І
Вона сама покликала його очима. Він не раз помічав її ласкавий, усміхнений, ніби запрошуючий погляд карих зіниць.
«У Болгарії мало гарних дівчат, але вже коли трапляються , то це – справжні красуні» - згадалися слова батька, - ось і вона така – майнула думка.
І справді, висока, струнка, як українська тополя, правильний овал обличчя, густе чорняве волосся, ледь стиснуте непомітним зажимом, романтичною хвилею спадало нижче округлих плечей, ніжністю сяяли замріяні очі-топази.
Два карих глаза, ясных два топаза
Передо мной сияют, как огни,
Мои поработители они,
Тюремщики мои – два карих глаза.

Ослушаться не в силах их приказа,
Их чары – наваждению сродни,
Меня лишили разума, одни
Они – источник моего экстаза.

Заполнили собой мечты и сны,
Все мысли ими прочь оттеснены,
И вдохновенье зажжено лиш ими...

Згадався цей фантастично-образний емоційний сонет улюбленого Ронсара.
Саме така буря пристрасті бушувала в його грудях. Він просто розцілував ту книжку французького поета, який співав про кохання так суголосно його душі.
Усе не було нагоди залишитися наодинці. Усе якісь справи, хоч і перебував на відпочинку з батьками у Варні в Міжнародному будинку журналістів, куди з»їжджались майстри пера з сім»ями з усієї Європи. То їдальня, то пляж, то ігрища з болгарськими друзями, з якими швидко заприятелював, бо добре володіли російською і були комунікабельні.
І ось тихий літній вечір. Він сам прогулювався у невеличкому гарно затіненому саду будинку відпочинку. Раптом здалеку на алеї майнула знайома струнка постать. Ця довга коса майже до пояса, її ні з ким не сплутаєш. І пам»ятаючи її «закличний погляд», він сміливо рушив за дівчиною.
В глибині саду було кілька гойдалок. Вона присіла на одну з них і легенько погойдувалась, ніби в такт вечірньому леготові. Він підійшов, вона привітно посміхнулася і почалася невимушена бесіда. Її ім»я було дивовижним – Росі, а повністю – Росиця. "Сама поезія, а не ім"я" – подумалось йому.
Щось таке зустрічалося у Тичини у вірші "Я утверждаюсь":
…Яка вода, яке зерно – росиця!
– Ну як же не сіять.
Скільки тих рос у віршах українських поетів – не злічити. Мати її була журналісткою, а батько – художником.
А вони обоє – у віці Ромео і Джульєтти. Йому - 16, а їй – 14.
Слово по слову, і симпатія взаємно росла, наростала, бубнявіла, як ті бруньки навесні. Рука потяглася до руки, взаємне щемне стискання пальців. І перший поцілунок – солодкий, чистий, свіжий, як смак почорнілої достиглої черешні у його бабусі на Вінниччині.
Повз лавочку, на якій це сталося, усе проходили люди. Закохані, сп»янілі від напливу почуттів, нікого не помічали. Їм би сховатися десь у гущавині. Так ні.
Різкий окрик раптом прорізав тишу. Росицю покликала її мати.
Він знехотя випустив її руку і з пекучим жалем дивився услід, як коса її майнула за кущами жасмину.
Почулися лайливі слова болгарською.
« Дивно, хіба б лаяли мене батьки, побачивши з дівчиною?» - риторично спитав він самого себе. І сам відповів – «Певно, що ні».
І потяглися чорні дні. Її батьки заборонили їм зустрічатися. При зустрічі, йдучи з ними, вона відверталася од нього, а наодинці вже боялася довго спілкуватися, а кинувши одне-два слівця, тікала. Мовляв, вона ще мала, їй треба вчитися, а не на хлопців задивлятися. Певно, так їй сказала мати.
Та насправді це були відмовки. Був би він болгарином чи будь-ким іншим, тільки б не росіянином з Радянського Союзу, все було б інакше. Болгари, певно, забули, що не всі, хто з СРСР, росіяни.
Ситуацію йому прояснив болгарський друг Ніко. На вечорі дружби в Міжнародному будинку журналістів, де свідомо садили за стіл людей різних національностей, його родина сиділа з росіянами, і ті поводили себе так, ніби не болгари, а вони були тут господарями. Ота приказка, що «хороша страна Болгария, но Россия лучше всех» - не раз злітала в них з уст, та в Болгарії цей номер не проходив. Корінні жителі не були шістнадцятою республікою насправді, як про них говорили у ті часи. І вперто ігнорували росіян на тому вечорі, спілкуючись виключно між собою і лише болгарською, так що обурені чужинці встали, і кинувши кілька лайливих слів, пішли з-за столу.
- Ніко, ти можеш пояснити її батькам, що я – українець – представник найбільшої поневоленої нації Радянського Союзу – просив він друга.
І болгарин не підвів. В якусь хвилю розговорився на пляжі з батьком Росиці. І розповів дещо про нього.
Наступного дня її батьки запросили його за стіл разом з ними, розпитували про родину, Україну, питали як українською звучить те чи інше слово. Не раз чули, як він, запливши в море ледь не за горизонт на гідропеді, виспівував українські пісні. Все наче б складалося добре. Тільки от його кохана Росиця була настільки заляканою, що вже не йшла на контакт, хоч її і відпускали до нього.
З горя він заплив далеко в море. І не міг повернутися назад. Лежав на хвилях і помалу плив до берега, але руки переставали слухатися. І раптом, коли, наковтавшись солоної води, він судорожно виринув на поверхню, побачив знайому постать на гідропеді. То був Ніко, який знову виручив його, цього разу врятувавши життя.
Настав день її від»їзду. Він проводжав її до поїзда на Софію, і просив не забувати його, писати листи. Його всього переповняла гіркота розлуки, він ледь стримував сльози. Молодший братик Росиці, Петко, мов відчуваючи його мовчазне палке кохання до сестри, прощаючись, стрибнув йому на груди, охопивши його ногами, як рідного.
- Колись ми зустрінемося, - сказала вона на прощання, - тільки у тебе буде своя сім»я, а у мене – своя.
Росиця подарувала йому браслетик з нержавіючої сталі «неделька», який тоді, наприкінці 70-х, носили юні дівчата, і він натягнув собі на руку і сказав, що не зніматиме, аж доки вони не зустрінуться знову.
(далі буде)
17-18.03.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

ІІ
Настало життя в розлуці. І коли у важкі хвилини інших його ровесників рятувало спиртне і безшабашні пригоди, то його біль вгамовувала лише поезія.
Вона була – як сонце мрії його, як продовження кохання того справді ідеального, вистражданого і наболілого, тільки в напівмареннях самотньої душі.

Струмує смуток із твоїх очей,
Минає час в розлуці, моя зоре,
Хоча із нами – чари тих ночей
І павутиння сутінок прозоре.

Морське повітря, піняві вали
Снагу і силу нам обом давали,
Та нас у різні боки –розметали,
Водою втіх минущих – розлили.

…Два камені живі посеред хвиль,
Мов спогади бурхливі, виринають,
Лиш зорі бачать, як вони страждають,
Від марних поєднатися зусиль.

На семінарі молодих літераторів, коли інших маститі метри не раз тикали носом за написані неоковирності, його ставили в приклад і розмовляли з ним, майже як з рівним собі. І коли ЗМІ цікавилась молодими талантами, то він один з перших давав інтерв»ю на радіо, вірші друкували майже без правок у газетах і журналах.
Та це мало хвилювало його, як і українські дівчата з літературного середовища, які самі, аж «вішалися на шию», бачачи його самотність і вічну печаль в очах. А він у таких випадках стискав браслетик на руці, з якого нерідко ще й насміхалися, і відходив убік.
Усе йому пригадується отой набубнявілий смутком жовтень. Жовтень, коли достигають і наливаються соком плоди, зібрані у полі, отак, здається, достиг його біль кохання.
Після кількох розпачливо довгих листів у Болгарію, усе ходив, заглядаючи у поштову скриньку, чи не знайде там бодай вісточки од неї.
Та відповіддю була мовчанка. Сіре небо давило сумом, ніч сповивала тягучою, як смола, тугою.
І раптом, мов із самісінького серця, на папір полилися рядки:

У далечі зірниць сумує тихо небо,
Вже промені надій не виринуть з імли,
Я знаю, що мої листи дійшли до тебе,
Але до твого серця, мабуть, не дійшли.

Вони, мов кораблі, ржавіють на причалі,
Дрімаючи від дум, забуті на столі,
Лиш світяться із них розчахнуті печалі
І гаснуть без вогню розбурхані жалі.

З плакучої верби спадають краплі суму,
В саду моїх надій трояндам не цвісти,
І болем увійшли в мої бентежні думи
Забуті на столі, нечитані листи.

У далечі зірниць згоряє тихе небо,
Вже промені надій не виринуть з імли,
Я знаю, що мої листи дійшли до тебе,
Але до серця твого, знаю, не дійшли.

