Хороші хлопці не розповідають матерям, де ночують і що їдять на вечерю. Матері хороших хлопців знають координати перебування сина з похибкою в десятки, сотні, а іноді й тисячі кілометрів. Хороші хлопці не телефонують до мами справно, а тільки тоді, коли випадає нагода. Нагода полягає у ретельно підібраному фоновому краєвиді та відсіяних звуках. Коли необхідного краєвиду не вдається відшукати, хороші хлопці не вмикають відеозв'язку, звинувачуючи усіх і все у таких дрібницях, на які жалітися гріх, мовляв у нас тут погода сонячна, все б нічого, але перебиває хвилі... Хороші хлопці завжди обманюють маму, навіть про те, що вони не в доброму гуморі.
Хороші хлопці обманюють і подорослішавши, обманюють в шлюбі, обманюють матерів власних дітей. Вони ніколи не кладуть усієї зарплатні до бюджету сім'ї, бо левову частку витрачають на свої дорослі хлопчачі іграшки. Коли дружина запитує, на що цього разу підуть кошти, за які вона мріяла купити для донечки велике ліжечко, хороший батько відповідає, що ліжечко - це тільки ліжечко, не варто про це й говорити.
Інша справа з іграшками для великих хлопчачих машинок, - коли якась із них що невенька виявляється несправною, хороші хлопці не добирають слів в розмові із продавцем, не дають розмові завершитися, аж доки у відчаї цей продавець не викине свого телефона до смітника. Самі ж хороші хлопці у відчай не падають. Разом разом з іншими хорошими хлопцями вони майструють іграшку самостійно, дружньо і спільно, як майстрували повітряних зміїв в дитинстві з братами. Тепер вони побратими.
Проте Хороші хлопці не поспішають знайомити рідних зі своїми новими товаришами. Сестри й дружини хороших хлопців допитливі. Вивідавши усю життєву історію кожного їхнього товариша, вони щодня передаватимуть їм вітання і запитуватимуть про здоров'я. Тому, коли одного разу біля хорошого хлопця сидітиме новий товарш, він попросить його мовчати, доки сам невміло вигадуватиме, що ж розказати про справи старого товариша, якого більше ніколи не буде.
Хороші хлопці не бувають чесними і до шлюбу. Вони покидають своїх дівчат, не повідомивши їх про це особисто і не готуючи до розриву. За хороших хлопців змушені виправдовуватися інші. Трапляється, - хороші хлопці покидають дівчат ще лиш у зародку їхніх стосунків. Не дозволяючи їм пізнати себе, вони й не дозволяють розчаруватися тій, що вже зачарована. Така дівчина ще на минулій суботі могла літати в хмарах і мріях про перший поцілунок, аж раптом просто посеред вулиці падає на коліна, випадково дізнавшися з колони автомобілів, що хороший хлопець її покинув.
Та буває, що хороші хлопці нікого не покидають, бо нікого не підпускають до себе близько. А тих, що вже були наблизилися, хороші хлопці, самі залишаючися на місці, змушують задкувати.
Хороші хлопці не дивляться в очі, не вимовляють ні звуку, уникають зустрічей.
Хороші хлопці заглядають у очі, кричать до втоми, шукають уваги.
Колись давно, коли жити було важко, бо і так можливо, люди жартували: хороші хлопці перевелися! І відповіді на це були довгими та суперечливими.
Тепер, коли жартувати важко, бо не для всіх можливо жити, люди констатують: хороші хлопці закінчуються! І відповіді на це не знаходиться.
Та відомо одне – хороші хлопці такі як любов, що ніколи не перестає. Хороші хлопці ніколи не перестануть бути хорошими хлопцями і ми любимо їх за те, ким вони є.

