
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2022.06.30
21:32
А світ мовчить, заляканий від зла,
Яке створило із добра руїну.
Не хочу, щоб сказали, що «була»,
Про дорогу стражденну Україну.
Щодня за нас вмирають вояки,
А над полями позлітались круки.
В червневий день гарячий і гіркий
Яке створило із добра руїну.
Не хочу, щоб сказали, що «була»,
Про дорогу стражденну Україну.
Щодня за нас вмирають вояки,
А над полями позлітались круки.
В червневий день гарячий і гіркий
2022.06.30
21:30
Замість остуди сонячне тепло
Зайшло до серця і зігріло душу.
Ураз все усміхнулось, ожило,
І я невільно порадіти мушу.
У синяву вдяглися небеса,
Вітри заснули на гілках і травах.
Панує щовесни така краса,
Зайшло до серця і зігріло душу.
Ураз все усміхнулось, ожило,
І я невільно порадіти мушу.
У синяву вдяглися небеса,
Вітри заснули на гілках і травах.
Панує щовесни така краса,
2022.06.30
21:28
Червневий день, ранкова прохолода,
Черешень грона між густим гіллям.
У ланцюгах між вибухів свобода
Згорьована, як наша вся земля.
Троянди усміхаються до світу,
Немовби кличуть серце до краси.
А я не відчуваю того цвіту,
Черешень грона між густим гіллям.
У ланцюгах між вибухів свобода
Згорьована, як наша вся земля.
Троянди усміхаються до світу,
Немовби кличуть серце до краси.
А я не відчуваю того цвіту,
2022.06.30
21:16
Буде в мене красуня-жона,
Я просив тої ласки у Бога,
Оминула ти мого човна,
Ти пройшла, як торпеда, повз нього.
ПРИСПІВ:
Наталі ти моя золота,
Рветься листя на вербах зелене…
Я просив тої ласки у Бога,
Оминула ти мого човна,
Ти пройшла, як торпеда, повз нього.
ПРИСПІВ:
Наталі ти моя золота,
Рветься листя на вербах зелене…
2022.06.30
20:40
В задумі сидів скіфський цар Аріант
На березі над Гіпанісом.
У гостях у нього днів кілька назад
Архонт був із Ольвії. Звісно,
Стрічав Аріант дуже добре його,
Торговий партнер бо, доречі.
Зерна продавали у місто свого,
Купляли потрібні там речі.
На березі над Гіпанісом.
У гостях у нього днів кілька назад
Архонт був із Ольвії. Звісно,
Стрічав Аріант дуже добре його,
Торговий партнер бо, доречі.
Зерна продавали у місто свого,
Купляли потрібні там речі.
2022.06.30
13:31
Гриміло у небесній високості,
Здригалася від жаху хмура вись.
Борвій, так шаленів у спраглій брості,
Що явір перелякано хрестивсь.
Струм блискавки розсік твердь небосхилу,
І забасив розгніваний Перун.
Ушкварив дощ, як із відра, щосили,
Здригалася від жаху хмура вись.
Борвій, так шаленів у спраглій брості,
Що явір перелякано хрестивсь.
Струм блискавки розсік твердь небосхилу,
І забасив розгніваний Перун.
Ушкварив дощ, як із відра, щосили,
2022.06.30
13:09
І
Колись були ми не такі
як нині... що й казати?
Хоча літа мої тяжкі,
не хочу помирати.
Поїду, може, у село,
де рідного – нікого,
зате згадаю, як було,
Колись були ми не такі
як нині... що й казати?
Хоча літа мої тяжкі,
не хочу помирати.
Поїду, може, у село,
де рідного – нікого,
зате згадаю, як було,
2022.06.30
04:58
Треба вірші складати
Про безмежно сумні
Незліченні утрати
В найжахливіші дні.
Стану більш говорити
Не про звідані сни,
А про кров’ю политі
Українські лани.
Про безмежно сумні
Незліченні утрати
В найжахливіші дні.
Стану більш говорити
Не про звідані сни,
А про кров’ю политі
Українські лани.
2022.06.30
04:43
Ти вимолив свою любов,
коли гойдав орелю часу,
страхи одвічні поборов,
а з ними… і надії разом.
Та мішанина сподівань
чогось блаженно-неземного
і завела тебе за грань,
коли гойдав орелю часу,
страхи одвічні поборов,
а з ними… і надії разом.
Та мішанина сподівань
чогось блаженно-неземного
і завела тебе за грань,
2022.06.29
23:21
Вічність – там, за дверима,
За порогом, що встелений шовком
Осені.
На заплавах ріки імен
Плавають черепахи:
На панцирах знаки:
Письмена народу забутого:
Читай.
За порогом, що встелений шовком
Осені.
На заплавах ріки імен
Плавають черепахи:
На панцирах знаки:
Письмена народу забутого:
Читай.
2022.06.29
15:25
Хто гроші заробляє, хто карбує,
у інших є до збору інтерес…
Той моніторить, що твориться всує,
та контролює хтось увесь процес!
у інших є до збору інтерес…
Той моніторить, що твориться всує,
та контролює хтось увесь процес!
2022.06.29
11:49
Ізраїле, чому тебе, кому самим Всевишнім дано Скрижалі,
Щоб якомога далі відійти од печерного минулого,
Зневажають ті, кому несеш даровану Ним мудрість?
Невже тільки за те, що сам ти сходиш з Господньої путі?
Чи, може, настанови Божі просто н
2022.06.29
10:06
Тиша у місті гнітюча,
Привидами — ліхтарі,
Плаче розтерзана Буча
На українській землі.
Збитки рахує Гостомель,
Гоїть стигмати Ірпінь.
Київ тікає із дому,
Привидами — ліхтарі,
Плаче розтерзана Буча
На українській землі.
Збитки рахує Гостомель,
Гоїть стигмати Ірпінь.
Київ тікає із дому,
2022.06.29
07:30
Твоє зруйноване дитинство
не зацікавить сюзеренів.
Війна життю научить стисло.
Лунають обстріли щоденні.
І з кожним часом ближче, ближче…
Уже під вікнами розриви.
Здається скоро смерть покличе.
Бинти, як білих коней гриви.
не зацікавить сюзеренів.
Війна життю научить стисло.
Лунають обстріли щоденні.
І з кожним часом ближче, ближче…
Уже під вікнами розриви.
Здається скоро смерть покличе.
Бинти, як білих коней гриви.
2022.06.29
05:30
В’ється стежка польова
Від села до ставу, –
Дружно родяться слова
Тьмяні та яскраві.
Сохнуть крапельки роси
На похилих стеблах, –
Жайворонків голоси
Деренчать у небі.
Від села до ставу, –
Дружно родяться слова
Тьмяні та яскраві.
Сохнуть крапельки роси
На похилих стеблах, –
Жайворонків голоси
Деренчать у небі.
2022.06.29
00:18
Знесилені. Чого вже там… ціна.
Знервовані. Зловісна партитура…
Без іграшок урощища… Війна -
Традиція. Шануймося, скульптура…
Чому ти, Боже… Ти не запобіг.
Чим зайняті твої славетні слуги?
Чому дозволив виповзти з барліг
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Знервовані. Зловісна партитура…
Без іграшок урощища… Війна -
Традиція. Шануймося, скульптура…
Чому ти, Боже… Ти не запобіг.
Чим зайняті твої славетні слуги?
Чому дозволив виповзти з барліг
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Рецензії
Краплі весняного дощу (про поетику Тетяни Левицької)
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Краплі весняного дощу (про поетику Тетяни Левицької)
Її поезія – чиста, щира і прозора, мов краплі весняного дощу, що так оживляють навколишній світ, допомагають зелу розпуститися, квітці – розкрити свої чарівні пелюстки, людині – умити лице найчистішою природною рідиною, що так цілющо падає з небес. І водночас ці краплі можуть засмутити, коли ллються із свинцевих хмар поганого настрою матінки-природи.
Йду від цивілізації
Та скреготу машин
Туди, де в легкій грації
Цитринові акації
Пірнають у полин.
Де поле – фіанітами,
Цирконієм – роса,
Де коливає вітами,
Бурштином перелитими,
Черешенька-краса.
Де світиться топазами
Небесний палантин,
А світ ярить алмазами,
Виблискує смарагдами,
Рубінами калин.
«Коштовний світ».
Цей коштовний, прекрасний світ поетеса Тетяна Левицька витворює у своїй уяві, бо витоки її беруть свій початок із чарівного українського краю – житомирського Полісся, її рідного містечка Романова, де жили її батьки, де сама виростала і вбирала змалку те найчистіше, найпрекрасніше, що акумулювалася у неповторному божественному голосі її землячки - істинно народної співачки, візитної картки українського народу Ніни Матвієнко, який коли звучить, то очищає людську душу, і з очей мимоволі течуть сльози того очищення.
Чарівний краю неозорий,
Омріяних земель кришталь!
Гойдають світлі осокори
Яскраву сонця пектораль…
Струмує ніжність швидкоплинна
З царин росою на жита.
То хлібосольна Україна
Любов'ю в серці пророста!
Або:
На поліській землі,
Гнізда в`ють журавлі.
Черешневі сади та жоржини,
Там містечко моє,
Там душа виграє
І в обійми Романова лине.
Зупинюся на мить,
Бо повітря п’янить.
Чути спів солов’їної мови.
Тиха річка Лісна,
Поколінь дивина,
Губить слід у зеленій діброві.
Одразу чути в цих рядках пісенний мелодизм, бо це і є пісня, створена авторкою у співпраці з композитором Михайлом Назарцем. І їх у цього творчого тандему – вже понад 40 (!). Одна з найпопулярніших у виконанні Олексія Дудника «Кохай мене»:
Кохай мене, як я тебе кохаю.
В обіймах невблаганно плине час.
Гніздечко наше називаю раєм,
де зорепаду мить лише для нас.
І поезії Тетяни Левицької, як і видатний голос її славетної землячки, змушують людську душу тремтіти, співпереживати, пройматися глибинними почуттями любові, добра і краси. А іноді й горя.
Поетесі небайдужа наша історія, світлі і трагічні її сторінки. Своєрідною перлиною книги "Долю пишуть небеса" став вірш про голодомор 33-го року ХХ-го століття «Картопелька», коли у хату до родини, яка розжилася для вечері нещасними 5-ма картоплинами, входить жебраюча вагітна жінка, яка тиждень не їла :
І тягнеться сама до миски,
хапає з жадністю і їсть.
Запихується, підбирає
з долівки дрібки і нема
ні бараболі, ані раю...
Ридають дівчинка й зима!
Моторошна картина, бо під загрозою смерті опиняється життя цілої родини з 4-х чоловік.
Так само і сучасна тема війни на Донбасі, звучить у віршах поетеси, з великою, я б сказав, шевченківською любов`ю до свого народу і його людей у вірші «Сирітка з Ніжина», де йдеться про жінку-сироту, яка виросла, якій бог дав сина і:
Душа - глибокий став,
прудка, мов голка.
На сході воював
її Миколка.
Ряснів і опадав
цвіт на калині...
Криваві опади.
"Ой, сину, сину!"
Мадонні молиться,
а хижа осінь
по всім околицям
смереки носить,
віночки – горя цвіт.
У чому ж винні!?
Її блакитний світ
у домовині!
Гойдала, ніжила,
латала льолі,
сирітка з Ніжина,
біднота гола...
У збірці нас чекає цілий серіал портретів і картинок із сільського життя – середовища, яке плекало виробленню оцього, якщо можна так сказати, народного світогляду Тетяни Левицької . Вона творить їх і нині, вже давно живучи у місті, уява поетеси кличе її на ті дивовижні поліські місця, де немов закопана її пуповина. Це вірші: «Вертатись додому», «Райські яблучка», «У батька очі волошкові», «Горе-хатина», «Додому», «Покрова», «Правда про матір», «Гостинна»… І серед найновіших її поезій ця тема виринає у дивовижному творі «Бабця Ганна»:
Не личить бабці Ганні
співати про любов!
У роті зуб останній
і любий в даль пішов…
У зморшках - вишиванка,
хустини ясен цвіт,
і пісня про Іванка,
стара, як Божий світ,
так вивертає душу
янголиком з небес,
що аж зацвів, мов груша,
в її повітці хрест!
І вірш примушує серце читача щеміти, здригатися від болю, немов би авторка сама усе те пережила і пропустила через своє чуле серце. І це близьке до істини, бо істинний поет може, як ніхто, здатен перейматися чужими болями, болями рідного його народу. І тут авторка продовжує іти шляхом наших велетнів духу, світочів нації – Тараса Шевченка, Василя Симоненка. Згадався у цьому зв`язку симоненковий вірш «Дід умер»:
Хай шалені гудуть на планетою весни,
Хай трава пнеться вгору крізь листя старе,
Я не вірю, що дід із могили воскресне,
Але вірю, що ні, він увесь не умре.
Його думи нехитрі додумають внуки,
І з очей ще віки променітимуть в них:
Його пристрасть і гнів, його радощі й муки,
Що вмираючи він передав для живих.
Ця пронизлива сповідальність, властива більшості справжніх українських поетів, вона яскраво проявляється і в Тетяниних рядках:
За хвилину до щастя його обійми,
Ще колиба весни в порцеляні магнолій.
Ще далеко до розбрату, чвар і пітьми,
Ще не ділиться навпіл ні небо, ні поле.
За хвилину до болю його обійми.
Світ не знатиме смутку, а горе спіткає.
На підошвах нескорених – попіл війни,
Повна копанка жовчі між пеклом і раєм.
І тоді, коли янгол затулить крильми,
Гостра куля свинцю не шукатиме жертви.
До плачу за хвилину його обійми,
За хвилину до щастя, до болю, до смерті.
Дивовижна поєднанням контрастних сцен життя та уяви – філософська лірика Тетяни Левицької. Вона нам відкриває таємничу незбагненність жіночої душі, своєрідність жіночої логіки і мислення, яка кардинально відмінна від чоловічої, якесь дивовижне поєднання фатального сприйняття життя і з ледь сяючою надією на щастя. Особливо характерним у цьому відношенні є оцей вірш:
Я сідаю у човен...
Я сідаю у човен
без весел, вітрил -
течією, хай
небо покличе.
Мармуровий туман
тужну душу покрив,
берегів скам'яніле
обличчя.
Хвилі темні, лякливі
у безвість пливуть,
розмивають
провалля піщані,
піднімають із чорних
глибин каламуть,
тьмяні спогади -
риби мовчання.
Ні сполоханих дум ,
ні чутливих ущерть
губ ментолових
не відчуваю.
Доля жалить змією -
пороги і смерть?
Чи затока і пристань -
не знаю!
«Долю пишуть небеса» - уже друга книжка Тетяни Левицької. Першу збірку під назвою «Причастися любов`ю», вона видала ще у 2007 році. Вже у тій першій ластівці поетеса заявила про себе, як непересічна особистість, народний талант. І хоч там можна знайти чимало огріхів з точки зору школи поетичної, вона рясніє свіжими, оригінальними, «непричесаними» цією школою, розсипами цікавих образів і думок.
Заридайте зі мною
До роси краплини,
До кращої в світі години.
Заридайте зі мною,
Бо ваші сльозини –
Душі цілющі перлини.
Додам для інформації. Тетяна Левицька – активна творча людина, яка прагне самовдосконалення, заявити про себе на різних поетичних форумах, фестивалях, конкурсах, інтернет-ресурсах. Знаю її твори вже близько 10-ти років на сайті «Поетичні майстерні», де вона шліфувала і продовжує шліфувати свою майстерність під пильним і доброзичливим оком багатьох талановитих колег-поетів, від яких чимало можна навчитися. Це і Юрій Лазірко, Любов Бенедишин, Світлана Луцкова, Світлана-Майя Залізняк,Іван Потьомкін, Олександр Христенко, Олександр Сушко, Олександр Дяченко та багато інших. Вона брала участь у колективних збірниках поезії «Шал вітрів», «Пензлі різнобарв», «Многоцвіття імен». Мені запам`яталася її участь у колективному збірнику «Обпалені крила», (організатор і укладач Серго Сокольник). На презентації цього видання, де було представлено 60 поетів, вона брала участь у поетичному конкурсі, (автору цих рядків випала честь бути головою журі), і увійшла до п`ятірки найкращих поетів книги.
