Ніч яка місячна, зоряна, ясная
Видно хоч голки збирай
Вийди коханая, працею зморена
Хоч на хвилиночку в гай

Вийди я гляну у очі ті карії
Через які зник мій сон
Вийди до мене хоча би у ранці ти
Бо я таки не заснув

Гляну в обличчя, що світить місяцем
Що то за божа краса?
Серце моє ніби із грудей вискочить
В тебе по пояс коса

Згадую час, коли ми обіймалися
Усмішка ця, ніби сон
Ніжно, тендітно за руки трималися
Дихали ми в унісон

Осіннєє небо світиться зорями
Жовтий лист опада
І твоє серце також розбитеє
В цьому є моя вина...

Тож ти не вийдеш, бо ти не закохана
Серце твоє не болить
Хоч би про мене ти іноді думала
Як же без тебе не згнить

Іншому зовсім віддала ти серденько
Всюю себе, а я сам
Вийди будь ласка ти хоч на хвилиночку
Я подивлюсь на твій сан


Я не стидаюсь що сильно закоханий
Та мій час догора
Вийди хоча би ти на хвилиночку
Поки ще смерть не прийшла

Самотній дворик, за парканом квітка
Ромашка... бджілка лагідно сидить
Високий клен шумить, все листя з нього пада
Це осінь і гаряча пара йде з роту, холодно тепер...

Навколо все повільно помирає
Аж кров в судинах завмирає,
Лиш тишу іноді турбує
Похмурий шепіт жованих листків.

Та раптом десь у висоті
Заграють гімни, божий німб
То матір божа й божий спів
Супровождає її в світ

Де є лиш гроші, й вдарив грім війни
Тому дуже сумна вона,
Та сльози в неї на очах
І пада грім на палача, що катував нас.

На всіх царів і всіх солдатів
На всіх лакеїв тих царів…
Хоч ми й носили жертви їм!
Щоб врятувать дочок й синів!

Щоб прийняв жертву хтивий цар.
І може б наший щедрий дар
Урятував нас від розправи.
Та потім дойде і до нас
Наш час безвольної розплати.
І впала кара, тепер спокій
Та чи надовго? Подивись!
Кругом флаги! Це вороги
В ім'я яких нас покарають
За голубенько-жовтий стяг.

Ану, чи зможеш ти сказати
Що лиш добра вони бажають
Ану, насмілься і скажи!
Добра... Хоч і не їхня це вина
Що діти у кутку ридають
Бо мати їх лозиной б'є

Невинний стяг... Це винні люде
Що жаждуть крові і вистав.
Життя для всіх лиш колізей
Хтось в ньому б'ється,
(Бог тим в поміч)
А хтось як може й вижива.

Шкода… шкода нас, сину, ми безвільні
Несем ярмо разом з скотом
Та щойно пастиря не стане
То… шо ти робиш, сину рідний?
Вдягнув ярмо***

Ми з тобой разом вже рік
О, моя люба самотність
І весь емоцій потік
Являє лиш усміхнений дівочий образ

І от ми із тобою вже рік
Вже цілий рік я віддаюся самоті
Що в нічній зимовій тишині
Коли вкривається небо зорями

Присвячую творчість тобі
Бо морально я—безвісти зниклий
І найбільша повнота розумінь
Не приносить радості нині

А приносить дівчина її
Що так щиро мені посміхається
Я шукаю в дрібницях тепло
Бо надія до кінця залишається

Я шукаю в дрібницях тепло...
Та й вони ніби лиш насміхаються
Я шукаю усмішку її
Та й вона далі все віддаляється

Що ж? Самота?
Думки про життя
Черепки від посуди
Як смисл буття

Втрачаю рожеві окуляри
І світ набуває окрас
Без лишніх предвзятостей
Й лишніх прикрас

Без лишніх прикрас...
Залишився каркас...
Ніби скелет у шкафу
Що ховаю від мас

Лиш кістки, лиш каркас...
І я розумію, що життя це брехня
І дарма ти чекаш перфоманс
І дарма...

Вже котрий листок я так нищю словами
Всю суть, я всю сутність його убиваю
Во імя чого? В ім'я господа Бога?
У імя Люцифера і його рогів?

У імя самотності, злоби, кохання?
Чи в імя ненависті і бажання?
Бажання плоті... Не емоцій
Бажання усмішок дівочих
Отих закоханих очей
І тих недоспаних ночей...

О, моя люба самотність...

Десь прикрашається Ніч
Вона йде на побачення з Місяцем
Здається, знайомі лиш мить
Та роки пролітають тисячами

У неї чарівний парфюм
Її локони рівні, як ниточки
Її плаття в художнім смаку
Воно чорне і на ньому зірочки


Її руки тендітні й тонкі
Вся жіночна і пишная формами
Її ноги красиві й стрункі
Черевички закриті застіжками

Її губи буяють життям
Як червоне вино преливаються
І на нігтях простий манікюр
Шо відразу у очі кидається

Її голос п'янить наче хміль
Що в дворах у людей завивається
Її усмішка манить богів
Хоча й рідко вона посміхається...

