Жінко, Ти, котра вже більша ніж
Просто жінка, Ти, котра сховала між
Зводами своїх антицьких білих ніг
Стільки втіх, як в міх, - почислити б хто зміг?

Стільки висмоктаних чоловічих тіл
Залишилося заїжджених довкіл
Твого ложа, що в ночей латанні, в шматті днів
Плине, як ковчег, - почислити хто вмів?

Я до тебе, Жінко, видряпався із пітьми.
На твоєму ложі, Жінко, танцювали ми
Різні танці, на Твоєму ложі промовляли ми,
Жінко, різні речення, їх значення – дими

Різнобарвні. Я для Тебе – риба на гаку.
Ти для мене – хата, де сяку-таку
Матиму вечерю. Я для тебе – три
Літери. Міси мене, ліпи мене і три!

Це кохання – це змагання поколінь.
Бунтівливі шістдесяті і моя совіцька лінь.
Три мене, твори, вирощуй з мене лук напруг!
Вірний стріл! Бунтарський дух! Невтомний плуг!

Твої циці, твої руці і живіт,
Як хвилосоп мандрівний, обходжу від
Кордону до кордону – чужина?
Батьківщина? – О таємна! О жона!

Ноче темна!.. Відпливає корабель
Твого тіла. Як Пилип із конопель,
Виліз я на Божий світ, а зір – немов пшона!
О медова! О бездонна! О жона!

Дурень – це гра. Це мішання карт.
І комбінації і азарт,
Який поволі заволодіває
Нервами, і немає
Як позбутися тиску лещат
Пальців. У дурнів очі блищать.

Дурень – це стан. Це жіночий стан,
Обтягнутий сукнею, як мустанг
Шкірою, на траві плюс карти
Плюс ти навпроти, карти, відверте
Махлювання в присутності двох рибалок,
Плеса води, риби, сторожа, скалок
Сонця, червоних лілій і в склянці
Червів. Дурень на Прогулянці!

Гра на морозиво. (Мій виграш!). На
Рабство годинне – тиха луна
Котиться плесом – твій навіки
Раб! – на життя – галактичні ріки
Б’ють у животи. Ботанічний сад
Обертається. Дурень – це я. Це твій зад.

І мій пещений зад, на якому
Так спокійно сидіти і так невагомо.
І плюс твій бік. Верхня лінія боку
З неймовірним овалом. І гак, що глибоко
Закинутий. Черв. Тупий риб’ячий рот.
Дурень – це світ, страва втрат і щедрот.
Клює! Я програв. Риба в небі. Хробак
В пащі з обов’язком, сповненим так,
Як належить. Ти вигинаєш хребет.
Рибалка в екстазі. Ти згадуєш “Пет
Шот бойз” або ще щось. Танцюєш. Я хочу
Тебе зґвалтувати. Верба. Вода. Скочу!

Політ у безодню. Гріхопадіння
Оргазмне, цвітіня лілій, гудіння
Юрб, ос, підсилювальних апаратів,
Виск срібла і блиск каратів,
Рип ліжка і танці, серпневі статеві танці!
Дурень! Дурень на Прогулянці!

наш човен пропливає під сузір’ям
червоних вин у вухах передзвін
від келихів розхитаних а звірям
на небесах намокла шерсть від пін

шампанських і пивних а тихим рибам
повітря бракне наш підводний тлум
шукає дна серця співають в ритм
виходить хор овальних срібних лун

дно зором каламутять п’яні друзі
їх руки для обіймів їх роти
у посмішках зіниці їх у тузі
а ноги в дні
вони готові йти.

Осені бог – восьминіг що пускає завісу чорнила
Простір забарвлюється повний незримих істот
Палять трухлявий вітрильник й монтують літальні
Чи апарати чи спорожнілі міста-міражі

Осінь оселю знаходить і осідає
Як алкоголь у судинах на золотий саркофаг
Жриці з очима очікувань вічні тварини
Меланхолійні рибини в тиші готують бенкет

Серед запрошених той хто відійде в осіннє
Світле сузір’я легко як дим із багать
Та не зважаймо на це осінь багата дарами
В грудях засмаглих її гусне п’янке забуття

РИБИ

холоднокровні істоти
доживають у нашій ванні
останні дні
їх продовгуваті гнучкі
тіла закінчуються прозорими хвостами
їх очі дивляться як будуть дивитися і
з відрізаних голів
вони існують завдяки повітрю отриманому з води
відокремлені стіною від моєї кімнати
і ще стіною від листопаду і туману
вулиць будинків автомобілів
усіх тих предметів серед яких звик жити я
для них важлива вода і їжа
можливо зміна освітлення
для них не важливо що вона досягається
завдяки сонцю чи там вимикачу
для них важлива вода і їжа
можливо передчуття смерті
для них не важливо у яких родинних зв'язках
перебувають рухливі продовгуваті плями ось так
їхні тіла тріпотітимуть на підлозі
чорні удари сплющать їх мізковиння
їхні нутрощі будуть старанно вибрані
і разом з лускою відправляться на смітник
жива риба перетвориться на заливну і смажену
а голови підуть на юшку
цей випадок не винятковий
цим займається все людство
кровоточать рибні заводи
дехто пише про це вірші
малює це знімає про це фільми
і примовляє смачного
і позирають на землю німотні риб'ячі душі

