Маленький кротик здох. Він лежав на правому боці і сум огортав його, наче імлиста субстанція, що прийшла на зміну аурі. Чотири лапки паралельно горизонту довжіли зубочистками.
Чому він лежав на тій стежці? Невже він навмисне прийшов сюди помирати? Чи, може, він виліз поживитися травичкою?
Я не знаю, що їдять маленькі кроти. Я не впевнена, що для світу він був кротом, бо ніколи не знала жодного іншого крота особисто, ніколи не бачила їх на власні очі, та мені він видався саме маленьким кротиком.
Якби він дочекався мене, то не залишився б голодним. Я пригостила б його виноградиною. Великою. Йому вистачило б її надовго. Він присів би край стежки, їв свою виноградину і дивився, як я визбирую на городі картоплю.
Мій пес не відбирав би у нього їжі. Для свого пса я приготувала ціле гроно.
Мій пес не тривожить тіла маленького кротика не тому, що має відразу, а тому, що має повагу. Мій розумний пес.
Хоча зараз все неправильно: мій пес носить ім'я чужих йому гір, та колись все буде по-іншому. Колись на честь мого пса будуть названі гори, величні, як он та, що синіє скраю, – Мій Найкращий У Світі Пес.
Втрьох ми могли б сидіти перед нею рядком, їсти свій виноград і задирати до вітру носи. Цікавий, мокрий і гострий – такі у нас носи. Але він не дочекався мене.
Варто б забрати його з тої стежки, але я – людина, а в людини завжди стільки справ і турбот. Людина завжди кудись поспішає. Коли людина не може залишитись, вона каже: я йду, але обіцяю повернутися. Та насправді – йде, щоб не повертатися.
Я ніколи не піду, щоб не повернутися, бо на мене чекає голодний пес. Він не буде вимагати в мене не йти не тому, що має гордість, а тому, що має честь.
Але я й без того не піду, щоб не повернутись, бо він чекає на мене.
Хтось чекає на маленького кротика.

01.10.2016