Ніч спустилась на плечі ажурною шаллю,
Діадема зірок увінчала високе чоло.
Я стою на колінах, цупко сплетені пальці
Вишивають думками ніжно-місячне тло.

Вітер срібноволосий розбиває об шибку
Свої зім’яті крила, закінчивши політ.
Підіймаю повіки, а зіниці застигли,
Може, очі втомились пізнавати цей світ?

Дощ сльозами змиває всі нездійснені мрії
І апатія душу загризе до кінця.
Та словами молитви, наче криком з безодні
Я взиваю до Того, хто лікує серця.

Находилась по краю, настрибалась у прірву
Я була романтична, реалістка - тепер.
Стерпли руки й коліна, та хіба то важливо,
Коли мій мікровсесвіт в цю хвилину помер.

Та за ним не заплачу, а новий собі створю
І тривожні думки від чола відведу.
Лиш вінок з орхідей покладу на могилу
Прошепочу: «Амінь» і з юрбою піду.

Я ніколи в житті не шукала легкої дороги,
А долала бар’єри і бігла за тими, що йшли.
А тепер, день у день, я молю Тебе, Господи Боже,
Хоч на мить, на секунду мені благодаті пошли.