякую за Ваш відгук на "Тополину журбу", а отже за увагу до моєї творчості. Але не можу прийняти Вашу редакцію третьої строфи через слова "спільне"і "надпити". Вони не з царини поезії, на мою думку. Перше слово - швидше з кодексу сімейного права, пасує більше до юриспруденції, ділового мовлення, а не піднесеної літератури, якою є поезія. Друге - "надпити" - напрошується на літературну пародію. Не доведи господи потрапити на "зуб" Анатолію Бортняку з Вінниці, він швидко відучить вживати такі слова у ліричних віршах. От для сатиричних чи гумористичних вони б пасували більше. Але дякую за добрий намір, я відчуваю, що він продиктований доброзичливістю і прагненням допомогти. Буду радий прочитати нові Ваші відгуки, а також Ваші поезії, на які обіцяю дати свої відгуки.
      З повагою
      Яр. Чорногуз



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --