3. У країні любові

Я не знаю, чи існують національні моделі кохання. Тобто, чи існує французька, німецька, китайська, грузинська модель. Таких досліджень ніхто не проводив. Принаймні, мені вони не відомі. Це вам не писати про кінець історії або про те, як ми стали постлюдством. За такий тонкий предмет, очевидно, ніхто не насмілювався взятися. І я не насмілюся.
Але оскільки в Україні тривало кількавікове зросійщення народу, то я наважуся вказати на дистанцію між російською й українською моделями кохання на підставі спостережень над любовною лірикою. Ця дистанція залишилася, незважаючи на всі старанні зусилля перетворити українців на росіян.
Російська модель збудована на недовірі до самої можливості кохання. «Ведь придумал какой-то бездельник, / Что бывает любовь на земле», — заявила провідна російська поетеса ХХ століття Анна Ахматова. В іншого російського поета ХХ століття, визнаного майстра любовної лірики, Сергія Єсеніна кохання подається як гра, тобто так само щось несправжнє, вигадане: «Что отлюбили мы давно, / Ты не меня, а я другую. / И нам обоим все равно / Играть в любовь недорогую». А почати, можливо, потрібно було з поета початку ХІХ століття, героя вітчизняної війни 1812 року, Дениса Давидова, який у вірші «Неверной», кинув такі слова: «И чтоб впоследствии не быть / Перед наследником в ответе, / Все ваши клатвы: век любить — / Я передал по эстафете». Головний настрій російської інтимної лірики: кохання немає, є гра в кохання, зрада — це норма, кохатися з одною, а в свідомості тримати іншу — це звичайний стан для ліричного героя.
Українська модель відзначається вірою в кохання, у його величезні можливості зробити людину щасливою. Тут має місце обожнювання жінки, готовність зробити для неї все, аби досягти її прихильності, зробити щасливою. У вірші «Виклик» Михайло Старицький писав: «Ти не лякайся, що ніженьки босії / Вмочиш в холодну росу; / Я ж тебе, вірная, аж до хатиноньки / Сам на руках однесу». Тут прикметне й носіння дівчини на руках «аж до хатиноньки», і звертання до неї «вірная», очевидно як відзначення риси, яка найвище цінувалася в коханій. А те, що саме такі твори ставали народними піснями, свідчить про те, що саме вони відповідали національній свідомості, їх не потрібно було туди силоміць запроваджувати, вони увіходили туди як питоме втілення ментальних особливостей українського народу.
У вірші «Марії» (це імʼя реальної коханої, дружини) Володимир Сосюра писав: «Якби помножити любов усіх людей, / Ту, що була, що є й що потім буде, / То буде ніч. Моя ж любов — як день, / Не знають ще чуття такого люди». Оце відчуття величезної сили любові, її унікальності, оригінальності, відчуття того, що людство переживає вперше зі мною це моє почуття — головний настрій любовної лірики цього поета.
А Роберт Третьяков, який серед шістдесятників найбільш потужно увійшов у літературу з темою кохання! Він написав в одному з віршів: «Через жінку зруйнували Трою… / Та про це повідавши, Гомер / Зупинивсь перед її красою / І в сліпім захопленні завмер». Це був «датський» вірш, написаний під час газетярської праці поета. Але він виводив тему кохання на світові обшири, включав її в контекст світової історії й міфології. Українська модель кохання — це священна віра в могутність цього почуття, у його ексклюзивність для кожної особистості, розуміння кохання як безцінного скарбу, цінування в жінці найбільше вірності, а отже її духовної краси понад чисто фізичну привабливість.
Ярослав Чорногуз — син свого народу. У його короні сонетів зреалізовано українську ментальну модель кохання. Тут розгорнуто ліричну повість, хоча б у тому сенсі, що про свої почуттєві пригоди автор повістує. Він розповідає про свої почуття доволі докладно, але без приземлених побутових деталей. Він лишається в межах романтичної (неоромантичної) концепції дійсності.
Його повість або ж сказання складається з трьох частин, які називаються відповідно «Омана кохання», «Прозріння» і «Любов справдешня». За концепцією автора, це ніби три кола шукань, якими проходить ліричний герой поеми-корони. Важко відмахнутися від літературних порівнянь, які самі лізуть у голову (наприклад, побудова з трьох частин «Божественної комедії» Данте), але варто передусім врахувати, що й сам сонет як жанрове утворення передбачає розвиток теми на трьох її рівнях: теза — антитеза — синтез. Узявшись за макрожанр (корону сонетів, вінок вінків сонетів) автор мимовільно дотримався головної жанрової вимоги сонета — висвітлення руху життя до його гармонійного вивершення.
Присвятивши вінок вінків вічній темі кохання, автор не міг не відгукнутися на суспільно-політичну ситуацію в Україні. Певний ефект ніяковості, незручності співати про кохання під час війни внесли в поему нотки виправдування. Він міг би, до речі, про це змовчати, залишитися в позачассі, але обовʼязок поета продиктував йому правдиві рядки про наш день: «Світи мені, любове осяйна, / У мирний час чи дні гіркі сваволі, / Бо Україну рідну рве війна, / Стоять од вибухів будинки голі». І трохи пізніше, всередині першої частини, він повернувся до цього важливого для себе мотиву: «Й коли ідуть тривожні дні війни, / Любов тоді немовби не до речі — / Живлом незмінним спогадів сяйних / Пекельним силам ніби заперечиш». Поет знаходить виправдання в тому, що кохання — це завжди життя, яке протистоїть смерті; це почуття, яке веде людину до самоствердження, усвідомлення цінності життя, а відтак — і до перемоги. Тому Ярослав Чорногуз «дозволяє собі» в час війни бути поетом кохання. При цій нагоді варто відзначити, що він зовсім не зловживає введенням у свій сюжет таких екстралюбовних колізій; він показав нам, що розуміє всю складність нашої боротьби, але вважає, що війни коли-небудь закінчуються, вони минущі, тимчасові, а після них настає мир, і от він є сталою, стабільною умовою існування людини. Для цього часу він і пише свій твір.
Героєм першої частини є кохання, яке постає в романтичному ореолі. Автор розуміє його як потужну силу, яка розплющує людині очі на красу природи й людини, а поетові торує шлях до творчості. Кохання — це казка, у яку переселяються закохані, як-от, у цьому місці: «Мов золотої осені порою / Нам на роялі грав казково Гріг — / Манив у сни печерою гірською, / В тумані розчинитись допоміг». Разом з тим поет розуміє, що захиститися від впливу кохання людина неспроможна, кохання обмежує її, частково позбавляє свободи. Часом героя роз’єднують з коханою якісь дрібні сварки, що приносить невимовний біль і уявлення про кохання як недугу, позбавитися від якої неможливо: «Вже щире й те здається сміховинним, / Усе, у що так вірилось — дарма — / Осквернені руйнуються святині, / Кохання — це нещастя і чума» (виокремлення скрізь мої. — І. М.).
І все ж це ідеальне кохання, очищене від дрібниць, побутової конкретики. Наведімо таке спостереження: в описаної пари закоханих немає дітей, тобто, про них — жодної згадки в поемі. У цьому місці варто нагадати повість Леопольда фон Захер-Мазоха «Дон Жуан із Коломиї» (1872), де у сповіді головного героя висловлена думка про те, що саме діти спричинюють розлад у сім’ї й руйнують кохання.
Кохана для поета — джерело радості й щастя, вона для нього Богиня, Берегиня його світу, від стосунків з нею він черпає натхнення для творчості, для неї він складає корону сонетів: «Корону все ж сонетів одягни-но, / Хоча б тоді помріяти дозволь, / Весну життя даруй душі, Богине!» — «Невже не бачиш, всесвіт весь — це ти?!» — вигукує він. Йому прикро, коли вони сваряться: «А нині ми — неначе вороги, / Стріляємо словами, мов ковбої, / Що в фільмах сиплять кулі навкруги».
Коли дослідники творчості Ф. Петрарки захотіли зібрати з його віршів відомості про Лауру, то виявилося, що поет, поза вигуками захоплення, не сказав про неї майже нічого конкретного. Приблизно те ж саме маємо й у баченні коханої Ярославом Чорногузом. От кохана сходить з літака, от він з нею на яхті у відкритому океані, от фотографує її між двох беріз, от вони йдуть луками, і кохана розповідає йому про різноманітні трави та їх цілющі властивості. Але чогось найважливішого: чому закохані сваряться, чому стають тимчасовими ворогами, чому поет вважає кохання оманою — про такі речі ми нічого не довідаємося.
Поет багато разів підкреслює, що сам виступає ліричним героєм своєї поеми. Для нього творчість невіддільна від кохання; кохання дає натхнення, а воно мислиться як умова творчості: «Ні, хай душа у мрії порина. / Бо щастя це для творчості найвище, / Натхнення нескінченна дивина». Кохання для нього розгортається то на тлі чарівної природи і саме стає її частиною, то на тлі музики, яка сприймається як середовище гармонії: «До тебе все життя мені іти. / Мелодією ніжності полину, / Відновлюючи спалені мости, / Тонкого болю ронячи перлини». Зрештою, поза романтичною концепцією людини ми так само мало що довідуємося про поета. Але, як бачимо, такий підхід має глибинну традицію в любовній ліриці.
