Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Рецензії
Поетична мандрівка порами року
«Ой не стій, дубе, над водою», бо вода манить цих новітніх «мічурінців» непогамовною жагою поселитися там, обгородитися від світу кількаметровим парканом і переживати солодку втіху від безкарності за плюндрування природи. Вже зараз горе тим віковічним дубам, могутнім соснам, принишклим вільхам — їх безжально вирубують, викорчовують, розпилюють на дошки…
Наче вкопані, стали дуби,
Загойдались на вітрові крони,
Мов готуючись до боротьби
За останній рубіж оборони, —
печалиться поет, готовий розділити із цими гордими велетами їхню трагічну долю.
Перетворюється на пекло Богом сотворена краса, навіть небеса кривавляться від гніву і скорботи, але звичайна людина, на жаль, не владна впокорити руйнівну силу новітніх олігархів. Та поет вірить, що гряде Божий суд, покара за ці мерзоти таки настане:
Наживи мафіозні дони,
Природи вбивці, це — для вас!
Грядуть вам всім армагедони
В Перуном визначений час!
Все це бачить, все це чує співпереживаючим серцем Ярослав Чорногуз, намагаючись порятувати бодай пам’ять про ці дубові гаї, луки, заплави, які ще остаточно не накрило кількаметровим піском. Його безкарно висмоктують із Дніпра і трубами переганяють на цю так звану «блакитну зону» акваторії Дніпра, на заплавні землі, прибережні захисні смуги…
Йде цей поетичний мисливець за дивом природи вже цією новітньою «сахарою» у пошуках зелених оаз, гри сонця і води, перешіптування вітру і дерев, зітхань старезних дубів і благань осиротілих озерець, вихоплює фотоапарат, виловлюючи неповторні миті зачудування красою лугів і озер, стрімким злетом сірої чаплі, задумою реліктової сосни, повільним скороденням плеса видрою… Мимоволі згадуються враження від споглядання лугів, лук, заплав і озер Кончі-Заспи, які висловив письменник, організатор Гельсінської групи, дисидент Микола Руденко в книзі спогадів «Найбільше диво — життя»: «Заплава в районі Кончі-Заспи вразила мене своєю незайманою красою, дзеркалами озер в оточенні верб, височенними луговими травами, крізь які не можна було продертися, великим островом на Дніпрі… Моя душа опинилася в зелених обіймах, і я вже не міг одірватися від Кончі».
Коли в шістдесяті роки минулого століття Микола Руденко, Олесь Гончар, Микола Бажан, Андрій Малишко та інші письменники втішалися незайманою красою Кончі-Заспи, то тепер Ярослав Чорногуз лише печалиться.
Він все бачить і все чує, скорботно огірчується образним словом:
Чом, гаю, став, як битви поле?
Печаль кладе свою печать.
Гілки поламані довкола,
Як мертві воїни лежать.
«Усим прямим зламало шиї» —
Скривився змієм в дуба рот:
«Тут більше покручів лишилось,
Їй-Бо, як нині наш народ».
Поетичні замовляння, заклинання творяться в Дажбоговому гаю — так назвав Ярослав Чорногуз цю місцину, де він тче просту й нехитру музику «візерунком мінорної “сі”», там де він знаходить поезію «між оголених ніжних беріз». Саме там поет переживає щасливі миті органічного злиття з довкіллям, із природою, сподіваючись за допомогою семантичних імпульсів згармонізувати свій внутрішній світ і світ зовнішній, природний. Його поезія — своєрідний засіб чи навіть метод оздоровлення духу і тіла, приборкання темних руйнівних сил і невпокорених стихій.
Ця поетична наївність споглядання пір року, яку ми вичитуємо в збірці «Велесів гай», зумовлена природою особистісного світосприйняття Ярослава Чорногуза. Його віра, світогляд, ставлення до природи і людського буття базовані на основоположних засадах традиційної української духовності, першоджерела якої сягають глибин тисячоліть. Поезія Ярослава Чорногуза — це своєрідний молитовник сповідника традиційного світобачення і світосприйняття, витоки якого сягають дохристиянських часів, того періоду буття українців — полян, сіверян, деревлян та інших іноплемен, коли вони одухотворяли і обожествляли саму природу.
О Боги! Молю Вас, заклинаю
Без краси гаїв мені не жить!
Ви життя цьому земному раю
Поки світу цього — збережіть.
Ярослав Чорногуз сповідує ідею вікодавнього споріднення людини з природним спільносвітом і закликає навчатися переживати це спільнобуття, бачити і відчувати себе органічною часткою єдиної природи — разом із рослинами і тваринами, річками й озерами, лісами й травами, вітрами і дощами, сонцем і місяцем, небом і землею… Інакше нам не відродити почуття органічної порідненості із навколишнім світом і не спрямувати життєву енергію на його збереження, на захист довкілля. Кому сьогодні не відомо, що знищення біотичного і ландшафтного розмаїття, руйнація природного спільносвіту призводять до катастрофічного погіршення якості людського буття.
Поезія Ярослава Чорногуза чутливо заторкує пригаслі в наших душах струни, звучання яких слід відродити, інакше буде й далі тривати поступове відмирання чуттєвого переживання природного спільносвіту. Заради того, щоб образно висловити свій подив і захоплення розмаїттям та неповторністю дивовижного світу природи, душевно злитися з ним, духовно оздоровитися і прагне Ярослав Чорногуз побачити очима поета це Боже творіння, в якому нам пощастило жити і знаходити своє місце в природному світі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Поетична мандрівка порами року
Днями побачила світ нова книжка поезій Ярослава Чорногуза "Велесів гай" - пейзажна лірика, написана на лоні природі в Кончі Озерній під Києвом, ілюстрована власними фото поета. Пропонується вашій увазі передмова до книжки поета. Більшість поезій були надруковані тут, на "Поетичних майстернях".
Ой не стій, дубе, над водою,
Бо тобі, дубе, горе буде.
Стань собі, дубе, у садочку
Та в хрещастому барвіночку.
Там тобі, дубе, добре буде,
Як тії дитині у матінки,
Що цілий тиждень у віночку,
Прийде неділя — у таночку.
Купальська пісня.
Микола Жулинський, Академік НАН України, лауреат Національної премії України ім . Т. Шевченка, директор Інституту літератури ім. Т .Шевченка НАН України.
Коли я бачу повільну ходу відомого нашого кобзаря і поета Ярослава Чорногуза, який продирається крізь зарослі верболозу, прямуючи в царство дубів Кончі-Заспи, мимоволі згадую цю старовинну купальську пісню і з жалем думаю про неминучу загибель цих велетів природи від жадібних рук новітніх ековарварів.«Ой не стій, дубе, над водою», бо вода манить цих новітніх «мічурінців» непогамовною жагою поселитися там, обгородитися від світу кількаметровим парканом і переживати солодку втіху від безкарності за плюндрування природи. Вже зараз горе тим віковічним дубам, могутнім соснам, принишклим вільхам — їх безжально вирубують, викорчовують, розпилюють на дошки…
Наче вкопані, стали дуби,
Загойдались на вітрові крони,
Мов готуючись до боротьби
За останній рубіж оборони, —
печалиться поет, готовий розділити із цими гордими велетами їхню трагічну долю.
Перетворюється на пекло Богом сотворена краса, навіть небеса кривавляться від гніву і скорботи, але звичайна людина, на жаль, не владна впокорити руйнівну силу новітніх олігархів. Та поет вірить, що гряде Божий суд, покара за ці мерзоти таки настане:
Наживи мафіозні дони,
Природи вбивці, це — для вас!
Грядуть вам всім армагедони
В Перуном визначений час!
