Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Спритна ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку ситим котом зарудіє
Спритна ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку ситим котом зарудіє
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Рецензії
ВРОДА ЇЇ ПОЕЗІЙ
Народжена бути променем,
Нескореним і незломленим,
Маленька і непомічена,
В далеких світах засвічена,
В далекі світи спрямована,
Недолею невгамована,
Сном-вісником застережена,
У Божій руці збережена,
Блукає в житті півпотемки,
Навпомацки, сканер – дотики...
Мені здається, що саме цей із нових віршів Аделі Станіславської (псевдонім Олександри Федорів) – є своєрідним символом творчості і творчої спрямованості молодої і талановитої поетеси – світити променем у сповненому такого розмаїття і різноманіття небі питомо української поезії – доброї, щирої, правдивої, задушевної, теплої, ласкавої, сповідальної, сповненої болю і осяяної щастям, молитовної, замріяної, естетичної, створеної з вишуканим смаком, красивої, чарівної...
Мені стоїть перед очима незабутньо гарно оформлена обкладинка її першої книжечки поезії «Во ім`я любові» - ці слова написані на прибережному піску моря чи навіть океану поблизу пінних хвиль, які, здається, ось-ось зітруть цей напис – свідчення плинності і минущості земного буття… І водночас - сяючий захід сонця, який освічує і робить прекрасними - і небо, і море, і берег… і напис на ньому і портрет авторки, яка, як дивовижної вроди русалка морська, виринає з хвиль і дивиться на читача поглядом Джоконди, (тільки значно вродливішої!) ніжним і таємничим – свідчення висоти духу, його краси, неперебутності і невмирущості.
Врода її поезій, дозволю собі вжити такий троп, тому що вони саме такі, як вона – вродливі, відсвічує якоюсь, не побоюсь цього контрасту – стриманою яскравістю, яка поступово наростає, як промінь, який чим далі – тим стає більшим, сильніше сяючим і об`ємнішим.
Якщо у першій збірочці зустрічаємо більше вихлюпи емоцій, настрій, з якими як внутрішньо, так і зовні її лірична героїня зустрічає прозу і негатив життя:
Я ненавиджу світ,
У якому багато брехні,
Я ненавиджу світ,
Але мушу у ньому жити…
То у другій, бачимо її ж – ліричну героїню – збагачену досвідом страждання, не розчавлену ним, а навпаки, загартовану, яка змогла вивищитись над брудом життя і повести за собою читача, вже узагальнено осмислюючи життя:
Не вбиваймо в собі людського,
в нас вже й так його мало-мало...
відцурались живого Бога -
під мамоною повклякали...
У нахабства не має міри,
а терпіння - "дурних" чеснота,
від колись чистоти офіри
радо пнемося у болото.
Забуваємо хто ми, нащо,
від життя беремо "багато",
а як ні, то воно "пропаще" -
жити слід - що не день, то свято!
Тільки воском стікає мірно
день за днем, крок за крок в нікуди
і просте, і життя позірне...
Не губімо людського, люди...
Ці цитати двох найновіших віршів нової збірки – свідчать уже про філософічність мислення авторки, більшу її духовну зрілість. Вона, як ті МНС-рятувальники, стоячи над краєм духовної прірви – простягає тендітну, але сильну шляхетну жіночу руку допомоги і променем свого духу вказує шлях угору – до світла, до краси.
Мав приємність особисто спілкуватися з Аделею в її рідному Івано-Франківську – Станіславі. Певно, від цієї давнішої шляхетної князівської назви міста і йде псевдонім авторки – вродливої, як внутрішньо, так і зовнішньо – романтичної і прекрасної, як і те істинно українське місто, в якому живе. Вона – вірна і любляча дружина (певна дивовижа для сучасних красунь!), дбайлива мати і просто гармонійна особистість – як же потребує цієї гармонії навколишній світ!
