І
Вона сама покликала його очима. Він не раз помічав її ласкавий, усміхнений, ніби запрошуючий погляд карих зіниць.
«У Болгарії мало гарних дівчат, але вже коли трапляються , то це – справжні красуні» - згадалися слова батька, - ось і вона така – майнула думка.
І справді, висока, струнка, як українська тополя, правильний овал обличчя, густе чорняве волосся, ледь стиснуте непомітним зажимом, романтичною хвилею спадало нижче округлих плечей, ніжністю сяяли замріяні очі-топази.
Два карих глаза, ясных два топаза
Передо мной сияют, как огни,
Мои поработители они,
Тюремщики мои – два карих глаза.

Ослушаться не в силах их приказа,
Их чары – наваждению сродни,
Меня лишили разума, одни
Они – источник моего экстаза.

Заполнили собой мечты и сны,
Все мысли ими прочь оттеснены,
И вдохновенье зажжено лиш ими...

Згадався цей фантастично-образний емоційний сонет улюбленого Ронсара.
Саме така буря пристрасті бушувала в його грудях. Він просто розцілував ту книжку французького поета, який співав про кохання так суголосно його душі.
Усе не було нагоди залишитися наодинці. Усе якісь справи, хоч і перебував на відпочинку з батьками у Варні в Міжнародному будинку журналістів, куди з»їжджались майстри пера з сім»ями з усієї Європи. То їдальня, то пляж, то ігрища з болгарськими друзями, з якими швидко заприятелював, бо добре володіли російською і були комунікабельні.
І ось тихий літній вечір. Він сам прогулювався у невеличкому гарно затіненому саду будинку відпочинку. Раптом здалеку на алеї майнула знайома струнка постать. Ця довга коса майже до пояса, її ні з ким не сплутаєш. І пам»ятаючи її «закличний погляд», він сміливо рушив за дівчиною.
В глибині саду було кілька гойдалок. Вона присіла на одну з них і легенько погойдувалась, ніби в такт вечірньому леготові. Він підійшов, вона привітно посміхнулася і почалася невимушена бесіда. Її ім»я було дивовижним – Росі, а повністю – Росиця. "Сама поезія, а не ім"я" – подумалось йому.
Щось таке зустрічалося у Тичини у вірші "Я утверждаюсь":
…Яка вода, яке зерно – росиця!
– Ну як же не сіять.
Скільки тих рос у віршах українських поетів – не злічити. Мати її була журналісткою, а батько – художником.
А вони обоє – у віці Ромео і Джульєтти. Йому - 16, а їй – 14.
Слово по слову, і симпатія взаємно росла, наростала, бубнявіла, як ті бруньки навесні. Рука потяглася до руки, взаємне щемне стискання пальців. І перший поцілунок – солодкий, чистий, свіжий, як смак почорнілої достиглої черешні у його бабусі на Вінниччині.
Повз лавочку, на якій це сталося, усе проходили люди. Закохані, сп»янілі від напливу почуттів, нікого не помічали. Їм би сховатися десь у гущавині. Так ні.
Різкий окрик раптом прорізав тишу. Росицю покликала її мати.
Він знехотя випустив її руку і з пекучим жалем дивився услід, як коса її майнула за кущами жасмину.
Почулися лайливі слова болгарською.
« Дивно, хіба б лаяли мене батьки, побачивши з дівчиною?» - риторично спитав він самого себе. І сам відповів – «Певно, що ні».
І потяглися чорні дні. Її батьки заборонили їм зустрічатися. При зустрічі, йдучи з ними, вона відверталася од нього, а наодинці вже боялася довго спілкуватися, а кинувши одне-два слівця, тікала. Мовляв, вона ще мала, їй треба вчитися, а не на хлопців задивлятися. Певно, так їй сказала мати.
Та насправді це були відмовки. Був би він болгарином чи будь-ким іншим, тільки б не росіянином з Радянського Союзу, все було б інакше. Болгари, певно, забули, що не всі, хто з СРСР, росіяни.
Ситуацію йому прояснив болгарський друг Ніко. На вечорі дружби в Міжнародному будинку журналістів, де свідомо садили за стіл людей різних національностей, його родина сиділа з росіянами, і ті поводили себе так, ніби не болгари, а вони були тут господарями. Ота приказка, що «хороша страна Болгария, но Россия лучше всех» - не раз злітала в них з уст, та в Болгарії цей номер не проходив. Корінні жителі не були шістнадцятою республікою насправді, як про них говорили у ті часи. І вперто ігнорували росіян на тому вечорі, спілкуючись виключно між собою і лише болгарською, так що обурені чужинці встали, і кинувши кілька лайливих слів, пішли з-за столу.
- Ніко, ти можеш пояснити її батькам, що я – українець – представник найбільшої поневоленої нації Радянського Союзу – просив він друга.
І болгарин не підвів. В якусь хвилю розговорився на пляжі з батьком Росиці. І розповів дещо про нього.
Наступного дня її батьки запросили його за стіл разом з ними, розпитували про родину, Україну, питали як українською звучить те чи інше слово. Не раз чули, як він, запливши в море ледь не за горизонт на гідропеді, виспівував українські пісні. Все наче б складалося добре. Тільки от його кохана Росиця була настільки заляканою, що вже не йшла на контакт, хоч її і відпускали до нього.
З горя він заплив далеко в море. І не міг повернутися назад. Лежав на хвилях і помалу плив до берега, але руки переставали слухатися. І раптом, коли, наковтавшись солоної води, він судорожно виринув на поверхню, побачив знайому постать на гідропеді. То був Ніко, який знову виручив його, цього разу врятувавши життя.
Настав день її від»їзду. Він проводжав її до поїзда на Софію, і просив не забувати його, писати листи. Його всього переповняла гіркота розлуки, він ледь стримував сльози. Молодший братик Росиці, Петко, мов відчуваючи його мовчазне палке кохання до сестри, прощаючись, стрибнув йому на груди, охопивши його ногами, як рідного.
- Колись ми зустрінемося, - сказала вона на прощання, - тільки у тебе буде своя сім»я, а у мене – своя.
Росиця подарувала йому браслетик з нержавіючої сталі «неделька», який тоді, наприкінці 70-х, носили юні дівчата, і він натягнув собі на руку і сказав, що не зніматиме, аж доки вони не зустрінуться знову.
(далі буде)
17-18.03.7519 р. (Від Трипілля) (2011)