ІІІ
Поет сам був сином відомого письменника. І в усьому, звісно, відчував батьківську турботу і підтримку. Його нерідко називали батьковим іменем. Та жанри у них були різні. Батько писав прозу, а він – поезію.
Та інколи батькова популярність завдавала йому чималих клопотів. Саме через тата його перша збірка вийшла, коли йому було вже за тридцять. Він був настільки принциповим, що коли батько став директором столичного видавництва, не поніс туди свій перший рукопис. Пішов у молодіжне, менш солідне видавництво, до знайомої поетеси, яку знав по спільній роботі в одній з журналістських редакцій. На біду, вона перед їхньою зустріччю просилася до його батька на роботу, бо там і платня вища і робота престижніша. Та ситуація склалася так, що він мусив їй відмовити.
Злопам"ятна жінка вирішила відігратися на синові і, як кажуть літератори, «зарубала» дітище поета, зробила з книжки ледь не посміховисько.
Розчарований в людях, він кілька років не заявлявся до видавців.
Та все ж минув час і книжка побачила світ. І там було стільки гарних поезій, присвячених першому його коханню.
- Твої вірші дуже музичні, - якось помітив один з його колег по перу. Чому б тобі не віддати їх композиторам? Хай пишуть музику.
Та абикому він не хотів нести. Дуже шанував Олександра Білаша за його «Два кольори», «Ясени», «Лелеченьки», «Сину, качки летять», «Журавку»…
- «Та чи захоче Білаш зі мною мати справу?» - подумалось. Він пише на слова Дмитра Павличка, Івана Драча, Бориса Олійника Михайла Ткача, Василя Юхимовича – класиків нашої літератури.
Та саме батька дуже шанував чудовий композитор. І коли син приніс йому свої вірші, він сказав:
- Ти знаєш, мені байдуже, хто переді мною, чи класик чи рядовий трудівник пера. Аби тільки текст його зачепив мене за живе.
Така позиція говорила про те, що перед тобою істинно народний самобутній талант зі своїм баченням і авторитетом. «Тільки от чи зачеплять його душу мої вірші?» – думав поет.
Минуло кілька тижнів, і ось дзвінок від композитора.
- Приходь, козаче, ніби гарна пісня витанцювалась – прогуло у слухавці.
Здивований і зраділий він прийшов до оселі маестро.
- Перешерстив усю твою першу збірку – сказав він, - а ось тільки «Листи» вразили мою душу найбільше. Таким щемом мені від них війнуло. І в мене щось було таке у молодості. От і написалося.

… На концерті в одному із гарних залів столиці заслужений артист України, добрий друг поета, співав Білашеві і його «Листи» під акомпанемент своєї дружини, відомої піаністки.
Пісня злітала над залом, над цілим світом, здавалося, лебедем кохання, що майже не збулося, ледь крилом торкнувши його долю.
Щеміли душі у слухачів. А в його очах стояли сльози…
І чомусь згадалися слова геніальної нашої Ліни Костенко:
Настане день, обтяжений плодами,
Не страшно їм ні слави, ні хули,
Мої суцвіття, биті холодами,
Ви добру зав"язь все таки дали.

І то - нічого, що чигали круки.
І що пройшло отак багато літ,
З такого болю і такої муки,
Душа не зродить бутафорський плід.

- Спасибі тобі, моя перша любове, за те нетривке щастя, - подумав поет, - а ще більше за ті страждання і печаль, за те горе, що межувало з небуттям, бо лише пройшовши горнило того пекла, талант митця загартовується, і його слово набуває тієї сили – сили неперебутності.
(кінець)

17-18.03.7519 р. (Від Трипілля) (2011)