А в його очах сизий туман
Ним земля щорання укривається
Він одягнений в чорне пальто
І від сну пізно він прокидається

Він читає прадавні книжки
Він присвячує пісні й елегії
Тим жінкам, що у серці знайшли
Його прихисток кольору сепії

Він бездарний похмурий митець
Завжди прагне він слів толерантності
Хоча сам все ще просто юнець
Що від жартів дурних посміхається

У словах його мудрість і страх
Бо усе що живе умертвляється
У словах його мудрість і страх
Твої сльози змусять здригатися

І щодня тебе бачить він в снах
І вони наяву увижаються
Він помре якщо ще один раз
У сльозах вся йому ти покажешся

Сьогодні на дворі туман
Без тебе холодно я сам
Сижу і сигарета тліє
Я за тобою все ще млію

Пожовкле листя падає додолу
І віє ледь помітний вітерець
Я тут лиш сам не треба я нікому
Хоча вже скільки підкорив сердець

Небо синіє
Далечінь
Десь тліє сонце

Кидаю слово в височінь
Твоїх емоцій
Пробач, люблю...

Сивіють ранкові світанки
Вкриваючись густо туманом
Затягують пісню-веснянку
Соловʼї що усілись на ганку

Похмуро тьмяніюче сонце
Прокинувшись, світить ліниво
Торкаючи струни моєї
Забутой тобою душі

Пишу тобі… в весняній самоті
В похмурім відблиску ранкового проміння
Вбачаю сенс, надію, ніби в сні
Молюсь тобі, прийми ж богослужіння

Похмурі тіні у ранковім менуеті
Все слідують по стежці, теж одні
Окутані думками, ніби пасмом
Що сплуталося на веретені

І я сижу, проводжуючи мрію
Лиш відпустити можу я її
Хоча кохаю очі її щиро
Дивлюсь у них й тону в їх глибині

Чаклую на картах
На свою долю
Здається що я помираю
Та поки ще щось відчуваю...

Голодно ковтаю повітря
Доживаю останні хвилини
Самотні лікарські палати
Невтішні для мене новини

Безвихідно скрипнули двері
Безнадійні його окуляри
Пустопорожні слова безнадійні
Годинник застив у чеканні...

Що ж... Настала мить
Коли я із хворобою один на один
Залишається вибір—жить?
Чи поринуть в безкрайність годин

Залишається вибір—ти?
Й чи побачу я очі твої
Залишається вибір—йти?
Не лишивши нічого по собі

Чи згадаєш мене й мої очі?
Чи згадаєш червоні уста?
Чи згадаєш мій голос в тревозі?
Чи мій сміх у веселощів час?..

Я надіюсь що ти не згадаєш
І не будеш ти думать про це
Мій годинник застиг у чеканні
Твій давно обігнав вже мене

Ці останні хвилини найдовші
Насолода, агонія, страх
Все до купи відразу змішалось
Це усе зупиня ніби час

Прогортавши всі спогади, згадки
Усі вчинки хороші й дурні
Я зациклюю в пам'яті спогад
Про русяві коси твої


Відкидаю його і стираю
Іншу в пам'яті ніби відскріб
Зовсім іншу, і ніби не схожу
Але все ж в неї очі твої

І не можу згадати я іншу
Чужий голос чи інші уста
Ніби й згадую імена різні
Та в уяві лишень ти одна

Та от в мить цю останню жахливу
Як прелюдій кінчається час
Не до тебе мені
Не до судеб
А до муки лягає душа

Розквітають фіалки й піони
І милуються очі мої
Більш не ти мені світоч надії
Не про тебе всі вірші мої

Опишу краще квітку красиву!
Чи росу на осінній траві
Опишу я стару колискову
Яку мати читала мені

Опишу я спів пташки ранковий
Як до школи ходив я малий
Опишу нічне небо і зорі
У яких я тону в тишині

Та з усим оцим ти ніби схожа
Я в усьому знаходжу тебе
Я так хочу тобі прошептати
Що кохаю, не знаючи меж

І не знаю, чи встигну побачить
Це обличча, що бачу у снах
Переслідує що, як примара
Чиє горе-найбільший мій страх

І чи встигну сказать як кохаю
Як же сильно тебе я люблю
Навіть в мить, коли я помираю
То згадав лиш усмішку твою...

Сумний вірш на шпальтах газети
Невідомого поета, проповідника смерті
Про нещасливе кохання мене надихає...
Хоч його критика шкодує, та рідна мати не приймає.