Він ніколи не забуде, як в одній редакції недолугий журналюга «почикрижив» його сонет про сніг у жовтні, викинувши два останні терцети і дописавши свою «геніальну» строфу, зробивши зі складного жанру – звичайний римований вірш, і як він ходив і марно доводив свою правоту, тільки даремно розхитуючи собі нервову систему.
Та цей вірш, присвячений їй, котрому він дав назву «Листи», на диво, ніде не «чикрижили». У кількох газетах різного рівня – районній, багатотиражній, міській, обласній, республіканській, як тоді, за Союзу, казали, цей вірш хапали залюбки і друкували без усяких правок.
«Певно, не один колега-редактор зазнав нещасливого кохання в листах» - подумалося тоді.
Росиця усе мовчала, а вірші лилися на папір, і солодкою
мукою своєю втішали Дон Кіхота мрійника. Навіть написав невеличку поему, яку боявся давати до друку, бо самокритично вважав її наслідуванням одного популярного тоді класика.
Так минуло два роки. Він мав уже цілий цикл віршів, і подумував про збірку поезій. А кохана як у рот води набрала. Він, що спершу намагався вчити болгарську мову, потім почав був активно друкуватися в пресі, аби вступити до спілки журналістів, і самому вже «вибити» путівку у Варну, поступово охолов. Який був сенс у тому, коли не було в любові взаємності, заради кого і чого здійснювати дванадцять подвигів Геракла?
«Певно, вона має рацію, колись ми зустрінемося із своїми родинами» - майнула вже не болюча, а якась апатична думка.
Одного дня на руці тріснув браслетик «неделька», бо поет поширшав у плечах і руках, займаючись фізичною зарядкою.
Здалося, і любов тріснула. В серці якийсь час зяяла пустота.
І раптом прийшов лист од її подруги. Та вислала своє фото, і загравала з ним у листі.
А він одразу поставив крапки над «і». Написав подрузі, що він, взагалі, не проти дружити з нею, але чому йому не пише сама Росиця, треба ж мовляв, кріпити дружбу між народами, як тоді модно було висловлюватися.
Очевидно, Росиця випробовувала його почуття через подругу, перевіряла чи не «клюне» на неї. Якби вона знала, скільки гарних дівчат в Україні, певно б такого не робила» - подумав він, якщо я вже встояв проти них, то що мені її подруга?!»
І ось він дочекався, від неї прийшов лист. Перший його рядок був: «Я не знаю, як почати…», настільки вона була вражена і схвильована його вірністю і силою кохання. Вислала, вирізане на червоному папері сердечко…
Здавалося, ось вона, перемога, ось він момент істини, вершина кохання. Тепер – другий етап – долати відстань, кордони, які так розділяли тоді. З його настирливістю і буйволячою впертістю, це не було б великою проблемою…
Та браслетик, подарований нею, вже тріснув, і тріснуло його кохання. Воно, мов перестиглий персик, перестало бути сонечком, і поволі, не напоєне соками взаємної любові, через апатію і байдужість, втрачало свій привабливий вигляд, блякло, ставало лише солодким щемом, сумною історією першого кохання…
Реальність вітчизняного життя поволі почала проникати у його свідомість, до того ущерть заповнену мріями, і він побачив врешті, що українські дівчата мають свої особливі чари, по-своєму не менш сильні.
Одного разу, прийшовши на побачення до своєї майбутньої нареченої, однокурсниці по факультету журналістики столичного універу в студентський гуртожиток, молодий поет застав там дівич-вечір, який уже хилився до свого завершення. Дівчата, як-то ведеться в таких випадках, вже «перемили кісточки» усім хлопцям своїм і любовним пригодам, і чоловіче товариство їм якраз було не зайвим.
- Кажуть, ти пишеш вірші, - запитала одна сміливіша подруга його судженої, - то прочитав би нам щось… Така гарна весна надворі. Може, про любов?..
Він почав читати своє недавнє, і знову щемом у душі постала перед очима Росі.

Пада листя у вечірній гамір
Із тривожним шелестом: «Шу-шу».
Стелить осінь золотий пергамен,
На якому лист тобі пишу:

Вітер злото, мов з кишені Креза,
Сипонув на пагорб до узвиш,
І здається, наче не береза,
Наче ти замріяна стоїш.
Та береза, мов краси невпинність –
Чарівна жіноча новизна,
Це ж твоя, зажурена невинність
Притулилась до мого вікна».

Це і все. Не пишно, і не строго,
Без одноманітності дощу,
У поштову скриньку смутку свого
Я цей лист осінній опущу.

Дівчата сиділи зачудовані, зачаровані щемним болем нерозділеного кохання. І тоді він прочитав «Листи».
І раптом, одна з них, скромна, малопомітна блондиночка, її звали Тонею, скочила з ліжка, на якому сиділа ще з кількома подругами, і здивовано вигукнула:
- Та невже це ти написав?
- Я, а що? – була відповідь.
Тоня підскочила і обняла його, мов рідного брата. Потім довго щось шукала у себе у великій сумці. Врешті витягла стару, добре таки пом»яту минулорічну газету «Молоду гвардію» із публікацією його «Листів». І показала всім і йому.
- Спасибі тобі, поете, твій вірш повернув мені коханого, - сказала вона.
Він онімів.
- Як це, Тоню? – вигукнули дівчата і серед них – його наречена.
- Пам"ятаєте ж мого «мента» Васю?
- Та звісно ж.
- Ну от. Ми з ним зустрічалися. А потім він пішов у армію, десь аж у Сибіру служив. І ось ми почали писати одне одному листи. Минуло з півроку. Я пишу, а він – мовчить. Один лист, другий, третій, десятий… Ні пари з уст, як кажуть.
Я вже не знала, що й думати. Певно знайшов собі якусь сибірячку. Аж тут купила газету, і читаю цей вірш твій. І в мене істерика, і я сльозами умиваюсь, так зачепив за живе. Довго його на серці носила, а потім взяла, написала ще одного листа Василеві, переписала твій вірш і надіслала йому. І ти знаєш, видно таки цей лист дійшов до його серця. Бо почав відписувати мені, вибачався за довгу мовчанку, мабуть твої слова присоромили його…
В коридорі раптом замаячила ще одна чоловіча постать.
- О, привіт, Васю, – гукнула Тоня. До речі, поете, познайомся з моїм нареченим. Завтра ідемо в загс подавати заяву. Це ти у всьому «винен».
- Так ти, Тоню, свата привела на заручини чи що? – трохи знічено запитав той. Але природна сміливість почала брати гору. - Я бачу, тут без півлітри не розберешся, - вже веселіше промовив він і поставив на стіл пляшку «Столичної», а дівчатам – шампанське й цукерки.
(далі буде)
17-18.03.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

ІІІ
Поет сам був сином відомого письменника. І в усьому, звісно, відчував батьківську турботу і підтримку. Його нерідко називали батьковим іменем. Та жанри у них були різні. Батько писав прозу, а він – поезію.
Та інколи батькова популярність завдавала йому чималих клопотів. Саме через тата його перша збірка вийшла, коли йому було вже за тридцять. Він був настільки принциповим, що коли батько став директором столичного видавництва, не поніс туди свій перший рукопис. Пішов у молодіжне, менш солідне видавництво, до знайомої поетеси, яку знав по спільній роботі в одній з журналістських редакцій. На біду, вона перед їхньою зустріччю просилася до його батька на роботу, бо там і платня вища і робота престижніша. Та ситуація склалася так, що він мусив їй відмовити.
Злопам"ятна жінка вирішила відігратися на синові і, як кажуть літератори, «зарубала» дітище поета, зробила з книжки ледь не посміховисько.
Розчарований в людях, він кілька років не заявлявся до видавців.
Та все ж минув час і книжка побачила світ. І там було стільки гарних поезій, присвячених першому його коханню.
- Твої вірші дуже музичні, - якось помітив один з його колег по перу. Чому б тобі не віддати їх композиторам? Хай пишуть музику.
Та абикому він не хотів нести. Дуже шанував Олександра Білаша за його «Два кольори», «Ясени», «Лелеченьки», «Сину, качки летять», «Журавку»…
- «Та чи захоче Білаш зі мною мати справу?» - подумалось. Він пише на слова Дмитра Павличка, Івана Драча, Бориса Олійника Михайла Ткача, Василя Юхимовича – класиків нашої літератури.
Та саме батька дуже шанував чудовий композитор. І коли син приніс йому свої вірші, він сказав:
- Ти знаєш, мені байдуже, хто переді мною, чи класик чи рядовий трудівник пера. Аби тільки текст його зачепив мене за живе.
Така позиція говорила про те, що перед тобою істинно народний самобутній талант зі своїм баченням і авторитетом. «Тільки от чи зачеплять його душу мої вірші?» – думав поет.
Минуло кілька тижнів, і ось дзвінок від композитора.
- Приходь, козаче, ніби гарна пісня витанцювалась – прогуло у слухавці.
Здивований і зраділий він прийшов до оселі маестро.
- Перешерстив усю твою першу збірку – сказав він, - а ось тільки «Листи» вразили мою душу найбільше. Таким щемом мені від них війнуло. І в мене щось було таке у молодості. От і написалося.

… На концерті в одному із гарних залів столиці заслужений артист України, добрий друг поета, співав Білашеві і його «Листи» під акомпанемент своєї дружини, відомої піаністки.
Пісня злітала над залом, над цілим світом, здавалося, лебедем кохання, що майже не збулося, ледь крилом торкнувши його долю.
Щеміли душі у слухачів. А в його очах стояли сльози…
І чомусь згадалися слова геніальної нашої Ліни Костенко:
Настане день, обтяжений плодами,
Не страшно їм ні слави, ні хули,
Мої суцвіття, биті холодами,
Ви добру зав"язь все таки дали.

І то - нічого, що чигали круки.
І що пройшло отак багато літ,
З такого болю і такої муки,
Душа не зродить бутафорський плід.

- Спасибі тобі, моя перша любове, за те нетривке щастя, - подумав поет, - а ще більше за ті страждання і печаль, за те горе, що межувало з небуттям, бо лише пройшовши горнило того пекла, талант митця загартовується, і його слово набуває тієї сили – сили неперебутності.
(кінець)

17-18.03.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

“Якщо я правлю самого Ярослава Чорногуза, то хто ж тоді я, Олександр Сушко?” - напевне, приблизно так думає мій опонент, творячи черговий свій критичний “шедевр” про мій вірш.
Чи Сушко питав мене, чи потрібна мені його критика? Адже на сайті де авторські дані, є графа: потреба в критиці. У мене потреби в критиці немає, тим більше такої, яку “творить” пан Сушко. То питається, якого біса ти лізеш зі своєю критикою?

Таким чином, самим фактом критики, а розглядати її я не маю ані найменшого бажання, бо абсолютно все в ній — ВСЕ ДО КОМИ — ЦЕ ПОМСТА, а не справедлива критика, мій опонент бажає ВИВИЩИТИСЯ за рахунок критикованого, забуваючи про те, що для того, аби піднятися, треба писати не гірше, а краще за нього. Більше того, ця критика показує, що у людини майже цілком відсутня уява, або наявне небажання зримо бачити неординарні образи вірша. У правленому варіанті, який Сушко подає, як взірець мені, як треба писати, є образ МСТИВОГО ШПИКА ІЗ КАДЕБЕ — дуже симптоматично. У мене у вірші є лише образ вітру, який загладає у кожну шпарку, як КАДЕБіст. Мабуть, саме ця промовиста деталь змусила взятися Сушка за перо. Очевидно, він у нишпорці упізнав самого себе, який поставлений НЕГЛАСНО наглядати за сайтом ПМ, і всіх повчати, навіть тих, до яких йому, як до неба рачки. Я неодноразово звертався до керівництва сайту, щоб поставити пана Сушка на місце, та, на жаль, майже безрезультатно. Видно і тут діють ті, у кого довгі руки.
А вони, ці поети, Чорногузи та Стиркіни (поетеса, яку Сушку далося вижити із сайту такою ж підлою мстивою критикою) - бісові діти, часто бувають неслухняні. То таких треба, як мовиться “к ногтю”, як каже наш ворог москалюга. Треба так поставити на місце, щоб слухало... А інакше — ти не відпрацьовуєш своїх грошей, які на тебе витратили, натаскуючи цькувати кращих поетів у кадебістській школі. Ти, Сушко, повинен за всяку ціну поставити Чорногуза на місце, як це він сміє тобі огризатися, та ще й сам тебе повчає? Не можеш, то йди лови голіруч раки у Тетереві, бо ми тобі покажемо, де вони зимують. От Сушко і вистрибує із “трусів”, щоб поставити мене на місце. Тільки ти забув, “дорогий друже”, що не такі, як ти, а український народ, і історія, вже після нас, розставляє усе на свої місця.
Так, ми знову із Сушком “побили горшки”. І цього разу вже остаточно. Просто я побачив, що у наших стосунках немає щирості, немає справжнього прагнення допомогти, а є прихована заздрість, прагнення за всяку ціну вивищити себе за рахунок приниження іншого, колишнього свого чи не найкращого друга. Не буду вдаватися в деталі, не люблю на людях вивертати брудну білизну. Всьому свій час. Він настане і на цьому сайті кожен з вас, шановні колеги і читачі, побачить, хто такий Олександр Сушко насправді. Личини рано чи пізно падають і з наймайстерніших блазнів. У цьому він справді досяг неабияких успіхів. Звісно, Сушко після цієї статті знову натягне котрусь із своїх личин і заявить, що те, що тут написане — чорногузова маячня.
Все це було б смішно, якби не було так сумно. Ми знову поїдаємо одне одного, замість того, щоб допомагати справді зростати. Хохли-самоїди. Тому в нас нема справжньої держави досі, нами правлять і маніпулюють чужинці, а ми — їхні раби, підніжки і грязь Москви, як писав великий наш Тарас. І не тільки Москви...

30 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Пробувши понад 10 років на цьому дивовижному
інтернет-ресурсі "Поетична робітня", який очолює
Велимир Маньєрист ( і саме він створив тут цей неповторний світ класичної римованої романтичної поезії, де шляхетні трубадури оспівують неземну вроду прекрасних дам, ідеалізуючи дійсність і т.д.), поет Велеслав Бандурович раптом збагнув, де він знаходиться. І що означає цей інтернет-світ, де всі вони існують. Подумав, що "Поетична робітня" є сайтом білих ворон. Уявляєте?
У цьому дикому суспільстві швондерів, шулерів, політичних блазнів і проституток, продажних нардепів, населення, що поступово перетворюється на бомжів, у суспільстві чорних ворон є віддушина і цілий сайт для білих?
Так білих, де панує хоч відносна, але справедливість, де кожен може вільно висловлювати свою думку, стати на захист білих цінностей: захищати справедливість, виводити на чисту воду різну мерзоту суспільну, критикувати спілчанську літературну мафію, яка розподіляє премії своїм посереднім часто членам та наближеним до неї; висловлювати протест проти обдурювання простого народу, яке ведеться на кожному кроці, викривати військове начальство, яке продалося ворогові, і створює своїм же воїнам Іловайський, Дебальцевський та інші котли, оспівувати героїв-воїнів з простих людей, велич природи і чи не найбільше - вічну тему - кохання, як ідеалістично, так і приземлено-прозаїчно і т.д.
І ось раптом, а таке на сайті трапляється періодично,бо в родині - не без виродка, на сайт затесалася справжнісінька чорна ворона - Іудина-Лайя Шапокляк - носій цінностей навколосуспільних.
Спершу вона просто викладала свої вірші. Вони були незвичні тим, що вона, аби виділитися, брала словник іншомовних слів, вибирала звідти різні незвичні екзотичні словечка, робила з них довжелезні переліки, заримовувала і видавала це за свою "неповторну" творчість, особливий стиль і почерк. Як багато поетів, дуже любила себе в поезії, а не навпаки, і, поступово,відчуваючи навколишню доброзичливість, ставала дедалі більше пихатою і зрозумілою.
Крім "Робітні поезії" існували ще соціальні мережі типу Твіттера чи Фейсбуку, де можна було не лише
офіційно спілкуватись, а й у приваті.
Спілкування у Месенджері чи Вайбері створювало зручну можливість "перемивати кістки" іншим колегам по перу, чим Іудина-Лайя Шапокляк, природжена інтриганка, дуже любила займатися, створювати коаліції з прихильників і ще дещо...
Особливо її дратувати ті, хто писав краще за неї. І першим у списку стояв Велеслав Бандурович.
Був на сайті і такий собі Олексій Критикуюшко, який любив сатиру і гумор , і завжди знаходив на сайті об'єкти для критики. А як не було, то міг і самого себе, як кажуть, і в хвіст, і в гриву довбанути гострим словом.
На жаль, бувало так, що передавав куті меду, з сайту пішла одна, дуже талановита поетеса, образилась на нього за надмірне висміювання.
Але загалом він був людиною справедливою, і хоч спочатку важко йому давалося поетичне ремесло, але він наполегливо працював над собою, багато писав, правив, і поступово ріс, як літератор.
Особливу атмосферу створювала на сайті талановита поетеса Лана Мирило-Всепрощенська. Вона сама писала гарно і любила завжди підтримати добрим словом колег по перу, просто по-дитячому раділа кожному прочитаному вдалому рядку чи образу, і часто, в захопливій формі писала відгуки-рецензії колегам у коментарях під віршами. Іноді, аби нікого не образити з критиків, правила так свої вірші, що вони ставали гіршими, ніж були.
Такою ж доброю була і Шанель Людовикова. Їй особливо вдавалися переклади з іноземних мов.
Іван Задерихвіст любив писати про політику. І часто його короткі п'ятирядкові строфи влучали у наших політичних ворогів, які ведуть і досі загарбницьку війну на Сході країни. Принагідно міг натяками "цапнути" і колег. Бувало, що за це йому добряче діставалося у відповідь.
Критикуюшка і Шапокляк спершу об'єднувала дружба. Він, володіючи організаторськими здібностями, робив навіть для неї презентації книжок, де все проходило на пристойному рівні.
Добра слава і талант деяких авторів, особливо Бандуровича, якого називали за чудову лірику сучасним Сосюрою, страшенно дратувала Шапокляк, бо цей автор був, по суті, поза критикою, бо майже все вдавалося, і більшість колег писали йому захопливі коментарі.
Завжди мудрим і виваженим у своїх коментарях був уже літній автор, але з молодим розумом і серцем, Ігор Омкін з Тель-Авіва, якого шанувати практично всі присутні на сайті віршарі й поети.
Якось Шапокляк розговорилася у приваті з Критикуюшком.
- Ти б довбанув своїми критичними стрілами цього "генія" Бандуровича, - адже він вважає тебе графоманом. А я стала б більше тебе поважати за твою принципову позицію.
І почалася війна. Критикуюшко почав часто кусати Бандуровича, той менше відповідав, але дуже влучно характеризував опонента різними прізвиськами. Хоч у запалі міг і обматюкати.
Шапокляк взялася ще за Лану Мирило-Всепрощенську. Та часто писала Бандуровичу захопливі відгуки і заслужено ставила високі бали за вірші. В результаті його рейтинг ріс, а Шапокляччин - не дуже, хоч Лана і їй теж ставила "шістки" - найвищі бали.
Тоді Лайя Шапокляк переконала Лану, що це - дитяча гра - в оцінки, і що гарні талановиті літератори вже обходяться без оцінок. Результат - рейтинг Бандуровича перестав на певний час підніматися угору. А добросерда Лана виснажилася і не хотіла відчувати на собі нахабного тиску чорної ворони. Вирішила теж обійтися без оцінювання, беручи приклад з однієї з кращих поетес сайту і чудового редактора - Надії-Віри Навчилишень.
Пиха Шапокляк не давала їй спокою. Вона не вміла довго тримати дружбу, і, подібно Лані, прощати друзів. Коли Критикуюшко не прислухався до однієї з її порад, вона добряче вилаяла його, і по суті, стала ворогом.
Відтоді критичні стріли Олекси полетіли вже не в Бандуровича, а в саму Шапокляк.
Ох і дісталося ж їй. Добре допоміг своєму другові Олексію іще один скромний трудяга сайту Оцеола Соболевський. Він умів додати пекучого перцю в коментарі.
Тоді Шапокляк різко перекинулася у друзі до Бандуровича. Адже він не знав про її закулісні інтриги. Іудина є Іудиною. Вона прекрасно знала, що Бандурович не мовчатиме, і дасть достойну відповідь Критикуюшку.
Так і вийшло, знову розгорілася на сайті війна не на жарт.
Бідному Велимиру Маньєристу доводилося не раз видаляти публікації авторів, що містили образи опонентів.
Та все має свій початок і кінець. Закінчилися і війни Бандуровича з Критикуюшком. І до цього приклала свою добру руку Лана Мирило-Всепрощенська. Вона знала, що вони - колишні друзі, і намагалася їхні стосунки спрямувати у русло доброти і взаєморозуміння.
Врешті так і сталося. Поети на одній із презентацій потисли одне одному руки і обнялися. І розговорилася. І, зрозуміло, не могли обійти постаті Іудини. І з'ясували,
як вона, по черзі, серйозно, стравлювала їх лобами. І вони, двоє білих воронів, об'єдналися проти чорної ворони. Як умів, їм завжди підсобляв і Оцеола Соболевський.
Пір'я вискубали так, що Іудина-Лайя піджала хвоста, і вирішила зімітувати свій відхід із сайту. Мовляв, її тут великорозумну інтелектуалку, не сприймають і ображають.
І справді, десь місяць-півтора її на сайті "Робітень" не було ні видно, ні чути.
А тоді раптом вигулькнула знов із заявами, що треба освіжити сайт її неповторно-оригінальною творчістю. Цим самим вона плюнула в душу усім іншим авторам.
Бандурович з Критикуюшком переглянулись:
- Що, дамо перцю чорноротій вороні?
- Та треба б, - погодився Бандурович.
- Ну, Ви, хлопці, не забувайте, що вона все ж таки жінка, - як завжди в своєму дусі, зауважила Лана Мирило-Всепрощенська.
- Лано, дорога, треба об'єднуватися не за статтю, а за духом, і мастю, навіть, якщо хочеш, - зауважив Бандурович, - і якщо ми - білі ворони з тобою, то вона - таки чорна. І їй серед нас - не місце.
- І ми ще мало їй пихи збили, - підтримав його Критикуюшко.
- Ну дивіться, я вже не втручаюся в це, мовила Лана. Хоч більше - на вашому боці.
А може вона - Шапокляк - не біла, і не чорна, а сіро-буро-малинова ворона, - подумав Бандурович, як там у Маяковського, побільше поетів... різних...
Хай живе Іудина в Україні, аби шкоди не робила?

