
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.14
15:02
На маленькій ділянці огороду, де не було ніяких рослин, після зливи, що заплескала землю, я угледів нірку. Спершу подумав, що це лисиця мишкувала. Тут неподалік на покинутому обійсті вона давно хазяйнує. Напено бігати з лісу, щоб вполювати крілика чи кур
2025.08.14
15:01
Весною уже сонце повернулось...
До цих ознак, боюсь, ніяк не звикну –
Розтанув сніг, не прибраний із вулиць.
Тож мотлох видно, викинутий з вікон.
Підсніжники заполонили місто.
В спустошеному лісі таловини
Чорніють, зяють траурним намистом...
До цих ознак, боюсь, ніяк не звикну –
Розтанув сніг, не прибраний із вулиць.
Тож мотлох видно, викинутий з вікон.
Підсніжники заполонили місто.
В спустошеному лісі таловини
Чорніють, зяють траурним намистом...
2025.08.14
06:43
Дівицю я жду яка спить у бігуді
Дівицю я жду а за гроші не нуди
Наш автобус ось прибув
Дівицю я жду заводську
Дівицю я жду ну коліна затовсті
Дівицю я жду і за шапку їй шарфи
Змійка зламалась унизу
Дівицю я жду а за гроші не нуди
Наш автобус ось прибув
Дівицю я жду заводську
Дівицю я жду ну коліна затовсті
Дівицю я жду і за шапку їй шарфи
Змійка зламалась унизу
2025.08.14
06:32
Про усе дізнатись хоче
Самостійно змалку хлопчик
І тому вмовляє тата
Научить його читати
Буквара, що в їхню хату
Дід колись уніс для брата.
Батько вчитель нікудишній,
Самостійно змалку хлопчик
І тому вмовляє тата
Научить його читати
Буквара, що в їхню хату
Дід колись уніс для брата.
Батько вчитель нікудишній,
2025.08.13
22:53
Усе було готове до весілля: біла сукня зі шлейфом, який нестимуть діти; законвертовано запрошення гостям, ресторан замовлено...
Затримка була за молодим. Воює в Газі – в цьому гніздовиську терористів, за будь-яку ціну готових нищить юдеїв не тільки в Ізр
2025.08.13
22:02
Блок спалює свої щоденники.
Ми ніколи не дізнаємося
про таємницю "Скіфів"
і "Дванадцяти".
Це те саме, що Гоголь
спалює 2-й том "Мертвих душ".
Блок спалює свої щоденники.
Спалює важливі одкровення,
Ми ніколи не дізнаємося
про таємницю "Скіфів"
і "Дванадцяти".
Це те саме, що Гоголь
спалює 2-й том "Мертвих душ".
Блок спалює свої щоденники.
Спалює важливі одкровення,
2025.08.13
20:49
Моя поезія - сумна,
Бо в мене доля невесела.
Мої пегасові джерела -
Не квіточки та не весна,
А смерть, самотність і війна,
Скорботи вбивчі децибели.
Моя поезія - сумна,
Бо в мене доля невесела.
Мої пегасові джерела -
Не квіточки та не весна,
А смерть, самотність і війна,
Скорботи вбивчі децибели.
Моя поезія - сумна,
2025.08.13
19:00
Серпня шовковий дотик,
Літа дарунок теплий
Пахне посохлим зіллям.
В обрію теракотах
Зрілі пониклі стебла
Вправно насіння сіють:
Степу руда лямівка
Літа дарунок теплий
Пахне посохлим зіллям.
В обрію теракотах
Зрілі пониклі стебла
Вправно насіння сіють:
Степу руда лямівка
2025.08.13
13:43
Адверза* тактика –
є така практика.
Мабуть і нині
щось в Україні.
Пройдено гірше все –
зась коїть більше це,
поруч нам жити –
є така практика.
Мабуть і нині
щось в Україні.
Пройдено гірше все –
зась коїть більше це,
поруч нам жити –
2025.08.13
07:25
День щезає за днем,
Наче зерна в ріллі,
А ми далі живем
На поверхні землі.
Повні мріями вщерть,
Любим радість і сміх, –
І дівається смерть
Із майбутніх доріг.
Наче зерна в ріллі,
А ми далі живем
На поверхні землі.
Повні мріями вщерть,
Любим радість і сміх, –
І дівається смерть
Із майбутніх доріг.
2025.08.13
00:31
Голос розбився об скелі німі,
Тиша гнітюча тримає за горло.
Думи блукають в молочній пітьмі,
Мовчки стіна виростає з безодні.
Сіті незримі сплітають слова
І розчиняються в тінях пониклих.
Десь у глибинах дрімає душа,
Тиша гнітюча тримає за горло.
Думи блукають в молочній пітьмі,
Мовчки стіна виростає з безодні.
Сіті незримі сплітають слова
І розчиняються в тінях пониклих.