19.08.2023

І. Мікелянджело мусить обирати

Мікелянджело прямує звичним маршрутом у сизому ранковому тумані з ріки-супровідниці, що шумить так голосно, аж він заледве стримується, аби не спуститися до неї крізь зарослі чагарників і довго-предовго дивитися, як на слизьких брудно-зелених брилах піниться щораз нова і нова хвиля, так ритмічно, аж йому паморочиться від повторів, та у своїй небесно-блакитній курточці, що шурхотить при найменшому порухові тіла так гучно, аж він починає шкодувати, що дозволив бабусі промити йому зранку вуха. Сірка, то й що?! – кричить незмінно Ейпріл О'Ніл кожному дурню, який зроду не чув про чемність і хвороби вух. Ейпріл є його старшою сестрою по пеленках, – так каже його мама, яка допевне знає історію їхнього пеленкового життя. Але уточнення "старша" дратує Мікелянджело так сильно, аж він викручується довкола своєї осі, що дорослі називають проявом норову, і вибігає чи то за двері, чи за ворота, або ж і за межі всього дозволеного, де можна дати волю злості, шмагаючи палицею кропиву чи, вдихаючи якнайглибше, зривати її голіруч.
Мікелянджело навмисне вийшов з дому сьогодні раніше ніж зазвичай. Це вперше він вдається до такої хитрості, та як по правді, розмірковував над подібним вже кілька днів. Уся справа у тому, що світ безповоротно змінюєть. Його брат по народженню значно давніше попереджав його, що подібні зміни неминучі. Хоча як сказати попереджав, – старший брат сам був утіленням усіх цих жахаючих змін. Подібного Мікель не схвалював, та де це бачено, щоб нижчий вижчого повчав. Ростом він вдався в маму, та хай йому грець, усі чужі дядечки і тіточки, яким випадає нагода міряти його поглядом при вуличній балаканині з його родичами, кажуть, що він напевне з отих хлопчаків, що в підлітковому віці швидко розтягуються в ногах та хребті. Такий варіант обговорення свого розвитку Мікелянджело сприймає з незрадливою швидкозаймистою усмішкою, яку, як не старайся, стримати не вдається. Мікель сам по собі є особою веселою, жвавою і в свої вісім років уже добряче утвердився на такій репутації. Власне тому при поділі ролей на довготривалу гру і мови не могло бути, щоб оранжеву пов'язку мутанта-веселуна забрав собі хтось інший з компанії.
Підтримувати себе на дусі Мікі старається навіть зараз, тому і йде підстрибцем, таким високим і поривистим, що здається, ще трохи і побіжить, якщо не полетить. А все тому, що знає, – цю справу треба довести до кінця – Ейпріл не повинна його наздогнати!

12.11.2022

Бачу прощення таїнством двох, подібним до інших таїнств величністю, та не подібним до них відсутністю посередника. Бачу прощення творінням двох, подібним до інших творінь етапністю, та не подібним до них опором. Бачу прощення святістю двох й винагородою, яка покриває лиш тих, що готові стояти на одному рівні: не величатися, не дозволяти понижуватися іншому, не втікати з-під її покрову завчасно. Бачу прощення, та не можу висудити. Слів йому чи мовчання за свідків привести?
Панікую. Пробачила! – без прийняття вигукую. Й зостається не сповненим таїнство, миро слова мого виливається в землю, бо не підставляли чола. Зневірююся: пробач! Та не приступають до таїнства, без примірки назвавши завеликою обручку вірності.
Покладай нам на голови руки Свої, Господи! Ставай посередником поміж нами, коли люди удвох неспроможними є сповнити власного таїнства.

04.05.2023

Незабаром народиш первістка. Обіцяють, що на мої іменини. Підбираєш йому ім'я, розглядаєш такі, як новорічні дарунки для незнайомців, – цікаві, непроговорені. А між тим –повторюєш, аби не сумнівалася, – в подарунок тобі народжу! Аж ось, доки я ще готуюся до любові неназваної, серед усіх обираєш, буде Марком! Та чи мудро це, – готуватися до любові? Запевняю тебе: красиве, мов янгол, що на верхівці ялинки! А в душі усміхаюся: це либонь мої музи натхнули її, хитрунки, на честь нашу спільну. Це ж бо перша моя подоба, яку самотужки натхненно творила, підбираючи літери на язиці: мр... і аррр... і рк! І витворила. І ожила в них. І віджила в них врешті.
Заглядаю у очі свого Дужокрилого, що сідає під стелею й пір’я розчісує, – скажи, чом же ти їй не нашептав? А коли не отримую відповіді, проваджу своє: як на руки візьму сина цього улюбленого, то гладитиму його по голівці під тихі наспівування "мрр-ррк", та на честь твою потайки кликатиму: у-лю!

30.12.2022

Журавлями пролітають духи моїх дідів над зелено-жовтявим полем чужого краю, посеред якого стою, відкинувши голову як повний сонях, й тріпочу на вітрі випаленим полотном, що так подібне до зів’ялого листя й пелюстя. В очах мені розкриваються стиглі зернята, в очах мені, разом з чорними цятками страхів, цідяться теплі олії та розходяться колами по землі. Вигріта квіта між шепотом трав і сюрчанням комах сонно колишеться в ніжному почутті.
Діди летіли здалеку ще напровесні, аби поглядіти, як їхнє продовження з плоті та крові молиться їхнім богам, і щоб засвідчити думки продовження. Але не застали ні сліду, ні каяття, ні клятви, ані людини. Їхня змля полишена. Довго вишукували вони, стерши в польоті весь жаль і докір, а знайшли мене аж під осінь, впокореним і вкоріненим соняхом теплого дня на чужому порожньому полі. Я стою на ньому і вже не пригадую іншого. Поле родить в мені надії.
Духи моїх дідів нарешті втішені, побачивши нехай і відступницю, але вдячливу, нехай не досконалу, але рідну. Тож кружляють наді мною без спину, пташиними голосами будячи мрійні простори. Небо здається від того лагідним, наче долоні матері. Пірнаю у нього обличчям, пропускаю крізь себе всі прикрощі роду, а виринувши, плачу в траву, живлячи її найперше пам'яттю, а тоді вже вологою.
Я сюди прилітатиму також.

08.09.2021

Все починається з однієї відірваної пелюстки маку – човника надії, що гойдається на хвилях нового дня і вмочує моє ім'я, написане червоними фарбами на червоних його бортах в теплий солоний світанок, наче облетілий цвіт диких маків вмочується у водах дивно розлитого, далекого Іссик-Куля.
І тоді я чую плач втонулих дівчат, чую загадку без відгадки: куди поділося місто їхнього дитинства під зоряним небом?
Стає чутно також стихію, вона наближає кінець цвітмаку, коли з'являєтья то тут, то там, короткими спалахами історії. Чутно свист погірного вітру, вий, подібний до ритуальних вигуків шаманів і звуку биття води об дерев'яні причали. Це передчасся змін у сповільненні.
А опісля – підіймається ранкова зоря, єдина у своєму значенні та красі. Вона розкриває очі тим, хто відмовлявся бачити, розширює кругозір, возносить їх вище й вище, вище й вище над червоними полями, захоплює їхній дух, наче хвиля раптового щастя накочується на груди маленького хлопчика, що йде між високих трав пагорбом, аби зірвати букети маків для своїх сестер. Це завершення, що переходить у безкінечність.
А спільною ниткою розрізнених сюжетів життя постає тихе тріпотіння першої опалої пелюстки маку, яка б'ється червоними іменними бортами об плюскітливі води вічності, в пошуку потонулих сестер – квітів Іссик-Куля.

04.06.2021

Серед рядів собі подібних голосно тішся. Король роздягається, король безумовно голий! Ось воно – обличчя дурня, обрамлене мереживом спіднього і нарцисизмом.
Та закладають основи твоєї депресії, висіюють зерна не на своєму місці. Грець із ним, задираємо голови. Попри власне розуміння кричи: король у шовках, слава! Аж очі сліпить від такої краси!
Навпомацки осліплені блазні розходяться по домівках. Видихають: але ж і посміховисько той, перед ким ми, розумні, били чолами.
Доки ніхто не бачить – голосно смійся! Та коли тебе, наче гриб, відриватимуть від насидженого місця, не проси віддавання честі чи потискання рук.
Дурень не той, кому відрубали голову на початку шляху, а той, хто всю дорогу несе її у руках, і ховає від власних дітей розпашілі від сорому щоки.
Король також боїться. Голосно говори!

Весна 2018

Коли земля вкривається білосніжною зимовою ковдрою, борись з собою чи не борись, та хочеться почати писати нову історію життя – кращу, чистішу. Писати впевнено і усвідомлено, без хитрощів, безповоротно. І не взуваючи величезних татових чоботів, щоб замаскувати на снігу свої дрібненькі дитячі кроки, хочеться йти туди, де біліється далечінь, де розмиті усі горизонти і рамки, де навіть гори, колись сині та громіздкі, видаються однією неокресленою, бездоганною, безмежною площиною.
Якщо маєш піти, – зима буде для цього найвдалішим часом. На пухнастому снігу сліди будуть глибокими та вагомими, ніхто вже не загубить їх аж до першої відлиги – першого забуття. Коли маєш піти, залишай за собою слід, бо, можливо, хтось має піти за тобою. Залишай за собою полегшу для того, хто не гає життя на сумніви у виборі шляху й супутника, та сміливо дає йому право йти вперед.
Люди як поїзди – мають свої маршрути. Та чи поїзд прямує "з", чи перш за все поїзд прямує "до"? Що вагоміше: звільнення чи надбання? Перевага поїздів над людиною в тому, що вони завжди мають кінцеву ціль і прямують до неї продумано, з прорахованим заздалегідь часом на зупинки, станції та полустанки, з врахуванням сили Коріоліса, зміни часових поясів на кордонах, з прирученням собі усіх гілок залізничних колій – правильно і за розкладом.
В чому ж перевага людини, коли вже є у ній схильність переважати? Людина має чуття. Людина може обирати на ходу. Людина може змінювати початкову ціль і годину старту. Задля звільнення і надбання водночас лише вона здатна залишати за собою легкість втрати і змін. Відчувати – ось єдиний принцип з яким вона може сміливо рушати з місця так, щоб не руйнувати чужих маршрутів, та чітко вимальовувати свій, наче сліди на снігу.
Тому, людино, якщо маєш піти, вибирай для цього правильний час!

03.12.2016

Маленький кротик здох. Він лежав на правому боці і сум огортав його, наче імлиста субстанція, що прийшла на зміну аурі. Чотири його лапки паралельно горизонту довжіли зубочистками.
Чому він лежав на тій стежці? Невже він навмисне прийшов сюди помирати? Чи, може, він виліз поживитися травичкою?
Я не знаю, що їдять маленькі кроти. Я не впевнена, що для світу він був кротом, бо ніколи не знала жодного іншого крота особисто, ніколи не бачила їх на власні очі, та мені він видався саме маленьким кротиком.
Якби він дочекався мене, то не залишився б голодним. Я пригостила б його виноградиною. Великою. Йому вистачило б її надовго. Він присів би край стежки, їв свою виноградину і дивився, як я визбирую на городі картоплю.
Мій пес не відбирав би у нього їжі. Для свого пса я приготувала ціле гроно.
Мій пес не тривожить тіла маленького кротика не тому, що має відразу, а тому, що має повагу. Мій розумний пес.
Хоча зараз все неправильно: мій пес носить ім'я чужих йому гір, та колись все буде по-іншому. Колись на честь мого пса будуть названі гори, величні, як он та, що синіє скраю, ім'я їм буде – Найкращий У Світі Пес.
Ми втрьох могли б сидіти перед нею рядком, їсти свій виноград і задирати до вітру носи. Цікавий, мокрий і гострий – такі у нас носи. Але він не дочекався мене.
Варто б забрати його з тієї стежки, але я – людина, а в людини завжди стільки справ і турбот. Людина завжди кудись поспішає. Коли людина не може залишитись, вона каже: я йду, але обіцяю повернутися. Та насправді – йде, щоб не повертатися.
Я ніколи не піду, щоб не повернутися, бо на мене чекає голодний пес. Він не буде вимагати в мене не йти не тому, що має гордість, а тому, що має правагу.
Але я й без того не піду, щоб не повернутися, бо він чекає на мене.
Хтось чекає на маленького кротика.

01.10.2016

З приходом перших холодів я все дужче люблю вікна за те, що вони прозорі, за те, що утримують холод і за те, що мають пам'ять. Вікна зберігають пам'ять впродовж усього року (усіх років), та восени вона, наче, нарешті конденсується і вивільняється. Отже, вікна плачуть пам'яттю, а тому знаю, що ближче до зими буду згадувати один давній випадок. Так повторюється уже кілька років. Я сиджу в теплому затишному приміщенні, дивлюся крізь скло на промерзлих до спідньої білизни людей, а перед очима – пан Віталій, мій давній приятель. Я майже впевнена, що це його справжнє ім'я. Він підійшов до нас із сестрою на залізничному вокзалі, грошей не просив, хотів говорити, та найбільше хотів, щоб його слухали. Сестра тільки скоса виразно і багатозначно поглядала на мене, доки я усім своїм єством висловлювала зацікавленість і привітність. Не зважаючи на тюремний жаргон цей чоловік розмовляв досить чемно, як і личить у місті шанованого панства. За час бесіди він також віднаджував від нас інших осіб без ВМП чи то без гонору, що силувалися легко доробитися на хвилі чужого потоку бесіди. Не подумайте лихого, я не нехтую спілкуванням з безхатьками і алкозалежними людьми, але ж не вкладати в зв'язку з цим кошти в усталення їхніх залежностей!
Здається, колись пан Віталій займався маркетингом на одному масштабному підприємстві, та то було ще задовго до його першого потрапляння у місця позбавлення волі.
Тоді мені здалося, що я все ж його недослухала, тому кілька тижнів моделювала в уяві повторну зустріч. Певне недомоделювала, бо зустріч відбулася односторонньо. Через три місяці я побачила свого нового друга в такому стані, в якому він не бачив, не чув і не функціонував як адекватний індивід. Це була друга і остання наша зустріч. Хай усе в нього буде гаразд!
Так от, справа йде до зими, тому поринаю в цю історію з тобою, любий читачу, аби випередити появу звичної картини на своїх вікнах.
Пан Віталій писав вірші, що деякі він досить артистично продекламував там, на пероні, та пам'ять моя схопилася тільки за найкоротшого з них і вірогідно відірвала якусь строфу.
Можливо колись пан Віталій подасть на мене позов до суду за самовільну публікацію його твору, та я хочу, щоб світ прочитав ті кілька рядків, які аж надто глибоко вразили мене своєю лінійністю і чіткістю, а ще краще – кілька разів перечитав ці кілька рядків, аж доки не осягне усю їхню тютюнову гіркоту. Ось вони:

"Моя жизнь – сигарета.
Моя жизнь – сигарета.
Моя жизнь – сигарета –
Не докуришь и бросишь.
Вот и кончилось лето.
Вот и кончилось лето –
Моя жизнь. Сигарета.
Не докуришь и бросишь." (З творчості однієї особи без визначеного місця проживання)

"Жодна людина ніколи не була великим поетом, не ставши одночасно одним з глибоких філософів” (Сам’юель Тейлор Колрідж (1772-1834) анг. поет, філософ, критик).

27.09.2016

Ця історія трапилася пізньої осені, коли стара магнолія за її вікном вже скинула левову частку листя, а те, що на ній залишилося, давно не пломеніло рудими язиками завжди не твоєї ватри і навіть не подобало на підвішені кулі гнилих оранжів.
У неї було безліч номерів телефонів його найближчих друзів, якими вона ніколи не скористається. У нього – її ім'я і власний вік, у якому звертають увагу навіть на поодинокі знаки долі.
Вона змогла б любити його дужче, ніж він на це сподівався, а він вже давно не сподівався любові. Він зміг би любити її дужче, ніж самого себе, бо давно був до цього готовим. Та життя виключило усі можливі приводи для їхніх зустрічей, як зустрічаються добрі й аж ніяк не добрі знайомі. Життя онулило усі шанси для зустрічі їхніх поглядів, як зустрічаються погляди випадкових і зовсім не випадкових перехожих. Якби ця історія трапилася в передноворічні дні, то відродила б її віру в казку, вона ж завжди так нетерпляче чекала див у передноворічні дні! Тоді її віра в невідворотне росла б ще вище від отої старої магнолії, яка є пам'яткою природи, аж доки обоє з двох не зруйнували б її власноруч. Так руйнують дерев'яні огорожі по завершенню будівництва багатоповерхівок, бо коли те, що зародилося за обшарпаною, нашвидкуруч збитою огорожею почало набувати рис довершеності, сама вона здавалася щораз огиднішою, заліпленою сотнями оголошень і флаєрів. Руйнувати їх значно легше, ніж чистити. Та нам не варто хвилюватися щодо цього, адже життя не дало їм можливості обліпити тягарями непорозумінь стіну своїх відносин. І так само, як хтось вніс одну стару магнолію до переліку пам'яток природи, так дивний збіг обставин вніс цю історію до пам'яток їхніх життів.
Вона була молодшою від нього на кілька повних десятків років і ще один неповний. Мабуть тому й не уявлала, наскільки сильно він сподівався любові до того, як перестав сподіватися. Сподівання – наче американські гірки: зручно вмостившись на вибране власноосібно крісло ти застібаєш усі можливі ремені безпеки і перестраховуєшся ще кількома уявними на кшталт підвісного хрестика, статистики нещасних і щасливих випадків, поблажливості долі та безмірного бажання жити. Рушаючи, в тобі вже зароджується сподіваня дечого, але сам обирай чого сподіватися. І чим більше ти розганяєшся, тим міцнішим стає твоє уявлення сподіваного. Воно наростає і наростає, аж доки не досягне своєї вершини. Наростає і наростає, аж раптом все обірветься, та коли – невідомо. Це може залежати від потужності ривка, від швидкості руху, від масштабів гірки, від сили бажання.
І вона вже сіла у своє крісло і навіть рушила з місця. В день, коли листопад був настільки вологим, що повітря не вдихали, а випивали, а спрагу споглядання далечі не вдовольняло навіть дальнє світло фар, вона вже мала неабиякі сподівання на свою досі незнану любов. Він же остаточно розпрощався з невиправданими надіями і стрімко летів донизу зі своєї американської гірки. Він досягав підніжжя. Багаж його особистого, не завжди вдалого досвіду штовхав його у спину, добавляючи швидкості. Та він навіть не уявляв скільки петель мають ці гірки.

