ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.21
20:32
А тепер забери у мови усю її кров,
Щоб кожен рядок став глухою стіною розпачу,
Щоб сонце здавалося біллю старих розмов
А слово — веслом, що постійно гребе до острову.
До острову, подібних якому цілий архіпелаг
У морі самотнього вітру порожніх роздумі
Щоб кожен рядок став глухою стіною розпачу,
Щоб сонце здавалося біллю старих розмов
А слово — веслом, що постійно гребе до острову.
До острову, подібних якому цілий архіпелаг
У морі самотнього вітру порожніх роздумі
2024.05.21
11:51
СО-СУ-КУР
Вітаємо із створенням літературного блоку СО-СУ-КУР (Соболь-Сушко-Курдіновський)!
Блок СО-СУ-КУР -
свято культур,
група поетів,
Вітаємо із створенням літературного блоку СО-СУ-КУР (Соболь-Сушко-Курдіновський)!
Блок СО-СУ-КУР -
свято культур,
група поетів,
2024.05.21
11:25
Вертить римами поет,
Віршики ладнає.
То ронделик, то сонет -
Він війни не знає.
Знову зрада і любов,
Пристрасні сюжети...
Що там жертви, що там кров,
Віршики ладнає.
То ронделик, то сонет -
Він війни не знає.
Знову зрада і любов,
Пристрасні сюжети...
Що там жертви, що там кров,
2024.05.21
10:58
Мрії збуваються.
https://m.youtube.com/watch?v=WmxjyMRUCJE&si=9IyrcA6yGrlEhr8k
https://m.youtube.com/watch?v=WmxjyMRUCJE&si=9IyrcA6yGrlEhr8k
2024.05.21
08:12
Яка морська краса! Ось "Ланжерон",
Відомий дельфінарій "Немо".
Небесний усміхається капрон,
Яскрава сонця хризантема.
А Чорне море в синьому вбранні,
Хоч від плактону зеленіє,
І хвилями підморгує мені,
Відомий дельфінарій "Немо".
Небесний усміхається капрон,
Яскрава сонця хризантема.
А Чорне море в синьому вбранні,
Хоч від плактону зеленіє,
І хвилями підморгує мені,
2024.05.21
07:03
Сколихнувши гілку,
Забриніла бджілка
І смоктати стала з квіточки нектар, –
Видно в пелюстинках
Лиш комахи спинку
Золотисто-сіру, як погаслий жар.
До нектару ласа,
Робить вихиляси
Забриніла бджілка
І смоктати стала з квіточки нектар, –
Видно в пелюстинках
Лиш комахи спинку
Золотисто-сіру, як погаслий жар.
До нектару ласа,
Робить вихиляси
2024.05.21
04:06
Неначе блискавка у квітні,
Розколе тишу тріолет.
Нове замінить на новітнє,
Неначе блискавка у квітні.
Коли бажання заповітні
Прикрасить римами поет,
Неначе блискавка у квітні,
Розколе тишу тріолет.
Нове замінить на новітнє,
Неначе блискавка у квітні.
Коли бажання заповітні
Прикрасить римами поет,
Неначе блискавка у квітні,
2024.05.21
00:02
Ні, «любов» - заслабке те слівце, як на мене.
Я тобою живу, а не просто люблю.
Чоловік – то чисельник, а жінка – знаменник
Апріорі ніколи не рівний нулю.
Та обов’язок цей - хоч чогось бути вартим -
Із тобою приємність, але не тягар.
Жили рвуть,
Я тобою живу, а не просто люблю.
Чоловік – то чисельник, а жінка – знаменник
Апріорі ніколи не рівний нулю.
Та обов’язок цей - хоч чогось бути вартим -
Із тобою приємність, але не тягар.
Жили рвуть,
2024.05.20
20:34
Прозорий метелик засинає на осонні її плеча
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
2024.05.20
20:34
Прозорий метелик засинає на осонні її плеча
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
2024.05.20
19:15
Підбитий у відльоті птах.
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
2024.05.20
13:30
Вплетись у пам'ять чорною стрічкою.
Чи на землі нам щастя ще буде?
Січень ув очі жбурляє січкою,
але не милішим був і грудень.
Ми повизбируєм снігу перлини,
платтячко буде доні на свято,
час відрахує останні години,
їх лишається геть небагато.
Чи на землі нам щастя ще буде?
Січень ув очі жбурляє січкою,
але не милішим був і грудень.
Ми повизбируєм снігу перлини,
платтячко буде доні на свято,
час відрахує останні години,
їх лишається геть небагато.
2024.05.20
12:53
В моєму лобі кублиться печаль,
Обарвлена у перегар поезій.