У другій частині «Прозріння» картина світу дещо змінюється. Для поета настає розлука з коханою: «Забувши про кохану батьківщину, / За гори полетіла ти й моря, / Залишивши заплакану родину, / Солодкий дим зі свого димаря». Поет не може зрозуміти й пробачити, що погоня за довгим карбованцем витіснила із свідомості коханої родинні цінності. Розлука приводить до охолодження, яке набуває виразності ще й через протиставлення: було — стало: «А як раніш те полум`я палало! / Аж небеса коханням налились, / Запломеніли від мойого шалу… / Але тепер вони холодні скрізь». І кохана вже спихається з пʼєдесталу: «У душу заповзла змією / Мегера, схожа на Богиню… Так». І навколо утворилася порожнеча: «Ну а тепер навколо — гіркота / І до моїх поезії есеїв / Полин сумні все пахощі впліта…» Залишаються спогади про згасле кохання. Вони й стають іскрою, з якої розпалюється вогнище в остатньому розділі — «Любов справдешня».
Закохані зуміли піднятися над буденщиною, дрібним себелюбством, виявити душевну щедрість, терпимість. Уперше в поетичному тексті з’являється концепт сім’ї як найвищої цінності, результату кохання: «Усе ж таки ми разом спромоглись / Піднятися, хоч, може вже усоте. / Цей стукіт рівномірний у коліс — / Життя сім`ї йде рівно, як по нотах». Поет зітхає: «Кохання, ох, набило всім оскому». Натомість підноситься найвища цінність любові: «Явися у красі своїй усій — / Дитині, старцю, жінці ачи мужу, / Це почуття зернинами засій — / Любов пречисту, вірну, небайдужу».
Кохана повертається після розлуки зовсім іншою, налаштованою на збереження родинного затишку, культивування сімейних цінностей: «Як обшир почуття твойого зріс — / Бо стримані слова усі, учинки, / Завжди готова йти на компроміс / Та й принципова — незбагненна жінка!» Вона майстерно розв’язує життєві проблеми, усуває перешкоди, уміло й успішно веде родину до щастя й гармонії: «Знак Терезів — тримаєш ти уміло / Життєву рівновагу залюбки. / Такі — стабільність, мудрість повносила — / Гармонії прекрасної зразки».
До розділів і навіть багатьох творів поет надав епіграфи із світової лірики, засвідчивши свою широку ерудицію. Хочеться звернути увагу, що очікувано вони б мали репрезентувати жанр сонета, але ні, вони репрезентують жанр ліричного любовного вірша або й просто тему кохання чи любові в літературі. Так дійшла черга й до знаменитого афоризму Олеся Гончара: «Найвища краса — то краса вірності». Мотив вірності стає провідним в подальшій інтерпретації князівства любові; поет відзначив: «Та й Гончарева вірності краса / Замріяне князівство це укрила, / Усе яснішає, не погаса».
Нарешті, в поетичній картині світу (а це, нагадаю, не епічна, а лірична, почуттєва картина) з’являється очікуваний, але досі відсутній концепт щастя як мети любові: «І щастя зазвучав нам вокаліз», «Бо розгориться щастям незабаром». Поет поступово доходить до осягнення того, що щастя — навколо нього, треба тільки не перешкоджати йому в його бутті, у його здійсненні: «Ні, то не мрія, де зникає зло, / Бо світ оцей сотворений для щастя! / Цінуймо те, що небо нам дало, / Таке, їй-Бо, трапляється нечасто!»
Варто нагадати із Г. Сковороди: «Щастіє нигде, потому что оно везде!» Оцю просту істину щодо самого себе опанував поет. І це стало найбільшим відкриттям корони сонетів: цінуйте світ навколо себе, а найбільше в ньому — жінку, яку ви кохаєте і яка розуміє й кохає вас; це і є справжнє щастя.
Читача чекає видатний твір нашої сучасності, якому сама його жанрова природа забезпечила місце в історії літератури. Це перший в історії української поезії твір, виконаний у жанрі канонічної корони сонетів. Разом з тим це цікава, наповнена внутрішніми пригодами, поема про кохання. Відображаючи індивідуальний досвід поета, вона репрезентує загальнолюдську інтерпретацію цього почуття, а відтак надає можливість кожному читачеві впізнати себе в закоханому ліричному героєві.