***

Їй наворожили його по лініях долонь одного знаменного вечора, коли вона була ледь сп'яніла і ніжно-засмучена прощанням з людьми, сподівання на яких вже досягли свого піку і котилися донизу, голосно гуркочучи спогадами про спільно проведений час, як мертві пірати гуркочуть своїми запилюченими кістками, коли корабля-привида прибиває до скель. Вона пообіцяла своєму особистому мрійнику-хіроманту, що ніколи не втратить того, кого тягне до себе її лінія життя. Якби вона хоч трохи вміла читати по долонях, то не розкривала б їх перед людьми, з десятками таємниць на кожній. Якби вона хоч трохи вміла читати по долонях, то ніколи не давала б пустих обіцянок. Та вона не вміла, тому пообіцяла собі та світу, що ніколи не відпустить того, хто читається на її шляху.
Він сказав, що не наполягає на її дзвінку і це єдине, що видалося їй недоречним під час їхньої першої розмови. Кількома тижнями раніше на її телефон почали надходити набридливі дзвінки і вже тоді щось у ній почало хвилюватися, але у трубку дівчина лише чемно відповідала: ви помилилися номером. Так часто помилятися можуть лише дуже неуважні або дуже вперті люди. І до одних, і до інших вона відносилася досить терпимо. Вона завжди була терпимою до людських недоліків, тому обмежувалася в подібних випадках скупими, але ввічливими словами. Та як не сказати слів більше від звичного, коли більше від звичного надворі туману, коли туманом перенасичуються вулиці, а серця пересичуюттся самотністю?
Хтось мав у ньому потребу. Хтось знову набридав їй своїми дзвінками, випробовуючи терпіння на міцність, і на одній зі сторін лінії зв'язку воно врешті ввірвалося. Та не на її. В містечках із такими вузькими вулицями, в якому вона жила, терпіння не виходить далі за протилежний від будівлі тротуар. Воно відбивається від цегляних стін старезних домів і повертається назад, до бездонної посудини-душі. Інша річ міста-мільйонники, там стільки перехресть, що не пам'ятаєш, на якому з них ти загубив власну душу, що вже й говорити про терпіння.
Його найближчий друг був досить жалувано мучений любовними і житейськими перипетіями, а самотність його у всі пори року хтось м'яко розбавляв своєю присутністю, як розбавляють віскі льодом, коли хочуть не впитися, а випити задля смакування моментом. Тому в постійному непотраплянні до потрібного абонента він вбачав не руку долі, а радше чийсь затягнутий жарт.
Це такий жарт? – запитував у неї його друг, втрачаючи рештки терпіння. – Мені потрібен Жора!
Вона мляво вибачилася, наче з'їла на обід номер мобільного телефону того Жори, ним самим закусивши, і запропонувала перенабрати. Його друг перенабрав і знову потрапив до неї. Знову і знову. Та вона не дивувалася, – звичайна переадресація, яку легко відключити у свого оператора. На схожі дзвінки їй доводилося відповідати по кілька разів на день. Зазвичай телефонували, коли вона вже або ще спала. То були стурбовані родичі, постачальники питної води, вже відомий нам друг і безліч інших друзів, колег, партнерів тощо. Відчуваючи себе особистим секретарем якогось незнайомого їй чоловіка, вона починала дратуватися, але усі ці стурбовані голоси одразу ж зрізали під корінь її роздратування. Одна схвильована привітна жінка – це, скоріш за все, його мати. Про іншу, яка телефонувала далеко за північ, думати не хотілося, – справжня мегера. Усім був потрібен Жора. Хоча називали його по-різному: Георгій, Гоша, Жора, Гріша, Гога, і ще кілька варіацій. Кіношний персонаж наяву*, – жартувала вона уже зі своїми друзями. Та невже так важко розібратися з власним телефоном? – обурювалася в пермішку з жартами.
До закінчення робочого дня залишалася чверть години. Дівчина неспішно почала збирати речі зі столу, час від часу поглядаючи на мобілку. Ні, не в очікуванні чергового дзвінка, до яких вже почала звикати, а звіряючи годину, щоб покинути робоче місце не швидше, ніж дозволено. Вона ніколи не робила нічого швидше, ніж дозволено, ніколи не дозволяла собі зайвого, а коли чогось дуже хотілося, просто вносила це до списку необхідного. Необхідне в принципі не може бути недозволеним, – така маленька дівоча хитрість.
В цю пору року обтрушена вітром і природньою необхідністю магнолія вже губилася в згустках темряви, тому дівчина ніколи не прощалася з нею, хоча і відчувала на собі її постійно оцінюючий погляд. Неприємно, та це дрібниці, позаяк оцінювачем виступає хтось на дещицю живіший від людини, хтось пам'ятний для природи. Вона йшла не поспішаючи. У провінційних містечках таку розкіш можуть дозволити собі значно частіше, ніж у столиці. Столиця – місто безупинне, тому і життя нашого героя безупину рухалось: йшло, їхало, летіло, їхало туди, звідки злітають, летіло туди, де треба ходити, але ніколи не стояло на місці.
Вона чекаламна свого автобуса, жадібно втягуючи в легені осінню прохолоду. Твердо тримаючись на ногах вона не мала ні краплі страху перед підступними заплічними провулками. Вона чекала твердості від людей і знала, вже зовсім скоро знайдеться той, хто не розчарує її в цьому очікуванні.

