Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.09
19:14
У село на місяць бабці
З міста син привіз онука.
Щоб привчить його до праці,
Бо село -то добра штука.
А малий – у телефоні,
Не піде нізащо з хати.
Що йому корова, свині?
З міста син привіз онука.
Щоб привчить його до праці,
Бо село -то добра штука.
А малий – у телефоні,
Не піде нізащо з хати.
Що йому корова, свині?
2026.02.09
16:51
Ївґа горлала на третій день весілля
так – ніби їй всипали п’яного зілля:
«Так, немає обручки! Не-ма-є!!
Вона вислизнула, а де – не знаю!
Вона розбилася й десь закотилася!..»
Тут Ївдю й кинув до льоху пан Тодорош:
«О-ось тобі наша весільна подорож!!!
так – ніби їй всипали п’яного зілля:
«Так, немає обручки! Не-ма-є!!
Вона вислизнула, а де – не знаю!
Вона розбилася й десь закотилася!..»
Тут Ївдю й кинув до льоху пан Тодорош:
«О-ось тобі наша весільна подорож!!!
2026.02.09
16:39
Вись розчулила весною,
Навіть крізь холодне скло,
Сяєва голубизною
Творить голубине тло.
Фіанітом пречудово
Спалахнув небесний цвіт.
І шаленствами любові
Навіть крізь холодне скло,
Сяєва голубизною
Творить голубине тло.
Фіанітом пречудово
Спалахнув небесний цвіт.
І шаленствами любові
2026.02.09
14:24
«Служу Україні!» — від віку й донині
Слова ці лунають і серце діймають.
«Служу Україні!» — їй, неньці єдиній.
Міцне в нас коріння, родюче насіння.
Традиції, мова, батьків заповіт —
Основа держави на тисячі літ.
Пильнуймо зірко, тримаймося стійко.
Б
Слова ці лунають і серце діймають.
«Служу Україні!» — їй, неньці єдиній.
Міцне в нас коріння, родюче насіння.
Традиції, мова, батьків заповіт —
Основа держави на тисячі літ.
Пильнуймо зірко, тримаймося стійко.
Б
2026.02.09
14:06
В червоній сукні жінка чарівна,
Іще не осінь, та вже не весна.
Красиві форми і смарагд очей
Непересічних зваблюють людей.
Одним здається, що таких кобіт
Гойдає у долонях цілий світ.
Співають херувими в небесах,
Дарує лебедині крила птах.
Іще не осінь, та вже не весна.
Красиві форми і смарагд очей
Непересічних зваблюють людей.
Одним здається, що таких кобіт
Гойдає у долонях цілий світ.
Співають херувими в небесах,
Дарує лебедині крила птах.
2026.02.09
10:39
Відтепер і дотепер
Маю сотню зауважень.
Свідки поруч — власний нерв.
Правда, він без повноважень.
Є двигун, і є штовхач…
Є кажись, дивлюсь, предтеча:
Після неї знову плач —
Маю сотню зауважень.
Свідки поруч — власний нерв.
Правда, він без повноважень.
Є двигун, і є штовхач…
Є кажись, дивлюсь, предтеча:
Після неї знову плач —
2026.02.09
10:36
Мовчання, мов кактус в пустелі німій,
Родилося після словесних завій.
Мовчання, мов крапка в поемі життя,
Що скине з вершини в степи каяття.
Мовчання, мов клекіт природних стихій,
Пронизливі звуки в сонаті сумній.
Так звершиться сила холодних
Родилося після словесних завій.
Мовчання, мов крапка в поемі життя,
Що скине з вершини в степи каяття.
Мовчання, мов клекіт природних стихій,
Пронизливі звуки в сонаті сумній.
Так звершиться сила холодних
2026.02.08
15:07
То не вітер Диким полем трави колихає,
То не табун диких коней по степу втікає.
І не чорна хмара суне, небо все закрила.
То орда на шлях Муравський у похід ступила.
Суне орда, аж до неба пилюку здіймає.
І, здавалось, перешкод їй у степу немає.
Стопч
То не табун диких коней по степу втікає.
І не чорна хмара суне, небо все закрила.
То орда на шлях Муравський у похід ступила.
Суне орда, аж до неба пилюку здіймає.
І, здавалось, перешкод їй у степу немає.
Стопч
2026.02.08
12:49
Я снігом табірним впаду тобі до ніг
посеред камери на карцеру бетоні,
де у бою несправедливім і невтомнім
ти, своїй совісті не зрадивши, поліг.
Я вітровієм обійматиму твій хрест,
що розіпнув тоді на собі чорну осінь
та не приміряний ніким стоїть і
посеред камери на карцеру бетоні,
де у бою несправедливім і невтомнім
ти, своїй совісті не зрадивши, поліг.
Я вітровієм обійматиму твій хрест,
що розіпнув тоді на собі чорну осінь
та не приміряний ніким стоїть і
2026.02.08
11:37
Безконечне протяжне гудіння
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!
2026.02.08
09:09
Із Леоніда Сергєєва
Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!
Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!