Гранично щиро, відверто і сповідально звучать рядки поезій Тетяни Левицької про кохання, які представлені у книзі «Долю пишуть небеса» особливо плідно. Це – образні слова її ліричної героїні, чарівної полісяночки, яка свідома своєї вроди і сили чар кохання:
Жалість не любов, а штучні квіти
і мене ніколи не жалій.
Хочу, щоб не знав, як далі жити
без моїх цілунків, любий мій.
Щоб торкатися душі твоєї
срібло-словом, посмішкою вдень,
палахтіти уночі зорею,
Музою, натхненням для пісень.
і далі:
До снаги
у волосся заплітати мальви,
і гойдати неба сивину,
заглядати за горнятком кави,
в таїну очей, у глибину
голубих озер. На самім денці
вогник щастя, запальничка мрій.
Погляд більше скаже аніж серце -
рідний, ніжний, незбагненний мій.
Хіба можна не схвилюватися, збентежитися такою поезією, не зачаруватися нею?! Вона дарує наснагу і шляхетний сум, пекучі роздуми про сьогодення і примушує здригатися від болю нерозділеного кохання і навпаки – завмирати од щастя його взаємного буяння:
Нехай краса її ніколи не зів’яне,
Щаслива жінка та, яка кохана.
Цілуйте руки, що несуть натхнення,
Любові, теплоти благословення.
Хай ллються радощі вином по вінця!
Троянди й діаманти серця - жінці!
Її лірична героїня сумна і протирічна, як усі майже жінки – і в цьому їх віковічна загадковість і привабливість. Водночас пристрасна, спрагла і шукаюча щастя.
І як ліричній героїні Тетяни Левицької хочеться побажати успіху і щастя у коханні, так і самій поетесі і її літературному дітищу - другій збірці «Долю пишуть небеса» - щасливої літературної долі і окриленого успіху у нашого вибагливого читача!
Йду від цивілізації
Та скреготу машин
Туди, де в легкій грації
Цитринові акації
Пірнають у полин.
Де поле – фіанітами,
Цирконієм – роса,
Де коливає вітами,
Бурштином перелитими,
Черешенька-краса.
Де світиться топазами
Небесний палантин,
А світ ярить алмазами,
Виблискує смарагдами,
Рубінами калин.
«Коштовний світ».
Цей коштовний, прекрасний світ поетеса Тетяна Левицька витворює у своїй уяві, бо витоки її беруть свій початок із чарівного українського краю – житомирського Полісся, її рідного містечка Романова, де жили її батьки, де сама виростала і вбирала змалку те найчистіше, найпрекрасніше, що акумулювалася у неповторному божественному голосі її землячки - істинно народної співачки, візитної картки українського народу Ніни Матвієнко, який коли звучить, то очищає людську душу, і з очей мимоволі течуть сльози того очищення.
Чарівний краю неозорий,
Омріяних земель кришталь!
Гойдають світлі осокори
Яскраву сонця пектораль…
Струмує ніжність швидкоплинна
З царин росою на жита.
То хлібосольна Україна
Любов'ю в серці пророста!
Або:
На поліській землі,
Гнізда в`ють журавлі.
Черешневі сади та жоржини,
Там містечко моє,
Там душа виграє
І в обійми Романова лине.
Зупинюся на мить,
Бо повітря п’янить.
Чути спів солов’їної мови.
Тиха річка Лісна,
Поколінь дивина,
Губить слід у зеленій діброві.
Одразу чути в цих рядках пісенний мелодизм, бо це і є пісня, створена авторкою у співпраці з композитором Михайлом Назарцем. І їх у цього творчого тандему – вже понад 40 (!). Одна з найпопулярніших у виконанні Олексія Дудника «Кохай мене»:
Кохай мене, як я тебе кохаю.
В обіймах невблаганно плине час.
Гніздечко наше називаю раєм,
де зорепаду мить лише для нас.
І поезії Тетяни Левицької, як і видатний голос її славетної землячки, змушують людську душу тремтіти, співпереживати, пройматися глибинними почуттями любові, добра і краси. А іноді й горя.