Отже, думається, що нова книга Аделі Станіславської є необхідною нашому - значною мірою знедуховленому суспільству – несе йому цілющу воду внутрішньої краси, романтизм почуттів, шляхетність думки, гармонізує його почуття, надихає творити високі звершення в ім`я добра і любові!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ВРОДА ЇЇ ПОЕЗІЙ
(передмова до нової збірки А.Станіславської «Мереживо душі»)
Народжена бути променем,Нескореним і незломленим,
Маленька і непомічена,
В далеких світах засвічена,
В далекі світи спрямована,
Недолею невгамована,
Сном-вісником застережена,
У Божій руці збережена,
Блукає в житті півпотемки,
Навпомацки, сканер – дотики...
Мені здається, що саме цей із нових віршів Аделі Станіславської (псевдонім Олександри Федорів) – є своєрідним символом творчості і творчої спрямованості молодої і талановитої поетеси – світити променем у сповненому такого розмаїття і різноманіття небі питомо української поезії – доброї, щирої, правдивої, задушевної, теплої, ласкавої, сповідальної, сповненої болю і осяяної щастям, молитовної, замріяної, естетичної, створеної з вишуканим смаком, красивої, чарівної...
Мені стоїть перед очима незабутньо гарно оформлена обкладинка її першої книжечки поезії «Во ім`я любові» - ці слова написані на прибережному піску моря чи навіть океану поблизу пінних хвиль, які, здається, ось-ось зітруть цей напис – свідчення плинності і минущості земного буття… І водночас - сяючий захід сонця, який освічує і робить прекрасними - і небо, і море, і берег… і напис на ньому і портрет авторки, яка, як дивовижної вроди русалка морська, виринає з хвиль і дивиться на читача поглядом Джоконди, (тільки значно вродливішої!) ніжним і таємничим – свідчення висоти духу, його краси, неперебутності і невмирущості.
Врода її поезій, дозволю собі вжити такий троп, тому що вони саме такі, як вона – вродливі, відсвічує якоюсь, не побоюсь цього контрасту – стриманою яскравістю, яка поступово наростає, як промінь, який чим далі – тим стає більшим, сильніше сяючим і об`ємнішим.
Якщо у першій збірочці зустрічаємо більше вихлюпи емоцій, настрій, з якими як внутрішньо, так і зовні її лірична героїня зустрічає прозу і негатив життя:
Я ненавиджу світ,
У якому багато брехні,
Я ненавиджу світ,
Але мушу у ньому жити…
То у другій, бачимо її ж – ліричну героїню – збагачену досвідом страждання, не розчавлену ним, а навпаки, загартовану, яка змогла вивищитись над брудом життя і повести за собою читача, вже узагальнено осмислюючи життя:
Не вбиваймо в собі людського,
в нас вже й так його мало-мало...
відцурались живого Бога -
під мамоною повклякали...
У нахабства не має міри,
а терпіння - "дурних" чеснота,
від колись чистоти офіри
радо пнемося у болото.
Забуваємо хто ми, нащо,
від життя беремо "багато",
а як ні, то воно "пропаще" -
жити слід - що не день, то свято!
Тільки воском стікає мірно
день за днем, крок за крок в нікуди
і просте, і життя позірне...
Не губімо людського, люди...
Ці цитати двох найновіших віршів нової збірки – свідчать уже про філософічність мислення авторки, більшу її духовну зрілість. Вона, як ті МНС-рятувальники, стоячи над краєм духовної прірви – простягає тендітну, але сильну шляхетну жіночу руку допомоги і променем свого духу вказує шлях угору – до світла, до краси.
Мав приємність особисто спілкуватися з Аделею в її рідному Івано-Франківську – Станіславі. Певно, від цієї давнішої шляхетної князівської назви міста і йде псевдонім авторки – вродливої, як внутрішньо, так і зовнішньо – романтичної і прекрасної, як і те істинно українське місто, в якому живе. Вона – вірна і любляча дружина (певна дивовижа для сучасних красунь!), дбайлива мати і просто гармонійна особистість – як же потребує цієї гармонії навколишній світ!
Отже, думається, що нова книга Аделі Станіславської є необхідною нашому - значною мірою знедуховленому суспільству – несе йому цілющу воду внутрішньої краси, романтизм почуттів, шляхетність думки, гармонізує його почуття, надихає творити високі звершення в ім`я добра і любові!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