15 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Особливо запам`ятався один випадок на Малаїті, найдикішому острові із східної групи Соломонових островів. Тубільці були налаштовані надзвичайно привітно, але звідки ми могли знати, що все село вже більше двох років збирало людські голови, щоб обміняти їх на голову білої людини? Там усі були мисливцями за головами, й особливо високо цінувалися голови білих. Той, хто таку здобуде, отримає усе, що вони накопичили. Отож вони були налаштовані дуже привітно, і я цього дня відійшов од берега на добру сотню ярдів. Отоо попереджав, що це небезпечно, та я не послухався і, як завше, це привело мене біди. Я несподівано побачив цілу хмару списів, що летіли з мангрової хащі. Не менше десятка зачепили мене. Я кинувся бігти, але спіткнувся об спис, який устромився мені в гомілку й упав. Негри кинулися за мною, розмахуючи бойовими, прикрашеними пір`ям, топірцями на довгих рукоятях, і збиралися, очевидно, відрубати мені голову. Їм так кортіло отримати нагороду, через те вони штовхалися і заважали одне одному. У метушні мені вдавалося ухилятися від ударів, біжучи і петляючи і кидаючись на землю.
У цей час з`явився Отоо, Отоо – борець. Він розжився важкою бойовою палицею, і в рукопашному бою вона виявилася кориснішою за рушницю. Отоо кинувся в гущу натовпу і вороги не могли вразити його списами, а топірці тільки заважали їм. Він бився за мене несамовито. Палицею він володів потрясаюче. Під його ударами голови лускалися, немов перезрілі апельсини. Його поранили лише після того, як, розігнавши тубільців, він схопив мене на плечі і побіг до човна. Він добрався до каное, чотири рази поранений списами, схопив свій вінчестер і почав стріляти, за кожним пострілом укладаючи ворога. Потім нас узяли на шлюпку і перев`язали рани.
Сімнадцять років ми не розлучалися. Він зробив мене людиною. Я й донині був би судовим прикажчиком, вербувальником, а може, од мене не залишилося б навіть згадки, якби не він.
- Зараз, витративши гроші, ти можеш заробити ще, сказав він мені якось. Нині тобі легко добувати гроші. Але коли ти постарієш, гроші у тебе закінчаться і заробити ти не зможеш. Я це знаю, пане. Я вивчив поведінку білих. На узбережжі чимало старих. Колись вони були молодими і могли заробляти, як ти нині. Тепер вони старі, нічого не мають, і ходять, чекаючи якогось хлопця, який пригостить їх.
Чорношкірий працює на плантаціях, наче раб. Він отримує двадцять доларів у рік. Він працює багато. Наглядач працює мало. Їздить собі верхи і спостерігає, як працює чорношкірий. Він отримує тисячу двісті доларів у рік. Я матрос на шхуні. Мені платять п`ятнадцять доларів у місяць. Це тому, що я добрий матрос. Я багато працюю. А капітан прохолоджується під тентом і потягує пиво із великих пляшок. Я ніколи не бачив, щоб він піднімав вітрила чи працював веслом. Він отримує сто п`ятдесят доларів у місяць. Я – матрос. Він – навігатор. Пане, я гадаю, тобі треба вивчити навігацію.
Отоо спонукав мене зайнятися цим. Коли я вийшов у свій перший рейс другим помічником капітана, він плавав зі мною і більше за мене пишався тим, що я керую. Але Отоо не вгамовувався:
- Господарю, капітан отримує багато грошей, але він веде судно і ніколи не знає спокою. Судновласник – ось хто отримує більше. Судновласник, котрий сидить на березі і робить гроші.
- Так, шхуна коштує п`ять тисяч доларів, причому стара шхуна, заперечив я. – Я помру, перш ніж накопичу п`ять тисяч доларів.
- Біла людина може розбагатіти дуже швидко, - продовжував він, вказуючи на берег у гущавині кокосових пальм.
Це було біля Соломонових островів. Ми йшли вздовж східного берега Гвадалканара і скуповували «рослинну слонову кістку».
- Між гирлами цих двох річок відстань милі зо дві, - зауважив він. Рівнина тягнеться вздовж острова. Нині вона нічого не коштує. Але хто знає? Може бути, що через рік-два ця земля буде коштувати дуже дорого. Тут зручно кидати якір. Океанські пароплави можуть підходити під самісінький берег. Старий вождь продасть тобі шмат землі завширшки в чотири милі за десять тисяч пачок тютюну, десять пляшок джину і рушницю системи снайдера, на що ти витратиш приблизно сотню доларів. Потім ти оформиш оборудку і через рік-два продаси землю і купиш власне судно.
Я прислухався до поради Отоо, і його передбачення збулося, щоправда, не через два, а через три роки. Потім була оборудка з пасовиськами на Гвадалканарі – я орендував у держави двадцять п`ять тисяч акрів терміном на дев`ятсот дев`яносто дев`ять років за номінальною вартістю. Я був орендарем рівно дев`яносто днів, потім продав землю за величезну суму одній компанії. Саме він, Отоо, все передбачав і не втрачав зручної нагоди. Це була його ідея – підняти затонулий «Донкастер», котрий продавався на аукціоні за сто фунтів. Ця операція після покриття усіх витрат дала три тисячі чистого прибутку. За порадою Отоо я став плантатором на Савайї і зайнявся торгівлею кокосовими горіхами в Уполу.
Ми вже не виходили в море так часто, як раніше. Я став багатим, женився, життя пішло інакше, але Отоо залишався усе тим же Отоо, він бродив будинком, заглядав у контору, не виймаючи з рота дерев`яної люльки, одягши дешеву сорочку і панталони. Я не міг його примусити витрачати гроші. Йому не потрібно було ніякої нагороди, крім любові, і Бог свідок, ми всі його любили від щирого серця. Діти його обожнювали, а дружина моя його неодмінно б розбестила, якби Отоо можна було розбестити.
А діти! Це він відкрив їм таємниці навколишнього світу. Під його наглядом вони робили перші кроки. Коли хто-небудь з дітей хворів, він не відходив від його ліжка. Одного за іншим, коли вони були ще зовсім крихітками, він брав із собою в лагуну і вчив плавати і пірнати. Я ніколи не знав про рибу і риболовлю стільки, скільки він розповідав дітям. Він відкрив їм таємниці лісу. У сім років Том знав ліс так, як мені і не снилося. Шестирічною Мері безстрашно проходила урвистою скелею, а я знав, що не кожний дорослий чоловік наважиться на такий подвиг. Франкові ледь виповнилося шість років, коли він міг дістати монету з п`ятиметрової глибини.
- Мій народ на Бора-Бора не любить язичників, вони там усі християни. А я не люблю християн острова Бора-Бора, - промовив він якось, коли я переконував його взяти одну з наших шхун і навідати рідний острів. У мене була ідея – змусити його витрачати належні йому гроші. Подорож я організовував з думкою, що вона перебудує його психологію і він почне безтурботно витрачати гроші.
Я кажу «одну з наших шхун», хоча тоді всі вони за законом належали мені. Я довго намагався перебороти його опір: мені хотілося, щоб ми були компаньйонами.
- Ми компаньйони відтоді, як пішла на дно «Крихітка Жанна», - відповів він нарешті. – Але якщо твоє серце так побажало, давай будемо законними компаньйонами. Я байдикую, а на мене йде сила-силенна грошей. Я чимало «прикладаюся до пляшки», їм і палю скільки завгодно, а це вартує чимало, я знаю. Безкоштовно граю у більярд, бо ж це – твій стіл, але це усе ж витрати. Ловити рибу на рифі для власного задоволення може собі дозволити лише багатій. Гачки й жилка забирають чималі суми. Так, нам слід стати законними компаньйонами. Мені потрібні кошти. Я їх отримуватиму в конторі у старшого клерка.
Словом, були виписані й оформлені відповідні документи. Минув рік, і я почав бурчати.
- Чарлі, мовив я, - ти старий ошуканцю, нещасний скнаро, жалюгідний крабе. Диви-но, твоя цьогорічна доля прибутку складає кілька тисяч доларів. Цей документ дав мені старший клерк. Тут зазначено, що протягом року ти витратив вісімдесят сім доларів і двадцять центів.
- Мені ще що-небудь належиться? – запитав він струрбовано.
- Я ж сказав, кілька тисяч доларів, - відповів я.
Його обличчя посвітлішало, ніби він відчув значне полегшення.
- Це дуже добре, промовив він. – Пильнуй, щоб старший клерк правильно вів рахунки. Коли мені знадобляться гроші, я візьму їх, і щоб жоден цент не пропав.
- А якщо трапиться недостача, - помовчавши, додав він із притиском, - її покриватимуть за рахунок зарплати клерка.
А в той час, як я згодом дізнався, у сейфі американського консульства вже зберігався його заповіт, складений Каррузерсом, за яким я був його єдиним спадкоємцем.
Але настав кінець, адже усе на світі має колись закінчитися. Це трапилося на Соломонових островах, де у дні безтурботної юності ми працювали, не покладаючи рук. Тепер ми знову відвідали ці місця, насамперед для того, щоб відпочити, а заодно і глянути, як ідуть справи на земельних ділянках на острові Флорида і дізнатися, наскільки вигідною є торгівля перлами у протоці Мболі. Ми кинули якір біля острова Саво в надії виторгувати у тубільців щось цінне.
Ну, біля Саво так і кишать акули. Місцевий звичай ховати своїх померлих у відкритому морі призвів до того, що акули стали в цих водах постійними мешканцями. Таке вже моє неодноразове «щастя», що крихітне, перевантажене тубільне каное, в котрому ми пливли, перекинулося. У ньому було, точніше, за нього трималося четверо чорношкірих і я. До шхуни було ярдів сто. Якраз у ту мить, коли я кричав своїм на шхуні, щоб спустили шлюпку, пролунали крики одного з негрів. Він тримався за кінець каное, і його кілька разів потягло вниз разом з човником. Потім він розтис руки і зник. Його життя забрала акула.
Троє інших негрів намагалися видряпатися на дно перекинутого каное. Я кричав на них, лаявся, навіть ударив того, котрий був поруч, але нічого не допомогло. Їх охопив божевільний жах. Каное ледь могло витримати навіть одного з них. Коли на човен вилізло троє, він став вертикально, потім перекинувся набік, скинувши їх у воду.
Я поплив до шхуни, сподіваючись, що мені назустріч вийде шлюпка. Один із негрів поплив за мною і ми просувалися уперед поруч, не кажучи ні слова, і час од часу опускаючи обличчя у воду, щоб глянути, чи немає акул. Чоловік, що залишився біля каное, дико закричав: на нього напали хижаки. Опустивши голову у воду, я побачив величезну акулу, що пропливала якраз піді мною. Вона була не менше шістнадцяти футів довжиною. Я бачив, як усе відбулося. Вона схопила негра впоперек тулуба і попливла геть. Голова, руки, плечі нещасного весь час були над водою, він кричав несамовито. Акула протягла його кілька сот футів, потім він зник в океані.
Я плив уперед, сподіваючись, що це була остання голодна акула. Але була ще одна. Чи була це одна з тих, що напали на негрів спочатку чи наситилася десь в іншому місці, мені невідомо. В усякому разі вона, здається, не поспішала, як інші. Тепер я вже не міг пливти так швидко, як раніше, бо витрачав багато сили, намагаючись не втратити її з поля зору. Я бачив, як вона почала першу атаку. Мені пощастило, я обома руками вдарив її по рилу, і хоч її несподіваний поштовх ледь не потягнув мене під воду, мені все-таки вдалося її відігнати. Потім вона повернула і почала кружляти навколо мене. Подібним чином мені вдалося врятуватися і вдруге.
Третій напад був невдалим для обох. Вона повернулася в ту мить, коли мої кулаки були біля її рила, і, дотокнувшись до її боку, що нагадував наждачний папір, я на одній руці здер шкіру від ліктя до плеча: на мені була безрукавка.
Тепер я вже зовсім виснажився і втратив усяку надію на порятунок. До шхуни залишалося футів двісті. У той час, коли я опустив обличчя у воду і спостерігав за акулою, що готувалася до наступної атаки, я помітив коричневе тіло, що промайнуло між нами. Це був Отоо.
- Пливи до шхуни, господарю! – сказав він. Я знаю акул, акули мені браття.
Я послухався і повільно поплив уперед, а Отоо був поряд, постійно лавіруючи між акулою і мною, відбиваючи її атаки і підбадьорюючи мене.
- На боканцях* знесло такелаж**, і вони його закріплюють, - пояснив він за хвилю-другу і одразу пірнув, щоб відбити чергову атаку хижака.
Коли шхуна була в тридцяти футах, я виснажився цілковито. Ледь пересував руками і ногами. З борту нам кидали мотузки, але вони падали надто далеко. Акула, переконавшись, що має справу з беззбройними істотами, посміливішала. Кілька разів вона мене ледь не схопила, але у вирішальну мить їй завадив Отоо. Звісно, сам Отоо міг врятуватися в будь-яку хвилину. Але він не хотів кидати мене.
- Прощай, Чарлі! Це – кінець, задихаючись, вимовив я.
Я знав, що це кінець, що за мить опущу руки і піду на дно.
Але Отоо засміявся і сказав:
- Я покажу тобі новий фокус. Цій акулі не солодко доведеться!
Він пірнув між мною і акулою, що пливла за мною.
- Повертай ліворуч! – гукнув він. Там мотузка. Ще лівіше, пане, лівіше!
Я повернув в інший бік і поплив уперед. Коли я ухопився за мотузок, на шхуні почувся крик. Я оглянувся. Отоо не було. Наступної миті він з`явився на поверхні. Кисті обох рук були у нього відірвані, з рани лилась кров.
- Отоо, - неголосно покликав він. І погляд його був сповнений тієї любові, що звучала в його голосі.
Тільки тепер, в останню мить свого життя, він назвав мене цим іменем.
- Прощай, Отоо! – гукнув він.
Потім він зник під водою, а мене втягли на борт, де я упав на руки капітана і втратив свідомість.
Так пішов з життя Отоо, котрий врятував мене в молодості, зробив мене людиною і знову врятував. Ми зустрілися в пащі буревію, і нас розлучила паща акули. Між цим подіями минуло сімнадцять років, і я з повною відповідальністю можу твердити,
що у світі ніколи не було такої дружби між темношкірим і білим. І якщо Єгова на своєму високому становищі справді всевидящий, то у його царстві не останнім буде Отоо, єдиний язичник з острова Бора-Бора.

