Ти розмову цю не продовжуй. Бо.
Ось тобі Ду Фу, ось тобі – Лі Бо,
Кобо Абе, японець який, або
Праці розумової кит, стовп нефритовий,
Рот медовий.

Світло крізь шпарину лягає, подовжує пальці й дим.
Єзуїтом не втомлює бути старим, нудним?
Небесам до нашого шикидим
(як верлібрам до дієслівних рим) –
Байдуже_однаково_кольорово.

Почитай чи стань за епоху Тан bla bla.
Комашня в питві – відмовимось від питва.
Най зростуть між нами слова_слова –
Гострі ікла, мов навесні трава
У кавернах асфальту німих зимових.

Розпрощалась думала, - чорта з два.
Янгол сплутав капості та дива.
Раз - минуле шкіриться з рукава…
Починай виразно: «халва, халва…»
Як чудово.

2017

Ні рік, ні день, а тихий шепіт «ще…»
Ти пригадав, а вигадав неначе.
Плеча лелечий вигин, дивний щем.
Що знали ви – півтисячі кліше?
А Бог сказав: поезія лише
Зі спогадів твоїх та передбачень.

Згадаєш
…як летів (лежав?) навзнак,
як пнувся цмин, їжачився будяк,
а кров трави, мов позначка і знак
всихала на сорочці та спідниці.

…чи стебла очерету при ріці -
тремтливі пальці у шорсткій руці
цеберко перекинуте й лящі
лускаті ляскають хвостами по щоці

…чи любощі на маку й молоці
в застиглій на стегні солоній цівці

…чи як на пагорб дерлися кущі
мов вівці.

2015

Сільське кохання. Молоко і мед.
Тужаві груди і пісні тужливі.
Обійми, яблука, рясні цілунки, сливи.
Торочить про злиття планид й планет
Філософ-дачник-дід старий-поет.
Ми сміємось, бо легко, бо – щасливі.
"Ходім додому" – ніби в нас є дім
І ніби наші речі й діти в ньому
І за якимсь законом (Фрейда? Ома?)
Над цим селом правічний сонця німб
Все робить світлим, а, відтак - святим
І кожне слово – круглим і вагомим,
Мов гарбузи під листям золотим.

Поїдеш. І куди тоді піти?
Однакова тут відстань до води
й до неба.
Північний вітер гне дерев хребти.
Дурна душа подалась у світи.
Тебе нема – її нема.
Й не треба.
2012

губами зніми з мене льолю
з мереживом на стегні.
отак і дожили до снігу
і сніг у вікні й уві сні.
Бог вибрав усі голосні
і музика нам - безголоса.
загублені поміж людьми
цитуємо кепського Льосу
і непослідовності долі
стають послідовністю. ні?..

Сім сомів сидять у ямі:
Соменята, сам, сама
Із сом’ячими кумами
І кумівська братова.
Сорок снів у чорних пащах
Дозрівали сорок днів,
Тільки зорі їли натще
В темних водах сім сомів.
Під старезною вербою,
Де дівки та парубки
Топлять чвари із журбою,
Хтось годує риб з руки.
Хтось, хто ходить за водою
І говорить до води…
Та зустрітися з тим Тоєм
В глупу ніч не приведи!
Втім, бува що вдень – ще гірше,
Рятуватися дарма…
Недолугі пишеш вірші –
Перетворить на сома.

Вперта хата пуста
не відпускає… не …
…Нас двоє тепер та
нас все одно – одне.
Пустка, пустеля, пус
ковий механізм ТТ.
Кажеш: «кохаю та
ти не зважай на те.
Не заважай, вважай
заприсягнувсь тобі:
скільки не від’їжджай, –
будемо далебі…
Будьмо, моє золоте,
вип’ємо міста Че;
і ліхтарів, і аптек
вистачить ніби ще».
Тіні і голоси
із особистих тек
зважують терези
спільних бібліотек.
Говори, не мовчи, –
буде жбурляти луна
для пінг-понгу м’ячі –
відзвуки наших зізнань
доки на правій щоці
пальцями пишеш: «моя»
(мов ієрогліф «янь»)
і на підставленій, цій,
легко тавруєш: «твій»
(як ієрогліф «інь»).

2011

от его неприсутствия рядом тело выгибает дугой,
она шепчет: «милый мой, дорогой» тому, кому заявляла:
«чтобы теперь - ни ногой!..»
он гонит машину, хотя гололёд, снежное покрывало, -
Не Умань, а Уренгой.

Водитель: Как там… «умела ждать, как никто другой»?
или – «Ирония судьбы, с лёгким паром»?
Он: «я не боялся смерти, пока ты была со мной»…

как на выходе из астрала отчаянное «рот в рот»
с несимпатичным медбратом,
словно к содранному колену прикладывать стекловату, -
ждать пока время идёт,
щупает каждый атом…

но нежности нет искомей, чем : она целует его в живот,
а он держит её лицо в ладонях
и Новый Год
теперь наконец-то случится
вот-вот…


2011

Ноги, можливо, підуть, але я залишусь і тоді
Там, де здіймається дим понад садом і домом,
Де не важливо якщо ти помреш невідомим
Там, де повітря – узвар на ранеті й воді.
Де по дорозі ідуть мовчазні корови,
Тонуть в тумані, а потім рятуються звідти.
Віти, важке ніби груди жіночії, літо
В яблука зібране, гублять в тенетах трави.
Яблука гупають, діти привозять дітей
То до сусіда, а то до спустілої хати.
Добре, що майже не треба чекати вістей,
Добре й не буде уже до дощів пелехатих
Ані хазяїв на хуторі, ані гостей.
Тільки старі і собаки, а ще вайлуватий
Дурник тутешній і я – ніби цар над царями -
Сам собі буду писати, палити, встеляти
Постіль пустішу від вітхозавітних пустель.

Може і ти приїжджай, коли щось до нестями,
може й не слухай мене, що любов – то пусте…


2010

В Празі писати легше аніж, скажімо, отут…
Впаде рядно сутінків (ніби з Бермудів родом),
Дзенькнуть пляшки порожні, зойкне нічний одуд,
Осуд людський спатоньки вляжеться в темну воду.
Там, де твій сад з лампою, грушею, тишею та
Віршами чи то прозою (не роздивитись звідси)
Краще листи перечитувать і оселитись в листах, -
Зрештою, рештки тілесного знехтував римський патрицій…
Осінь із шатами-мештами вештається селом
Під листопад, що як музика глухонімим створена,
В ринві вода калатає чи «for whomm» а чи «омм»,
Потім і зміст втрачається, губиться заговорений.
Що я тобі? Що ти мені? Імені не забудь.
Може, колись звільнимось від відомих причин.
Хто кому долю дописував, кажеш, - не в тому суть.
Зимно…і, власне, з незмінного – сон…
………………………………………..(на твоєму плечі).


