“Самотність — це простір, де можна слухати власну душу,
навіть якщо вона мовчить.”

Жан-Поль Сартр

Ми з тобой разом вже рік
О, моя люба самотність
І весь емоцій потік
Являє лиш усміхнений дівочий образ

І от ми із тобою вже рік
Вже цілий рік я віддаюся самоті
Що в нічній зимовій тишині
Коли вкривається небо зорями

Присвячую творчість тобі
Бо морально я—безвісти зниклий
І найбільша повнота розумінь
Не приносить радості нині

А приносить дівчина її
Що так щиро мені посміхається
Я шукаю в дрібницях тепло
Бо надія до кінця залишається

Я шукаю в дрібницях тепло...
Та й вони ніби лиш насміхаються
Я шукаю усмішку її
Та й вона далі все віддаляється

Що ж? Самота?
Думки про життя
Черепки від посуди
Як смисл буття

Втрачаю рожеві окуляри
І світ набуває окрас
Без лишніх предвзятостей
Й лишніх прикрас

Без лишніх прикрас...
Залишився каркас...
Ніби скелет у шкафу
Що ховаю від мас

Лиш кістки, лиш каркас...
І я розумію, що життя це брехня
І дарма ти чекаш перфоманс
І дарма...

Вже котрий листок я так нищю словами
Всю суть, я всю сутність його убиваю
Во імя чого? В ім'я господа Бога?
У імя Люцифера і його рогів?

У імя самотності, злоби, кохання?
Чи в імя ненависті і бажання?
Бажання плоті... Не емоцій
Бажання усмішок дівочих
Отих закоханих очей
І тих недоспаних ночей...

О, моя люба самотність...