***

Коли він набирав свій телефонний номер з мобілки друга, то відчував себе все більше душею і все менше тілом. Якби, після натискання кнопки виклику в нього в кишені задзвонив його власний телефон, то чоловік приклав би обидві слухавки до вух і завів задушевну розмову зі своїм другим "Я". Для цих двох чоловіків у дорогій іномарці, що саме намірялися гучно відсвяткувати завершення робочого тижня, дзвінок юній, судячи з голосу, незнайомій дівчині, після якого в журналі дзвінків навіть не збережеться її дійсний номер, носив характер безневинної розваги, та водночас хвилював незвичністю ситуації.
– Та позвони ти їй нарешті, раптом це твоя доля– відверто глузливо наполягав його друг, затятий скептик. Але чи справді скептик чи, може, носій безглуздо скептичної маски, які зустрічаються доволі часто з емблемою "аби вижити". Адже чоловіки у свої сорок з лишком в душі ще більші романтики, ніж у солодкі двадцять, і як маленькі хлопчиська, соромляться своїх високих почуттів. Обом їм нестерпно кортіло зазирнути у продовження цієї телефонної історії.
– Алло! – за його номером справді підняла слухавку незнайома дівчина. Але ж його телефон з sim-картою тут, у правій кишені куртки! Хоча й навмисно попередньо відключений.
– Здрастуйте, це Георгій! – неочікувано обривистим голосом почав він. Ну звісно ж це Георгій, жодного здивування. Хіба можна з вродженої людської цікавості не перевірити, що відбувається з твоїм телефоном. Тим паче, розмова обіцяє не бути прісною, адже за всі рази його перебування поза мережею, вони вже заочно здружилися і роззнайомилися за допомогою посередників.
– Вітаю! Я очікувала вашого дзвінка, Георгій! – Дещо по-діловому, та з усміхом повела вона. Розмова зав'язалася легко і невимушено. Він попросив вибачення за незручності, яких завдавали їй усі ці набридливі дзвінки. Зробив це дуже вміло, так само вміло вів і усю бесіду. Ще б пак, негоже за стільки десятків років існування в цьому підступному світі, не навчитися вводити розмову в потрібне русло.
Він говорив багато і відверто. Не тільки для того, щоб виговоритися, але й для того, щоб вкластися в невизначений час через нерозуміння характеру співрозмовниці. Після цієї бесіди двоє досі незнайомих людей мали прийняти рішення, що вплинули б на їхнє подальше життя. Адже переадресацію він врешті відключить, а разом з тим зникне єдиний спосіб їхнього зв'язку. Вже у першій їхній розмові він розповів про роки дитинства і про роки навчання, про свої будні та про свої свята, про своє одруження і розлучення, процес якого завдає йому чималого клопоту, про бажаного і довгоочікуваного сина, якого не має змоги бачити достатньо часто, про потребу в людині, яка б вислухала, про все, що важливо, хоча й не для цілого світу. Вона слухала з цікавістю, разом з ним сміялася і журилася. Про її сміх він піклувався з усією відповідальністю, закидуючи щось на кшталт: Господи, ви б мене налякалися, я абсолютно лисий! Хоча форма черепу в мене досить таки симпатична! Вона веселилася з його дотепів і вкотре переконувалася, – вона не з лякливих. Він пропонував їй безкоштовну екскурсію Києвом, зустріч за чашкою кави, похід в оперу, яку обожнював не менше, ніж каву, і ще безліч безглуздих ідей, безглуздих, адже вони були геть незнайомими людьми. Він надиктовував їй адресу своєї електронної пошти, дарма що зв'язок був слабким, а літери з-під її пальців хаотично мінялися місцями. Вона все одно ніколи не написала б першою. Дівчина якось пробувала подзвонити на його номер, який продиктував хтось із його друзів, але, як і очікувала, потрапила до себе ж і видихнула з полегшенням: отже з мережею в столиці стабільний непорядок! Та насправді роїлися думки сварливі, щось схоже на "от нерозумна, геть втратила інстинкт самозбереження!"
Він пропонував їй дружбу щиро і без підступу, адже й сам виглядав за кожним незнайомцем в пошуках цього недооціненого зв'язку. Вона ж – захоплено поринала в його історії, наче в цікаву книжку, а виринаючи – усміхалася їхній спільній історії, що так ненароком зламала невідомі коди, стерла відстані і зневажила прийняті схеми.
Чоловік все не втомлювався бути собою у повній відвертості з незнайомкою, а вона нарешті знаходила себе в тіні старої магнолії, що не досягала її фізично, та від того ще дужче манила впустити себе в серце. Чоловік і дерево зливалися в її свідомості в одне ціле так просто, наче пам'ятка природи і пам'ятка життя зросталися стовбурами, посаджені випадковістю і пробачливою недбалістю оператора зв'язку.