Він пише щоденно тобі,
В пустій, мятежній пустоті
В самотньо схилених, понурених деревах
У клятім розпачі, у чортовій весні
У ранніх капельках, помічених поетом

Пише про місяць, що світить в пітьмі
Світить ще тьмяно, та немов мимовільно
Задумчиво, не убачавши сенсу
Засмучено, розгублено, мятежно

Про зорі, що ясно палають
Відбивають все пісню світанку
У раннішній, холодній ще воді
Що сонце відбивається у ній

А ще відблискують там очі
Тої дівчини, бачив що у сні
Сумні, заплакані, мятежні
Похмурі, відчуваю їхню біль

Хоч скоро світанок, не знаю
Чом губи твої до безтями
Доводять, немов би чекаю
На ранок і перше проміння
Та губи твої, мимовільно
Все змушують тихо й безвільно
Чекати до ночі покірно

Чекати ту мить, ту годину
Коли пригорну тебе, милу,
Тихенько шептавши на вушко
Як час пролітає повільно
Тож з нею у ніжних обіймах
Не чекаю на сходу хвилину

Пʼєса, недописана вчора
Так й лишиться самотньо лежати
Не побачивши руку майстра
Не пізнавши чорнильне перо

Лише плями від крові яскраві
Ніби свіжі, мов море шумне
Ринуть вмити сторінки сльозами
Замалюють все поле пусте

І в сюжеті просліжую плями
Та чи пусто там, а чи там кров
Чи сидів він самотньо ночами
Чи твій образ змальовував знов

Чи твій образ під місячним сяйвом
Ледь помітним у темноті
Щиро ніжним волоссям русявим
І обличчам, пливе що в імлі

Чи самотньо він бачився з горем
Писав вірші йому, чи пісні
Так спішив дописати нещасній
Пʼєсу про ту, що бачить у сні

Подаруй тепла більше,
Чим моя запальничка
Чим обійми ті ніжні
В холодному ліжку

Чим закохані очі
Якоїсь повії
Чим недоспані ночі
Й сон післяобідній

Подаруй мені спогад
Не лишившись в гештальті
Займи місце у серці
На його першій шпальті

Стань неканучой згадкой
Немов перша веселка
Залишся тією зливою
Посеред ясного неба

Залишайся в думках
Навідуйся в снах
Згадай у хвилину безтямного болю
Чи в час, коли краще немає нівроку

Хоча не згадуй… все забудь!
Забудь ті очі, що кохали ніжно
Той голос хай пливе у небуття.
Забудь мене, мов камінь той наріжний
Забудь в той час, коли же я
Памятатиму тебе усе життя…

І знов привіт, моя кохана смерть
Заплутавшись, тебе я убачаю
Вбачаю локони твої, мятежний сміх
Вбачаю сенс в тобі, кінець, вінець творіння

Я чую голос твій в суворій пустоті
Я чую регіт сей у час богослужіння
Я чую плач, до болі все гіркий
Я чую запах твій, як тільки но стемніло

Я бачу кроки твої в далині
Я пізнаю тебе посеред інших
Я обіймаю, плачу в самоті
Згадавши як шепочиш ніжно

Згадавши смак завялих, ніжних губ
Все змучених, солодких і дурмяних
Покусаних любовʼю чи від мук
Від щастя, що вганяло у безпамять

Згадавши ніжний стогін твій, твій смак
Який лиш спробувавши, тяжко зупинитись
Лише згадавши, ніби це було
Не так давно, але десь подівалось

Кудись ділось, лишилось, ніби в снах
У смутку, безмятежності чи мріях
У моїх записах, не спалених віршах
У моїх спогадах, які не зміг забути

Не зміг забути… образ твій, ту мить
Одну хвилинку, що були ми разом
Одну хвилинку, серце аж щемить
Від думки, що кохатиму я іншу…

Піони, фіалки
Самотньо, романтика
Блистають сузір'я сред ночі, край неба
Гуляють заблудші, схмелівші зірки

Все сумно, сумно уночі
Все проводжаючи думки до раю
Самотньо плачу, ідичи
Туди, де ти, де ти витаєш

О моя музо, все зроблю тобі
Зніму, віддам, не пожалію
Бо одна ти у пустоті
Тримавши, демонструєш світу краї

В похмурій, ницій пустоті
У самоті, в якій лягаю спати
Одна лиш ти обіймеш залюбки
Закутавши у локони безтями

Одна лиш ти... так тяжко і водночас мило
Ти не жива, ти давно згнила, ти давно кинула мене
Самотньо йти по небокраю
Витать від неба до землі
Шукати грай весняних пташок
Щебечуть ніжно, мов вві сні
Навіюють забуту пісню
Про ті літа, коли в імлі
Ми цілувались, ніжно-ніжно

Ми цілувались? Та невже?
Невже це справді мить боготворенна?
Самотньо пада вдалині
Пожовкле листя в менуеті...

Малюють картину засмучені хмари
Утілюють образ твій, мов наяву
Пливуть в далечінь, мимовільно, без тями
Зустрінувши Сонце покину пітьму

І Місяць, мов блюдце, побите люстерко
В нім бачу обличча, кохав що давно
Зустріну очима цей сонячний промінь
Ліниво відбитий в ранкову росу.