Десь у глибинах дрімає душа,
2025.08.12
23:09
Із Бориса Заходера
– Дайте півкіло усмішки,
банку сміху, хмарки трішки,
три столових ложки вітру
та зірниць чотири літра!
Писку-виску двісті грамів,
десять метрів шумів-гамів,
– Дайте півкіло усмішки,
банку сміху, хмарки трішки,
три столових ложки вітру
та зірниць чотири літра!
Писку-виску двісті грамів,
десять метрів шумів-гамів,
2025.08.12
22:40
Без кори й коріння
Про дерево не варто говорить.
Кора як одянка надійна:
Зірвуть плоди, лист облетить
І дерева, як близнюків родина.
Кора і в чоловіка, певно ж, є:
Засмагла й ніжна шкіра.
Плоди, як і в деревв,-різні:
Про дерево не варто говорить.
Кора як одянка надійна:
Зірвуть плоди, лист облетить
І дерева, як близнюків родина.
Кора і в чоловіка, певно ж, є:
Засмагла й ніжна шкіра.
Плоди, як і в деревв,-різні:
2025.08.12
21:49
На стадіоні перемог і втрат
Стоїш, як початківець перед боєм,
І дивишся на сонце із-за брам,
Що не дають наповнитись собою.
Попереду ще стільки рубежів,
Поразок, зрад, тріумфів і трагедій.
І доля піднімає на ножі
Стоїш, як початківець перед боєм,
І дивишся на сонце із-за брам,
Що не дають наповнитись собою.
Попереду ще стільки рубежів,
Поразок, зрад, тріумфів і трагедій.
І доля піднімає на ножі
2025.08.12
17:09
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Наголоси позна
Наголоси позна
2025.08.12
17:00
Промені сонця пестливо
Перебирають листя груші.
Поблизу рясніє слива
Гілками необтрушеними
І персики на осонні.
Рум’яняться гордовито.
Немов пастораль-симфонія,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Перебирають листя груші.
Поблизу рясніє слива
Гілками необтрушеними
І персики на осонні.
Рум’яняться гордовито.
Немов пастораль-симфонія,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Проза
Сонячний смарагд (поезія в прозі)
...Вона не мала пишних принад, як інші жінки – великих грудей, породистого тіла, довгих, мовби виточених красивих ніг, виняткової краси обличчя, фантастичних відтінків карих чи голубих чей, розкішного волосся, яке водоспадом хвиль спадало на округлі плечі… Все у ній було ніби звичайним – і одяг, і зачіска, і хода… Ось тільки йшло від неї дивовижне сяйво, яке не знати чому, манило, притягувало, магнітило єство якоюсь безкінечною добротою, тихим затишком серця, лагідністю українського вечора, який весь потопає у квітучих вишнях, котрі ніжно погойдує легкокрилий легіт…
Коли її пальці торкалися і пестили листя плакучої верби, то саме дерево мовби починало випромінювати зелене оксамитове світло, яке мовби огортало, заспокоювало, гріло. І хотілося, заплющивши очі, довіритися тому світлу, поринути в нього, розчинитися, стати самому часткою тієї невагомої краси.
І раптом посеред безкінечного зеленого лугу цього сяйва з`являлися дивовижні квіти – фіолетові, жовтуваті, біленькі… Вона нахилялася до них і тихо розмовляла з ними, мовби переливала своє сяйво у них. І вони починали вібрувати на вітрі, відповідаючи їй взаємністю, світилися оксамитом своїх пелюсток.
Тонка душа, тонкі пальці мовби застерігали: ходи обережно поміж цих квітів, не порань їх необачним порухом, вони – незвичайні, вони – квіти душі і серця.
Він спершу вібрував на одній хвилі із нею – чарувався, просто плавився душею коло її магнетичного світла, огортав її тендітність своєю могутньою тінню, викрешував іскринки веселощів і породжував хвилі сяйливого сміху в її очах, на її теплих устах, в її тендітній душі, яка мовби горнулася до його ненав`язливої сили, чула опертя в ньому і захист.
Він боявся сполохати її необережним словом чи рухом, тлумив у собі оту неделікатну буйність, надмірну незагнузданість, яка не відчуває межі, грані, яку не можна переступати.
І все було б добре, та зла сила не дрімала. Вона влилася отрутою в його питво, сповнила душу хижістю, а тіло – грубою злістю, яка раптово виплеснулася на зелені луки її душі пожарищем з ядучим свинцевим димом, що роз`їдав, перетворював на порох, зчорнілий попіл красу життя, їхніх стосунків, чорною хмарою затьмарював ясний обрій їхнього голубого неба, затьмарював золотаве сонце їхнього ще не визрілого кохання, мовби душив його у зародку…
Вона одсахнулась од того попелища, од тієї жахної хмари і відлетіла за обрій білим-білим парашутиком кульбабки, яку звіяв травневий вітер.
Він сам собі нагадував отого чоловіка, якому Бог доручив нести важкий мішок і не розв`язуючи його, кинути у прірву.
Та необачна людська цікавість перемогла, і зупинившись перепочити, чоловік розв`язав мішок. Звідти повиповзало гаддя, яке він не зумів упіймати і розповзлося по всьому світові.
На покару за непослух Бог перетворив того чоловіка на лелеку, який усе життя тепер визбирує по річках, озерах, болотах оте гаддя, яке сам повипускав.
…Вона так і залишилася для нього навіки отим недосяжним сонцем, тим оксамитовим смарагдовим сяйвом зелених луків, по яких вони разом колись ходили, отим невигойним болем, який породжував сумні трагічні поезії і розпачливі пісні, які примушували здригатися світ… Іноді вони осявали цей світ невимовною радістю, коли в тих піснях він згадував щасливі миті їхніх перших зустрічей.
Прости мені, мій смарагде сонячний, так тяжко залишатися самому без твого світла, без твоєї невимовної ласки і нести безкінечну ношу труду лелеки. Якби оте гаддя повизбирувати і не випускати більше з мішка своєї душі…
1.04.7522 р. (Від Трипілля) (2014)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сонячний смарагд (поезія в прозі)

Коли її пальці торкалися і пестили листя плакучої верби, то саме дерево мовби починало випромінювати зелене оксамитове світло, яке мовби огортало, заспокоювало, гріло. І хотілося, заплющивши очі, довіритися тому світлу, поринути в нього, розчинитися, стати самому часткою тієї невагомої краси.
І раптом посеред безкінечного зеленого лугу цього сяйва з`являлися дивовижні квіти – фіолетові, жовтуваті, біленькі… Вона нахилялася до них і тихо розмовляла з ними, мовби переливала своє сяйво у них. І вони починали вібрувати на вітрі, відповідаючи їй взаємністю, світилися оксамитом своїх пелюсток.
Тонка душа, тонкі пальці мовби застерігали: ходи обережно поміж цих квітів, не порань їх необачним порухом, вони – незвичайні, вони – квіти душі і серця.
Він спершу вібрував на одній хвилі із нею – чарувався, просто плавився душею коло її магнетичного світла, огортав її тендітність своєю могутньою тінню, викрешував іскринки веселощів і породжував хвилі сяйливого сміху в її очах, на її теплих устах, в її тендітній душі, яка мовби горнулася до його ненав`язливої сили, чула опертя в ньому і захист.
Він боявся сполохати її необережним словом чи рухом, тлумив у собі оту неделікатну буйність, надмірну незагнузданість, яка не відчуває межі, грані, яку не можна переступати.
І все було б добре, та зла сила не дрімала. Вона влилася отрутою в його питво, сповнила душу хижістю, а тіло – грубою злістю, яка раптово виплеснулася на зелені луки її душі пожарищем з ядучим свинцевим димом, що роз`їдав, перетворював на порох, зчорнілий попіл красу життя, їхніх стосунків, чорною хмарою затьмарював ясний обрій їхнього голубого неба, затьмарював золотаве сонце їхнього ще не визрілого кохання, мовби душив його у зародку…
Вона одсахнулась од того попелища, од тієї жахної хмари і відлетіла за обрій білим-білим парашутиком кульбабки, яку звіяв травневий вітер.
Він сам собі нагадував отого чоловіка, якому Бог доручив нести важкий мішок і не розв`язуючи його, кинути у прірву.
Та необачна людська цікавість перемогла, і зупинившись перепочити, чоловік розв`язав мішок. Звідти повиповзало гаддя, яке він не зумів упіймати і розповзлося по всьому світові.
На покару за непослух Бог перетворив того чоловіка на лелеку, який усе життя тепер визбирує по річках, озерах, болотах оте гаддя, яке сам повипускав.
…Вона так і залишилася для нього навіки отим недосяжним сонцем, тим оксамитовим смарагдовим сяйвом зелених луків, по яких вони разом колись ходили, отим невигойним болем, який породжував сумні трагічні поезії і розпачливі пісні, які примушували здригатися світ… Іноді вони осявали цей світ невимовною радістю, коли в тих піснях він згадував щасливі миті їхніх перших зустрічей.
Прости мені, мій смарагде сонячний, так тяжко залишатися самому без твого світла, без твоєї невимовної ласки і нести безкінечну ношу труду лелеки. Якби оте гаддя повизбирувати і не випускати більше з мішка своєї душі…
1.04.7522 р. (Від Трипілля) (2014)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Євген Кравченко В небі канареєчка літає (новий відеокліп)"
• Перейти на сторінку •
"Прозвучала пісня"
• Перейти на сторінку •
"Прозвучала пісня"
Про публікацію