Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Настка Вільшинська (1988)
"Після кожного падіння знову прагни висоти! Ти або розіб'єшся на смерть, або ж у тебе виростуть крила." М. Ебнер-Ешенбах




Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   У кожного митця - своя галатея...
    Ти твориш… не шкода ні часу, ні сил,
    Якийсь ідеал: трохи глини й піску,
  •   Акварелі на вікні
    Пальцем на шибці малюю чудну акварель:
    Вітер розхристаний грає на верб саксофоні,
  •   На згадку про осінь
    Мертве листя шурхотить під ногами Реквієм,
    Барви сонця і крові впереміш скропили сум.
  •   ***
    Коли ніч опустилась на землю, як чорне панно,
    І мазками в’язкої гуаші накидала сніг,
  •   Зимовий пасаж
    Коли на устах поцілунком жевріє зима
    І сонце замерзле розтане у твоїх долонях,
  •   Мій янгол...
    Ти прилітав до мене в снах щоночі,
    Ховаючись у власнім стоголоссі.
  •   Війна без переможців
    Розкраяв місяць небеса на шмаття.
    Молочне світло на земному лоні
  •   ****
    Зберу докупи й вимету дочиста
    Фантомні болі, конвульсійні пута.
  •   ***
    Я підіймаю очі до небес, дивлюсь
    Уверх, на згаслу сонце-рампу,
  •   Місто, яке ми втрачаємо...
    Розжарений подих торкнувся щоки,
    Крізь сутінків плащ бачу твій силует.
  •   Молитва
    Ніч спустилась на плечі ажурною шаллю,
    Діадема зірок увінчала високе чоло.
  •   ***
    Сьогодні в двері стукала Весна
    Я не чекала, але відчинила.
  •   ***
    Як заволоче ніч злотисті лики гір,
    Притрусить серпантином замріяні поля,
  •   ***
    Скажи, прошепочи, ну що в мені не так?
    Чи, може, я для тебе якась занадто інша?

  • Огляди

    1. У кожного митця - своя галатея...
      Ти твориш… не шкода ні часу, ні сил,
      Якийсь ідеал: трохи глини й піску,
      Таку найніжнішу й водночас різку
      Вже майже богиню, хіба що без крил.
      Виліплюєш вогкість бездонних очей,
      Оступишся раз у них можна й втопитись,
      Коралових вуст згірклим медом упитись
      І впасти в безодню безсонних ночей.
      Зелені зірки потопивши в бокалі вина,
      Алмазним різцем на обличчі виточуєш риси,
      Вплітаєш у коси троянди й камінні іриси
      І знов до світанку для тебе танцює вона.
      Із плетива па сарабанди ввижається янгол,
      У вихорі чорного шовку ховаються крила,
      Неначе на збурених хвилях фрегату вітрила
      Тріпочуть на вітрі, сплітаючись в відзвуках танго.
      Вогненні пір’їни лоскочуть гарячі долоні,
      А лід тане швидше, ніж встигнеш торкнутися шкіри,
      Вона все танцює, не знаючи спокою й міри,
      Здається, що вільний, насправді - у неї в полоні…
      Ти мрійник, безумець, те щастя не варте й гроша,
      Агонія сонця… пітьма для очей ніби краще…
      Ти грів її руки і думав, що з серцем не важче,
      Жива Галатея, та що, коли з криги душа?..



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 4.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Акварелі на вікні
      Пальцем на шибці малюю чудну акварель:
      Вітер розхристаний грає на верб саксофоні,
      Зовсім нечутно на блідо-рожевому фоні
      Місячне сяйво розбавить осінню пастель.
      На підвіконні, закутавшись в спогадів плащ,
      Міцно стиснувши горня: трохи рому і чаю,
      Я відчуваю, як пам’ять поволі втрачаю,
      Тільки з-за спини лунає задавлений плач.
      Втомлений янгол заломлює в розпачі руки,
      Світле створіння ховає общипані крила.
      Всім по пір’їнці й йому вже злетіти не сила,
      Людям байдуже, бо що для них ангельські муки.
      Тихе тремтіння від вітру чи пак від думок,
      Доторк до шкіри й мурашки пішли табунами
      Мовчки й так щиро недавно було і між нами,
      В пам'ять про літо лишився засохлий вінок.
      Подих, як димка затягне квадратик в вікні -
      Чистий мольберт, ніби ніч чорнотою залила
      Я домалюю тобі сильні, сонячні крила
      «Ти не повернеш сюди?» - обіцяєш мені…
      Зринути ввись, від свободи на мить захлинутись
      Груди наповнити запахом вітру і рож.
      Просто кивнути не значить сказати «атож»,
      А полетіти, аби зовсім скоро вернутись…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    3. На згадку про осінь
      Мертве листя шурхотить під ногами Реквієм,
      Барви сонця і крові впереміш скропили сум.
      І задуха доймає, й здається, що ми у пеклі є,
      Де смішні чортенята смакують рахат лукум.
      Тут багрянцем змивають руки осінні хвилі,
      Падолистом додолу накрапують сльози небес,
      І спинити земну круговерть ми з тобою не в силі,
      Чи заслабли, втомились, чи впились із зоряних плес?
      Потонути у спогадах, згадках, обривках із фраз,
      Сліпо вірити в те, що за обрієм щось значно краще,
      Добрести і побачити – наше життя тільки фарс,
      Бо за обрієм – обрій і йти вже не хочеться – нащо?
      Станцювати в хурделиці листя осінній вальс
      І невмілими па розсмішити сумних перехожих
      Ніжно, щиро кохати, забувши про місце і час,
      Янголят малювати на тілі на себе не схожих.
      Так наївно чекати тепла, гріти стомлені пальці,
      Обіймаючи стінки горнятка, неначе живі,
      Не зважати, що йдеш босоніж по розпеченій гальці,
      Що шляхи вже затоптані кимось, давно не нові.
      Бо за обрієм – обрій, а далі, можливо, Едем…
      І на зміну теплу слід чекати сезону дощів.
      Ми візьмемось за руки, але нікуди не підем
      Помовчи, помовчу, втечемо від заплутаних слів…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. ***
      Коли ніч опустилась на землю, як чорне панно,
      І мазками в’язкої гуаші накидала сніг,
      Дві зорі заглянули в самотнє замерзле вікно
      Й залишили на шибці відбитки натомлених ніг.

      На замурзане скло налипав згустком місячний пил,
      Довгі пальці сплітались, в агонії билась струна,
      Пульсували акорди й зривались в безодню без сил,
      В горлі стрягнув клубок, а у вухах стояла луна…

      Калатали серця, грішні душі летіли в Тартар
      І кричали з безсилля, що Бога нема, він помер…
      Як птахи серед площі злітались на звуки гітар,
      Так до полум’я свічки тягнулися кігті химер.

      Помирали і жили, придворні інтриги плели
      І заради кохання на плаху ішли, як на біс.
      Тільки все, епілог, вони - там, а в реальності – ми
      Прагматичність сучасних «героїв» доводить до сліз.

      І у тіні від янгольських крил пекло їм не страшне,
      Ми ж гортаєм пожовклі від часу і рук сторінки,
      Гучно славим самотність, і силу, і рівність, проте
      До підніжжя тотему «Любові» складаєм вінки.

      А було їх без ліку джульєт, елоїз, клеопатр,
      Тільки ми на задвірках історії нині живем
      І свободу оту, що придумав закоханий Сартр,
      Ми поставим при вході у наш віртуальний Едем.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Зимовий пасаж
      Коли на устах поцілунком жевріє зима
      І сонце замерзле розтане у твоїх долонях,
      Станцюємо вальс – суміш прянощів, запах вина
      І подзвін по літу, що гучно лунає у скронях.

      В загублених вулицях тихо шепочуть вітри,
      Два втомлені серця стукочуть у такт дзиґарям.
      І ми - вже не ми, ми тепер тільки я й тільки ти
      Неквапно ідемо назустріч сліпим ліхтарям.

      Ми мрієм про щастя, та гордість, мов зашморг душі,
      Тремтить, наче списані вітром старі сторінки,
      Бо все, що лишили по собі – незграбні вірші
      І запах жоржини, що вплівся в тернові вінки.

      Ми граємось в інших, ми прагнемо модних оков,
      Шукаємо в купах лахміття загублене щастя.
      Назавжди прощаємось, завтра зустрінемось знов
      І погляд розкаже усе, що словами не вдасться.

      Ледь п’яні сніжинки втрапляють в тента із вій,
      Так прагнем небес, що готові до них дотягтись,
      Діткнутись устами зірок і сузір’їв із мрій
      Хоч на мить, ну а потім, летіти, летіти униз.

      Нескінченно холодними сходами в вічність біжиш,
      Наче янгол-бунтар, що відтяв остогиднувші крила.
      - Моя львівська Ассоль, ти чекатимеш, люба, скажи?
      - Ти наївний, мій Грею, згоріли червоні вітрила…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Мій янгол...
      Ти прилітав до мене в снах щоночі,
      Ховаючись у власнім стоголоссі.
      Я й закохалась у твої бездонні очі,
      Мій янголе із сонцем у волоссі.

      Лиш ти умів торкати струни долі
      І пір’ям зорі накривав вночі.
      Ти клітки не любив, бо прагнув волі,
      А я ховала у руках ключі.

      Твій німб я малювала аквареллю
      І крила ткала з срібного серпанку.
      Залишся в мене, любий менестрелю,
      Посидьмо разом на даху до ранку.

      Лічитимемо в зорепаді зорі,
      Мовчатимемо вголос, як належить…
      - Чому ж сльозяться очі, ніби хворі?
      - В житті не все лише від нас залежить.

      Ти знов летиш кудись увись, до щастя,
      Я залишаюся з собою сам на сам.
      І хочу все забути, та не вдасться,
      Бо душу всю до крапельки віддам.

      Зроблю ще крок – торкнусь устами неба
      І цілуватиму, допоки стане сил.
      Я знайду іншого, подібного на тебе,
      Із сонцем у волоссі, та без крил…




      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: 5.13 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    7. Війна без переможців
      Розкраяв місяць небеса на шмаття.
      Молочне світло на земному лоні
      Лілеї пестить крізь ажур латаття,
      Гаптує сріблом на людській долоні,
      Де піт та бруд замішані на крові
      Малюють плавними мазками взори
      І лінія життя згасає в слові
      «війна», що підкоряє навіть гори.
      Що розбиває вщерть усі надії
      І людським страхом тхне, і пустотою,
      А перемога, що вкінці жевріє
      Здається недосяжною метою.
      Чиїсь батьки і діти з двох боків
      І два мечі із однієї криці
      Впиваються з жагою двох вовків
      В тіла невинні й мармурові лиця.
      Лиш книги мертвими крихкими пелюстками
      Лоскочуть сонячне сплетіння днів.
      Атланти йдуть уквітчані вінками,
      Що їх сплітали руки юних дів.
      У душах і руках вуздечки волі,
      В очах замість блакиті мертва сталь.
      І ренуарівські полотна стали голі,
      Бо сльози змили фарб’яну емаль.
      Реве юрба, вино тече рікою
      Й затопить сльози бідних матерів,
      Що в Вічності прохатимуть спокою
      Та помсти за життя своїх синів.
      І діти-сироти, застигши на порозі,
      В чеканні слухають передзвін голосів.
      І їх сліди вкарбуються в дорозі,
      Вже стоптаній ногами їх батьків.
      А ти, натхненнице, що звала їх до бою
      Конаєш від смертельних жовчних ран.
      Припалиш серце свіччю восковою,
      Аби сховати в муках свій обман.
      За кладовищним муром ти зітхаєш,
      Брехливих молитов не чує Бог.
      Тепер лиш ти, безкрила Ніко, знаєш
      Ціну усіх великих перемог.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5

    8. ****
      Зберу докупи й вимету дочиста
      Фантомні болі, конвульсійні пута.
      З зірок багряних наберу намиста
      Аби зігріти тіло. І відчути
      Незмінний запах втомленого серця,
      І відтиск на брудних, бездушних лицях.
      Коли лиш дюйм, і, певна, доведеться
      Втопити вічність у твоїх зіницях.
      Спинити маятник життя, котрий щоденно
      Вбиває сотні душ в любовній млі.
      І ми на черзі, знаю, що, напевно,
      Не перші й не останні на землі.
      Та я чекаю, вперто, рівномірно
      Щодня віршую і псую папір,
      Бо ми не можемо кохати так наївно,
      Про це давно вже написав Шекспір.
      Тож дуримо самі себе спроквола,
      Щоб Синю птаху втримати за хвіст
      Вигадуєм якісь чарівні кола,
      Де біль і ненависть танцюють твіст.
      А меланхолія, що у душі захована
      У каві топиться й тамує плач.
      Я страхом та коханням екзальтована,
      А ти – моє життя і мій палач
      Водночас. Барабанить стиха злива,
      Шматує мозок, ніби від похмілля
      І я приречена, але така щаслива,
      Бо донестями прагну божевілля
      Аби забутись. Щоб єдиним махом
      Гордіїв вузол розрубати в грудях,
      Тоді звільнитись і до неба птахом.
      Ну а птахи… їх і боги не судять…



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.33 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    1. ***
      Я підіймаю очі до небес, дивлюсь
      Уверх, на згаслу сонце-рампу,
      Що вічно гріла темний, змерзлий світ.
      Здається, треба поміняти лампу,
      Бо все ущерть вже затягло дощем
      І тільки зорі, ці мікросвітила
      Залишила, як згадки про тепло,
      І цвяхом діамантовим прибила
      До струпів хмар, до чорних парапет,
      Аби розбити вщерть людський склероз,
      А я крізь скло дивилася на них
      Й не помічала цих метаморфоз.
      Бо гралася у піжмурки словами,
      А потім цілу ніч молилась Богу.
      Прохала кари, може, благодаті?
      Й хреста з собою взяла на дорогу,
      Аби не сумно йти, аби терпіти
      І нести трішки того, що до болю
      Роз’ятрить рани, страхом оповиті
      І подарує ефемерну волю.
      То хто я після цього? Ні, не янгол,
      Занадто гарно, навіть ампірично.
      Чортиця? Вже, подекуди, банально,
      Я ж звикла речі бачити практично.
      Яка з них користь, якість, кількість, сума?
      Крізь призму днів все рахувала миті,
      Не вірила в поезію і вічність,
      Ескізи снів були, чомусь, розмиті.
      До божевілля йшла невпинним кроком,
      Бо знала, варто тільки захотіти,
      Перестрибнути можна і безодню,
      А дуже сильно – навіть полетіти
      Кудись увись. На жаль, зів’яли крила,
      Котрі ніколи справжніми й не були,
      Як у французьких чорно-білих фільмах,
      Романтику котрих давно забули.
      Я ж закохалась у ерзацне «нині»,
      Бо пишу вже не вірші, а халтуру,
      Де все занадто награно красиво,
      А ті, старі, здаю в макулатуру
      Разом із справжньою любов’ю та жагою,
      Де почуття ще свіжі, невблаганний
      Ще час, що ранить глибоко, до болю,
      Як той скрипаль завідомо поганий.
      Тож все шукаю той життєвий вир,
      Щоб з головою кинутися в нього
      І йти до дна, чекаючи того,
      Хто зможе дати руку допомоги.
      Порятувати схоче з глибини,
      Подарувати нові справні крила,
      А ще надію, унцію тепла
      І віру в те, що невичерпна сила.
      Бо шторм не знищить крем’яного серця,
      А тільки вихлюпне з очей печаль,
      Самотність – це найкращий стан душі,
      Адже його і втратити не жаль.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 4.88 | Рейтинг "Майстерень": 5

