Скажи, прошепочи, ну що в мені не так?
Чи, може, я для тебе якась занадто інша?
Не граюся з життям, не падаю навзнак,
А тільки на коліна і підіймаюсь – гірша!?
Та ж сотнями снують такі «оригінальні»,
Купуючи обновки на секонд-хенді душ.
Впіймай хоча б одну, гидуєш? Маргінальні?
То, може, знайдеш інших, тільки мене не руш.
Я так втомилась грати бездушну феміністку,
Про рівність та свободу кричати із трибун,
Ти ж за вуаллю слів не оцінив артистку,
Котра, така слабка, жене вітрів табун.
А у волоссі сонце ховається крилате,
Сталевий блиск очей - вологість кришталю.
Та сила не в словах, не у руках, а в ґратах,
У металевій клітці з образи та жалю.
І розірвати пута, чомусь, сама не в змозі
Чекала, що поможеш, та де там – егоїст!
А, може, боягуз, чи нам не по дорозі?
Є тисячі варіантів, та жоден не без сліз.
Отак, на роздоріжжі, я виходу шукала
Колись стелився шлях, тепер застиг цемент.
Й дорожній вказівник сама собі скувала,
А щоб не страшно йти – музичний інструмент.
На лірі дротяній ще так невміло граю
І сліпо йду вперед, не хочу відпочити.
Ти показав мені містичну браму раю,
Та золоті ключі забув, чомусь, вручити.
І, може, ще колись, я пройду до фіналу,
Бо в марафоні в вічність я, знаєш, не мастак.
То прошу про одне, серед похвал і шалу
Скажи, прошепочи, ну що в мені не так?