Поетесі небайдужа наша історія, світлі і трагічні її сторінки. Своєрідною перлиною книги "Долю пишуть небеса" став вірш про голодомор 33-го року ХХ-го століття «Картопелька», коли у хату до родини, яка розжилася для вечері нещасними 5-ма картоплинами, входить жебраюча вагітна жінка, яка тиждень не їла :
І тягнеться сама до миски,
хапає з жадністю і їсть.
Запихується, підбирає
з долівки дрібки і нема
ні бараболі, ані раю...
Ридають дівчинка й зима!
Моторошна картина, бо під загрозою смерті опиняється життя цілої родини з 4-х чоловік.
Так само і сучасна тема війни на Донбасі, звучить у віршах поетеси, з великою, я б сказав, шевченківською любов`ю до свого народу і його людей у вірші «Сирітка з Ніжина», де йдеться про жінку-сироту, яка виросла, якій бог дав сина і:
Душа - глибокий став,
прудка, мов голка.
На сході воював
її Миколка.
Ряснів і опадав
цвіт на калині...
Криваві опади.
"Ой, сину, сину!"
Мадонні молиться,
а хижа осінь
по всім околицям
смереки носить,
віночки – горя цвіт.
У чому ж винні!?
Її блакитний світ
у домовині!
Гойдала, ніжила,
латала льолі,
сирітка з Ніжина,
біднота гола...
У збірці нас чекає цілий серіал портретів і картинок із сільського життя – середовища, яке плекало виробленню оцього, якщо можна так сказати, народного світогляду Тетяни Левицької . Вона творить їх і нині, вже давно живучи у місті, уява поетеси кличе її на ті дивовижні поліські місця, де немов закопана її пуповина. Це вірші: «Вертатись додому», «Райські яблучка», «У батька очі волошкові», «Горе-хатина», «Додому», «Покрова», «Правда про матір», «Гостинна»… І серед найновіших її поезій ця тема виринає у дивовижному творі «Бабця Ганна»:
Не личить бабці Ганні
співати про любов!
У роті зуб останній
і любий в даль пішов…
У зморшках - вишиванка,
хустини ясен цвіт,
і пісня про Іванка,
стара, як Божий світ,
так вивертає душу
янголиком з небес,
що аж зацвів, мов груша,
в її повітці хрест!
І вірш примушує серце читача щеміти, здригатися від болю, немов би авторка сама усе те пережила і пропустила через своє чуле серце. І це близьке до істини, бо істинний поет може, як ніхто, здатен перейматися чужими болями, болями рідного його народу. І тут авторка продовжує іти шляхом наших велетнів духу, світочів нації – Тараса Шевченка, Василя Симоненка. Згадався у цьому зв`язку симоненковий вірш «Дід умер»:
Хай шалені гудуть на планетою весни,
Хай трава пнеться вгору крізь листя старе,
Я не вірю, що дід із могили воскресне,
Але вірю, що ні, він увесь не умре.
Його думи нехитрі додумають внуки,
І з очей ще віки променітимуть в них:
Його пристрасть і гнів, його радощі й муки,
Що вмираючи він передав для живих.
Ця пронизлива сповідальність, властива більшості справжніх українських поетів, вона яскраво проявляється і в Тетяниних рядках:
За хвилину до щастя його обійми,
Ще колиба весни в порцеляні магнолій.
Ще далеко до розбрату, чвар і пітьми,
Ще не ділиться навпіл ні небо, ні поле.
За хвилину до болю його обійми.
Світ не знатиме смутку, а горе спіткає.
На підошвах нескорених – попіл війни,
Повна копанка жовчі між пеклом і раєм.
І тоді, коли янгол затулить крильми,
Гостра куля свинцю не шукатиме жертви.
До плачу за хвилину його обійми,
За хвилину до щастя, до болю, до смерті.
Дивовижна поєднанням контрастних сцен життя та уяви – філософська лірика Тетяни Левицької. Вона нам відкриває таємничу незбагненність жіночої душі, своєрідність жіночої логіки і мислення, яка кардинально відмінна від чоловічої, якесь дивовижне поєднання фатального сприйняття життя і з ледь сяючою надією на щастя. Особливо характерним у цьому відношенні є оцей вірш:
Я сідаю у човен...