Все це бачить, все це чує співпереживаючим серцем Ярослав Чорногуз, намагаючись порятувати бодай пам’ять про ці дубові гаї, луки, заплави, які ще остаточно не накрило кількаметровим піском. Його безкарно висмоктують із Дніпра і трубами переганяють на цю так звану «блакитну зону» акваторії Дніпра, на заплавні землі, прибережні захисні смуги…
Йде цей поетичний мисливець за дивом природи вже цією новітньою «сахарою» у пошуках зелених оаз, гри сонця і води, перешіптування вітру і дерев, зітхань старезних дубів і благань осиротілих озерець, вихоплює фотоапарат, виловлюючи неповторні миті зачудування красою лугів і озер, стрімким злетом сірої чаплі, задумою реліктової сосни, повільним скороденням плеса видрою… Мимоволі згадуються враження від споглядання лугів, лук, заплав і озер Кончі-Заспи, які висловив письменник, організатор Гельсінської групи, дисидент Микола Руденко в книзі спогадів «Найбільше диво — життя»: «Заплава в районі Кончі-Заспи вразила мене своєю незайманою красою, дзеркалами озер в оточенні верб, височенними луговими травами, крізь які не можна було продертися, великим островом на Дніпрі… Моя душа опинилася в зелених обіймах, і я вже не міг одірватися від Кончі».
Коли в шістдесяті роки минулого століття Микола Руденко, Олесь Гончар, Микола Бажан, Андрій Малишко та інші письменники втішалися незайманою красою Кончі-Заспи, то тепер Ярослав Чорногуз лише печалиться.
Він все бачить і все чує, скорботно огірчується образним словом:
Чом, гаю, став, як битви поле?
Печаль кладе свою печать.
Гілки поламані довкола,
Як мертві воїни лежать.
«Усим прямим зламало шиї» —
Скривився змієм в дуба рот:
«Тут більше покручів лишилось,
Їй-Бо, як нині наш народ».
Поетичні замовляння, заклинання творяться в Дажбоговому гаю — так назвав Ярослав Чорногуз цю місцину, де він тче просту й нехитру музику «візерунком мінорної “сі”», там де він знаходить поезію «між оголених ніжних беріз». Саме там поет переживає щасливі миті органічного злиття з довкіллям, із природою, сподіваючись за допомогою семантичних імпульсів згармонізувати свій внутрішній світ і світ зовнішній, природний. Його поезія — своєрідний засіб чи навіть метод оздоровлення духу і тіла, приборкання темних руйнівних сил і невпокорених стихій.
Ця поетична наївність споглядання пір року, яку ми вичитуємо в збірці «Велесів гай», зумовлена природою особистісного світосприйняття Ярослава Чорногуза. Його віра, світогляд, ставлення до природи і людського буття базовані на основоположних засадах традиційної української духовності, першоджерела якої сягають глибин тисячоліть. Поезія Ярослава Чорногуза — це своєрідний молитовник сповідника традиційного світобачення і світосприйняття, витоки якого сягають дохристиянських часів, того періоду буття українців — полян, сіверян, деревлян та інших іноплемен, коли вони одухотворяли і обожествляли саму природу.
О Боги! Молю Вас, заклинаю
Без краси гаїв мені не жить!
Ви життя цьому земному раю
Поки світу цього — збережіть.
Ярослав Чорногуз сповідує ідею вікодавнього споріднення людини з природним спільносвітом і закликає навчатися переживати це спільнобуття, бачити і відчувати себе органічною часткою єдиної природи — разом із рослинами і тваринами, річками й озерами, лісами й травами, вітрами і дощами, сонцем і місяцем, небом і землею… Інакше нам не відродити почуття органічної порідненості із навколишнім світом і не спрямувати життєву енергію на його збереження, на захист довкілля. Кому сьогодні не відомо, що знищення біотичного і ландшафтного розмаїття, руйнація природного спільносвіту призводять до катастрофічного погіршення якості людського буття.
Поезія Ярослава Чорногуза чутливо заторкує пригаслі в наших душах струни, звучання яких слід відродити, інакше буде й далі тривати поступове відмирання чуттєвого переживання природного спільносвіту. Заради того, щоб образно висловити свій подив і захоплення розмаїттям та неповторністю дивовижного світу природи, душевно злитися з ним, духовно оздоровитися і прагне Ярослав Чорногуз побачити очима поета це Боже творіння, в якому нам пощастило жити і знаходити своє місце в природному світі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Добридень (інтерв"ю з Ярославом Чорногузом про його перший компакт-диск і книгу поезій""
• Перейти на сторінку •
"Водоспадом слова"
• Перейти на сторінку •
"Водоспадом слова"
Про публікацію
