(оповідання, переклад з російської)

Я отямився, коли вже був у воді і плив, машинально працюючи руками, хоча уже починав тонути. Як я там опинився, не пам`ятаю.
Я бачив лише, як «Крихітка Жанна» розлітається на шматки. Певно, це сталося тієї миті, коли я втратив свідомість. Та попри все я був у воді, і єдине, що залишалося, - не втрачати мужність, хоча саме мужності мені й бракувало. Знову піднявся вітер, хвилі стали меншими, рухалися вони звично, і я збагнув, що центр циклону мене оминув. На щастя, навколо не було акул. Буря розігнала кровожерну зграю, котра оточила судно з мертвими і годувалася трупами.
«Крихітка Жанна» зазнала аварії десь опівдні, а години за дві я наштовхувся на кришку від люка. Увесь час ішла злива і я помітив цю кришку цілком випадково. До кільця була прив`язана невелика мотузка; я збагнув, що протримаюсь як мінімум день, якщо не з`являться акули. Години три потому, коли я, міцно ухопившись за кришку і заплющивши очі, у міру можливості намагався рівномірно і глибоко дихати і водночас не наковтатись води, мені здалося, що чую чиїсь голоси. Дощ припинився, і вітер та море заспокоїлися. Футів за двадцять од мене, причепившись до кришки від люка, пливли капітан Удуз і язичник. Вони билися через цю кришку, принаймні бився Удуз.
Я почув вищання Удуза: «Paїen noir!»* - і побачив, як він ударив канака ногою.
Слід зауважити, що капітан Удуз загубив увесь свій одяг, окрім важких грубих черевиків. Удар був жорстокий. Він потрапив язичнику в обличчя і майже оглушив його. Я думав, що канак
також віддячить йому, як слід, але він обмежився тим, що для
безпеки відплив футів на десять. Кожного разу, коли хвилі прибивали його до француза, той, тримаючись руками за кришку, хвицав його обома ногами і обзивав канака чорним язичником.
- Ось я пущу тебе на дно, білошкірий виродку! – заревів я.
Тільки сильна втома завадила мені це зробити. Мене занудило від самої думки про те, що слід пливти до нього. Отож я гукнув канака і запропонував йому триматися за мою кришку. Він сказав мені, що його звуть Отоо і що він уродженець острова Бора-Бора, найзахіднішого із Островів Співдружності. А згодом я дізнався, що він першим побачив кришку, і загледівши за якийсь час капітана Удуза, запропонував йому рятуватися разом, а за ці турботи капітан ногами відштовхнув його геть.
Так ми вперше зустрілися з Отоо. Ні, він не задира. Він був лагідний, ніжний і добрий, хоча зріст його сягав шести футів, і статурою походив на гладіатора. Не був ані задавакою, ані боягузом. Та в його грудях билося левине серце, і згодом я не раз бачив, як він ризикував там, де я неодмінно б відступив. Хочу підкреслити, що хоч Отоо і не був задирою і ніколи не ліз у бійки, він ніколи не пасував перед небезпекою. Але пильнуй, коли Отоо починав діяти!
Ніколи не забуду, як він змолотив Біллі Кінга. Це трапилося в Німецькому Самоа. Білл Кінг був славетним чемпіоном суперважкої категорії американського флоту. Це був людинозвір, така собі горила, один із тих грубо збитих хлопців, що відмінно володіють кулаками. Він почав сварку і двічі вдарив Отоо ногою, потім ударив ще раз, перш ніж Отоо збагнув, що необхідно битися. Здається, не минуло й чотирьох хвилин, як Біллі Кінг отримав переломи чотирьох ребер, перебите передпліччя і вивих лопатки. Отоо нічого не тямив у мистецтві боксу. Він бив, як умів, і Біллі Кінг пролежав щось коло трьох місяців, відходячи від побоїв, отриманих одного прекрасного дня на березі Апії.
Не буду, однак, забігати наперед. Отож, ми обидва трималися за ту кришку. Кожен із нас по черзі заповзав на неї, і там лежачи пластом, відпочивав, а інший, поринувши у воду аж до підборіддя, лише тримався за неї руками. Два дні і дві ночі, то лежачи на кришці, то поринаючи у воду, ми мчали океаном. Під кінець я майже постійно втрачав свідомість, але іноді чув, як Отоо щось бурмоче своєю рідною мовою. Ми були у воді, тому не вмерли од спраги, хоча солона морська вода роз`їдала розпечені сонцем тіла.
Усе скінчилося тим, що Отоо врятував мені життя, бо я прийшов до тями на березі футів за двадцять од води, захищений од сонця листями кокосової пальми. Це Отоо притягнув мене туди і устромив у пісок листя. Сам він лежав поруч. Я знову втратив свідомість, а коли отямився, навколо стояла прохолодна зоряна ніч, і Отоо поїв мене соком кокосового горіха.
Окрім нас двох, із «Крихітки Жанни» не врятувався ніхто. Капітан Удуз, певно, загинув од виснаження, тому що ту кришку, за яку він тримався, викинуло на берег за кілька днів. Ми з Отоо прожили на атоллі цілий тиждень, потім нас підібрав французький крейсер і допровадив на Таїті. Однак за цей час ми здійснили церемонію обміну іменами. На островах Південних морів цей звичай зв`язує людей узами, котрі міцніші за узи братства. Ініціатива належала мені, і Отоо був у захваті од такої пропозиції.
- Це добре, - сказав він мовою таїтян, - адже дві доби ми разом дивилися у вічі смерті.
- Але смерть похлинулася, - сказав я, посміхаючись.
- Ви були сміливим, господарю, - відповів він, - і у смерті не вистачило нахабства заговорити.
- Чому ти звеш мене «господарем»? – заперечив я, вдавши ображеного. Ми ж помінялися іменами. Для тебе я – Отоо. Ти для мене – Чарлі. І між нами на віки вічні ти - Чарлі, а я – Отоо. Таким є звичай. І після нашої смерті, якщо ми зустрінемося у потойбічному світі, ти усе одно будеш для мене Чарлі, а я для тебе - Отоо.
- Так, господарю, відповів він, і очі його засяяли тихою радістю.
- Ти знову! – вигукнув я обурено.
- Хіба я можу відповідати за те, про що мовлять мої губи? – сказав він. – Це ж тільки губи. Але про себе я зажди буду говорити: «Отоо». Коли я буду думати про себе, я подумаю про тебе. Коли мене назвуть на ймення, я думатиму про тебе. І над небесами, і за зірками, віднині і навіки. Ти будеш для мене Отоо. Це добре, господарю?
Я затамував посмішку і відповів, що добре.
У Папеете наші шляхи розійшлись. Я залишився на березі, щоб трохи оклигати, а він катером вирушив на свій острів Бора-Бора.
За шість тижнів він повернувся. Я здивувався, адже, від`їжджаючи,
він повідомив, що вирішив повернутися додому, до дружини і забути про далекі подорожі.
- Куди ти поїдеш, пане? – запитав він, ледь устигши привітатися.
Я здвигнув плечима. Це було нелегке запитання.
- Буду поневірятися по цілому світові, - відповів я, - по усіх морях і усіх островах, котрі лежать у цих морях.
- Я поїду з тобою, сказав він просто. – Моя дружина померла.
Я ніколи не мав брата, але якщо брати до уваги життя інших людей,
то навряд чи хоч одна людина на землі мала брата, котрий значив для нього настільки ж багато, як Отоо для мене. Він був мені і братом, і батьком, і матір`ю. Я абсолютно переконаний у тому, що став кращим і чеснішим завдяки Отоо. Мені було байдуже, що про мене думають оточуючі, але я мусив залишатися чесним в очах Отоо. Він був поряд і я не міг заплямувати себе. Я був його ідеалом, звісно, це пояснюється його любов`ю і обожненням, але не раз я міг скоїти чимало дурниць, якби мене не зупиняла думка про Отоо. Він пишався мною, і я вже і сам починав убачати в собі щось добре, в мене виробилася звичка не робити нічого, що могло б похитнути ці його гордощі.
Я, звісно, не одразу збагнув, як він до мене ставиться. Він ніколи мене нічим не дорікав, ніколи не сварив, і я не одразу дізнався, як високо він мене цінує.
Настільки ж повільно до мене приходило розуміння того, як тяжко він переживає, коли я намагаюся здаватися гіршим, ніж я є насправді.
Ми були разом сімнадцять років, і увесь цей час він завжди був поруч зі мною: оберігав мій сон, доглядав за мною, коли я був поранений, кидався за мене в бійку і отримував рани. Він служив на кораблях разом зі мною, і ми спільно обійшли на них увесь Тихий океан – від Гавайських островів до мису Сіднея і від протоки Торрес до Галапагосу. Ми вербували чорношкірих скрізь - від Нових Гебридів і островів Лайн до Луїзіани, Нової Британії, Нової Ірландії і Нового Ганновера. Тричі наші кораблі тонули: біля островів Гілберта, Санта-Крус і Фіджі. Ми купували і перепродавали усе, на чому можна було заробити долар, - чи то перли, раковини, копра, трепанги, черепахи, черепахові панцирі чи усяка всячина з розбитих суден.
Про все я здогадався у Папеете, одразу після того, як він заявив, що піде за мною хоч на край світу. У ті часи в Папеете був заклад на кшталт клубу, де збиралися скупники перлів, торговельники, капітани і різноманітні авантюристи, котрих чимало у тих місцях. Ставки у грі були значними, пили також чимало, і, на жаль, я засиджувався довше, аніж слід. І коли б не вийшов із клубу, мене завжди чекав Отоо, щоб провести додому.
Спершу це примушувало мене посміхатися, згодом я висварив його. Потім висловив йому усе просто «в лоб», що, мовляв, я не потребую няньки. Після цього, виходячи з клубу, я не зустрічав його. Минув тиждень і якось я, цілком випадково побачив, що він, як і раніше, проводжає мене додому, пробираючись вздовж вулиці в тіні мангових дерев. Що міг вдіяти? І тоді я збагнув, що слід було робити.
Непомітно для себе я став повертатися додому раніше. На вулиці дощ і вітер, і я у розпалі дурощів і веселощів усе згадував про Отоо, котрий невпинно несе свою нудну вахту під манговим деревом, що не захищало від дощу. Я і справді став кращим завдяки йому. І все ж не проявляв пуританської нетерпимості у питаннях моралі. Йому нічого не було відомо про християнські заповіді. Все населення Бора-Бора прийняло християнство, а він був язичник – єдиний невіруючий на острові – великий матеріаліст, котрий знав, що буде мертвим, коли помре. Він вірив у людську порядність і чесну гру. Дрібненькі підлощі у його кодексі честі були майже такими ж серйозними злочинами, як і звіряче убивство, і я цілковито переконаний, що він швидше поставиться з повагою до вбивці, ніж до шахрая.
Що стосується мене, то він не схвалював нічого, що йшло мені не на користь. У грі він не бачив нічого поганого. І сам був азартним гравцем. Але пізні посиденьки, пояснював він, шкідливі для здоров`я. Він знав людей, котрі вмирали від лихоманки тому, що не піклувалися про своє здоров`я. Він не був непитущим, і вимокши до нитки, був не проти ковтнути віскі. Інакше кажучи, він вірив, що алкоголь корисний лише в малих кількостях. Він бачив багатьох людей, котрих шотландське віскі чи джин загнали в могилу чи зробили каліками.
Дуже близько до серця Отоо переймався моїм добробутом. Він думав про моє майбутнє, зважував мої плани більше, ніж я сам. Спершу, коли я ще навіть і гадки не мав, що його турбують мої справи, йому доводилося самому здогадуватися про мої наміри, як, наприклад, сталося в Папеете, коли я розмірковував, чи ставати мені компаньйоном з одним шахраюватим хлопцем, моїм співвітчизником, котрий вирішив зробити ризиковану оборудку із гуано**. Я не знав, що цей чоловік – шахрай. Цього не знав жоден білошкірий у Папеете. Отоо також нічого не знав, але він бачив, що ми стаємо з тим хлопцем нерозлучними друзяками, і на свій розсуд вирішив дізнатися про нього все. На узбережжя Таїті сходяться матроси-тубільці з усіх морів. Підозріливий Отоо терся коло них доти, поки не зібрав переконливі факти, що підтверджували його здогади. Так, чимало він дізнався про оборудки Рендольфа Уотерса. Коли Отоо розповів мені про них, я не повірив, але потім виклав усе Уотерсу, і той, не промовивши ні слова, з першим же пароплавом відплив до Окленду.
Відверто кажучи, мене спершу дратувало те, що Отоо стромляє свого носа у мої справи. Але я знав, що він діє цілком безкорисливо: незабаром я мусив визнати, що він мудрий і обережний. Він стежив, щоб я не прогавив гарної нагоди заробити, був водночас і далекоглядним і проникливим. Скоро я вже і сам став у всьому радитися з Отоо, так що врешті-решт, він почав тямити у моїх справах краще, ніж я сам. Мої інтереси він брав до серця ближче, ніж я. У той чудовий час, я був наче безтурботний хлопчисько, надавав перевагу романтиці перед доларом, пригоді – зручному нічлігу під дахом. Словом, добре, що хтось наглядав за мною. Якби не Отоо, мене вже давно не було б на світі. Це я знаю напевне.
З численних прикладів дозвольте навести один. Коли я вирушив за перлами в Паумоту, у мене вже був певний досвід з вербування чорношкірих. В Самоа ми з Отоо залишилися на березі, точніше, сіли на мілину. Грошей – ні цента, але мені пощастило: я влаштувався вербувальником на бриг, котрий доставляв негрів на плантації. Отоо найнявся на цей бриг простим матросом. Протягом наступних шести років на різних кораблях ми побували в найдикіших куточках Меланезії.*** Отоо був переконаний, що має цілковите право бути гребцем на моєму човні. Працювали ми зазвичай так. Вербувальника висаджували на берег. Його човен залишався біля самого берега – весла напоготові. Цей човен прикривав інший, що стояв за кілька сотень ярдів у морі. Я встромляв у пісок жердину, котрою у випадку необхідності можна було швидко відштовхнутися од берега, вивантажував із човна свої товари, а Отоо кидав весла і підсідав до вінчестера, прихованого під вітрильною тканиною. Матроси на іншому човні були також озброєні – вздовж борту лежали приховані снайдерські гвинтівки.
Поки я торгувався з тубільцями і переконував їх найнятися на плантації Квінсленду, Отоо не зводив з них очей. Кілька разів неголосним окриком він попереджав мене про підозрілі дії негрів чи про пастку, котру вони готували. Іноді першим сигналом тривоги був несподіваний постріл, котрим Отоо уражав негра насмерть. Я кидався до човна і він завжди підхоплював мене на льоту. Пам`ятаю якось, коли ми плавали на «Санта Анні», на нас напали, ледь наш човен підійшов до берега. Човен-прикриття поспішав на допомогу, але тим часом кілька десятків дикунів залишили б від нас мокре місце. Тоді Отоо одним стрибком перескочив на берег і почав обома руками розкидати в усі боки тютюн, коралі, томагавки, ножі та шматки ситцю.
Для негрів це було надто сильною спокусою. Поки вони билися за скарби, ми зіштовхнули човна у воду і відійшли футів на сорок у море. А через чотири години на цьому березі я завербував тридцять тубільців.

(далі буде)

*Paїen noir (франц.) – чорний язичник, безбожник.
**Гуано – пташиний послід.
***Меланезія – ареал островів у Тихому океані у південній півкулі.