2010

Можно брать любые слова и молчать их с тобой вдвоём.
Отпускать их, как голыши, в водоём и считать круги.
Можно убегать и слышать: «беги-беги…» сплошным враньём
полагать невозможность сбежать от себя. Радиан дуги
будет равен всегда временным промежуткам минутных ссор.
Что до ссор, когда между нами – нить и принцип игры йо-йо?
Глупо долее дней десяти не пить, сочинять колесо.
Натяжением нити вернёшь на орбиту свою. И чутьё
что по спаянным пальцам сплетённых рук проберётся ток,
помогает читать по слогам молчание наизусть,
ждать из уст твоих, златоуст, дождь-живой глоток.
По живому шить. На обратный путь без удил и узд
набираться сил, но сперва не спроси – спаси, промолчи бабью
уши все. Не выдай беглянку жестом, поймай на живца живьём
и, как нитку в иглу, сквозь двоих - временную ось… А в раю
можно брать любые слова и молчать их с тобой вдвоём?

1. к тебе

Аккурат к октябрю я тебя полюблю и кингстоны
Приоткроются в сон и сбегут по понтонным мостам
Петербуржские крысы. И вдунут пассаты, муссоны
жизнь в три строчки моих запоздалых и злых телеграмм.
Петропавловским шпилем пронзённые белые ночи
Собиратели бабочек купят , а мы – украдём
Здесь аллеи и скверы сдаются влюблённым внаём
Или в плен, добровольно… как красные ягоды волчьи –
Забесплатно-заманчивы, медоточиво-порочны
И смертельны в итоге…
Конечно, не хочешь…
Пойдём…

2. от тебя

Ты – последний герой, ты имперского страж гарнизона,
Пережиток ушедшего века и шпага и страсть.
Нарисованный мелом в опаловом шёлке газона
Объявляешь гарде и потом не даёшь мне упасть.
Мы – бесстрастны, как йоги, на колкой стерне подсознанья
И фальшивы, как дудочка, что никуда не зовёт.
Вот и ты растерялся ,сравняв поцелуями счёт.
Вот и замерли крысы на тоненькой кромке стаканьей.
Ни любить, ни топиться в октябрьском сочном тумане…
Не гневили бы Бога…
Конечная станция.
«Дом.»

в нього із нею було тільки те, що за фактом,
в неї із ним – майже все, на що здатна уява.
двічі дзвонить поштар: шістдесят дев’ятий
лист опускаючи в скриню…холоне кава…
він вирина зненацька.. (із виру? з моря?..)
мовчки знімає сорочку і тінь з порогу.
тане у спеці в передчутті любові
день… і вона довго-тепло-світло-волого
дивиться, з губ забираючи по півслова,
і виціловує пальці, приборкує втому.
в тому і сенс, що позиція «просто поряд»
найеротичніша із усіх, їм обом відомих.
«хочу…» – вона промовляє, плямуючи тишу,
і починає губами лічити хребці, а згодом
Моцарт у вічності рондо для них допише
і надішле до запиту музику, вечір, воду.



2010

Янголя витрушує напірник,
На курник вилазить молодик.
Дядько Йосип, на півставки двірник,
Чухає замріяно кадик.
Снігу понасипало по литки,
До снаги двірницький реманент.
Спить містечко. Тільки напідпитку
Вийде прибирати світ поет.
Шарудить мітелка до світанку,
По габі прошиють двір сліди.
Зорі зійдуть в снігову альтанку
На гілля, як ноти на лади.
Із ряхтливих слів складеться ранок,
Абрис міста і його людей.
Там, де свіжий аркуш – чистий ганок,
Спорудять тубільці дім-музей
Дядькові, що дням малює лиця,
Бавить риму, любить добрий жарт,
Тим був кумом, там копав криницю,
Перетнув життя і…зник в жнивах…

Ніби вийшов й двері не закрив,
А тому – ще недалеко досі.
Інколи забудуться на мить,
(Варто чарки три перехилить)
І весілля з дальніх хуторів
Заголосить:
«Де ж той дядько Йосип?»..

2010

Кандидат у майстри спорту з вільного кохання,
Сурогат справжньої мрії відтінку фламінго…
Голос його – майже плачедо, майже домінго,
Майже дудочка з гамельну і до світання.
Що, щуреня піддослідне? Тобі кінець і трикрапочка
Замість «довго і щасливо» та епітафії.
Будеш у нього за номером n згідно графіку,
Будеш в такій халепі з обмеженим трафіком,
Ніби тобі з божеством говорити потрафило,
А воно і не чує тебе, і не бачить, і не розуміє ані
Слів, ані рухів, ані сенсу твоїх молитов і мовчання…
Чарівник у смарагдовім місті у порівнянні
З ним – ідеал співчуття, втілений знак питання:
«чим я можу розрадити чи підтримати, люба пані?»
Герої завжди помирають достойно, стоячи і останні,
А героїні зникають красиво та пафосно апріорі,
Але жоден не вийде щасливим з цієї історії,
Жоден нещасним не вийде…погрішність в завданні.

Жінка, що ти їй наврочив безсоння:
Синці під очима, колодязі у очах, -
Невідворотна хвороба кесонна,
Коли від безсоння втопаєш в ночах.
Знімає панчохи, знімає слухавку і на плівку.
Трохи мінорна, і старомодна, і дивна, а ще
Жінка ця - ніби таємне, ніким не відкрите, горище
З сотнями схованих пасток, відкритих щурячих пащек,
Зі сторінками щоденників без кінця і початку,
Із таємницями в темнім і теплім своїм нутрі,
Де замість серця - годинника коліщатко
Тахікардично виклацує раз-два…-і-раз-два…і-три.
Так от. Вибираючись прудко на підвіконня,
Ноги тримаючи не на твоїх плечах,
Бачить, як жилка пульсує у тебе на лівій скроні,
Вторить на унісоні: «важко без тебе...
...хоча...»

У місті - спека. Спекались рідні,
Повідчиняли вікна й ходим голі.
Думки повзуть повільно, рухи кволі,
Оце тобі і "разом в вихідні".
Зроби мені холодного мате,
Додай у склянку вдвічі більше льоду.
Ти - обережний, дмухаєш на воду,
На віру не приймаєш геть святе.
Тобі здається: я не там, не та...
І навіть близькість буде в нас за планом.
Дивлюсь на тебе. Марю тим баштаном,
Який так радить Жінка Золота.