***

Чи пішла вона своїм шляхом, не розмінюючи серце на роздоріжжях, а чи чужими стежками, розсипаючи зерна сміливості крізь порізані перехресними лініями долоні? Чи озирався він на поворотах в очікуванні її навздогінного оклику, а чи зовсім заглушив усі внутрішні голоси, ображений туманністю знаків долі? Чи зустрінуть вони тих, кого недільними ранками виглядають крізь шибки засліплених сонцем вікон? Чи не втратять рештки здорового глузду, розкладаючи по полицях свої правильні та неправильні вчинки?
Кілька повних десятків років і ще один неповний буде вдягатися в листя і знову скидати його догола стара магнолія за її вікном, пробачаючи людям їхні хиби. Кілька сотень життів могли б прожити разом ці двоє, що прониклися одне одним, як вулиці мрякою того пам'ятного осіннього дня. Натомість – у неї залишилося безліч номерів телефонів його найближчих друзів, якими вона ніколи не скористається, а в нього – її ім'я і власний вік, у якому звертають увагу навіть на поодинокі знаки долі.

Осінь 2015

День не складався з самого ранку. Він жував свою булку, а мені було її щиро жаль. Бідний Йорік, – так і крутилася в моїй голові знаменита цитата з не менш знаменитого твору Шекспіра. "Мене нудить, коли я дивлюся на нього". Адже й справді, – бідний! "Де тепер твої жарти? Твоє вистрибування? Твої пісеньки?"
Не знаю, чого мені в той момент хотілося більше: прийняти священничий сан, начепити рясу і з урочистим виглядом охрестити цю ще теплу й запашну булочку гучним іменем давно забутого героя Йоріка, а опісля – споглядати розправу над обездоленою випічкою, яка, як жертва кров, втрачає своє повидло, і до розсічених кінчиків волосся пройматися трагікою англійської драматургії епохи відродження, трагікою безславної плоті?
Чи піддатися іншій стороні свого єства, більш рішучій та прозаїчнішій? Бо єство свідомої громадянки демократичного суспільства палко бажало вирвати з безжалісних зубів пана шофера рештки колись апетитного хлібо-булочного виробу і навіть не повертати собі кошти за проїзд, а бігти з нею світ-за-очі, а точніше – в напрямку протилежному до маршруту цього автобуса.
Допоки я отак бовваніла, чи пак обмізковувала план порятунку жертв насильницького пожирання, та врешті будь-який план, лиш би він мав відтінок реальності, бодай з порятунку моєї вразливої психіки, водій вже покінчив екзекуцію за розпорядженням присяжних в складі: почуття голоду, відсутність етикету і вроджене недбальство. Далі вельмишановний пан шофер, якому порядні прикарпатські жителі на вході кажуть "Слава Йсу!", а на виході ґречно дякують, проворно, адже мали місце довгі роки тренувань, зім'яв своєю натрудженою рукою поліетиленовий пакетик і викинув його у вікно під ноги пасажирам "боронь Боже не свого" маршруту. Далі наш сучасний герой витер масні губи кінчиком лівого рукава і голосно прицмокнув язиком, щоб роздобути з піднебіння змлоснені рештки ще недавно цнотливої булки, і так само голосно прорік: всьо, хлопці, вйо!
Яка жахлива історія, подумаєш ти, читачу. І я відповідально заявлю: так, це було жахливо! Це було ніщо інше, як акт наруги.
Чи я перебільшую? Це також не виключено, адже день не складався з самого ранку. Того знаменного дня в мене, та й загалом у широких мас населення, як у звіра, на якого направлена мушка рушниці, загострилися абсолютно усі відчуття: зір, слух, нюх, а ще – почуття роздратування, відрази і уповільненості миті. Свідомість нудило від легкодухості соціуму і бізглуздості ситуації.
На щастя – день вже перетнув свій екватор. Було близько сьомої години вечора одинадцятого грудня дві тисячі дванадцятого року. Я їхала додому зустрічати кінець світу.

2013