Сатира в гузно заганя меча,
Аж крапле кров із геть тупого леза.
А я ж чекав не вави, а "Ура!",
Щоб оплески мого вмивали писка!
Але Сушко - упир-сисун, мара,
Обарвлена у перегар поезій.
Сатира в гузно заганя меча,
Аж крапле кров із геть тупого леза.
А я ж чекав не вави, а "Ура!",
Щоб оплески мого вмивали писка!
Але Сушко - упир-сисун, мара,
2024.05.20
12:46
Святині зруйновані житимуть в наших серцях,
Неторкано-чистими лишаться розум і віра.
Лиш праведний гнів не засліплює око борця,
Лиш ненависть щира несхибно приборкує звіра.
Настала хвилина, коли не вбачається гріх
У тім, щоб у Бога просити для воро
Неторкано-чистими лишаться розум і віра.
Лиш праведний гнів не засліплює око борця,
Лиш ненависть щира несхибно приборкує звіра.
Настала хвилина, коли не вбачається гріх
У тім, щоб у Бога просити для воро
2024.05.20
11:46
Над соколом небо безкрає,
Під крилами - море Чорне,
Міць люту і непокорну
У погляді й ніч не сховає:
- Мій волею сповнений простір -
Безмежністю створений храм.
Свободою споєний вдосталь,
Під крилами - море Чорне,
Міць люту і непокорну
У погляді й ніч не сховає:
- Мій волею сповнений простір -
Безмежністю створений храм.
Свободою споєний вдосталь,
2024.05.20
10:29
Лицедій
Всі свої шістнадцять збІрок
написав російською наче,
а після того зробив свій вирок:
мова ця - свинособача.
Автор: Юрко Дар
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Всі свої шістнадцять збІрок
написав російською наче,
а після того зробив свій вирок:
мова ця - свинособача.
Автор: Юрко Дар
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Проза
Сонячний смарагд (поезія в прозі)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сонячний смарагд (поезія в прозі)
...Вона не мала пишних принад, як інші жінки – великих грудей, породистого тіла, довгих, мовби виточених красивих ніг, виняткової краси обличчя, фантастичних відтінків карих чи голубих чей, розкішного волосся, яке водоспадом хвиль спадало на округлі плечі… Все у ній було ніби звичайним – і одяг, і зачіска, і хода… Ось тільки йшло від неї дивовижне сяйво, яке не знати чому, манило, притягувало, магнітило єство якоюсь безкінечною добротою, тихим затишком серця, лагідністю українського вечора, який весь потопає у квітучих вишнях, котрі ніжно погойдує легкокрилий легіт…
Коли її пальці торкалися і пестили листя плакучої верби, то саме дерево мовби починало випромінювати зелене оксамитове світло, яке мовби огортало, заспокоювало, гріло. І хотілося, заплющивши очі, довіритися тому світлу, поринути в нього, розчинитися, стати самому часткою тієї невагомої краси.
І раптом посеред безкінечного зеленого лугу цього сяйва з`являлися дивовижні квіти – фіолетові, жовтуваті, біленькі… Вона нахилялася до них і тихо розмовляла з ними, мовби переливала своє сяйво у них. І вони починали вібрувати на вітрі, відповідаючи їй взаємністю, світилися оксамитом своїх пелюсток.
Тонка душа, тонкі пальці мовби застерігали: ходи обережно поміж цих квітів, не порань їх необачним порухом, вони – незвичайні, вони – квіти душі і серця.
Він спершу вібрував на одній хвилі із нею – чарувався, просто плавився душею коло її магнетичного світла, огортав її тендітність своєю могутньою тінню, викрешував іскринки веселощів і породжував хвилі сяйливого сміху в її очах, на її теплих устах, в її тендітній душі, яка мовби горнулася до його ненав`язливої сили, чула опертя в ньому і захист.
Він боявся сполохати її необережним словом чи рухом, тлумив у собі оту неделікатну буйність, надмірну незагнузданість, яка не відчуває межі, грані, яку не можна переступати.
І все було б добре, та зла сила не дрімала. Вона влилася отрутою в його питво, сповнила душу хижістю, а тіло – грубою злістю, яка раптово виплеснулася на зелені луки її душі пожарищем з ядучим свинцевим димом, що роз`їдав, перетворював на порох, зчорнілий попіл красу життя, їхніх стосунків, чорною хмарою затьмарював ясний обрій їхнього голубого неба, затьмарював золотаве сонце їхнього ще не визрілого кохання, мовби душив його у зародку…
Вона одсахнулась од того попелища, од тієї жахної хмари і відлетіла за обрій білим-білим парашутиком кульбабки, яку звіяв травневий вітер.