2026.02.07
23:49
У напівтемряві п'ємо холодну каву,
клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.
І надрив
клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.
І надрив
2026.02.07
21:10
Крапка сонця утоплена в сіре лютневе марево.
Перебулий мороз ще уперто тримає скованість,
Та майбутня відлига таки насуває хмарою,
За якою проміння, що прагне зігріти, сховане.
Відганяє циклоном тріскучі морози згубливі
Спорадична зима, що у холод
Перебулий мороз ще уперто тримає скованість,
Та майбутня відлига таки насуває хмарою,
За якою проміння, що прагне зігріти, сховане.
Відганяє циклоном тріскучі морози згубливі
Спорадична зима, що у холод
2026.02.07
20:39
Про що ти хочеш розказати, скрипко?
Чом смутком пронизуєш до дна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи, може, скрипалева в тім вина?
Чи справжня музика і в радощах сумна?
Чом смутком пронизуєш до дна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи, може, скрипалева в тім вина?
Чи справжня музика і в радощах сумна?
2026.02.07
20:21
Я спалю на багатті книжки
У вечірній туманній журбі –
Хай вогонь поглинає рядки
Тих віршів, що писав не тобі,
Хай у полум’ї згинуть слова –
Відтепер їм не вірю і сам.
Я минуле життя обірвав –
У вечірній туманній журбі –
Хай вогонь поглинає рядки
Тих віршів, що писав не тобі,
Хай у полум’ї згинуть слова –
Відтепер їм не вірю і сам.
Я минуле життя обірвав –
2026.02.07
13:53
У кожного вона своя. А чи прозора?
Немов туман над ранньою рікою.
То лагідна, сіяє, як вечірні зорі,
То б'є у груди хвилею стрімкою.
І не напишеш буквами її - лиш ритмом.
Ми чуємо : "Так доля забажала".
Не істина вона, не вирок і не міфи,
А інко
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Немов туман над ранньою рікою.
То лагідна, сіяє, як вечірні зорі,
То б'є у груди хвилею стрімкою.
І не напишеш буквами її - лиш ритмом.
Ми чуємо : "Так доля забажала".
Не істина вона, не вирок і не міфи,
А інко
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.05
2026.02.03
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.19
2026.01.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Неборак (1961) /
Вірші
Листи, знайдені у пляшці з-під львівського пива
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Листи, знайдені у пляшці з-під львівського пива
1
Ми на фіакрі заїздили в осінь,
хоча фіакра не було, але
був вересень і псячий слід у мосі,
мисливців не було. І це незле.
Ти пам’ятаєш той похід і псячий
чутливий ніс? Твоя тонка хода
розтанула у просторі, неначе
означень ряд – легка і молода...
Я знав ці ноги! Я любив ці ноги!
Я цілу... цілу вічність цілував
їх вигини, їх впадини, їх строге
проходження. Ми йшли на запах страв,
але не в тому річ, хоча голодні
усі були – я, ти і вірний пес...
А що сьогодні, Боже, що сьогодні?!
Де мій фіакр? Де мій делікатес?!
2
А ще мені згадався той похід
крізь ніч, крізь січень і крізь Левандівку.
Між нами відстань коливалась від
і до, бо у тобі дражнити дівку
я здуру взявся, може, й алкоголь,
який в гостях ти влила у жагучі
(і все ж – ядучі) губи, грав я роль
ображеного. Бракувало кручі.
Я провалився сам у себе. Ти
мене неначе кликала, та марно.
Я йшов у безвість шляхом самоти,
де трафив шляк все те, що йшло попарно.
Тебе несло таксі. Мене – хода.
Розсварені слова блукали в мові.
Та все ж мене впустила ти, тверда
в переконаннях і м’яка в любові.
3
Чи пригадаєш мить, коли рука
Неборака тебе торкнулась вперше?
Ти привезла пакунок від Юрка,
я взяв його, правицю розпростерши
й затиснувши оте, що ти дала.
Цей кадр число один в коштовній скриньці
з твоїм ім’ям і прізвищем – рекла-
ма точності роботи залізниці,
але не в сенсі розкладу, а доль,
наш бос мені кивнув – це ваша доля!
Нас викрала у вікторів і оль
істота на ім’я Віктореоля
чи Олевіктор. Все залежить від
розташування кореня і крони.
Та свідчу, що її химерний слід
уперше ліг на київські перони.
4
Потрібно зосередитися на
отій розмові, що точилась, поки
повз ескалатор, – тема основна
була про сокровенне і високе
в житті львів’ян, киян і про Дніпро
як божество і Полтву як прокляття,
про те, що міф руйнується, і про
слова як дзеркала і як поняття.
Але підпільно я звертав свій зір
на повноту губів і, особливо,
на розмір бюсту – рідкісний! (повір,
я млію, як згадаю теє диво).
Воно гойднулось. Ти ступила крок.
Я зрозумів, що влип. Забили соки.
Заграли сурми. Врешті я замовк.
І ми пішли у протилежні боки.
5
І той готель згадай, коли швейцар
опівночі нас роз’єднав дверима.