Фарба це ще не простір ти спробуй все ж порубати
Цю чорну ніч грані світла проблискують і двійник
Сидить у шибі навпроти мальована лялька блякла
Шию його підпилює лінія руху стрімка
Підземна ріка пересохла втрамбовані в ніч динозаври
Бивні кістки биті люстра привидів голоси –
Усе це тло для малюнка шия твоя кровоточить
А голова у шибі стартує а голова
Крізь товщу камінного моря крізь рибу дніпрову і кригу
Крізь бібліотечні сховища пропалюючи собі хід
Летить урочисто хвилина до карнавального вибуху
Губи її тяжко рухаються: я-л-і-т-а-ю-ч-а-г-о-л-о-в-а

VII

Вертикальне скло тяжке і гостре
Грань, яка не відала що тне
Радіус труби тінь Каліостро
Наче ліфтом тягне вниз мене
Кольори ґрунти нашарування
Дух земний химера кров як мох
Риби черепки листки прощання
Сфотографували нас обох
Крізь обличчя свічі і каміння
Скло подорожує крижане
Механізми тіні і падіння
Царство тіней як пітьма одне
Домовини валяться у шахти
Печі палять воскові тіла
І виходять ангели втішати
Очі опечалені зі скла
Це підземне дійство – тріслим дзвоном
І виттям в тунельному диму
Мчаться тіні рук їх за вагоном
Крізь густу вібруючу пітьму.

ІV

Моє прощай як чорний камінь
Посеред риб очей та уст
Моє люблю піски торкали
Там голос твій проріс боюсь

Троянда ночі квітка синя
Два розплески у два крила
І кораблю нема спасіння
Де ти очима пропливла

(фрагмент)

Мої сучасники папір вкладають в пустки.
Будівлі валяться. Нью-Йорк росте. А викиди, а згустки
Цілком відчутні наслідків життєдіяльності
Залазять в очі, в вуха, в рот і в ніс,
Предметні і прості.

Естетство переходить у лайдацтво,
Альковне куртизанство – у під’їздне блядство
Цивілізація – в каналізацію...
“Старий, та нафіга тобі це все?” –
“Старий, ти маєш рацію!”

Потрібно в цьому вивалятися,
Потрібно
Обрости лускою,
В оргазмних виверженнях
Над смердючою рікою
Зачати рід
Тритонолюдориб.
Їх богом буде схований під містом гриб,
З перетинчастокрилими
Вони вестимуть війни,
А на поверхні –
Мертві авта
Й небо
Згорнуто біблійне.

Косяки наших тіл потрапили знов
у цей каламутний час
рибина музики агонізує - бубни небес і
бас клітини майбутнього монстра,
цей ошалілий люд рев новонародженого ознаменує
подвійний очей салют
а поки що - тертя валют, пальт, авт
черепахи мозків сповзаютьсн,
черепи - звалища правд
і з них мурують парламентський череп
і добувають тепло
членистоноге тіло у безміри погребло
простір в інформаційних вирах,
над кожним поселенням німб
павукоподібні структури,
кожна-сяйливий олімп ці істоти над нами є,
я відчуваю їх владу, Їх жовч
комашня наших душ в павутинні
- заткайся, помовч
слова існують окремо,
мови провадять війни імперії мов -
у тріщинах пережиття ейфорійне м'ясо мов,
себто ми: воїни апокаліпси
мотлох, цвіль, гнилизна, прілі пахощі, кліпси
на бруці розгублені погляди,
пальці на струнах арфічних
коханці, прибульці космічні, релігії, сходи у небо
ангели, цар неба, обличчя цареве веселе...

Нічні птахи несуть мене у Вавилон.
Я персонаж країни Босха, у юрбі я
Сліпих, гомункулів, півзвірів – друга дія.
Втікати звідси безнадійно. Скрізь цей сон,

Летючі риби гнізда в’ють серед колон.
Живу будівлю обвивають кільця змія.
Їдеш у пащу, наче в храм, - тече олія,
Змішались фарби, очі витекли з ікон.

Посеред ревища росте тваринна вежа,
Видовжує тіла і чавить голоси.
Палаюче полотно охоплює пожежа.

Несуть у попіл тінь мандруючі ліси –
Рухлива тінь від них, палаючих, найлегша.
...А ти птахів скликай, повернення проси.

(лід)
На лезах льоду виступила сіль.
Хрестовий хід стихія зупинила.
Триває мить. Гусари склали крила.
У небеса росте прозорий шпиль.
З блакитного холодного вогню
Мурують небо мовчазні істоти
І засинають сфінксами навпроти.
Їх снам загадку льоду поясню.
Усміхнені уста іще мовчать,
Та вже тремтять заплющені повіки.
Звучать у замках льоду перші ріки,
І на сувої зламано печать!

Читайте, сфінкси, древні письмена:
“Коли людина змучиться в безсмерті,
кров проросте в її долоні стерті,
засвітиться і висвітить до дна...”

Колись холодну кров я ніс на спис,
Ім’ям Христовим воїнів озброїв...
Останній шанс!.. Кристал пустив героїв.
І водоспад часів понісся вниз.