(кінець)

Я отямився, коли вже був у воді і плив, машинально працюючи руками, хоча уже починав тонути. Як я там опинився, не пам`ятаю.
Я бачив лише, як «Крихітка Жанна» розлітається на шматки. Певно, це сталося тієї миті, коли я втратив свідомість. Та попри все я був у воді, і єдине, що залишалося, - не втрачати мужність, хоча саме мужності мені й бракувало. Знову піднявся вітер, хвилі стали меншими, рухалися вони звично, і я збагнув, що центр циклону мене оминув. На щастя, навколо не було акул. Буря розігнала кровожерну зграю, котра оточила судно з мертвими і годувалася трупами.
«Крихітка Жанна» зазнала аварії десь опівдні, а години за дві я наштовхувся на кришку від люка. Увесь час ішла злива і я помітив цю кришку цілком випадково. До кільця була прив`язана невелика мотузка; я збагнув, що протримаюсь як мінімум день, якщо не з`являться акули. Години три потому, коли я, міцно ухопившись за кришку і заплющивши очі, у міру можливості намагався рівномірно і глибоко дихати і водночас не наковтатись води, мені здалося, що чую чиїсь голоси. Дощ припинився, і вітер та море заспокоїлися. Футів за двадцять од мене, причепившись до кришки від люка, пливли капітан Удуз і язичник. Вони билися через цю кришку, принаймні бився Удуз.
Я почув вищання Удуза: «Paїen noir!»* - і побачив, як він ударив канака ногою.
Слід зауважити, що капітан Удуз загубив увесь свій одяг, окрім важких грубих черевиків. Удар був жорстокий. Він потрапив язичнику в обличчя і майже оглушив його. Я думав, що канак
також віддячить йому, як слід, але він обмежився тим, що для
безпеки відплив футів на десять. Кожного разу, коли хвилі прибивали його до француза, той, тримаючись руками за кришку, хвицав його обома ногами і обзивав канака чорним язичником.
- Ось я пущу тебе на дно, білошкірий виродку! – заревів я.
Тільки сильна втома завадила мені це зробити. Мене занудило від самої думки про те, що слід пливти до нього. Отож я гукнув канака і запропонував йому триматися за мою кришку. Він сказав мені, що його звуть Отоо і що він уродженець острова Бора-Бора, найзахіднішого із Островів Співдружності. А згодом я дізнався, що він першим побачив кришку, і загледівши за якийсь час капітана Удуза, запропонував йому рятуватися разом, а за ці турботи капітан ногами відштовхнув його геть.
Так ми вперше зустрілися з Отоо. Ні, він не задира. Він був лагідний, ніжний і добрий, хоча зріст його сягав шести футів, і статурою походив на гладіатора. Не був ані задавакою, ані боягузом. Та в його грудях билося левине серце, і згодом я не раз бачив, як він ризикував там, де я неодмінно б відступив. Хочу підкреслити, що хоч Отоо і не був задирою і ніколи не ліз у бійки, він ніколи не пасував перед небезпекою. Але пильнуй, коли Отоо починав діяти!
Ніколи не забуду, як він змолотив Біллі Кінга. Це трапилося в Німецькому Самоа. Білл Кінг був славетним чемпіоном суперважкої категорії американського флоту. Це був людинозвір, така собі горила, один із тих грубо збитих хлопців, що відмінно володіють кулаками. Він почав сварку і двічі вдарив Отоо ногою, потім ударив ще раз, перш ніж Отоо збагнув, що необхідно битися. Здається, не минуло й чотирьох хвилин, як Біллі Кінг отримав переломи чотирьох ребер, перебите передпліччя і вивих лопатки. Отоо нічого не тямив у мистецтві боксу. Він бив, як умів, і Біллі Кінг пролежав щось коло трьох місяців, відходячи від побоїв, отриманих одного прекрасного дня на березі Апії.
Не буду, однак, забігати наперед. Отож, ми обидва трималися за ту кришку. Кожен із нас по черзі заповзав на неї, і там лежачи пластом, відпочивав, а інший, поринувши у воду аж до підборіддя, лише тримався за неї руками. Два дні і дві ночі, то лежачи на кришці, то поринаючи у воду, ми мчали океаном. Під кінець я майже постійно втрачав свідомість, але іноді чув, як Отоо щось бурмоче своєю рідною мовою. Ми були у воді, тому не вмерли од спраги, хоча солона морська вода роз`їдала розпечені сонцем тіла.
Усе скінчилося тим, що Отоо врятував мені життя, бо я прийшов до тями на березі футів за двадцять од води, захищений од сонця листями кокосової пальми. Це Отоо притягнув мене туди і устромив у пісок листя. Сам він лежав поруч. Я знову втратив свідомість, а коли отямився, навколо стояла прохолодна зоряна ніч, і Отоо поїв мене соком кокосового горіха.
Окрім нас двох, із «Крихітки Жанни» не врятувався ніхто. Капітан Удуз, певно, загинув од виснаження, тому що ту кришку, за яку він тримався, викинуло на берег за кілька днів. Ми з Отоо прожили на атоллі цілий тиждень, потім нас підібрав французький крейсер і допровадив на Таїті. Однак за цей час ми здійснили церемонію обміну іменами. На островах Південних морів цей звичай зв`язує людей узами, котрі міцніші за узи братства. Ініціатива належала мені, і Отоо був у захваті од такої пропозиції.
- Це добре, - сказав він мовою таїтян, - адже дві доби ми разом дивилися у вічі смерті.
- Але смерть похлинулася, - сказав я, посміхаючись.
- Ви були сміливим, господарю, - відповів він, - і у смерті не вистачило нахабства заговорити.
- Чому ти звеш мене «господарем»? – заперечив я, вдавши ображеного. Ми ж помінялися іменами. Для тебе я – Отоо. Ти для мене – Чарлі. І між нами на віки вічні ти - Чарлі, а я – Отоо. Таким є звичай. І після нашої смерті, якщо ми зустрінемося у потойбічному світі, ти усе одно будеш для мене Чарлі, а я для тебе - Отоо.
- Так, господарю, відповів він, і очі його засяяли тихою радістю.
- Ти знову! – вигукнув я обурено.
- Хіба я можу відповідати за те, про що мовлять мої губи? – сказав він. – Це ж тільки губи. Але про себе я зажди буду говорити: «Отоо». Коли я буду думати про себе, я подумаю про тебе. Коли мене назвуть на ймення, я думатиму про тебе. І над небесами, і за зірками, віднині і навіки. Ти будеш для мене Отоо. Це добре, господарю?
Я затамував посмішку і відповів, що добре.
У Папеете наші шляхи розійшлись. Я залишився на березі, щоб трохи оклигати, а він катером вирушив на свій острів Бора-Бора.
За шість тижнів він повернувся. Я здивувався, адже, від`їжджаючи,
він повідомив, що вирішив повернутися додому, до дружини і забути про далекі подорожі.
- Куди ти поїдеш, пане? – запитав він, ледь устигши привітатися.
Я здвигнув плечима. Це було нелегке запитання.
- Буду поневірятися по цілому світові, - відповів я, - по усіх морях і усіх островах, котрі лежать у цих морях.
- Я поїду з тобою, сказав він просто. – Моя дружина померла.
Я ніколи не мав брата, але якщо брати до уваги життя інших людей,
то навряд чи хоч одна людина на землі мала брата, котрий значив для нього настільки ж багато, як Отоо для мене. Він був мені і братом, і батьком, і матір`ю. Я абсолютно переконаний у тому, що став кращим і чеснішим завдяки Отоо. Мені було байдуже, що про мене думають оточуючі, але я мусив залишатися чесним в очах Отоо. Він був поряд і я не міг заплямувати себе. Я був його ідеалом, звісно, це пояснюється його любов`ю і обожненням, але не раз я міг скоїти чимало дурниць, якби мене не зупиняла думка про Отоо. Він пишався мною, і я вже і сам починав убачати в собі щось добре, в мене виробилася звичка не робити нічого, що могло б похитнути ці його гордощі.