Я натякнув між іншим на хабар,
але слуга мав погляд херувима,
а я не мав перепустки, а це
було в тій ситуації єдине,
що треба мати, бо моє лице
не впізнають ще поки що кретини.
Скандал бубнявів. Ти ввійшла у ліфт.
Я обіцяв усіх звільнити завтра
й забрався геть, вгризаючись у плід
абсурду і розхитуючи надра
так, щоб запався в них твій люкс і з ним
увесь совдеп з лампасами нічними.
Мене таксі несло бухого в дим,
а вслід мені гарчали херувими.
6
Так чим займались ми? Ходили на
літературні зустрічі, в театри,
і вештались у пошуках вина,
і йшли на каву, і рушали в мандри,
збирались в гості, цмулили коньяк,
влаштовували сцени, ревнували
самих себе, спостерігали, як
летять у прірву наші ідеали...
Мені розповідала ти про тих,
хто у твоїм житті навпереміну
грав соло на трубі і хто не встиг,
і хто ще має шанс, я корчив міну
байдужого, плював у небеса,
творив квадрат для збудження уяви
з твоїх кохань, радів, що ця краса
не марнувалась до моєї з’яви...
Ми на фіакрі заїздили в осінь,
хоча фіакра не було, але
був вересень і псячий слід у мосі,
мисливців не було. І це незле.
Ти пам’ятаєш той похід і псячий
чутливий ніс? Твоя тонка хода
розтанула у просторі, неначе
означень ряд – легка і молода...
Я знав ці ноги! Я любив ці ноги!
Я цілу... цілу вічність цілував
їх вигини, їх впадини, їх строге
проходження. Ми йшли на запах страв,
але не в тому річ, хоча голодні
усі були – я, ти і вірний пес...
А що сьогодні, Боже, що сьогодні?!
Де мій фіакр? Де мій делікатес?!
2
А ще мені згадався той похід
крізь ніч, крізь січень і крізь Левандівку.
Між нами відстань коливалась від
і до, бо у тобі дражнити дівку
я здуру взявся, може, й алкоголь,
який в гостях ти влила у жагучі
(і все ж – ядучі) губи, грав я роль
ображеного. Бракувало кручі.
Я провалився сам у себе. Ти
мене неначе кликала, та марно.
Я йшов у безвість шляхом самоти,
де трафив шляк все те, що йшло попарно.
Тебе несло таксі. Мене – хода.
Розсварені слова блукали в мові.
Та все ж мене впустила ти, тверда
в переконаннях і м’яка в любові.
3
Чи пригадаєш мить, коли рука
Неборака тебе торкнулась вперше?
Ти привезла пакунок від Юрка,
я взяв його, правицю розпростерши
й затиснувши оте, що ти дала.
Цей кадр число один в коштовній скриньці
з твоїм ім’ям і прізвищем – рекла-
ма точності роботи залізниці,
але не в сенсі розкладу, а доль,
наш бос мені кивнув – це ваша доля!
Нас викрала у вікторів і оль
істота на ім’я Віктореоля
чи Олевіктор. Все залежить від
розташування кореня і крони.
Та свідчу, що її химерний слід
уперше ліг на київські перони.
4
Потрібно зосередитися на
отій розмові, що точилась, поки
повз ескалатор, – тема основна
була про сокровенне і високе
в житті львів’ян, киян і про Дніпро
як божество і Полтву як прокляття,
про те, що міф руйнується, і про
слова як дзеркала і як поняття.
Але підпільно я звертав свій зір
на повноту губів і, особливо,
на розмір бюсту – рідкісний! (повір,
я млію, як згадаю теє диво).
Воно гойднулось. Ти ступила крок.
Я зрозумів, що влип. Забили соки.
Заграли сурми. Врешті я замовк.
І ми пішли у протилежні боки.
5
І той готель згадай, коли швейцар
опівночі нас роз’єднав дверима.
Я натякнув між іншим на хабар,
але слуга мав погляд херувима,
а я не мав перепустки, а це
було в тій ситуації єдине,
що треба мати, бо моє лице
не впізнають ще поки що кретини.
Скандал бубнявів. Ти ввійшла у ліфт.
Я обіцяв усіх звільнити завтра
й забрався геть, вгризаючись у плід
абсурду і розхитуючи надра
так, щоб запався в них твій люкс і з ним
увесь совдеп з лампасами нічними.
Мене таксі несло бухого в дим,
а вслід мені гарчали херувими.
6
Так чим займались ми? Ходили на
літературні зустрічі, в театри,
і вештались у пошуках вина,
і йшли на каву, і рушали в мандри,
збирались в гості, цмулили коньяк,
влаштовували сцени, ревнували
самих себе, спостерігали, як
летять у прірву наші ідеали...
Мені розповідала ти про тих,
хто у твоїм житті навпереміну
грав соло на трубі і хто не встиг,
і хто ще має шанс, я корчив міну
байдужого, плював у небеса,
творив квадрат для збудження уяви
з твоїх кохань, радів, що ця краса
не марнувалась до моєї з’яви...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
