Розжарений подих торкнувся щоки,
Крізь сутінків плащ бачу твій силует.
То втрачене місто втіка у віки,
Дивлюся услід крізь розбитий лорнет.
Сліди замете почорнілий пісок,
Й вуаль з павутиння затягує очі,
А тихий, протяжний, сумний голосок,
Він Реквієм місту співає щоночі.
І сльози небес, що оплакують дні
Минулої величі й піку культур,
Загасять слабкі, ледь помітні, вогні,
Заховані в мертвих зіницях скульптур.
Той рев, що навічно у пащі завмер,
І вітер куйовдить розпатлану гриву,
Що з каменю висік маестро химер -
Стоїть крізь віки, крізь незгоду і зливу
Той лев. Охоронець старих королів,
Що прах їх не має спокою під нами,
Бо здмухують попіл з старечих голів
І топчуть бездушно брудним ногами
Нащадки. Закохані в запах металу,
Забули про колір старих кам’яниць.
Собори та вежі руйнують помалу,
І парки, що стали притулком п’яниць.
Сьогодні так модно звучить «бездуховність»,
То вітер розносить безглузді слова.
Відлунює в тиші загублена совість
І тужить Катедра, неначе жива.
Облуплений ангел тремтить під дощами
І крила промокли – йому не злетіти.
Він прагне небес, а прикутий до храму,
Де вічність на паперті мусить сидіти.
Бруківка розхлюпує цокіт підківок,
І площу освітить самотній ліхтар,
Як фото з старих, чорно-білих листівок
Палає на вогнищі огненних хмар.
І мовчки Діана в скорботі заплаче,
На тріски розтрощить свій тризуб Нептун,
І, може, прозрієм, та вже не побачим
Й торкнеться розпука обірваних струн.