Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже борги йому вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже борги йому вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Проза
Сонячний смарагд (поезія в прозі)
...Вона не мала пишних принад, як інші жінки – великих грудей, породистого тіла, довгих, мовби виточених красивих ніг, виняткової краси обличчя, фантастичних відтінків карих чи голубих чей, розкішного волосся, яке водоспадом хвиль спадало на округлі плечі… Все у ній було ніби звичайним – і одяг, і зачіска, і хода… Ось тільки йшло від неї дивовижне сяйво, яке не знати чому, манило, притягувало, магнітило єство якоюсь безкінечною добротою, тихим затишком серця, лагідністю українського вечора, який весь потопає у квітучих вишнях, котрі ніжно погойдує легкокрилий легіт…
Коли її пальці торкалися і пестили листя плакучої верби, то саме дерево мовби починало випромінювати зелене оксамитове світло, яке мовби огортало, заспокоювало, гріло. І хотілося, заплющивши очі, довіритися тому світлу, поринути в нього, розчинитися, стати самому часткою тієї невагомої краси.
І раптом посеред безкінечного зеленого лугу цього сяйва з`являлися дивовижні квіти – фіолетові, жовтуваті, біленькі… Вона нахилялася до них і тихо розмовляла з ними, мовби переливала своє сяйво у них. І вони починали вібрувати на вітрі, відповідаючи їй взаємністю, світилися оксамитом своїх пелюсток.
Тонка душа, тонкі пальці мовби застерігали: ходи обережно поміж цих квітів, не порань їх необачним порухом, вони – незвичайні, вони – квіти душі і серця.
Він спершу вібрував на одній хвилі із нею – чарувався, просто плавився душею коло її магнетичного світла, огортав її тендітність своєю могутньою тінню, викрешував іскринки веселощів і породжував хвилі сяйливого сміху в її очах, на її теплих устах, в її тендітній душі, яка мовби горнулася до його ненав`язливої сили, чула опертя в ньому і захист.
Він боявся сполохати її необережним словом чи рухом, тлумив у собі оту неделікатну буйність, надмірну незагнузданість, яка не відчуває межі, грані, яку не можна переступати.
І все було б добре, та зла сила не дрімала. Вона влилася отрутою в його питво, сповнила душу хижістю, а тіло – грубою злістю, яка раптово виплеснулася на зелені луки її душі пожарищем з ядучим свинцевим димом, що роз`їдав, перетворював на порох, зчорнілий попіл красу життя, їхніх стосунків, чорною хмарою затьмарював ясний обрій їхнього голубого неба, затьмарював золотаве сонце їхнього ще не визрілого кохання, мовби душив його у зародку…
Вона одсахнулась од того попелища, од тієї жахної хмари і відлетіла за обрій білим-білим парашутиком кульбабки, яку звіяв травневий вітер.
Він сам собі нагадував отого чоловіка, якому Бог доручив нести важкий мішок і не розв`язуючи його, кинути у прірву.
Та необачна людська цікавість перемогла, і зупинившись перепочити, чоловік розв`язав мішок. Звідти повиповзало гаддя, яке він не зумів упіймати і розповзлося по всьому світові.
На покару за непослух Бог перетворив того чоловіка на лелеку, який усе життя тепер визбирує по річках, озерах, болотах оте гаддя, яке сам повипускав.
…Вона так і залишилася для нього навіки отим недосяжним сонцем, тим оксамитовим смарагдовим сяйвом зелених луків, по яких вони разом колись ходили, отим невигойним болем, який породжував сумні трагічні поезії і розпачливі пісні, які примушували здригатися світ… Іноді вони осявали цей світ невимовною радістю, коли в тих піснях він згадував щасливі миті їхніх перших зустрічей.
