Журавлями пролітають духи моїх дідів над зелено-жовтявим полем чужого краю, посеред якого стою, відкинувши голову як повний сонях, й тріпочу на вітрі випаленим полотном, що так подібне до зів’ялого листя й пелюстя. В очах мені розкриваються стиглі зернята, в очах мені, разом з чорними цятками страхів, цідяться теплі олії та розходяться колами по землі. Вигріта квіта між шепотом трав і сюрчанням комах сонно колишеться в ніжному почутті.
Діди летіли здалеку ще напровесні, аби поглядіти, як їхнє продовження з плоті та крові молиться їхнім богам, і щоб засвідчити думки продовження. Але не застали ні сліду, ні каяття, ні клятви, ані людини. Їхня змля полишена. Довго вишукували вони, стерши в польоті весь жаль і докір, а знайшли мене аж під осінь, впокореним і вкоріненим соняхом теплого дня на чужому порожньому полі. Я стою на ньому і вже не пригадую іншого. Поле родить в мені надії.
Духи моїх дідів нарешті втішені, побачивши нехай і відступницю, але вдячливу, нехай не досконалу, але рідну. Тож кружляють наді мною без спину, пташиними голосами будячи мрійні простори. Небо здається від того лагідним, наче долоні матері. Пірнаю у нього обличчям, пропускаю крізь себе всі прикрощі роду, а виринувши, плачу в траву, живлячи її найперше пам'яттю, а тоді вже вологою.
Я сюди прилітатиму також.

08.09.2021