Я, звісно, не одразу збагнув, як він до мене ставиться. Він ніколи мене нічим не дорікав, ніколи не сварив, і я не одразу дізнався, як високо він мене цінує.
Настільки ж повільно до мене приходило розуміння того, як тяжко він переживає, коли я намагаюся здаватися гіршим, ніж я є насправді.
Ми були разом сімнадцять років, і увесь цей час він завжди був поруч зі мною: оберігав мій сон, доглядав за мною, коли я був поранений, кидався за мене в бійку і отримував рани. Він служив на кораблях разом зі мною, і ми спільно обійшли на них увесь Тихий океан – від Гавайських островів до мису Сіднея і від протоки Торрес до Галапагосу. Ми вербували чорношкірих скрізь - від Нових Гебридів і островів Лайн до Луїзіани, Нової Британії, Нової Ірландії і Нового Ганновера. Тричі наші кораблі тонули: біля островів Гілберта, Санта-Крус і Фіджі. Ми купували і перепродавали усе, на чому можна було заробити долар, - чи то перли, раковини, копра, трепанги, черепахи, черепахові панцирі чи усяка всячина з розбитих суден.
Про все я здогадався у Папеете, одразу після того, як він заявив, що піде за мною хоч на край світу. У ті часи в Папеете був заклад на кшталт клубу, де збиралися скупники перлів, торговельники, капітани і різноманітні авантюристи, котрих чимало у тих місцях. Ставки у грі були значними, пили також чимало, і, на жаль, я засиджувався довше, аніж слід. І коли б не вийшов із клубу, мене завжди чекав Отоо, щоб провести додому.
Спершу це примушувало мене посміхатися, згодом я висварив його. Потім висловив йому усе просто «в лоб», що, мовляв, я не потребую няньки. Після цього, виходячи з клубу, я не зустрічав його. Минув тиждень і якось я, цілком випадково побачив, що він, як і раніше, проводжає мене додому, пробираючись вздовж вулиці в тіні мангових дерев. Що міг вдіяти? І тоді я збагнув, що слід було робити.
Непомітно для себе я став повертатися додому раніше. На вулиці дощ і вітер, і я у розпалі дурощів і веселощів усе згадував про Отоо, котрий невпинно несе свою нудну вахту під манговим деревом, що не захищало від дощу. Я і справді став кращим завдяки йому. І все ж не проявляв пуританської нетерпимості у питаннях моралі. Йому нічого не було відомо про християнські заповіді. Все населення Бора-Бора прийняло християнство, а він був язичник – єдиний невіруючий на острові – великий матеріаліст, котрий знав, що буде мертвим, коли помре. Він вірив у людську порядність і чесну гру. Дрібненькі підлощі у його кодексі честі були майже такими ж серйозними злочинами, як і звіряче убивство, і я цілковито переконаний, що він швидше поставиться з повагою до вбивці, ніж до шахрая.
Що стосується мене, то він не схвалював нічого, що йшло мені не на користь. У грі він не бачив нічого поганого. І сам був азартним гравцем. Але пізні посиденьки, пояснював він, шкідливі для здоров`я. Він знав людей, котрі вмирали від лихоманки тому, що не піклувалися про своє здоров`я. Він не був непитущим, і вимокши до нитки, був не проти ковтнути віскі. Інакше кажучи, він вірив, що алкоголь корисний лише в малих кількостях. Він бачив багатьох людей, котрих шотландське віскі чи джин загнали в могилу чи зробили каліками.
Дуже близько до серця Отоо переймався моїм добробутом. Він думав про моє майбутнє, зважував мої плани більше, ніж я сам. Спершу, коли я ще навіть і гадки не мав, що його турбують мої справи, йому доводилося самому здогадуватися про мої наміри, як, наприклад, сталося в Папеете, коли я розмірковував, чи ставати мені компаньйоном з одним шахраюватим хлопцем, моїм співвітчизником, котрий вирішив зробити ризиковану оборудку із гуано**. Я не знав, що цей чоловік – шахрай. Цього не знав жоден білошкірий у Папеете. Отоо також нічого не знав, але він бачив, що ми стаємо з тим хлопцем нерозлучними друзяками, і на свій розсуд вирішив дізнатися про нього все. На узбережжя Таїті сходяться матроси-тубільці з усіх морів. Підозріливий Отоо терся коло них доти, поки не зібрав переконливі факти, що підтверджували його здогади. Так, чимало він дізнався про оборудки Рендольфа Уотерса. Коли Отоо розповів мені про них, я не повірив, але потім виклав усе Уотерсу, і той, не промовивши ні слова, з першим же пароплавом відплив до Окленду.
Відверто кажучи, мене спершу дратувало те, що Отоо стромляє свого носа у мої справи. Але я знав, що він діє цілком безкорисливо: незабаром я мусив визнати, що він мудрий і обережний. Він стежив, щоб я не прогавив гарної нагоди заробити, був водночас і далекоглядним і проникливим. Скоро я вже і сам став у всьому радитися з Отоо, так що врешті-решт, він почав тямити у моїх справах краще, ніж я сам. Мої інтереси він брав до серця ближче, ніж я. У той чудовий час, я був наче безтурботний хлопчисько, надавав перевагу романтиці перед доларом, пригоді – зручному нічлігу під дахом. Словом, добре, що хтось наглядав за мною. Якби не Отоо, мене вже давно не було б на світі. Це я знаю напевне.
З численних прикладів дозвольте навести один. Коли я вирушив за перлами в Паумоту, у мене вже був певний досвід з вербування чорношкірих. В Самоа ми з Отоо залишилися на березі, точніше, сіли на мілину. Грошей – ні цента, але мені пощастило: я влаштувався вербувальником на бриг, котрий доставляв негрів на плантації. Отоо найнявся на цей бриг простим матросом. Протягом наступних шести років на різних кораблях ми побували в найдикіших куточках Меланезії.*** Отоо був переконаний, що має цілковите право бути гребцем на моєму човні. Працювали ми зазвичай так. Вербувальника висаджували на берег. Його човен залишався біля самого берега – весла напоготові. Цей човен прикривав інший, що стояв за кілька сотень ярдів у морі. Я встромляв у пісок жердину, котрою у випадку необхідності можна було швидко відштовхнутися од берега, вивантажував із човна свої товари, а Отоо кидав весла і підсідав до вінчестера, прихованого під вітрильною тканиною. Матроси на іншому човні були також озброєні – вздовж борту лежали приховані снайдерські гвинтівки.
Поки я торгувався з тубільцями і переконував їх найнятися на плантації Квінсленду, Отоо не зводив з них очей. Кілька разів неголосним окриком він попереджав мене про підозрілі дії негрів чи про пастку, котру вони готували. Іноді першим сигналом тривоги був несподіваний постріл, котрим Отоо уражав негра насмерть. Я кидався до човна і він завжди підхоплював мене на льоту. Пам`ятаю якось, коли ми плавали на «Санта Анні», на нас напали, ледь наш човен підійшов до берега. Човен-прикриття поспішав на допомогу, але тим часом кілька десятків дикунів залишили б від нас мокре місце. Тоді Отоо одним стрибком перескочив на берег і почав обома руками розкидати в усі боки тютюн, коралі, томагавки, ножі та шматки ситцю.
Для негрів це було надто сильною спокусою. Поки вони билися за скарби, ми зіштовхнули човна у воду і відійшли футів на сорок у море. А через чотири години на цьому березі я завербував тридцять тубільців.