(вода)

Солону лінію льодів руйнують дзеркала.
Ще грань лаає промені, та вже тьмяніє холод.
Шпилі втрачають вісь. Годинники зі скла
Вбирають кольори, їх циферблати – зо-ло-
То-цо-ко-тіння рухається тінь.
Кристали льоду слабнуть. Гра металу і каміння.
Із мерехтінь копалень, з-під корінь
Дзвенять пружини-стебла – лет зелених ліній!
І промені води! Дзеркальний срібний струм,
Перетікання кольорів з імен і гобеленів
У небо! В марево! В невидимі сім струн! –
І хвиля золота! – Вода! Води солодкий геній
Росте, зливається, розбризкується, мчить...
Джерела, водоспади, вири і стовпи-дзвіниці,
Її вітрильники, млини, легка вага сновидь,
Русалки і вінки, темниці, таємниці,
Слизькі хвости рибин, і погляди з глибин,
І водорості ніжні і рухливі...

Нічні міста несе її підземний плин –
Їх мушлі океан ховає в пасма сиві.
І ось виходять з них веселі божества,
Співучі друзі, нереїди захмелілі.
Все ближчі голоси. Тремтить трава.
І я з’являюся. І ти ідеш між лілій,
Між поглядів, мелодій і дзеркал –
Тебе багато, ти – вже інша, незнайома,
Чужа, у масках зла розпочинаєш карнавал,
А тінь моя летить над містом невагома.

Я – демон. Ще ніхто мене не розпізнав.
Я – режисер. Маґістр алхімії. Я триста
Разів ніхто. Невтішний. Я – ця фізія пісна.
Ця маска. Це моє обличчя, товариство.
Овації несуть костюми і слова.
Деруть і палять. Я спостерігаю з-за колони.
Гудуть підземні води. На тлі неба – голова.
Вони ідуть – води невпинні легіони.

Бруківка вибухає. Б’ють фонтани в небеса.
Наш балаган вертається у мушлю по спіралі.
Тризуб Нептуна викине його в Сузір’я Пса.
Повториться усе. І зникне. І так далі...

(дощ)
вже ближчають дощі – темнішає повітря
і срібні сурми кличуть небеса
гуркочуть бойові їх колісниці
розколюють списи спекотне скло
і будять землю їх невпинні стріли
і відчиняють брами золоті

...так, наше сонце – дощове і скам’яніле.
У ринвах води Нілу віддзвеніли.
Щурі чатують ґрати і потоки,
А голуби – прекрасне і високе.
Між ними – ми, весна, розмова, пляшка.
А за дверима –вічність – бідолашка.
Та вже якщо Ви тут, - чекайте, бабцю!
А ви – оповідайте, пане Базю!
Про сонце і жінок, про райські пляжі,
Про те, які на світі є пейзажі,
Про риб і звірину – то незла тема!
Про “Свято, що завжди з тобою” Хема...
Я буду посміхатись і п’яніти.
А ви мені – про квіти і про діти.
Я врешті вас поцілю черевиком
Й пробуджусь... біля жінки... чоловіком!!!

Почнемо з вулиці. Очі блакитно світяться
В пітьмі м’якій фіата
Хай буде червень. Тополиний пух торкається.
Струм вечора – повітряний.
Мов камертон – дев’ята.

Сеанс останній детективу поглинає в синє світло тихі тіні.
Прозорі риби пропливають крізь будинки, через зали,
Непомітні, десь тьмяніє в мерехтінні.

З пивниць середньовічних, де жарівні, кістяки,
Бездонні скрині, схови джинсів, арбалети,
З мансард, що на деревах, на вершинах веж,
На Місяці, де золоті монети,

З пошарпаних вітрильниках, млинів і з дирижаблів,
І вагонів, як зі снів, забутих нами,
У вечір сходять завойовниці п’янкі з рослинними терпкими іменами.

Ти повертаєшся – зір зоряний – перлинний
Зблиск – стріла пройшла.
Вона – пройшла. Вона – минулась.
Назустріч – ніч. Два джерела. Уста – пустеля.
Два плоди від погляду напнулись
Ти обертаєшся. Пахучий слід. Овали два. І розріз прагне втрати...
В його вершину ціляться котячі очі в глибині фіата.

Йдуть фурії зі струнними ногами.
Йдуть жриці, щойно пешені богами.
Школярки йдуть, несуть бездонні лона.
Гетери йдуть, їх пристрасть – невгамовна.
Студентки йдуть – курс перший, другий, третій.
Коханки йдуть з майбутніх інтермедій –
Художники, актори, танцівниці –
Їх лиця накладаються на лиця,
Змішалися їх вигини і вдачі...
Зелені очі світяться. Котячі.

На площі, де лише скульптури нерухомі, бо за мить
До Слова скам’яніли, -
Імен бродіння, перелив рухливих форм,
Насіння закипає біле.

Ті імена, як пелюстки заплющені, забуті словники
Рука гортає мудра.
Вивчає імена розчинена в природі древня “Кама Сутра”.

Коли сплелися погляди, сповільнюється плин,
Коли ім’я промовлено, забарвлюється голос:
“Трояндо, ти – Кассандра!” В синь вечірню
Тане човен, попеліє лотос.

Тече світіння місячне у келихи,
І кров засвічує очиці.
І місяць подивований тіла читати
У летючих вікнах вчиться.

Платівок чорні мушлі обертають
В круговерті віддих ночі.
Засмоктують музичні хвилі, руки кубляться,
Вал піниться. Цей вир – уста жіночі.

