“Всі війни світу не варті сліз однієї невинної дитини.”

Федір Достоєвський

Самотній дворик, за парканом квітка
Ромашка... бджілка лагідно сидить
Високий клен шумить, все листя з нього пада
Це осінь і гаряча пара йде з роту, холодно тепер...

Навколо все повільно помирає
Аж кров в судинах завмирає,
Лиш тишу іноді турбує
Похмурий шепіт жованих листків.

Та раптом десь у висоті
Заграють гімни, божий німб
То матір божа й божий спів
Супровождає її в світ

Де є лиш гроші, й вдарив грім війни
Тому дуже сумна вона,
Та сльози в неї на очах
І пада грім на палача, що катував нас.

На всіх царів і всіх солдатів
На всіх лакеїв тих царів…
Хоч ми й носили жертви їм!
Щоб врятувать дочок й синів!

Щоб прийняв жертву хтивий цар.
І може б наший щедрий дар
Урятував нас від розправи.
Та потім дойде і до нас
Наш час безвольної розплати.
І впала кара, тепер спокій
Та чи надовго? Подивись!
Кругом флаги! Це вороги
В ім'я яких нас покарають
За голубенько-жовтий стяг.

Ану, чи зможеш ти сказати
Що лиш добра вони бажають
Ану, насмілься і скажи!
Добра... Хоч і не їхня це вина
Що діти у кутку ридають
Бо мати їх лозиной б'є

Невинний стяг... Це винні люде
Що жаждуть крові і вистав.
Життя для всіх лиш колізей
Хтось в ньому б'ється,
(Бог тим в поміч)
А хтось як може й вижива.

Шкода… шкода нас, сину, ми безвільні
Несем ярмо разом з скотом
Та щойно пастиря не стане
То… шо ти робиш, сину рідний?
Вдягнув ярмо***