Він сам собі нагадував отого чоловіка, якому Бог доручив нести важкий мішок і не розв`язуючи його, кинути у прірву.
Та необачна людська цікавість перемогла, і зупинившись перепочити, чоловік розв`язав мішок. Звідти повиповзало гаддя, яке він не зумів упіймати і розповзлося по всьому світові.
На покару за непослух Бог перетворив того чоловіка на лелеку, який усе життя тепер визбирує по річках, озерах, болотах оте гаддя, яке сам повипускав.
…Вона так і залишилася для нього навіки отим недосяжним сонцем, тим оксамитовим смарагдовим сяйвом зелених луків, по яких вони разом колись ходили, отим невигойним болем, який породжував сумні трагічні поезії і розпачливі пісні, які примушували здригатися світ… Іноді вони осявали цей світ невимовною радістю, коли в тих піснях він згадував щасливі миті їхніх перших зустрічей.
Прости мені, мій смарагде сонячний, так тяжко залишатися самому без твого світла, без твоєї невимовної ласки і нести безкінечну ношу труду лелеки. Якби оте гаддя повизбирувати і не випускати більше з мішка своєї душі…
1.04.7522 р. (Від Трипілля) (2014)
Коли її пальці торкалися і пестили листя плакучої верби, то саме дерево мовби починало випромінювати зелене оксамитове світло, яке мовби огортало, заспокоювало, гріло. І хотілося, заплющивши очі, довіритися тому світлу, поринути в нього, розчинитися, стати самому часткою тієї невагомої краси.
І раптом посеред безкінечного зеленого лугу цього сяйва з`являлися дивовижні квіти – фіолетові, жовтуваті, біленькі… Вона нахилялася до них і тихо розмовляла з ними, мовби переливала своє сяйво у них. І вони починали вібрувати на вітрі, відповідаючи їй взаємністю, світилися оксамитом своїх пелюсток.
Тонка душа, тонкі пальці мовби застерігали: ходи обережно поміж цих квітів, не порань їх необачним порухом, вони – незвичайні, вони – квіти душі і серця.
Він спершу вібрував на одній хвилі із нею – чарувався, просто плавився душею коло її магнетичного світла, огортав її тендітність своєю могутньою тінню, викрешував іскринки веселощів і породжував хвилі сяйливого сміху в її очах, на її теплих устах, в її тендітній душі, яка мовби горнулася до його ненав`язливої сили, чула опертя в ньому і захист.
Він боявся сполохати її необережним словом чи рухом, тлумив у собі оту неделікатну буйність, надмірну незагнузданість, яка не відчуває межі, грані, яку не можна переступати.
І все було б добре, та зла сила не дрімала. Вона влилася отрутою в його питво, сповнила душу хижістю, а тіло – грубою злістю, яка раптово виплеснулася на зелені луки її душі пожарищем з ядучим свинцевим димом, що роз`їдав, перетворював на порох, зчорнілий попіл красу життя, їхніх стосунків, чорною хмарою затьмарював ясний обрій їхнього голубого неба, затьмарював золотаве сонце їхнього ще не визрілого кохання, мовби душив його у зародку…
Вона одсахнулась од того попелища, од тієї жахної хмари і відлетіла за обрій білим-білим парашутиком кульбабки, яку звіяв травневий вітер.
Він сам собі нагадував отого чоловіка, якому Бог доручив нести важкий мішок і не розв`язуючи його, кинути у прірву.
Та необачна людська цікавість перемогла, і зупинившись перепочити, чоловік розв`язав мішок. Звідти повиповзало гаддя, яке він не зумів упіймати і розповзлося по всьому світові.
На покару за непослух Бог перетворив того чоловіка на лелеку, який усе життя тепер визбирує по річках, озерах, болотах оте гаддя, яке сам повипускав.
…Вона так і залишилася для нього навіки отим недосяжним сонцем, тим оксамитовим смарагдовим сяйвом зелених луків, по яких вони разом колись ходили, отим невигойним болем, який породжував сумні трагічні поезії і розпачливі пісні, які примушували здригатися світ… Іноді вони осявали цей світ невимовною радістю, коли в тих піснях він згадував щасливі миті їхніх перших зустрічей.
Прости мені, мій смарагде сонячний, так тяжко залишатися самому без твого світла, без твоєї невимовної ласки і нести безкінечну ношу труду лелеки. Якби оте гаддя повизбирувати і не випускати більше з мішка своєї душі…
1.04.7522 р. (Від Трипілля) (2014)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Євген Кравченко В небі канареєчка літає (новий відеокліп)"
• Перейти на сторінку •
"Прозвучала пісня"
• Перейти на сторінку •
"Прозвучала пісня"
Про публікацію