Прости мені, мій смарагде сонячний, так тяжко залишатися самому без твого світла, без твоєї невимовної ласки і нести безкінечну ношу труду лелеки. Якби оте гаддя повизбирувати і не випускати більше з мішка своєї душі…
1.04.7522 р. (Від Трипілля) (2014)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сонячний смарагд (поезія в прозі)
...Вона не мала пишних принад, як інші жінки – великих грудей, породистого тіла, довгих, мовби виточених красивих ніг, виняткової краси обличчя, фантастичних відтінків карих чи голубих чей, розкішного волосся, яке водоспадом хвиль спадало на округлі плечі… Все у ній було ніби звичайним – і одяг, і зачіска, і хода… Ось тільки йшло від неї дивовижне сяйво, яке не знати чому, манило, притягувало, магнітило єство якоюсь безкінечною добротою, тихим затишком серця, лагідністю українського вечора, який весь потопає у квітучих вишнях, котрі ніжно погойдує легкокрилий легіт…Коли її пальці торкалися і пестили листя плакучої верби, то саме дерево мовби починало випромінювати зелене оксамитове світло, яке мовби огортало, заспокоювало, гріло. І хотілося, заплющивши очі, довіритися тому світлу, поринути в нього, розчинитися, стати самому часткою тієї невагомої краси.
І раптом посеред безкінечного зеленого лугу цього сяйва з`являлися дивовижні квіти – фіолетові, жовтуваті, біленькі… Вона нахилялася до них і тихо розмовляла з ними, мовби переливала своє сяйво у них. І вони починали вібрувати на вітрі, відповідаючи їй взаємністю, світилися оксамитом своїх пелюсток.
Тонка душа, тонкі пальці мовби застерігали: ходи обережно поміж цих квітів, не порань їх необачним порухом, вони – незвичайні, вони – квіти душі і серця.
Він спершу вібрував на одній хвилі із нею – чарувався, просто плавився душею коло її магнетичного світла, огортав її тендітність своєю могутньою тінню, викрешував іскринки веселощів і породжував хвилі сяйливого сміху в її очах, на її теплих устах, в її тендітній душі, яка мовби горнулася до його ненав`язливої сили, чула опертя в ньому і захист.
Він боявся сполохати її необережним словом чи рухом, тлумив у собі оту неделікатну буйність, надмірну незагнузданість, яка не відчуває межі, грані, яку не можна переступати.
І все було б добре, та зла сила не дрімала. Вона влилася отрутою в його питво, сповнила душу хижістю, а тіло – грубою злістю, яка раптово виплеснулася на зелені луки її душі пожарищем з ядучим свинцевим димом, що роз`їдав, перетворював на порох, зчорнілий попіл красу життя, їхніх стосунків, чорною хмарою затьмарював ясний обрій їхнього голубого неба, затьмарював золотаве сонце їхнього ще не визрілого кохання, мовби душив його у зародку…
Вона одсахнулась од того попелища, од тієї жахної хмари і відлетіла за обрій білим-білим парашутиком кульбабки, яку звіяв травневий вітер.
Він сам собі нагадував отого чоловіка, якому Бог доручив нести важкий мішок і не розв`язуючи його, кинути у прірву.
Та необачна людська цікавість перемогла, і зупинившись перепочити, чоловік розв`язав мішок. Звідти повиповзало гаддя, яке він не зумів упіймати і розповзлося по всьому світові.
На покару за непослух Бог перетворив того чоловіка на лелеку, який усе життя тепер визбирує по річках, озерах, болотах оте гаддя, яке сам повипускав.
…Вона так і залишилася для нього навіки отим недосяжним сонцем, тим оксамитовим смарагдовим сяйвом зелених луків, по яких вони разом колись ходили, отим невигойним болем, який породжував сумні трагічні поезії і розпачливі пісні, які примушували здригатися світ… Іноді вони осявали цей світ невимовною радістю, коли в тих піснях він згадував щасливі миті їхніх перших зустрічей.
Прости мені, мій смарагде сонячний, так тяжко залишатися самому без твого світла, без твоєї невимовної ласки і нести безкінечну ношу труду лелеки. Якби оте гаддя повизбирувати і не випускати більше з мішка своєї душі…
1.04.7522 р. (Від Трипілля) (2014)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Євген Кравченко В небі канареєчка літає (новий відеокліп)"
• Перейти на сторінку •
"Прозвучала пісня"
• Перейти на сторінку •
"Прозвучала пісня"
Про публікацію