(далі буде)

Уперше ми зустрілися, коли лютував буревій, і хоча пробивалися крізь шторм на одному й тому ж судні, я звернув на нього увагу лише після того, як шхуна розлетілася на друзки. Я, без сумніву, бачив його і раніше серед інших членів нашого екіпажу, що цілковито складався з канаків, однак протягом усього часу я ані разу не згадав про його існування, бо ж на «Крихітці Жанні» було дуже багато людей. Окрім восьми-десяти матросів-канаків, білошкірого капітана, його помічника, комірника і шістьох каютних пасажирів, шхуна взяла у Ранжирі щось коло восьмидесяти п`яти палубних пасажирів з Паумоту і Таїті: чоловіків, жінок і дітей. Кожен з них мав валізи, не кажучи вже про матраси, ковдри та вузли в одягом.
Сезон добування перлів на Паумоту скінчився і ловці поверталися на Таїті. Шестеро скупників перлів розмістилися в каютах: два американці, китаєць А-Чун (ані разу в житті не зустрічав такого білошкірого китайця), один німець, один польський єврей і я.
Сезон удався. Жоден із нас і усі вісімдесят п`ять палубних пасажирів не мали підстав нарікати на долю. Усі добре попрацювали і мріяли добре відпочити і розважитися в Папеете.
«Крихітку Жанну», звісно, перевантажили. Вона мала водомісткість усього в сімдесят тонн; не слід було підіймати на борт і десяту частину того наброду, що просто загатив палубу. Трюми були цілковито завантажені перлами та копрою. Навіть комірку завалили перламутром. Якимось дивом матроси ще примудрялися керувати шхуною. Пройти палубою було неможливо і вони рухалися поручнями.
Уночі ж ходили просто по людях, котрі, їй-Богу, спали, просто одне на одному. А крім людей, було повно поросят, курей, мішків з бататом, і скрізь, де тільки можливо, красувалися в`язанки
кокосових горіхів для втамування спраги та бананові грона. По обидва боки між вантами** грот- ***і фок-**** щогли, низько щоб не торкалися зі штагами утлегаря*****, були натягнуті леєри.****** А на кожному такому леєрі звисало не менше півсотні зв`язок бананів.
Рейс передбачався неспокійний, навіть якщо пройти увесь шлях днів за два-три, що було можливо лише за сильного південно-східного пасату*******. Але вітру не було. Через п`ять годин руху після кількох слабких поривів вітер ущух зовсім. Штиль тривав усю ніч і увесь наступний день – один із тих сліпучих дзеркальних штилів, коли від самої думки про те, щоб розплющити очі і глянути на воду, починає боліти голова.
Наступного дня помер уродженець острова Пасхи – в минулому сезоні він був одним із кращих ловців перлів у лагуні. Віспа – ось причина його смерті, хоча важко уявити, як її занесли на судно; коли ми виходили з Ранжиру, на березі не було зафіксовано жодного випадку захворювання віспою. І все ж таки факт залишався фактом: віспа, померлий і ще троє хворих.
Нічого не можна було вдіяти. Ми не могли ізолювати хворих і не могли доглядати за ними. На судні нас було, що оселедців у бочці. Отож залишалося лише живцем гнити й умирати, точніше, нічого не можна було вдіяти опісля тієї ночі, коли помер той чоловік. Тієї ж ночі помічник капітана, комірник, польський єврей і четвірка ловців-аборигенів дременули на вельботі. Більше ми їх не бачили. Вранці капітан наказав продірявити шлюпки, котрі залишилися, і тепер уже ми нікуди не могли подітися.
Того ж дня померли двоє, наступного – троє, потім кількість смертних випадків підскочила до восьми. Цікаво було спостерігати,
як ми це сприймали. Аборигенів, скажімо, охопив тупий, безнадійний жах. Капітан-француз став дартівливим і безупинно базікав. Звався капітаном Удузом. Від хвилювання його навіть посмикувало. Високий, повний чоловік, вагою фунтів двісті щонайменше – гладий поросень, що тремтів, як желе.
Німець, два американці і я скупили все віскі і безперервно пиячили. Розрахували ми усе чудово, а саме – бацили, що проникають в організм, одразу гинуть. І цей рецепт виявився дійовим, хоча, слід віддати належне, і капітана Удуза і А-Чуна хвороба не зачепила. Француз не пив зовсім, а А-Чун обмежувався склянкою в день.
Так, славні були часи! Сонце стояло в зеніті. Вітру не було зовсім, лише зрідка налітали шквали, вони лютували од п`яти до тридцяти хвилин і мчали геть, змочивши нас дощем. Після шторму
знову нещадно пекло сонце, й відвологлі палуби парували.
Пара ця була не простою. Це був смертоносний туман, насичений міріадами бацил. Бачачи, як з хворих людей та трупів піднімається ця пара, ми випивали ще по склянці, потім ще і ще, майже не розбавляючи. Крім того, ми взяли за правило випивати ще кілька додаткових чарок щоразу, коли скидали мертвих за борт
у пащі акулам, що кишіли навколо судна.
Минув тиждень, запаси віскі закінчилися. І це добре, інакше я просто вже не був би серед живих. Щоб пережити все, що трапилося згодом, слід було бути цілковито тверезим, сподіваюсь, ви зі мною погодитеся, якщо я згадаю про одну незначну деталь – серед живих залишилося тільки двоє. Другим був язичник, в усякому випадку я чув, що саме так його називав капітан Удуз тієї миті, коли я дізнався про його існування. Не будемо, однак забігати наперед.
Це було наприкінці тижня. Віскі закінчилося, скупники перлів витверезилися, і я вперше випадково поглянув на барометр, що висів у кают-компанії. Для Паумоту норма – 29.90, і ми звикли бачити, як стрілка коливається між 29.85 і 30.00 або навіть 30.05, але те, що я побачив – 29.62! – могло привести до тями найп`янішого скупника перлів із тих, хто коли-небудь намагався знищити мікроби віспи шотландським віскі.
Я повідомив про це капітана Удуза, і він відповів, що вже кілька годин спостерігає, як падає барометр.
Небагато можна було зробити за даних обставин, але цю дрібку справ він виконав пречудово. Залишив лише штормові вітрила, натягнув штормові леєри і чекав вітру. Помилився він уже після того, як налетів вітер. Капітан ліг у дрейф, і це правильно, якщо перебуваєш південніше від екватора, якщо – ось тут він і дав маху – якщо судно не стоїть на шляху буревію.
А ми стояли на його шляху. Я спостеріг це із того, як неухильно посилювався вітер і падав барометр. Я вважав, що шхуну треба було повернути і йти лівим галсом, поки не перестане падати барометр, і після того вже лягти в дрейф. Я сперечався з капітаном, ледь не довівши його до істерики, але він наполіг на своєму. Найгірше те, що мені не вдалося вмовити інших скупників перлів підтримати мене. Врешті-решт, хто я такий, щоб знати море і його особливості краще досвідченого капітана? Так, певно, вони думали.
Вітер котив страшні вали, і я ніколи не забуду трьох перших хвиль, котрі ударили «Крихітку Жанну». Вона накренилася, що іноді буває, коли кораблі лягають у дрейф, і перша хвиля перекотилася через палубу. Штормові леєри – це для сильних і витривалих, але навіть їм вони не дуже допомагають, коли жінки, діти, купи бананів і кокосових горіхів, поросята, дорожні валізи, умираючі, хворі – все це котиться палубою суцільною желіпаючою, виючою масою.
Друга хвиля змела з палуби «Крихітки Жанни» поручні, й оскільки корма шхуни поринула у воду, а ніс зметнувся до неба, усе це страхітливе місиво людей і вантажу поповзло донизу. Це був потік людських тіл. Людей несло, кого головою вперед, кого ногами, кого боком, шкереберть; вони корчилися, згиналися, звивалися і розпластувалися. Часу від часу комусь вдавалося ухопитися за щоглу чи леєр, але під натиском рухомих тіл він розтискав руки.
Хтось врізався головою в бітенг******** на правому борті. Череп його розколовся, як яйце. Я збагнув, що нас чекає, і видряпався на рубку, потім на грот-щоглу. А-Чун і один з американців спробували влізти слідом за мною, але я випередив їх на цілий стрибок. Американця тут же змило водою за борт, як соломинку. А-Чун ухопився за стерно і повис на ньому. Але величезна жінка з племені Раратонга, вагою, певно, фунтів у двісті п`ятдесят, упала на нього і вхопилася рукою за його шию. Вільною рукою він схопив канака-стернового, але цієї миті шхуна накренилася на правий борт.
Лавина води і людських тіл, що неслася вздовж лівого борту між каютою і поручнями, ринулася до правого борту. Усіх змело: ту жінку, А-Чуна й стернового, - і, чесне слово, я бачив, як, розтиснувши долоні і падаючи вниз, А-Чун посміхнувся мені з філософським смиренням.
Третя, найбільша хвиля заподіяла не менше руйнувань. Коли вона впала на судно, майже всі піднялися на такелаж. Внизу залишився десяток оглушених, напівживих людей, що захлиналися і намагалися заповзти кудись у безпечне місце, але їх жбурляло взад і вперед по палубі. Їх змило хвилею разом з уламками двох шлюпок. Скупники перлів і я умудрилися між двома хвилями заштовхати в кают-компанію чоловік п`ятнадцять жінок і дітей і зачинити їх там. На жаль, це не врятувало нещасних.
А вітер? Я ніколи б не повірив, що може бути такий вітер. Описати його не можна. Хіба можна описати жах? З подібним же успіхом можна описувати той вітер. Він зривав з нас одяг. Я сказав «зривав», і я не обмовився. Я зовсім не наполягаю, щоб мені вірили. Я просто розповідаю про те, що сам бачив і сам пережив. Іноді мені не віриться, що все це було. Неможливо випробувати на собі цей вітер і залишитися живим. Я вижив, ось і все. Це було щось неймовірне, і жах полягав у тому, що вітер постійно посилювався.
Уявіть собі незліченні мільйони й мільярди тонн піску. Уявіть, що пісок летить із швидкістю дев`яносто, сто, сто двадцять миль за годину, навіть швидше. Уявіть собі далі, що пісок невидимий, невловимий на дотик, хоча цілковито зберігає вагу і щільність піску. Уявіть усе це – і ви матимете віддалене уявлення про той вітер.
Можливо, пісок - невдале порівняння. Вважайте, що це – шлам, невидимий, невловний, але важкий, як шлам. Ні, навіть не те! Вважайте, що кожна молекула повітря сама є купою шламу. Потім спробуйте уявити величезну кількість таких молекул, злитих воєдино. Ні, у мене не вистачає слів. Мова людська може відтворити звичні явища життя, але вона не може відтворити надприродне стихійне лихо таке, як той вітер. Краще мені б не братися за цей опис, як я спершу вирішив.
Я тільки одне скажу: цей вітер збив хвилі. Більше того, здавалося, смерч усмоктав у себе весь океан і розійшовся у тому просторі, де спершу було повітря.
Звісно, од вітрил на шхуні залишилося саме шмаття. Але капітан Удуз мав на «Крихітці Жанні» одну річ, яких я ніколи не бачив на тутешніх шхунах, - плавучий якір. Це був конічний брезентовий мішок з масивним залізним обучем, вставленим у верхній край. Плавучий якір пускають, неначе змія, він урізається в воду і подібно змієві злітає у піднебесся, з тією лише різницею, що плавучий якір зупинявся на самій поверхні води. Зі шхуною якоря зв`язував довгий канат. Тому «Крихітка Жанна», підштовхувана вітром, зустрічала хвилі носом.
Усе могло б закінчитися добре, якби ми не стояли на шляху буревію. Так, вітер зірвав наші вітрила, зламав верхівки щогл, переплутав снасті рухомого такелажу, і все ж біда нас би обминула, якби ми не потрапили у самісінький центр цього стихійного лиха. Це нас і згубило. Безкінечні пориви вітру оглушили, прибили, паралізували мене, я був готовий припинити боротьбу, але тут ми опинилися у центрі циклону. Ми зазнали нового нечуваного удару – цілковитого затишшя. Повітря стало абсолютно нерухомим. Це було нестерпно.
Не забувайте, що кілька годин поспіль ми відчували страшний натиск вітру. А потім раптово тиск припинився. У мене було таке відчуття, що тіло моє лусне, розірветься на шматки. Здавалося, що я ось-ось вибухну. Та це тривало лише мить. Насувалася катастрофа. Тиск цілковито припинився, вітер затих – і тут піднялися хвилі. Вони стрибали, вони здіймалися, вони злітали аж до хмар. Не забувайте, що вітер дмухав звідусіль до центру спокою. Саме тому сюди звідусіль котилися хвилі. І не було вітру, котрий міг би їх збити. Хвилі підстрибували, як пробки, пущені з дна відра з водою. У їх рухові була цілковито відсутня система чи послідовність. Це були божевільні, страшенні хвилі заввишки не менше вісімдесяти футів.********* Це було зовсім не хвилі. Жоден смертний не бачив такого.
Це були сплески, страхітливі сплески - і все! Сплески заввишки у вісімдесят футів. Вісімдесят! Навіть більше восьмидесяти! Хвилі вищі за наші щогли. Хвилі-смерчі, хвилі-вибухи. Вони були п`яні. Вони падали скрізь будь як. Вони зіштовхувалися, відштовхували одна одну. Вони схлещувалися і розліталися в різні боки тисячами водоспадів. Рідко кому вдавалося заглянути в «око бурі» - побувати в центрі буревію. Цілковитий хаос. Анархія. Пекло збожеволілої стихії.
Що сталося з «Крихіткою Жанною»? Не знаю. Язичник розповідав мені згодом, що він також про неї нічого не знає. Вона в буквальному розумінні розкололася надвоє, розлетілася на шматки, розсипалася на тріски, перетворилася на труху, перестала існувати.
(далі буде)

...Вона не мала пишних принад, як інші жінки – великих грудей, породистого тіла, довгих, мовби виточених красивих ніг, виняткової краси обличчя, фантастичних відтінків карих чи голубих чей, розкішного волосся, яке водоспадом хвиль спадало на округлі плечі… Все у ній було ніби звичайним – і одяг, і зачіска, і хода… Ось тільки йшло від неї дивовижне сяйво, яке не знати чому, манило, притягувало, магнітило єство якоюсь безкінечною добротою, тихим затишком серця, лагідністю українського вечора, який весь потопає у квітучих вишнях, котрі ніжно погойдує легкокрилий легіт…
Коли її пальці торкалися і пестили листя плакучої верби, то саме дерево мовби починало випромінювати зелене оксамитове світло, яке мовби огортало, заспокоювало, гріло. І хотілося, заплющивши очі, довіритися тому світлу, поринути в нього, розчинитися, стати самому часткою тієї невагомої краси.
І раптом посеред безкінечного зеленого лугу цього сяйва з`являлися дивовижні квіти – фіолетові, жовтуваті, біленькі… Вона нахилялася до них і тихо розмовляла з ними, мовби переливала своє сяйво у них. І вони починали вібрувати на вітрі, відповідаючи їй взаємністю, світилися оксамитом своїх пелюсток.
Тонка душа, тонкі пальці мовби застерігали: ходи обережно поміж цих квітів, не порань їх необачним порухом, вони – незвичайні, вони – квіти душі і серця.
Він спершу вібрував на одній хвилі із нею – чарувався, просто плавився душею коло її магнетичного світла, огортав її тендітність своєю могутньою тінню, викрешував іскринки веселощів і породжував хвилі сяйливого сміху в її очах, на її теплих устах, в її тендітній душі, яка мовби горнулася до його ненав`язливої сили, чула опертя в ньому і захист.
Він боявся сполохати її необережним словом чи рухом, тлумив у собі оту неделікатну буйність, надмірну незагнузданість, яка не відчуває межі, грані, яку не можна переступати.
І все було б добре, та зла сила не дрімала. Вона влилася отрутою в його питво, сповнила душу хижістю, а тіло – грубою злістю, яка раптово виплеснулася на зелені луки її душі пожарищем з ядучим свинцевим димом, що роз`їдав, перетворював на порох, зчорнілий попіл красу життя, їхніх стосунків, чорною хмарою затьмарював ясний обрій їхнього голубого неба, затьмарював золотаве сонце їхнього ще не визрілого кохання, мовби душив його у зародку…
Вона одсахнулась од того попелища, од тієї жахної хмари і відлетіла за обрій білим-білим парашутиком кульбабки, яку звіяв травневий вітер.
Він сам собі нагадував отого чоловіка, якому Бог доручив нести важкий мішок і не розв`язуючи його, кинути у прірву.
Та необачна людська цікавість перемогла, і зупинившись перепочити, чоловік розв`язав мішок. Звідти повиповзало гаддя, яке він не зумів упіймати і розповзлося по всьому світові.
На покару за непослух Бог перетворив того чоловіка на лелеку, який усе життя тепер визбирує по річках, озерах, болотах оте гаддя, яке сам повипускав.
…Вона так і залишилася для нього навіки отим недосяжним сонцем, тим оксамитовим смарагдовим сяйвом зелених луків, по яких вони разом колись ходили, отим невигойним болем, який породжував сумні трагічні поезії і розпачливі пісні, які примушували здригатися світ… Іноді вони осявали цей світ невимовною радістю, коли в тих піснях він згадував щасливі миті їхніх перших зустрічей.

Прости мені, мій смарагде сонячний, так тяжко залишатися самому без твого світла, без твоєї невимовної ласки і нести безкінечну ношу труду лелеки. Якби оте гаддя повизбирувати і не випускати більше з мішка своєї душі…

1.04.7522 р. (Від Трипілля) (2014)