Із сонячних затемнень чорних сходять джазові палкі саксофоністи.
Їх зуби світяться. Тіла їх матові. Кров пурпурова.
Шоколадний смак, тьмяніє місто.

Сіндбадові нащадки із шовків тонких школярок ваблять грою.
Ніч перша. Ти – Шехерезада? Чорна кава.
Срібні звуки.
Ось поєднуються троє.

Б’ють білі струми у твоє відкрите тіло
Ти стогнеш. Ти торкаєш ніч невміло.

У лабіринт кохання входять підлітки сяйливі.
Їх очі сліпнуть, срібні горла, самогубці,
Їх волосся в теплій зливі.

Магнітофони час накручують, постелі шелестять,
Тіла літають в літі.
Їм ефемерні відображені дівчата пестять стегна соковиті.

Той лабіринт – у небесах, у снах, дзвінках,
Очах, алеях і під’їздах –
Жіноче тіло споночіле і палке сп’яніле тіло міста.

Очиці жовті сфінкса, сни диявола, примуржені, за нами
Чатують, душі палять, і втікають наші душі кажанами.

В кишенях темних попеліють президенти паперові.
Скипають вина. Вибухає скло. У парках – запах крові!

Ґвалтівники, коти підступні, зачаїлися з ножами-пазурами.

Закохані злітають. Між деревами їх кришталеві храми.

Натхнення - це бармен - до ваших послуг -
що заклинає каву, як змію,
і варить бідну голову мою
в цій рідині, відтяту за непослух

турецьким ятаганом. Визнаю -
я став у чергу фацетів зарослих,
струнких цукерок і ножів дорослих...
Та я ще не прописаний в раю!

Чоколядовий дух, температура
червоних уст і божевільних бджіл.
У незнайомки погляд, як в лемура, -
аж цукор переламує навпіл.
Я ж - думкою в районі Сінгапура -
своє обличчя виляпав на стіл.

Стрімка лотреківська пастель,
панчіх легка і тепла сітка,
рука холодна, погляд зрідка
і за шинквасом - Рафаель,
тонке і видовжене скло,
чад кави, звуків перламутри,
уста вечірні "Кама Сутри" -
це драма в дусі Буало.

Панчохи. Погляд. Усміх. Сміх.
Знайомство. Кава. Мед гречаний.
Таксі. Водій. Слуга печальний.
Цілунок довгий. Перший сніг.
І прірва ліжка. І сніги -
розгорнуті, ламкі, колючі,
повітря струмені палючі
...і ваші речі навкруги.


* Із циклу “Напої бога Бахуса”

Довкола столу - очі, нерухома вісь проходить
посеред рідини, в якій заломлюється погляд,
стіл має форму кола, горлянки - форми келихів,
а світло переходить в повільні форми тіл.

Є механізм, що зв'язує обпалений мій стравохід
з початком руху колеса, і світотвір, і стіл,
з моментом подолання, ковтання й випромінення,
з розкраяним повітрям, з вивалюванням в антисвіт.

Так плавиться скляна стіна вульгарної реальності,
тече у шлунок і пече - це подорож в собі.
Взаємозрівноважені тумани і туманності.
І горло спалене моє іскристий всесвіт п'є.


* Із циклу “Напої бога Бахуса”

Вершина - мармурова паща лева,
з якої ллються струмені вина.
Ефірна хвиля, флейта вереснева,
прокочується, ледь сягнувши дна.
Довкола простір міниться в тремтінні
і загусає в потемніле скло.
Як шлунки, бутлі, і плоди осінні
терпляче чавляться в густе тепло.
І просякають стіни винним духом,
повзуть зелені парості у сни,
і припадає час холодним вухом
до бутлів - що народжують вони?

Коли прийдуть зимові хрестоносці
і льодові вогні запалять нам,
різдвяні печі їх покличуть в гості -
не скуштувати чарки тим панам.
Коли завиють відьми прокажені,
як жебраки-вітри з голодних пуст,
напоєм стиглим випари скажені
тим паннам повипалюємо з уст.
Коли приблудить, як чума, у місто
ясновельможна вічними кістьми,
на трон у пляшці їй дамо возсісти
і коронуєм корком Бабцю ми!

Хвала коханкам і безсмертним друзям!
Хвала нектарним келихам дзвінким!
Криваве обертається галуззя,
занурюється в різнобарвний дим.
В коморах - море темне і безкрає.
М'ясива рум'яніють на вогні.
Ніхто з п'яниць іще не вимагає:
"Ту пляшку закорковану - мені!"


* Із циклу “Напої бога Бахуса”

З германських кочових бездонних шлунків,
З провалених діжок, як з черепів,
Крізь карнавали, тризни, крізь пожежі,
Захоплюючи, як з кораблетрощі,
Ознаки часу – виття і сміття,
Течуть, наздоганяють наші горла
Могутні історичні струми пива,
Збивають з ніг, затоплюють, золотять,
Мов для музейних сховищ, нутрощі...

В пивницях пиворізи, наче глеки, -
Овали різні, різні держаки
І різні рівні випитого пива –
Напій хлюпоче, плеще і полоще,
Виплюскує просолені слова,
Слова стосовно всіх епох, народів,
Всіх курв, режимів, берій та імперій –
Слова, як риби, виснуть у диму,
Похитуючи звільна плавниками.
Ростуть ослячі вуха у столів.

