“Ти прийдеш, як тінь, мов зірка темноока,
І в темряві розквітне ніжний світ.”

Богдан-Ігор Антонич

Десь прикрашається Ніч
Вона йде на побачення з Місяцем
Здається, знайомі лиш мить
Та роки пролітають тисячами

У неї чарівний парфюм
Її локони рівні, як ниточки
Її плаття в художнім смаку
Воно чорне і на ньому зірочки


Її руки тендітні й тонкі
Вся жіночна і пишная формами
Її ноги красиві й стрункі
Черевички закриті застіжками

Її губи буяють життям
Як червоне вино преливаються
І на нігтях простий манікюр
Шо відразу у очі кидається

Її голос п'янить наче хміль
Що в дворах у людей завивається
Її усмішка манить богів
Хоча й рідко вона посміхається...

А в його очах сизий туман
Ним земля щорання укривається
Він одягнений в чорне пальто
І від сну пізно він прокидається

Він читає прадавні книжки
Він присвячує пісні й елегії
Тим жінкам, що у серці знайшли
Його прихисток кольору сепії

Він бездарний похмурий митець
Завжди прагне він слів толерантності
Хоча сам все ще просто юнець
Що від жартів дурних посміхається

У словах його мудрість і страх
Бо усе що живе умертвляється
У словах його мудрість і страх
Твої сльози змусять здригатися

І щодня тебе бачить він в снах
І вони наяву увижаються
Він помре якщо ще один раз
У сльозах вся йому ти покажешся