_________________
адреса баштану:
http://maysterni.com/publication.php?id=13223

Втримайся на плаву, тримаючись за плавці,
Бачиш, яке тавро на спині у цього дня?
Дівчина з міста Т, білий полин в руці,
Часу мінливий плин ловиться на живця.
Десь на узбіччі шляхів меле луску чорний млин,
Меле дурниці і сум твій перемелює він.
Рими та пахлаву слів запашних і снів,
Трощить людські голоси, та не торкає один.
Тихо говорить Бог . «Тихо...» - луна в душі.
Із стільників небес ти дістаєш вірші
Без коливань і біль буде зватись Любов.
Боже, іще кажи! Cестро, пиши-пиши,
Бо найкоротша ніч, бо найщедріший улов.

Только зверь и влюблённая женщина видят тебя насквозь.
Ты не помнишь собачьей морды, не помнишь её лица.
Сколько было зверей и женщин, покуда ты вкривь и вкось
Эту землю топтал…Но их взгляды длятся. Три мудреца
На арабском рынке, где ты выбирал оружие и коня,
Говорили: от глада, от мора, вора, воды, огня
Берегут тебя зверь и женщина, глядя в ночную тьму.
И пока молчат по-своему Милостивому Ему
Ни цунами тебя не возьмёт,ни смерч, ни самум,
Намотай на ус себе, запиши на ум.
Все глаза проглядели в ночую тьму и дневную даль,
Вот выходит она на порог и зверь её, и они – твои.
Потому попутными были муссон, пассат, и мистраль,
Потому идёшь домой, о, пресветлый царь, на своих двоих.
Потому домой идёшь. ...сколько было в пути домов,
Очагов и хлеба со вкусом чужой земли.
Ты устал, "останусь" - уста, отсекая, рекли, но кровь
Говорила: "Заговор, встань!" и два взгляда тебя вели.
Только зверь и женщина со своей ворожбой:
Ты – любим, любым дойди невредим...
И пока не сводят с дороги глаз, ты идёшь домой.
И пока идёшь ты, – над ними небо и Бог над ним.

Чим платити за газ, чим платити за воду й світло
Та за сонний сніг, що на тлі його силуети: як вії – віти…
Чим за те, що коптиш, мов піч архаїчна повітря
тридцять років… і від вівтаря до цвинтаря носиш вістря, –
Незагострене вістря суму в незагоєній сумці серця…
Чим за те, що ні час, ні горілка з червоним перцем
Не стривожать минулого, пам’яті не стриножать…
А нічим…не вітчим мій добрий єдиний Боже;
За життя не заплатиш, вар’ятко, тепер – лічи:
Підбивай рахунки, серпанки, густі цілунки
В передпліччя, в губи, в чоло. Та мовчи-мовчи.

в середине июня стояла такая жара
что слипались страницы у книги и влажные пальцы
солоны были если на вкус а она – целоваться…
в середине июня стояла такая жара
открывая окно задыхался то липой то мятой
или той или этой а сердце стучало стакатто
ты не спал открывая окно не уснёшь до утра
в середине июня… как сладко в начале начал
бесконечное лето конечная тройки трамвая
и любовные письма в традициях лучших кар вая
обрывать в середине строки так как ты обрывал
а она настояла вы съехались зной лисистрата
всё как будто расплата афинский акрополь астрал
но такая жара… переплавит цитаты на сталь
ты устал от… юноны гекубы гекаты
вот завёл бы себе аксолотля геккона примата
или моль или бражника чтобы весомо молчал
человек уходя оставляет следы и стигматы
человек не вмещается в рамки привычных лекал.

Звиває присмерк в тугі сувої блакить небесну,
Ти позіхаєш, ти вариш каву, ти пишеш п’єсу.
І розсип зерен і розклад літер – одна байдужість.
Немовби вітер забравсь під светра – ти занедужав.
Короткозорість переростає в далеко-зорі-сть
І кістка в горлі, і звістка коле, й волає совість.
Слова воліють шляхів шукати і горлом здертим
Собі прямують… вона чекає на тебе вперто.
Листи, розмови, торішні фото, гріхи, горіхи…
Минає квітень і в літні мандри з’їжджає стріха,
А ти не певний, що варто бігти, наздоганяти
І гризти лікті й читати Свіфта…чи не читати…
Вона чекає… бо ти збираєш наплічник, доле,
Нашийник псові вдягаєш, пахнеш аморе-морем,
Бо чути кроки, рухомі тіні за видноколом
Й зникає протяг, й прямує потяг крізь ніч і холод,
Мости, вокзали, чужі світанки, спокуси ласі
І голоси… і стоголосся… й шеренги в каси.
Крізь тихий шепіт твоїх драконів про брак кордонів
У нетрях серця, про вибух дурі, про вплив гормонів.
Знайомі пики, слова тверезі, думки резонні:
Ти завеликий хлопчисько грати у робінзонів,
У гуліверів, у донкіхотів під страхом страти
Та потяг мчиться повз забобони, крізь стіни й грати.
Такою буде остання пісня, остання воля:
Дивитись з нею як світ згасає і йде поволі.
Без тебе будуть томати їсти, трусити сливи...
І Бог із ними…
___________________________
…І Бог – з тобою. Бо ти щасливий.

Капризы тонут в капуччино,
Коричный день венчает тень.
И у святого Валентина
Невпроворот вечерних дел.
Ну, здравствуй, маска пилигрима,
Полей бескрайняя постель!
La viva vita! И LOVиной
Вам будет снега бешамель!
Как серпантин тропинки вьются
От пробуждения до сна,
Где в озера холодном блюдце
Лимонным ломтиком – луна.
И, наблюдая фейерверки
В честь апогея всех страстей,
Старушка кормит в старом сквере
Бумажным сердцем голубей.

2004

Душица, и полынь, и ковыли...
Доковыляла? – славь немедля Бога!
Быть может здесь – последняя дорога,
А вдоль неё - деревьев костыли.
Угольями ложатся в воду дни,
Днесь воскресает Слово в каждом слове.
Я возвращаюсь, как рыбарь с уловом:
Что ни скажи теперь – стихи одни.
Ложится мой алтын на твой алтарь,
Земля святая, светлая. Светает.
Долину плотью солнце облекает,
Уходит босоногая Агарь.
Гордячка, пересмешница, девчонка,
Смутившая обители покой,
Куда направишь слабою рукой
На удивленье утлую лодчонку?
Спустившись с гор к серебряной воде,
К закатным цаплям в сполохах тумана,
Уверена: затеплится лампада,
Подобная негаснущей звезде,
Когда, канон читая покаянный,
Молитвенник попросит о тебе.

