Коли ніч опустилась на землю, як чорне панно,
І мазками в’язкої гуаші накидала сніг,
Дві зорі заглянули в самотнє замерзле вікно
Й залишили на шибці відбитки натомлених ніг.

На замурзане скло налипав згустком місячний пил,
Довгі пальці сплітались, в агонії билась струна,
Пульсували акорди й зривались в безодню без сил,
В горлі стрягнув клубок, а у вухах стояла луна…

Калатали серця, грішні душі летіли в Тартар
І кричали з безсилля, що Бога нема, він помер…
Як птахи серед площі злітались на звуки гітар,
Так до полум’я свічки тягнулися кігті химер.

Помирали і жили, придворні інтриги плели
І заради кохання на плаху ішли, як на біс.
Тільки все, епілог, вони - там, а в реальності – ми
Прагматичність сучасних «героїв» доводить до сліз.

І у тіні від янгольських крил пекло їм не страшне,
Ми ж гортаєм пожовклі від часу і рук сторінки,
Гучно славим самотність, і силу, і рівність, проте
До підніжжя тотему «Любові» складаєм вінки.

А було їх без ліку джульєт, елоїз, клеопатр,
Тільки ми на задвірках історії нині живем
І свободу оту, що придумав закоханий Сартр,
Ми поставим при вході у наш віртуальний Едем.