    2. Місто, яке ми втрачаємо...
      Розжарений подих торкнувся щоки,
      Крізь сутінків плащ бачу твій силует.
      То втрачене місто втіка у віки,
      Дивлюся услід крізь розбитий лорнет.
      Сліди замете почорнілий пісок,
      Й вуаль з павутиння затягує очі,
      А тихий, протяжний, сумний голосок,
      Він Реквієм місту співає щоночі.
      І сльози небес, що оплакують дні
      Минулої величі й піку культур,
      Загасять слабкі, ледь помітні, вогні,
      Заховані в мертвих зіницях скульптур.
      Той рев, що навічно у пащі завмер,
      І вітер куйовдить розпатлану гриву,
      Що з каменю висік маестро химер -
      Стоїть крізь віки, крізь незгоду і зливу
      Той лев. Охоронець старих королів,
      Що прах їх не має спокою під нами,
      Бо здмухують попіл з старечих голів
      І топчуть бездушно брудним ногами
      Нащадки. Закохані в запах металу,
      Забули про колір старих кам’яниць.
      Собори та вежі руйнують помалу,
      І парки, що стали притулком п’яниць.
      Сьогодні так модно звучить «бездуховність»,
      То вітер розносить безглузді слова.
      Відлунює в тиші загублена совість
      І тужить Катедра, неначе жива.
      Облуплений ангел тремтить під дощами
      І крила промокли – йому не злетіти.
      Він прагне небес, а прикутий до храму,
      Де вічність на паперті мусить сидіти.
      Бруківка розхлюпує цокіт підківок,
      І площу освітить самотній ліхтар,
      Як фото з старих, чорно-білих листівок
      Палає на вогнищі огненних хмар.
      І мовчки Діана в скорботі заплаче,
      На тріски розтрощить свій тризуб Нептун,
      І, може, прозрієм, та вже не побачим
      Й торкнеться розпука обірваних струн.






      Коментарі (13)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    3. Молитва
      Ніч спустилась на плечі ажурною шаллю,
      Діадема зірок увінчала високе чоло.
      Я стою на колінах, цупко сплетені пальці
      Вишивають думками ніжно-місячне тло.

      Вітер срібноволосий розбиває об шибку
      Свої зім’яті крила, закінчивши політ.
      Підіймаю повіки, а зіниці застигли,
      Може, очі втомились пізнавати цей світ?

      Дощ сльозами змиває всі нездійснені мрії
      І апатія душу загризе до кінця.
      Та словами молитви, наче криком з безодні
      Я взиваю до Того, хто лікує серця.

      Находилась по краю, настрибалась у прірву
      Я була романтична, реалістка - тепер.
      Стерпли руки й коліна, та хіба то важливо,
      Коли мій мікровсесвіт в цю хвилину помер.

      Та за ним не заплачу, а новий собі створю
      І тривожні думки від чола відведу.
      Лиш вінок з орхідей покладу на могилу
      Прошепочу: «Амінь» і з юрбою піду.

      Я ніколи в житті не шукала легкої дороги,
      А долала бар’єри і бігла за тими, що йшли.
      А тепер, день у день, я молю Тебе, Господи Боже,
      Хоч на мить, на секунду мені благодаті пошли.




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": 5

    4. ***
      Сьогодні в двері стукала Весна
      Я не чекала, але відчинила.
      Меланхолійно увійшла вона
      І за собою душу поманила.
      У темних коридорах забуття
      Чи в лабіринтах я шукала ейфорію.
      Вона ж вела до сонця та життя,
      Не помічаючи, що я на смерть хворію.
      Терпкий коктейль із суму і страждань
      Розбавила надією на зміни.
      Додала радості та капельку бажань
      І розмішала, бризнувши на стіни.
      Непотріб позбирала, стерла пил
      Та бруд з душі і зі скляного серця.
      Навчила йти в атаку хитро, в тил
      І, замість цукру, насипати перцю.
      Затиснути у жмені «не щастить»,
      І кожен день прожити як останній.
      Знеболити свідомість, хоч на мить,
      Й створити собі трошечки кохання.
      Побудувати замок з кришталю,
      Та не зважати, що судомить тіло,
      А просто вірити, без страху й жалю.
      І я повірила, бо так цього хотіла.
      Розфарбувала блідолицість стін,
      Вчепила крила, крикнула: «Лети!».
      І романтично-героїчне «Він»
      Змінила на буденно-звичне «Ти».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    5. ***
      Як заволоче ніч злотисті лики гір,
      Притрусить серпантином замріяні поля,
      Пришпилить до небес кардіограму зір,
      Ледь чутно, агонічно, здригається земля.
      Тоді, мов у полоні блідих фантасмагорій,
      В чіпких обіймах морфію і запаху вина
      Танцює на краю безодні алегорій,
      Замріяна у небо, зажурена Вона.
      Закутана у атлас, огорнена промінням,
      Гуляє по дахах, шукаючи міраж,
      І підбирає зорі, що вирвані з корінням,
      Малюючи на шибках туманами пейзаж.
      Вона не заглядає у вікна крізь фіранки,
      Воліє не стояти, а повільніше йти.
      Загублені думки ув’язненої бранки,
      Заховані глибоко - тобі їх не знайти.
      Не варто нарікати на примхи злої долі,
      Чекати від сліпої Фортуни забуття,
      А жити кожну мить, по вінця повну волі,
      При зустрічі із Нею зупиниться життя.
      І забринить в очах аморфна потойбічність,
      Симфонії думок сплітаються в одну.
      Бемолі та дієзи вкарбовані у вічність,
      У брязкоті кайданів приглушують вину.
      Лірична героїня занадто романтична,
      Але герой, на щастя, звичайний реаліст.
      Історія знайома та до смішного звична.
      Вона її напише, знівелювавши зміст.
      Розділить штрихпунктиром суміжні ареали,
      Для трагіки сюжету змішає почуття,
      Розіб’є на друзки затерті ідеали,
      Збере усі шматочки і склеїть два життя.
      І врешті, як обридне у поетесу гратись,
      Зміняє стиль на стилос у пошуках атак.
      Ми будем далі жити, нам не дано дізнатись:
      Якби ж перо зламалось все склалося б не так?



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": 5

    6. ***
      Скажи, прошепочи, ну що в мені не так?
      Чи, може, я для тебе якась занадто інша?
      Не граюся з життям, не падаю навзнак,
      А тільки на коліна і підіймаюсь – гірша!?
      Та ж сотнями снують такі «оригінальні»,
      Купуючи обновки на секонд-хенді душ.
      Впіймай хоча б одну, гидуєш? Маргінальні?
      То, може, знайдеш інших, тільки мене не руш.
      Я так втомилась грати бездушну феміністку,
      Про рівність та свободу кричати із трибун,
      Ти ж за вуаллю слів не оцінив артистку,
      Котра, така слабка, жене вітрів табун.
      А у волоссі сонце ховається крилате,
      Сталевий блиск очей - вологість кришталю.
      Та сила не в словах, не у руках, а в ґратах,
      У металевій клітці з образи та жалю.
      І розірвати пута, чомусь, сама не в змозі
      Чекала, що поможеш, та де там – егоїст!
      А, може, боягуз, чи нам не по дорозі?
      Є тисячі варіантів, та жоден не без сліз.
      Отак, на роздоріжжі, я виходу шукала
      Колись стелився шлях, тепер застиг цемент.
      Й дорожній вказівник сама собі скувала,
      А щоб не страшно йти – музичний інструмент.
      На лірі дротяній ще так невміло граю
      І сліпо йду вперед, не хочу відпочити.
      Ти показав мені містичну браму раю,
      Та золоті ключі забув, чомусь, вручити.
      І, може, ще колись, я пройду до фіналу,
      Бо в марафоні в вічність я, знаєш, не мастак.
      То прошу про одне, серед похвал і шалу
      Скажи, прошепочи, ну що в мені не так?



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.25