неділя в Вінниці – шкребеш потилицю:
у що це виллється: чи заманеться
вдягнути крила ці, а, може, милиці,
чи навіть клапани нарешті серцю?
і сунеш площею трощити зернята
якогось бена ти у заповітні
міські генделики, де мешка veritas,
з якої верне так – втинаєш Вітні:

енд ай вилл олвейз,
кодло бандерлогове,
вилл олвейз лав ю,
місто понад-бугове...
найменше лігво,

найсвятіше, Богове,

підходьте ближче...ще...

римському другові

такого не писав в його провінції
естет відомий, бувши на вакаціях, –
на рештки серця клапани не ставляться,
зачистка душ – то не дезінформація,
тому і стрьомно ближче до екватора.
вмивають руки лікар з прокуратором.

... і це минеться...

Капризно изогнута берега искусанная губа,
У суши отходят воды, больно словам во рту
И вместо реприз избитых, когда позовёт труба,
Лучше настаивать паузу на медицинском спирту,
Лучше гитару настраивать (такого наговорит,
Если возьмёт и расстроится изо всех своих струн и сил…)
Видишь: сочится сукровица там где наш алфавит
Откровенной бессонницей-бесстыдницей откровил.
Исполнена безукоризненно сорванная резьба
Эгоцентризма: тризна, свадьба - один мотив,
Но на слуху по слухам модная ворожба:
Никто никому не должен, – вот такой позитив.
О чём бы тебе не сказала я – всё сует-суета,
Между вокзальными залами разницы никакой.
«Какой ты красивый…» - думаю… мельтешат города,
Станций константы теряются… «боже, красивый какой…»
Откроет свои америки нам золотая судьба.
Веки прикрыв ладонями, как мотылька сачком,
Ляжем ничком, где берега искусанная губа.
Пусть нас поднимет музыка, которую подберём.

Знаешь, мой первый мальчик,
Лучший ученичок,
Сердце даёт осечки:
Вдох-выдох…щелчок.
Что Карадаг с Аюдагом? -
Мой безымянен обрыв.
Ввысь от него зигзагом
Солнце толкает Сизиф.
С края не свесишь ноги, -
И не поймёшь никогда,
Как искушает многих
Голосом гулким вода.
Что не одни эклоги
Ветер душе насвистит,
Склоны не все отлоги,
Где суждено идти.
Рядом с тобой Крым мира,
Значит, его и край -
Цифрами и пунктиром
В картах означенный рай.
Где как не здесь до неба
Стоит вести мосты?
Водоосвятны молебны,
Слёзы, как мирра, чисты.
Но то ли пугает шорох,
Шум и шёпот песка,
То ли гудение скорых,
То ли иная тоска:
Вот, например, миноры
В ангельских голосах…
Только рушится город
Облачный в небесах.
Ветер внезапно стынет,
Остров меняет курс.
Воздух – запах полынный
и можжевеловый вкус.
Свесишь ноги с обрыва,
Глянешь на глубину,
Может, увидишь. Рыбу.
Может, поймаешь. Луну.

Устала играть, утомилась всего лишь девочка. С такими же «долго и счастливо» и чтобы потом «в один день». Что с тобой делать, о щенячья великая нежность от которой коньячный сплин, мыслесплав и мозги набекрень?
Если это была ступень на пути к пониманию важного-нужного, вышло: долго и слишком держалась на ней. Остальная лестница давно отправилась дальше блуждать в мироздании, собирать своих, настоящих парней.
И такая жалость возникла, жалясь. Ты хотел промолчать, не болело чтобы.. да чего уж там…всё равно теперь - говори. Слава всем святым тебе далеко до глобы и вообще до синоптиков, скептик мой, просто живи и не ври.
Кто из нас в пути задержал другого, как конвой полночный, дневной дозор? Кто из нас двоих не желал плохого, а с хорошим – хренушки, - форс-мажор? Кто из нас из себя первым выйдет, и первым за спичками с солью вернётся кто? Кто понять успеет, что всё синхронно, зеркально, точно на целых сто?

Вот лето: самолётик, стрекоза
И что ещё прочтут твои глаза
С божественной распахнутой ладони?..
Кораблик в луже, лужа – в облаках,
А лодка подсознания легка,
Пока не остановится река
Она плывёт, качается, не тонет
И говорит: воруются слова
И в пальцах - слива, а во рту халва
Горит от поцелуев, но молва
Страшней ТТ, безжалостней погони.
Вот мы: всё невесомей, босикомей,
Касательнее плоскости искомой.
А небо там синее да иконней,
Где только сердце сдало на права.

"Что ж, начинай собирать чемодан, Улисс,
Пой свои песни перемещённых лиц..."
Г.Каневский


Мальчик, прощаться с прохладцей в подстрочнике – дудочки…
Вот акварель января потекла...и не видно ни глаз, ни лиц.
Плачу, как деревенская горькая полная дурочка,
Ты улыбаешься, словно потомственный маленький принц.
Ты улыбаешься, ты растворяешься в узенькой улочке,
Голубь воркочет, рокочет авто и заветный блиц
Мой остаётся несыгранным …хряцай с кунжутом булочки,
Жди посреди вселенной, тоскуй как потерянный лис.
Кризис минует, сминая листы и ломая лопасти
Пальцы сжимая судорогой дорогой и больной вдвойне:
Если случилась боль в подреберной (заветной) области,
Если лучится за полночь светом в далёком твоём окне,
Значит, скорее жив пациент, курилка, скорее умер чем,
И эта возня мышиная, реплики скептиков из-за кулис
Не помешают верёвочке ниточке тоненькой умничке,
Не помешают виться к тебе и к тебе одному, улисс.

* * *
Кажется, всё. И не будет иного.
Только вот этот сосновый лесок,
Окна надтреснутые вагона,
Шляха Чумацкого поясок.
Нёбо затёрпло от горького хлеба.
Пыли угольной черней
Вдоль колеи поднимается небо
На остриях тополей.

* * *
Провожающих нет. Пуст перрон. Проводник успокоен.
Устаканенность быта на будущий день решена.
Провожающих нет, это как одинокий покойник,
Путник, ратник – не всё ли одно… тишина…
Угасающий свет застывает в оконном проёме -
Небо, как на иконах, в окладах вагонных оконец
И реторты вагонов стоят на путях в полудрёме.
Остаётся купить простыней на последний червонец
И сидеть, будто древние римляне, кутаясь в тоги,
И: «какая же ночь, дорогой, не случилась меж нами»,
И туда, где встречающих нет, не доехать в итоге,
Выйдя просто в раю, где всё милые да с шалашами.

час кульбабок.. забудеш вдягнути білизну, виходячи з дому,
і сукня підкреслює вдало нюанси ландшафту,
ніким не відкриті і навіть йому невідомі…
на вдих… задивляються хлопці, мов на доколумбові землі,
та байдуже…сотні кульбабок на клумбах і хто їм станцює?
ну, хто як не я і качучу, і сальсу, і… вальсом…

і хто їх ,як я, націлує

до жовтого носу і шалу, й метеликів?…знову вдих
і хтось на півслові затнеться, і збуджена вежа хитнеться
у сквері-у центрі-у місті, як повз пробіжить час кульбабок
із квітами в пальцях брудних.

Стань названным мне братом навсегда.
Огонь-вода. Смешай: огонь-вода,
Реакция уже неоБРАТима.
Смешно и страшно и опять смешно,
Всё вперемежку, всё предрешено
Погнув все ложки, Нео в кимоно
Опять махнул рукой Морфея мимо.
Стань братом мне, незваным будь тогда,
Когда апрель играет в города,
Меня гоняя по диагоналям.
И провода (успей!) запараллель,
Меняя номер, стрижку, карамель,
Артель, отель, постель, словарик Даля.
Стань братом мне – любим, ловим, кровим.
Наполню ухо голосом твоим,
Когда вокруг в разгаре пантомима,
Где падает не тело, а мешок,
Где на губах не кровь – вишнёвый сок,
И год за годом тычется в висок
Неутомимо.

опівночі на самоті
насняться тіні… саме ті,
що танцювали на воді
своє стаккато.
сливове віття у вогні,
дешева сукня на мені
і десь та істина в вині,
як в вухах вата.
а там, навколо, глупа ніч,
пліч-о-пліч тепло, певна річ.
…як терпко пахне той панич
з чужого саду...
з-за гаю вийде молодик,
стрибне у човник чоловік
й багаття золотий плавник
пірне в леваду.

Весна без лоску і без гриму…
Хлопчина – зламане ребро -
Мрійливо й довго цмулить «Приму»,
Затягнутий в тугий корсет.
Де невитравний запах хлорки,
Там медсестра читає Лорку, -
Не час-бо мити туалет.
А десь за вікнами районки
Травою пахне і дощем,
За склом віконним, - як ікона:
Блакить і золото тече
Між телефонними дзвінками
Крізь леза пристрою Окама
Посеред хаосу речей.

А.В.Тор-у

велика вероятность того,
что верёвочка вьётся в петлю
и твоё голубиное «Лю…»
из две-тыщи-десятого года
увенчает мотив: «ни-ко-го».
____________________
____________________

Вдыхая пыль и выдыхая прах,
Кого ты держишь на своих губах
Как девять табуированных звуков?
Ого, какое злое ремесло! – Лелей язык
Пока его тавро
Клеймит непредсказуемой разлукой!
Словесным оловом полны пустоты рта
Полны глазницы – лопнули сосуды...
Но,
досчитав
до миллиона ста,
я позабуду
кто ты и откуда.

Язычник-мастер, кастинг завершён.
Верёвочка в петлю, похоже, вьётся
И каждой по заслугам воздаётся
Из тех, кто ядом слова обожжён.
Кто на девятом месяце проснётся
Любимой, из твоих несчастных жён?
Кто будет воду пить со дна колодца
И видеть звёзды выше этажом?

Как яблочко катается по блюду
И лжёт, - так мы с тобою лжём,
Вдыхая прах и выдыхая снег.

... Располосованы мостами
Все вены рек.

За спиною - тiнi-тiнi,
Тiнi-тiнi - на стiнi.
Кiлька рокiв: тiлi-тiлi,
Нiби бродиш увi снi.
Не почуєш, не побачиш,
Як на чорнiй трасi М
Серце дiвчинки, мов м"ячик,
Не упiйманий гравцем.
Вересневий мiсяць повний
Гупне яблуком в траву,
Вийдуть з папоротi овни,
Змочать ноги у ставу.
Так мiстично, так казково,
Так бузково на шляхах,
Стежка вигнута в пiдкову
У загублених ярах.
Потерчата сперечатись
Повилазили з води,
Приставати до дiвчати
І заплутувать слiди.
Кiлька рокiв: тiлi-тiлi,
На зразок "жили-були".
Розлюбили - розгубились,
Розгубили - не знайшли.
Тiльки стежка в"ється, в"ється,
Квiтне папороть в пiтьмi,
Серце знову гучно б"ється:
Може бреше, може й нi.

***
Сидеть, надкусывать ранет, играть надменную девицу
И, слизывая сукровицу, ладонь рассматривать на свет,
Когда в заброшенном саду скрипят ожившие качели
И три мадонны Ботичелли к плетёным стульчикам идут.

Седеть вискам наискосок от поцелуев их едва ли:
Они на смерть не целовали, но и для жизни был не срок.
Так страшен молчаливый суд, как пыль на вековых скрижалях,
Где сказано: оса ужалит. Где сказано: они придут.

Саднит разбитый локоток – не вспомнить,

кто так страстно вспомнил.

Земли сцепившиеся комья – остановившийся поток.
У истлевающих цветов, оставленных сетей паучьих
На пряжу нити брать научат и плату стребуют за то.

Сад квит со мною, я – с тобой. На судьбоносном гобелене
Моя ладонь в твоей белеет и крутится веретено.
И только любый – не любой – целует голые колени,
Запястья и глаза оленьи и затемно уходит, но

Свидетели и палачи, каратели и маркитантки,
Три музы, парки, иностранки, перевиратели причин
Кладут отравленный ранет, который я беру покорно.
Оса садится. И не больно перегорает в небе свет.

* * *

Со дна дворового колодца
ты разглядишь теперь едва ли
звездообразный шарик солнца
с цветной галактикой-спиралью.
Как набухает тучье вымя
И опускается в стога,
Не сложишь буквами немыми
Полуживого языка.


Девятый сеновал каких-то прошлых вёсен
Прочти в моих глазах, когда забрезжит свет.
Посёлок «Семь ветров» неряшлив и колхозен
И музыкой пронзён с заезженных кассет.
Он весь закостенел, сполз хатками кривыми,
Прижался старым пнём к обочине времён.
Но спустится озон с дождями кочевыми
И поражённый мир вздохнёт, преображён.
И детская тоска, и детские забавы,
Лесные муравьи, цветная стрекоза.
Нехитрый чей-то быт страшней любой отравы.
…Давай для всех умрём…
… Что ты хотел сказать?..

Міщанська квартирка у цій провінційній дірі
Собою мені затуляє півсвіту. У вікна
Тече сірий день з білим снігом на срібнім крилі
І стогнуть дерева під вітром і повагом стигнуть.
І ранком трапляється потяг, авто чи літак,
У око втрапляє невчасно мураха чи вія.
Кохати не соромно – каже Марія Ремарк
І плакать від цього також – твердить Еріх Марія.
А я і не плачу, не плачу, не плачу, не пла...
Це так...кругообіг води і джерельна вода,
Це так відчуваєш, як протяг, бажання тепла,
Наосліп собі обираючи вектора руху.
І серце, і руку, і кров віддають задарма,
Прохати не варто - у хвіртку шепоче, у вухо,
Ця відстань – не в просторі і не у світі - зима,
То все - в голові. Як не вмієш почути – не слухай.
У слухавці: морзе, хурделиця, -
...голосу
твого
нема.

И тогда ты поймешь, задремав в жигулиной арбе,
что я - зверь о тебе, что я - муж о тебе,
что я - мысль о тебе…
Александр Кабанов

Нет ни слов, ни силков,
Чтоб тебя удержать и остаться,
Словно жук в янтаре,
В этом августе, в этом меду…
Душно… Дудочка, слышишь, призывно играет?
Я иду, Крысолов, как всегда, я покорно иду.
Я иду, опуская глаза, как нашкодивший школьник,
К чёрной смерти и к белому свету невиданных врат
И, оставив меня, врач смывает следы в рукомойник.
И теряешь ты слёзы – огромные – в сотни карат.
А в полынных полях разыгрались искристые феи.
Ты ловил их и требовал, мир разломив, как гранат,
Из рассыпанных зёрнышек складывать бывшее время,
Перенизывать луны в гармонию лунных сонат.
Но – играй не играй – рассыпается бисером писем
Тот чудесный мирок и бодрящий коктейль-Коктебель.
Как себе предлагаю: оставим печальные мысли,
Что ты – зверь обо мне,
Что ты – муж обо мне,
Что ты – мысль обо мне.

" опять все девушки - мои,
а ты меня не любишь"
А.Кабанов


осінній сон, сонорних спів
і соняха лишили пів,
де на осонні дід сидів
і хліб кришив для горобців
в суху долоню.
на хвіртці кіт і мати глід
запарює і пахне світ
так, ніби тане в серці лід, -
чарівний той сушений цвіт
на підвіконні.
як занедужу - край зимі.
про тебе згадували в ЗМІ:
мовляв, співа - куди Кузьмі,
тож жалкувать не будеш,
багатокрапками над і
розставивши свої жалі.
...і знову хлопці всі - мої,
а ти мене не любиш.

Гомер не умер, только лишь ослеп
Под зуммер мух в полуденной клоаке.
Звенели гусли, цвёл болиголов
И львиный зев глушил площадный рёв
Давно не существующей Итаки.
Его ловил Асклепий - не поймал.
Куда как хитромудрей Одиссея
Он пыль дорог перетирал и сеял
В неё слова, отмытые от плевел,
Слова, навек избавленные жал.
Восходы за восходами, топча
Дорожной грубой обувью по всходам,
Его слова вминали тьмы землян
В бока земле, но будет Мандельштам
Читать пути у мысов по губам
И будут корабельные глаза
Глядеть в него с экранов эхолотов.
И ветер будет нам протяжно петь:
Входящих список мёртв до середины...
Но слышно, как Гомер идёт на свет
И каждый незначительный предмет
С огромным миром связан воедино.
Арго разбит. Ложится на ребро,
Как охра на прибрежную холстину.
Скрипят уключины, им в такт скрипит перо...
...Так Кто-то наверху даёт добро,
Стихам перерезая пуповины.

Sorry, коханий, ми всі безнадійно хворі.
Море - лише попільничка, де згаснуть серпневі зорі.
Цілі світи помирають на ре мінорі, -
Досить цієї музики, досить курортних історій.
Підеш грудьми кидатись на вітряки примарні,
Вранці розплющиш очі в кнайпі, в піску, в кав'ярні
І зрозумієш з відчаєм: люди – тварини непарні,
Мов шовкопряд. А вицвітуть очі гарні, -
Буде окрема палата, сукенка символічна
В чорну та білу смужку, туї в алейках фалічні.
В вени життя три рази впирснуть трьома кубами
Й трубочку (пити кисень) втиснуть поміж губами.
Згодом зітруть тебе, любий. З сітківки, з жорсткого диску
Я, безумовно щаслива , з металевої миски
Сьорбати стану кашку, потім читати книжку
Потім дозволять прогулянки, і мобілку, і мишку –
Альтернативно жити з усміхом на обличчі,
Бути пустішою вдвічі, бути повнішою втричі.

Фрейд, гормональна осінь, оси у банці з джемом...
Бачиш, і справді самотність личить усім навіженим.

Вересень був – кохання кіношне і голуби,
Вересень був помаранчевий, був голубий.
В тебе – за графіком, в мене був – без пуття,
Без шляхів, ниток аріадниних, без вороття.
Все у валізу не влізе – та й дідько з ним.
Добре не боса, а мотлох – молохові під хвіст.
Йшов тут казкар один, то тепер побіжу за ним
Зорі шукати в калюжах і попід тином зміст
Свого такого-сякого щасливого майбуття,
Що вироста, мов вірші, знали б з якого сміття!
Доки буденність пише нас у щоденник тижня,
Нижні і верхні чакри змішує чорнокнижно,
Я засинаю груба, а прокидаюсь – ніжна,
Просто луску знімай і клади під ніж – най
З нотою «ми» на пробитій гачком губі
Поглядом заклинаю: не відпускай – люби.
Жертва шукає ката, риба – рибалку. В юрбі
будь-якій вибір зупиниться на тобі.
Жовтень жене пожовкле листя чужих листів,
Я не знімаю пошту, бо забуваю айді.
Діти, в Сіті заплутані, мо втечемо від грози
На піднебіння Всесвіту, де зійшли Терези.

Ніби даєш обітницю
Не розмовляти ні з ким.
З вікон померлі дивляться
На силуети пласкі.
Просто в обличчя дихають
Будинки вапном вологим
І відчуваєш шкірою
Давніх місцин некрологи.

Ніби даєш обітницю,
Ніби тримаєш її,
Ніби триває збитницька
Подорож. Пілігрим
Рухається на милицях
Вздовж площі, де небо тримає
Хмару за сірі вилиці
Над колією трамваю.

Ніби даєш обітницю...
Бруківка – луска змії.
Вулиця кожна – митниця, -
Так і проходиш її.
Кавою, вишнями, сечею
Мідним присмаком губ –
Пахне від себе втечею
Дощ з водостічних труб

Тоді ще не знала, що безнадійно хвора,
Думала: ті, випадкові, очі, - те-що-мені-потрібно.
Дивачкою ходила долонями вгору
І на безриб’я приносила рибу. Дрібно
Мислила. Осінь приводить в норму.
Проти інфекції засіб надійний - побут.

Коли цілий день ти намагаєшся щось та зробити,
Приходиш додому а там від порогу: «та-ти-та-та-ти-та...
...Не так-не доречно-не вчасно-недобре-негарно».
Мовчки на п’ятах зробивши півколо, на ганок
Виходиш і знову до пізньої ночі чи раннього ранку
Блукаєш - шукаєш якісь фантастичні важелі
Потреби з можливостями врівноважити,
Щоб бути запобіжником когнітивного дисонансу
Для тих, кого ніби-то любиш. Ніби-то. Все – несправжнє:
Почуття, мрії, сльози, руки і ноги.
Ти – тільки робот, механічна лялька,
В якої програма: «видобуток грошей-грошей»,
Яких завше маломаломаломаломало.
Ловиш себе на співчутті чоловікам,
В яких за спиною матуся-дружина-діти,
Особливо якщо це – дівчатка,
Особливо якщо підлітки, акселератки (Боже!)
Безжалісні й напівсталеві, непохитні в своєму бажанні
Їсти-коштовновдягатись-відпочивати-навчатися в універі...
Так усвідомлюєш сутність. Ти навіть не робот-жінка,
А так...андрогин. З майбуттям, як і в кожного брухту:
Вийде термін – спишуть на звалище чи на горищі забудуть.
Там будеш згадувать свій несподіваний вірус-літо
І як це просто і збудливо - справжня людина,
І що таке «боляче», що таке «подих його на скроні»,
Що таке «кров-любов» як банальна рима...
Вересень, ніби дятел, довбе дощями по шибках.
І сам собі – синоптик долі. Хочеться швидко-швидко
(Тільки почув оте «та-ти-та-ти-та» (дивитись вище)
Бігти не обертаючись... навіть напевне знаючи,
Що немає куди і до кого...
Немає..куди...і..до..кого...
Просто бігти...
Просто бігти і дихати...

Доки не сяде енерджайзер в клітині ребер.

Точки.net и Путей-к-отступлению.net,
И Бразилии.net: Интер.net переполнен отказом.
От себя не уйти, - поисковые выйдут на след,
На святом не поймают, из памяти вытрут не сразу.
Вот и вышел поэт, отплясав золотую муру.
Приходите его отпевать на окраину.ru.

1.
Как красиво солгали, что ночь
Будет с нами накоротке!
А она - многоточ... - точь-в-точь -
И Кабанов в первой строке.
И не пишется, и не спится, -
Почему бы теперь не спиться,
Не откладывать на потом?
Полушёпотом в каждом стакане
Выколдовывать Капакабану:
Соль и сок, воду, кровь и песок...
Знаешь, Родина, на волосок
От предательства я и обмана,
Если ты мне открытою раной
Глаз своих обжигаешь висок.


2.
Октябрют наливать перевёрнутым звёздным ковшом -
Всех забот у тебя, Виннича..., виночерпий вечерний.
Открывая оффшор к позаброшенным нашим кочевьям,
Береги себя! Вот, - под язык положи валидол.
Пиколистья клематиса сушит осенняя ночь,
Пикселится звездастое небо в проломленной крыше.
Мы подслушали Вечность. Нам страшно. Мы больше не дышим,
Как заточку в спине ощущая последнюю точ...

Гламурно носити свій світ у пакеті BOSS
Десь поміж томиком Борхеса та Муракамі,
Будиночком Барбі та вовняними нитками,
Годинником без циферблату, "пачкою папирос".
І між цвітінням лип та суцільним "падінням нравів"
Заявляти в розшук на втрачені в натовпі сутності.
Чиєїсь долоні примхливий і ніжний равлик
Щоб жінку шукав і плекав у районі розкутості.
І планомірно губити набуті з роками цінності
Та переважно втрачати жахливо важливі важелі.
Гламурно: начхати з вежі на закономірності
Та перечатитись ніч з першим-ліпшим небажаним.
Бо краще вже так, якоюсь напіврозумницею,
Ніж недокоханою з безсонням і комплексом
Міряти кроками міста чужого вулиці,
Міряти оком на пляжах серпневих топлеси.
...І негламурно хотіти до хлопчика із мегаполісу...

Хтось випадковий, хто прокидається поруч,
Стратить навряд чи ранок мого божевілля.
Дивно так бачити губи та очі назустріч
Трохи напружившись, щоб пригадати на ймення.
Ти пам’ятаєш: хотіла почути твій голос.
Просто твій голос (це не побачення, любий).
Голос твій займаний, зайнятий, може і зайвий.
Тож це не зрада - заміна гравців у перерві.
Нащо розтрощений був бідолашний мобільний?
Ну, не спромігся створити ефекту присутності,
Ну, не дозвався і ну, не розраджує біль мій
Від усієї трикутності чи чотирикутності
Мого становища. Втратила, кажете? От іще...
Хтось випадковий заварює віденську каву.
(Все – сурогат нездійснених світанків з тобою)
- Слухай, не бачив рожевих моїх окулярів?
Ні? Ну то й добре...бувай...бідолашний плейбою.
_____________
_____________

А прямувати наосліп крізь тіні навколо
Ніби камінчик, лишаючи в пам’яті кола,
Також цікаво, бо кава твоя, випадковий,
Мертва вода...опівнічна химерна вода...

Колыбелочка ДО (жди)

Пока мы спим, дождь куда-то идёт,
Идёт и ситцево моросит,
Бубнит под нос алфавит апсид,
Висит на проводе, воду льёт.
Пока он спины мостам скребёт
И с небоскрёбов стирает пыль,
Поёт ребёнок, луна плывёт
На телевышечный чёрный шпиль.
Река морским перепахнет дном
И всё опять на круги своя...
Но дом один был во сне одном,
Куда упала звезда твоя.
Я плохо спрячу её в саду -
Она взойдёт под дождём другим.
Играя, дети легко найдут.
...Пока мы спим...

Колыбелочка РЕ (пей)

Сердце моё, сумка пастушья,
Что в тебе есть, кроме сыра и хлеба?
Кроме свирели, овечьего неба
Здесь, на бездушье?
Чувствую: гложет, мучает, сушит -
Кто по тебе служит горькие требы?
Кто в тебя верит и следует слепо
Эдакой глушью?
Сердце моё, клякса красною тушью,
Остановиться становится больно.
Только репейник с дороги окольной
Был твоим мужем.
Зеркало лжёт...Мы с тобой - побирушки
Маковых зёрнышек, доброго слова,
Дробной рыбёшки с чужого улова,
Детских игрушек.
Пей через былочку звёздные лужи.
Добрая весть: в лёгкой лодке ладони
Сон твой хранит Тот, кто любит и помнит,
Что тебе нужно.

Колыбелочка МИ (гни)

Куда тебе долгие письма писать,
Ежели адреса нет?
Я закрываю конвертам глаза
И отправляю на свет.
Нам расстояния всё же - беда,
Если обнять нельзя.
Полуоборванные провода
Голым хребтом скользят.
Видишь, зашёл далеко прогресс,
В самое далеко…
А за окном, за вагонным, - лес,
Вмолчанный в молоко.
А за вагонным окном - окно
В небо, а там, за ним,
Смотрит немое моё кино
Тоненький херувим,
Словно стоит за моей душой,
Славно бы - за плечом…
Я попрошу, чтоб тебе - хорошо,
Больше же – ни о чём.

К. Реуцкому

Слово – это лодка. Помоги,
Подгони её под бережок
Губ моих, где слово на двоих –
Это словно с лонжею прыжок.
Слово – это косточка в горсти:
Выглянет, успеет подрасти;
Срубим, будет вёселко – грести.
А оставим – вишенке цвести.
Слово – оловянная нога
Гансу с Христианом на заказ,
Чтобы балерины от Дега
Убегали в солнечный рассказ.
Лорка в переводе на санскрит,
Колонковой кисточки следок.
Слово запоздавшее горчит
И колючий в горле холодок,
Будто опускают юнги лот
Чтоб измерить глубину души.
Лореляй отчаянно поёт,
Ну а ты – отчаянно пиши.
Слово изречённое – есть ложь,
Слово несказанное – есть блажь.
Промолчишь – наверняка убьёшь,
Так смотри, хоть в сердце не промажь.

Сніг під світлом ліхтаря -
Стовп танцюючого світла.
Сніг іде з початку дня,
Білим снігом все розквітло.
- Дихай глибше! - це Зима,
Це її міцні долоні,
І бажаю я сама
Притулити їх до скроні.
Затанцюємо разом
На майдані спорожнілім
І відбитками чобіт
Щільно вкриєм сніжний килим.
Романтичніше за вальс
Ще не вигадали танцю...
...Відчуваю тільки Вас
В білім вальсі.
В світлі.
Вранці.

Їду, але залишаюсь. Май на увазі
Вранці, коли розливаєш по чашках чай,
В десять, коли розстеляєш ліжка, в Празі,
Де шоколадом запахнуть руки,
Де зайві зірочки на широких твоїх плечах -
На плечах, з яких 33 види Фудзі бачити краще,
Ніж з будь-якої точки земного саду каміння...
Та що там Фудзі, - вінницьку башту,
своїх ненароджених дітлахів...
Зір повертається дивним чином, наразі
Вікна відчинені..Всесвіт на дроті...
Щось там виходить із берегів,
Щось розбивається вщент, сохне в роті,
переповняється змістом
І – обертаюсь, хоча зарікалась...
потяг за містом вже,
Я залишаюсь. Так, залишаюсь, неначебто їду,
Ніби ще трохи і з’їдемо з глузду,
з рейок
і з рідних домівок
і згідно
Божого розкладу
я повернуся...

Ти і це місто - якась невловима рима...
Мова - химерна й марна, слова- мерці.
Йдемо. На гілці підземній - зимно,
Тож потримай мої пальці в своїй руці.
Просто тримай мене в рамках... своїх долоней...
Витримай, доки випаде перший сніг,
Доки самотній Санта на Оболоні
Не відкоркує білого, доки з-під ніг
Не полетять примарні прозорі олені,
Й кроки мої, мов дзвони, у скронях вулиці
Не відскануються в с-ніжних піснях твоїх...

А разом з тим, тераса у вінці
В´юнків була напрочуд гарна.
І кипарис напрочуд був стрункий,
А грецька амфора – ну, просто бездоганна.
А разом з тим , той келих золотий
І ящірку – камінчик малахітовий –
Я бачила крізь очі зі слюди,
Коли мене на гойдалці розхитував.
Мине…мине…не плач… отак – майне,
Неначебто грибів покуштували,
А чи оманою, немов туманом,
Майстерно ти обкурював мене?
Чи, може, сон мені наворожив
В смарагдових купелях сапропелі
На грецьких берегах, де досі жив
(серед людей чи посеред пустелі?)?
А разом з тим, той погляд Самоти -
Ось справжній ти…

В´язень міст-місцевий в´яз-
У залізобетонній пустелі,
Мов оголений осінню м´яз,
Мов травинка на згубленій скелі.
О, мій равлику, тихо повзи,
Як і я серед площі і прощі…
Ці дощі, мов предтечі сльози,
Око Господа так миро точить.
Блазень-вітер жбурляє сміття,
Брязкотить бубонцями в оселях,
І висміює наше злиття,
І розгойдує, бавлячись, стелю.
Придивляючись – до сліпоти -
В сказ неоновий вулиць продажних,
Відшукаю живого сліди,
Бо все бачене - крихти не важить.
Огорожа чавунна… Ти чув?
Ніби випнулось пружно коріння…
В´язнем міста ніколи не був –
Крізь решітки протнеться пагіння.

Листи приходять на е-мейл
Між сходом і какао раннім.
Налий мені в тіні алей
Чорнила келих семигранний,
Та з розуму зведи в музей
Своїх бажань і сподівань,
Або ж в уявний колізей, –
Вбивати сум без коливань.
Та паперовий літачок
Навряд чи втримає обох...
Мисливець тисне на гачок
На вдих влучає у “Плейбой”,
На видих – помирають вдвох,
Зїжджає дах під три чорти,
Кудись, в кисільні береги,
Куди нам змалечку кортить...
Листи, як спам... пробач – фальстарт!
На знищену почтову скриню
Не надсилай ексгібі-арт
На човнику-душі-пір’їні.