Я сідаю у човен
без весел, вітрил -
течією, хай
небо покличе.
Мармуровий туман
тужну душу покрив,
берегів скам'яніле
обличчя.
Хвилі темні, лякливі
у безвість пливуть,
розмивають
провалля піщані,
піднімають із чорних
глибин каламуть,
тьмяні спогади -
риби мовчання.
Ні сполоханих дум ,
ні чутливих ущерть
губ ментолових
не відчуваю.
Доля жалить змією -
пороги і смерть?
Чи затока і пристань -
не знаю!
«Долю пишуть небеса» - уже друга книжка Тетяни Левицької. Першу збірку під назвою «Причастися любов`ю», вона видала ще у 2007 році. Вже у тій першій ластівці поетеса заявила про себе, як непересічна особистість, народний талант. І хоч там можна знайти чимало огріхів з точки зору школи поетичної, вона рясніє свіжими, оригінальними, «непричесаними» цією школою, розсипами цікавих образів і думок.
Заридайте зі мною
До роси краплини,
До кращої в світі години.
Заридайте зі мною,
Бо ваші сльозини –
Душі цілющі перлини.
Додам для інформації. Тетяна Левицька – активна творча людина, яка прагне самовдосконалення, заявити про себе на різних поетичних форумах, фестивалях, конкурсах, інтернет-ресурсах. Знаю її твори вже близько 10-ти років на сайті «Поетичні майстерні», де вона шліфувала і продовжує шліфувати свою майстерність під пильним і доброзичливим оком багатьох талановитих колег-поетів, від яких чимало можна навчитися. Це і Юрій Лазірко, Любов Бенедишин, Світлана Луцкова, Світлана-Майя Залізняк,Іван Потьомкін, Олександр Христенко, Олександр Сушко, Олександр Дяченко та багато інших. Вона брала участь у колективних збірниках поезії «Шал вітрів», «Пензлі різнобарв», «Многоцвіття імен». Мені запам`яталася її участь у колективному збірнику «Обпалені крила», (організатор і укладач Серго Сокольник). На презентації цього видання, де було представлено 60 поетів, вона брала участь у поетичному конкурсі, (автору цих рядків випала честь бути головою журі), і увійшла до п`ятірки найкращих поетів книги.
Гранично щиро, відверто і сповідально звучать рядки поезій Тетяни Левицької про кохання, які представлені у книзі «Долю пишуть небеса» особливо плідно. Це – образні слова її ліричної героїні, чарівної полісяночки, яка свідома своєї вроди і сили чар кохання:
Жалість не любов, а штучні квіти
і мене ніколи не жалій.
Хочу, щоб не знав, як далі жити
без моїх цілунків, любий мій.
Щоб торкатися душі твоєї
срібло-словом, посмішкою вдень,
палахтіти уночі зорею,
Музою, натхненням для пісень.
і далі:
До снаги
у волосся заплітати мальви,
і гойдати неба сивину,
заглядати за горнятком кави,
в таїну очей, у глибину
голубих озер. На самім денці
вогник щастя, запальничка мрій.
Погляд більше скаже аніж серце -
рідний, ніжний, незбагненний мій.
Хіба можна не схвилюватися, збентежитися такою поезією, не зачаруватися нею?! Вона дарує наснагу і шляхетний сум, пекучі роздуми про сьогодення і примушує здригатися від болю нерозділеного кохання і навпаки – завмирати од щастя його взаємного буяння:
Нехай краса її ніколи не зів’яне,
Щаслива жінка та, яка кохана.
Цілуйте руки, що несуть натхнення,
Любові, теплоти благословення.
Хай ллються радощі вином по вінця!
Троянди й діаманти серця - жінці!
Її лірична героїня сумна і протирічна, як усі майже жінки – і в цьому їх віковічна загадковість і привабливість. Водночас пристрасна, спрагла і шукаюча щастя.
І як ліричній героїні Тетяни Левицької хочеться побажати успіху і щастя у коханні, так і самій поетесі і її літературному дітищу - другій збірці «Долю пишуть небеса» - щасливої літературної долі і окриленого успіху у нашого вибагливого читача!
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію