Я підіймаю очі до небес, дивлюсь
Уверх, на згаслу сонце-рампу,
Що вічно гріла темний, змерзлий світ.
Здається, треба поміняти лампу,
Бо все ущерть вже затягло дощем
І тільки зорі, ці мікросвітила
Залишила, як згадки про тепло,
І цвяхом діамантовим прибила
До струпів хмар, до чорних парапет,
Аби розбити вщерть людський склероз,
А я крізь скло дивилася на них
Й не помічала цих метаморфоз.
Бо гралася у піжмурки словами,
А потім цілу ніч молилась Богу.
Прохала кари, може, благодаті?
Й хреста з собою взяла на дорогу,
Аби не сумно йти, аби терпіти
І нести трішки того, що до болю
Роз’ятрить рани, страхом оповиті
І подарує ефемерну волю.
То хто я після цього? Ні, не янгол,
Занадто гарно, навіть ампірично.
Чортиця? Вже, подекуди, банально,
Я ж звикла речі бачити практично.
Яка з них користь, якість, кількість, сума?
Крізь призму днів все рахувала миті,
Не вірила в поезію і вічність,
Ескізи снів були, чомусь, розмиті.
До божевілля йшла невпинним кроком,
Бо знала, варто тільки захотіти,
Перестрибнути можна і безодню,
А дуже сильно – навіть полетіти
Кудись увись. На жаль, зів’яли крила,
Котрі ніколи справжніми й не були,
Як у французьких чорно-білих фільмах,
Романтику котрих давно забули.
Я ж закохалась у ерзацне «нині»,
Бо пишу вже не вірші, а халтуру,
Де все занадто награно красиво,
А ті, старі, здаю в макулатуру
Разом із справжньою любов’ю та жагою,
Де почуття ще свіжі, невблаганний
Ще час, що ранить глибоко, до болю,
Як той скрипаль завідомо поганий.
Тож все шукаю той життєвий вир,
Щоб з головою кинутися в нього
І йти до дна, чекаючи того,
Хто зможе дати руку допомоги.
Порятувати схоче з глибини,
Подарувати нові справні крила,
А ще надію, унцію тепла
І віру в те, що невичерпна сила.
Бо шторм не знищить крем’яного серця,
А тільки вихлюпне з очей печаль,
Самотність – це найкращий стан душі,
Адже його і втратити не жаль.