...І плавляться, зникають гори сиру,
поглинуто у прірви косяки
холоднокопченої риби і тарані,
наповнено сечею міхурі...

і знову піняться потоки-смерчі
і хміль дарує зрошена земля!


* Із циклу “Напої бога Бахуса”

Іржавий простір в комаринім тілі
сопрано стер на порох. У трубі
крихкого носа помпи вже слабі.
А кров тече крізь русла скам'янілі.

Ні палива, ні співу, ні в тобі
краплини співчуття... Як на вугіллі,
несуть його мотори зіржавілі
з останніх сил свердлити слух юрбі.

Він - камікадзе, що небесні тонни
на неї б кинув, як на ешалони,
і вже по смерті став би кавалер

найвищих орденів! почесні списки!
знамена! сурми! залпи! обеліски!
...якби його мій ляпас не розтер.

Україна – українцям?

1
Місто-україніст, кожен тут,
наче улюблену зброю,
мову плекає, як слово на Суд,
теше слова; як за курсом валют,
стежить за їх чистотою.

Класи. Ввічливі учителі
ніжно вичісують учнів.
Мов копійки, у голівки малі
на синьо-жовтому рідному тлі
фрази летять повнозвучні:

«Добре вд_брити дібра добром!» –
«Байдики бити – не злочин!» –
все, що не описати пером,
навіть просяклим чорним Дніпром,
жести вберуть без скорочень –

наші арійські гоп-гопаки,
наші варязькі забави,
наше з вивертом «навпаки»,
наші найтяжчі дяки-літаки,
наші найвищі заграви...

А зусібіч підповзають, як ніч,
ляхи, кацапи й німота,
газ прокладають, розорюють Січ,
мури мурують, п’ють могорич –
лицарі серед болота.

Як жити в кайф? – Щоб вареник злітав,
звірі тринділи і срібло –
золото звикло текло у рукав
і щоб сусід накарачки клякав
й вдячно марудило бидло?

З дідьком в кишені – на Вавилон!
Скликати свистом нечистих!
Змієві нишком відкрити кордон –
чи проковтне й цього разу мільйон
братчиків норовистих?

«Слався, атєчества наше...» – вивчай
рєчь найкрутішого брата!
Річ Посполита й Орда, вибачай, –
царська солодша зарплата.

Та у Москві вже не ті москалі,
всі вже не ті вже усюди.
Учнями стали учителі,
миру навчають іуди.


2
Західний шлях – це тяжіння часів
кращих, багатших, солодших.
Мови на Заході – стіни списів,
слово – швидке й молодше.

Право цивільне там у крові,
виховані громадяни
дбають про дібра, старі і нові
чітко виконують плани.

Навіть поляки за кількасот
років на декілька метрів
до атлантичних маревних вод
вирвались крізь рідні нетрі.

Що не кажи, єзуїт наполіг
гризти латину по-польськи!
Навіть поляки мають своїх
конрадів, пап і шимборських.

А в межиріччі рік на «ди-ни»
спить маячня несусвітня,
смачно наповнює казани
каша тисячолітня.


3
Хто ж цього разу кашу оту
наче отруту глитатиме?
Наші чорноземи – нашу мету! –
хто причарує дукатами?

Дайте дулібам спокій, скрутіть
дулі в кишенях, полянам
дайте поля, на сармати не йдіть,
не допечіть деревлянам!

Хоче телицю ссати теля –
дайте ж невільнику волю!
І галичанам – їх короля,
й батька Махна – Гуляйполю.

Курвити хочуть курві сини? –
дайте їм чортову матір!
Дайте піплам гамерицькі штани,
цирк, стадіон і театр.

Греко-католикам – греко-католиків!
Автокефалам – автокефалію!
Магометанам – нафту Аллаха!
Лєнінцям вірним – тіло нетлінне!
Для себе ж прошу
крапельку глузду
та не німецького
а з рідним перчиком,
з ледве вловимою
паранормальністю
з переміщенням
у сховки.

Це тільки мовчання
це тільки
ранок поніс мене в коло розмов
слова виростали
струшувалися з газет
відбивалися від стелі
на столах слова
на підлозі слова
сказані слова
непочуті слова

їх могло і не бути

це тільки мовчання
виходжу
йду лунким коридором
вулиця
— котра година? —
відповідаю
— як пройти на … ?
відповідаю
— дозвольте припалити —
будь ласка
ось і все що вдалося справді
сказати

сьогодні
пусті балачки
наповнюють голови немов лійки
від слів залишились
тільки звуком окреслені кола
крізь них видно небо
предмети обличчя

це тільки мовчання

мовчу в потоці
мовчу в трамваї
мовчу дивлячись
мовчу слухаючи

двірники відмітають усе сказане
предмети оновлюються в час відпливу
знайома красуня випускає свій усміх мов птаху
і друзям приємно блукати по місту без слів

Я комусь приснився
смішний
на рік молодий
говорив усе те
що забувається після пробудження
або не говорив
звучала спокійна музика
та котрій я приснився
розуміла усе без слів

це було не у нашому місті
це було колись узимку
ліхтарі світили синьо
світло падало ніби сніг
а вона уві сні посміхалась
ну чого ти смішний чого ти
не снися мені будь ласка
це дозволено іншому

ось і все
маленьке кохання
йому не знайшлося місця у дійсності
йому не знайшлося справжнього світла
сніго світять сумні ліхтарі

ВОНА ПІДНІМАЄТЬСЯ, ЯК ГОЛОВА,
відрубана голова волоцюги.
Вона промовляє уперше, і вдруге,
і втретє свої потойбічні слова:
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Над юрмищем площі нависло навскіс
її всевидюще летюче бароко.
Кров гусне в повітрі, розчахнутий зріз
тінь відкидає, важку і глибоку:
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Сокира невидима в місто ввійшла,
стягнути з помостів тіла безголові,
роззяви напились дешевої крові,
та зішкребе слід іржавий з чола
ПРИВИД ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Жереш мелодрами телевізійні?
Ти розглядаєш драконів за склом!
Стіну тобі проламає чолом
ожила куля з Оркестру Фелліні —
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Запам'ятай, не сховатись ніде!
Площа приходить у схови, площа!
Бруківку темну свято полоще
і в Реберітаційне небо гряде
МАСКА — ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
Я ГО ЛОВА ЛІТА
ЮЧА ГОЛО ВАЯ
ЧАГОЛО Ю АЯ
АО А О

Киця — це пухнаста система, самодостатня і незалежна,
як імператриця
Киця — це погляд з глибин галактичних, це вхід в паралельні
світи,
це така таємниця,
вбрана у грацію, у лизанину і в муркотіння.
Коли вона робить прохід, антена хвоста поглинає пульсуючі
сновидіння.

Киця — це дослідний центр, і для неї довколишнє —
невичерпне.
Носик її, наїжачений вусами, дбає де біле, де чорне.
Варта вух перевіряє шумам, звукам і шелестам візу в
пашпортах.
Ротик її на замку, та до часу, і в ньому ув'язнено ніжного
чорта.

— Риби, мишва і птахове! Мешканці трьох стихій!
Полум'я пізнання кличе вас на конґрес!
Киця — уважний слухач, ви сповідайтеся її —
самі собою вирішуються проблеми ніг, і плес, і небес…

Шахівниця ґравітаційна, заокруглення простору, стеження
за петлянням мушви, медитація, позіхання і ніження
розглядання з вікна колообігу часу чи звістка,
що нарешті потрапили всі ми у тотальне теперішнє.
Киця — постмодерністка.

Пощо її нагромадження глупств, і томиська нявчань, і
манірний заброда
з-за морів, що вивчав сто наук і мистецтв — нашу кицю
розмалювала Природа
чи Господь. Вона — зрима краса. І здобута вона мета.
Та бодай раз на рік потребує, дурепа, кота!

Тіло покійного знайшли у рові
посеред подвір'я, завішаним на ланцюгу,
і закопали за городом

Джульбарс повісився — самовбивця-пес.
Душу Джульбарса поженуть з небес.
Там йому скажуть:"Не здох як слід!"
Там його підважать під хвіст і під…

Джульбарс повісився на цепу вночі
Справжнє кіно ноцне -щурі глядачі
і зітхання, і залицяння,
і завивання, і злягання!

Джульбарс повісився! Чуєте? — ви!
Ви читаєте "Листя трави"?
Маркеса? Борхеса? Гессе? "І цзінь"? А?
Джульбарс повісився! Ось переміна!

Ти звешся поетом,
а він — собакою.
Тебе вірш гризе,
а його ланцюг.
Ти станеш колись професійним писакою,
а Джульбарс вибрав не м'ясо, а дух!

Скільки можна на місяць брехати?
Скільки можна чекати зарплати?
Скільки можна зади ваші дерти?
Вічно?
До смерти!
Що за професія шизофренічна —
вік сторожити курей і кіз
і посилати їх на заріз?

Пронизує землю і небеса
Сузір'я Пса!

Ти дивився цей фільм у казармі
де дихала сотня ротів
краплі поту сюжет
на зразок політичного детективу
після вечері
це особливо приємно
травити

ти дивився його
частка маси пара очей серед місива
травлячих мізків можливо
в цю ж мить
твої друзі позіхали нудячись вдома
і в цю ж мить
телевізор вмикала кахана яка чортівня
і в цю ж мить
щось подібне тобто
вбивство кохання і підлість
сходило з екранів і вганяло
жала в людей
і в цю ж мить
вилітали ракети
горили займалися сексом і самогубством

ти дивився усе це
задихаючись від напливу електрохвиль
так дрібничка
здавалося вибухне
коеан електричного поля
і зареве
трубний глас

Лев, той що квіти крові випускає,
Вусатий мопассан, гриваста смерть, —
Красунь за грати подихом вдихає
І лиже животів їх ніжну твердь.

Волосся їх струмує крізь залізо,
Їх стегна розсуваються, тремкі,
Їх пальці в гриві, наче серед лісу
Лякливі сарни, крапельки гіркі,

І кришталеві горла, і димливі
Очиці, і рухливі язики…
Сплітається солодкий віддих в гриві.
Ревуть левиці. Бліднуть юнаки.

Ми персонажі "Одіссеї", що потрапили у викривлені кола.
Поема — небо без кінця, а небо — дерево життя,

життя записано у русі неба і малюнка ліній.

Події, катастрофи, почуття, як і рядки гекзаметра, нетлінні.
Вони, як море, набувають інших значень — ніч камінна,
пустка гола.

Труну фатальну опускають, заблукав хтось в розгалуженні
сюжету.
Та це сторінка в книзі, чиста і прекрасна.
Напам’ять вивчи, мить пробудження, вона летить незгасна,
І папороті квіт рука легка кладе в долоню мертвому поету.

Він поряд. Голос птиць, розкучені дерева
Вростають в сонце, множаться oбличчя, у проваллі місяць
чорний.
Оркестра древня, струхітлива дме натужно в труби і валторни,
Коли твоя сучасниця сліпа бабуня рве траву в зеленій Книзі
Лева.

Ти любиш розглядати шкіру
Яка формує тіло панни
Ти цю пантеру взяв на віру
Встромляєш в неї спис тюльпанний

Її навчили говорити
Хоча начхати їй на квіти
Ця усмішка бажає м'яса
В кров на арену неофіти

Злягання Риму, рев пантери
Ар оргії судомні струми
У мозгах сплетені парфуми
Поети золотої ери

Налито в голови по вінця
Із місяця вино прозоре
Наповнить морем ваші пори
І кров смолиста і дивіться

Засмага смуга і печера
Вона богиня звірчи прірва
Вона гумова лялька шкіра
Чи морем створена Венера

Гітара в пальцях ловеласа
На звуки вишукані ласа

Жа жах жовтий жаль замучив
Ха хо хочеш ти втекти
А чи знаєш як живучі
Чорні гадини повзучі
І пошарпані коти

М'я м'я м'ятий вітер свище
Стежки вже нема
Чути крики ближче й ближче
Небо трусить попелище
Пробудилася пітьма

Лава лізе з-під гори
Жах, жах, жах бере за плечі
І влітають жовті смерчі
Полувідьомської гри

Дідьки до мене, до мене
Полум'я дрантя палене
В потяг пристойний зберіться
І забирайтеся звідси

Співи подохнуть пташині
Де на камінні стежині
Гади не свинні і блазні
Змішують тельбухи власні

Там де чума хрипло кряче
Смерчем промчіться гарячим
Збільшуватися повинно
Царство моє домовинне

Хто хто топче печериці
Печені харчі щуриці
Зупинись
Хіба не відаєш незграбо
Жаба там пускає з граба жовту слизь
І там кота літає нявкіт
Падають повзучі п'явки на плаї
А де по папороть несеться
В'ється смужкою по стежці сік змії

Халепа склеп тобі готує
Я вже пію алілуя по тобі
Могильному нічному клоччі
Згинеш за ніщо ти хлопче далебі

Тай нащо цвіт тобі казковий
Зжерли вчора все корови
Жах жах жах
Повір беру у світі Бога
Суть усього світ усього
У грошах

Печера темна полоняє
Там і тихо поміняєм
То на то
Мені свою віддайте душу
І аж тобі між гір натрушу
Золото

Ой ходить сон коло вікон
А дрімота коло плота
Питається сон дрімоти
Ой деж ти буде ночувати

Літак, розламаний навпіл, поїдає прозорість, він
завис між “Інтурою” та “Україною”, острів
падіння не зауважує, здриги бруку і стін
гасять п’яні підошви тубільних сяйливих монстрів.
Потоки пива, потоки поту, хід магнетичних ніг,
час, розклеєний, як афіші, гроші, колеса, трійло...
Каравела консерваторії випускає за тілом тіло
людиноподібних звуків, зітхань, верещань і втіх.
Мисливці перемішалися з гречкосіями і кочівниками.
Генетичні завихрення у пошуках форм.
Філармонію вгору видовжує хор і пізніше фурор,
а пресує пустеля ночі, вивертаючи стелі у ями.
Будівлі обростають морфічними стеблами снів,
будівлі викидують приблудні душі на брук.
Пальта будівель – сірі, перуки занедбано, друк
на візитівках свіжий. Декілька чорних слів.
Вулиця (чи проспект) з привидами дерев
виношує в собі яйця офісів, банків
і борделів. П’ять псів – зграя панків –
перетнуло вулицю. Впало, затарахкотіло “пся крев!”
Польськість вилазить. Німецькість зраджує.
Українськість хропе.
Піратські фільми “на русском” будують мости
у макітрах.
Галичина, як море колій, шляхів і т. д. і т. п.,
огортає. Домашньо, затишно, наче градусам у півлітрах.
Так ми, панове, подорожуємо в абсолют
між Галицьким ринком і коридорами бібліотеки Стефаника.
Наші могутні нащадки дадуть нам у зад салют,
сподіваюсь. І крапка. І обійдемось без пам’ятника.

По Академічній,
усіма помічені,
віті ми і юри ми —
шпацеруємо.
А назустріч — з голочки —
галечки і олечки
з личками мальованими:
не знайомі ми.
Як люблю я погляди
у юрбі знаходити,
юні, іронічні,
на Академічній.
Варяться тут моди,
джинси свідчать — хто ти,
дудочки, банани
володіють нами.
А під "Шоколадний"
підвалюють лади,
форди і фіати
(фіри і фіакри).
Джентльмени в курточках —
налітайте курвочки.
(Ти дивак постійний —
бачиш ти крізь стіни,
на акторах модних
затамуєш подих…)
В місці вітровому,
біля гастроному,
радяться музики —
гендлярі великі:
— Мати Івану
фендер-піано!..
— Станемо навмисне
коло "Інтуристу"!
Віті ми і юри ми —
стоїмо і куримо.
Нами вже помічена
найгарніша дівчина.
Ти смішний до відчаю,
промовляєш ввічливо:
— Ви така чорнява,
як турецька кава…
На Академічну
небо сипле ніччю,
і говорять "па" їй
парочки й компанії.
Спорожнілі й гарні
замкнені кав'ярні

Ми ж, напившись кави,
довго-довго-довго —
довго ще блукали.

1
Ляля-Бо
вибирає любо
проповідує любе
і кохає Лі Бо

лю бо лю
болюболюболю
бо
голова в Лялі-Бо –
українська

2
Ляля-Бо
зранку йде на робо
дмухає у трубу
і веде за собо
юр-бу-бу

бубу-юр-бубу
юрбу

бо труба в Лялі-Бо –
українська

3
В Лялі-Бо
є права і обо
і великі цабе
і маленькі бобо
цоб-цабе
цяця-киця-миця-бе

бо мета в Лялі-Бо –
українська

4
Ляля-Бо
хоче повну свобо
і летіти за об
рій зірок безтурбо
тно-на-дно
доно уно і вино

бо душа в Лялі-Бо –
українська

..................................
ноги в неї – бу-бу
дупця в неї – оббо
спинка в неї – біе
а животик – бооб
циці в неї – иць-иць
а голова – БА!!!
..................................
– УКРАЇНСЬКА!!!

1
Ми на фіакрі заїздили в осінь,
хоча фіакра не було, але
був вересень і псячий слід у мосі,
мисливців не було. І це незле.
Ти пам’ятаєш той похід і псячий
чутливий ніс? Твоя тонка хода
розтанула у просторі, неначе
означень ряд – легка і молода...
Я знав ці ноги! Я любив ці ноги!
Я цілу... цілу вічність цілував
їх вигини, їх впадини, їх строге
проходження. Ми йшли на запах страв,
але не в тому річ, хоча голодні
усі були – я, ти і вірний пес...
А що сьогодні, Боже, що сьогодні?!
Де мій фіакр? Де мій делікатес?!

2
А ще мені згадався той похід
крізь ніч, крізь січень і крізь Левандівку.
Між нами відстань коливалась від
і до, бо у тобі дражнити дівку
я здуру взявся, може, й алкоголь,
який в гостях ти влила у жагучі
(і все ж – ядучі) губи, грав я роль
ображеного. Бракувало кручі.
Я провалився сам у себе. Ти
мене неначе кликала, та марно.
Я йшов у безвість шляхом самоти,
де трафив шляк все те, що йшло попарно.
Тебе несло таксі. Мене – хода.
Розсварені слова блукали в мові.
Та все ж мене впустила ти, тверда
в переконаннях і м’яка в любові.

3
Чи пригадаєш мить, коли рука
Неборака тебе торкнулась вперше?
Ти привезла пакунок від Юрка,
я взяв його, правицю розпростерши
й затиснувши оте, що ти дала.
Цей кадр число один в коштовній скриньці
з твоїм ім’ям і прізвищем – рекла-
ма точності роботи залізниці,
але не в сенсі розкладу, а доль,
наш бос мені кивнув – це ваша доля!
Нас викрала у вікторів і оль
істота на ім’я Віктореоля
чи Олевіктор. Все залежить від
розташування кореня і крони.
Та свідчу, що її химерний слід
уперше ліг на київські перони.

4
Потрібно зосередитися на
отій розмові, що точилась, поки
повз ескалатор, – тема основна
була про сокровенне і високе
в житті львів’ян, киян і про Дніпро
як божество і Полтву як прокляття,
про те, що міф руйнується, і про
слова як дзеркала і як поняття.
Але підпільно я звертав свій зір
на повноту губів і, особливо,
на розмір бюсту – рідкісний! (повір,
я млію, як згадаю теє диво).
Воно гойднулось. Ти ступила крок.
Я зрозумів, що влип. Забили соки.
Заграли сурми. Врешті я замовк.
І ми пішли у протилежні боки.

5
І той готель згадай, коли швейцар
опівночі нас роз’єднав дверима.
Я натякнув між іншим на хабар,
але слуга мав погляд херувима,
а я не мав перепустки, а це
було в тій ситуації єдине,
що треба мати, бо моє лице
не впізнають ще поки що кретини.
Скандал бубнявів. Ти ввійшла у ліфт.
Я обіцяв усіх звільнити завтра
й забрався геть, вгризаючись у плід
абсурду і розхитуючи надра
так, щоб запався в них твій люкс і з ним
увесь совдеп з лампасами нічними.
Мене таксі несло бухого в дим,
а вслід мені гарчали херувими.

6
Так чим займались ми? Ходили на
літературні зустрічі, в театри,
і вештались у пошуках вина,
і йшли на каву, і рушали в мандри,
збирались в гості, цмулили коньяк,
влаштовували сцени, ревнували
самих себе, спостерігали, як
летять у прірву наші ідеали...
Мені розповідала ти про тих,
хто у твоїм житті навпереміну
грав соло на трубі і хто не встиг,
і хто ще має шанс, я корчив міну
байдужого, плював у небеса,
творив квадрат для збудження уяви
з твоїх кохань, радів, що ця краса
не марнувалась до моєї з’яви...