
...Вона не мала пишних принад, як інші жінки – великих грудей, породистого тіла, довгих, мовби виточених красивих ніг, виняткової краси обличчя, фантастичних відтінків карих чи голубих чей, розкішного волосся, яке водоспадом хвиль спадало на округлі плечі… Все у ній було ніби звичайним – і одяг, і зачіска, і хода… Ось тільки йшло від неї дивовижне сяйво, яке не знати чому, манило, притягувало, магнітило єство якоюсь безкінечною добротою, тихим затишком серця, лагідністю українського вечора, який весь потопає у квітучих вишнях, котрі ніжно погойдує легкокрилий легіт…
Коли її пальці торкалися і пестили листя плакучої верби, то саме дерево мовби починало випромінювати зелене оксамитове світло, яке мовби огортало, заспокоювало, гріло. І хотілося, заплющивши очі, довіритися тому світлу, поринути в нього, розчинитися, стати самому часткою тієї невагомої краси.
І раптом посеред безкінечного зеленого лугу цього сяйва з`являлися дивовижні квіти – фіолетові, жовтуваті, біленькі… Вона нахилялася до них і тихо розмовляла з ними, мовби переливала своє сяйво у них. І вони починали вібрувати на вітрі, відповідаючи їй взаємністю, світилися оксамитом своїх пелюсток.
Тонка душа, тонкі пальці мовби застерігали: ходи обережно поміж цих квітів, не порань їх необачним порухом, вони – незвичайні, вони – квіти душі і серця.
Він спершу вібрував на одній хвилі із нею – чарувався, просто плавився душею коло її магнетичного світла, огортав її тендітність своєю могутньою тінню, викрешував іскринки веселощів і породжував хвилі сяйливого сміху в її очах, на її теплих устах, в її тендітній душі, яка мовби горнулася до його ненав`язливої сили, чула опертя в ньому і захист.
Він боявся сполохати її необережним словом чи рухом, тлумив у собі оту неделікатну буйність, надмірну незагнузданість, яка не відчуває межі, грані, яку не можна переступати.
І все було б добре, та зла сила не дрімала. Вона влилася отрутою в його питво, сповнила душу хижістю, а тіло – грубою злістю, яка раптово виплеснулася на зелені луки її душі пожарищем з ядучим свинцевим димом, що роз`їдав, перетворював на порох, зчорнілий попіл красу життя, їхніх стосунків, чорною хмарою затьмарював ясний обрій їхнього голубого неба, затьмарював золотаве сонце їхнього ще не визрілого кохання, мовби душив його у зародку…
Вона одсахнулась од того попелища, од тієї жахної хмари і відлетіла за обрій білим-білим парашутиком кульбабки, яку звіяв травневий вітер.
Він сам собі нагадував отого чоловіка, якому Бог доручив нести важкий мішок і не розв`язуючи його, кинути у прірву.
Та необачна людська цікавість перемогла, і зупинившись перепочити, чоловік розв`язав мішок. Звідти повиповзало гаддя, яке він не зумів упіймати і розповзлося по всьому світові.
На покару за непослух Бог перетворив того чоловіка на лелеку, який усе життя тепер визбирує по річках, озерах, болотах оте гаддя, яке сам повипускав.
…Вона так і залишилася для нього навіки отим недосяжним сонцем, тим оксамитовим смарагдовим сяйвом зелених луків, по яких вони разом колись ходили, отим невигойним болем, який породжував сумні трагічні поезії і розпачливі пісні, які примушували здригатися світ… Іноді вони осявали цей світ невимовною радістю, коли в тих піснях він згадував щасливі миті їхніх перших зустрічей.
Прости мені, мій смарагде сонячний, так тяжко залишатися самому без твого світла, без твоєї невимовної ласки і нести безкінечну ношу труду лелеки. Якби оте гаддя повизбирувати і не випускати більше з мішка своєї душі…
1.04.7522 р. (Від Трипілля) (2014)