ГУСЯЧІ ПАТРОНИ

Розкішна, скажу я вам, природа на Волині. Невисокі пагорби волино-подільської височини часто-густо вкриті старими лісами, де можна зустріти і велетенські ялини , і старезні дуби та граби, одинокі розлогі липи, зáрості ліщини, дикі черешні, а під ними стеляться кущі ожини, малини, червоніють полуниці... Між горбочками – річечки та болітця, оздоблені густими кущами верболозу та вільховими гаями… Сéла найчастіше туляться ближче до річок та ставків і присадибні ділянки збігають від хати, що стоїть на горбочку, до долу, переходячи у луговину, порослу високою осокою, рогозом і татарським зіллям.
Татарське зілля або аїр – це особлива рослина. В свій час вона дійсно була завезена в Україну татарами, звідки й дістала свою назву. Кажуть, татарам це зілля було потрібно для якихось мусульманських ритуалів, а скоріше всього, для лікування. Татарське зілля добре прижилося на берегах річок та ставків і на Поділлі його можна зустріти в багатьох місцях. Проте на харківських річках мені його знайти не вдалося. Чи то не росте, чи його знищили збирачі лікарських рослин.
Не треба плутати татарське зілля з лепехою. Лепеха на дотик шорстка, кінці листків округлені й загинаються вниз, тому від відру лепеха шелестить. Листки ж татарського зілля гладенькі, мов лаковані, нагадують загострені леза мечів і часом на тих лезах збоку виростає зелена бирка. Але головне – це неповторний, гострий, стійкий аромат зірваного татарського зілля. На так звані “зелені свята” цим ароматом наповнюються домівки багатьох українців, бо невідомо з яких часів існує традиція встеляти долівки свіжим татарським зіллям. Цей запах навіть зараз, так би мовити , стоїть у мене в носі, коли я згадую дотик моїх босих ніг до прохолодних і гладеньких листків на долівці.
Нарвати й принести татарського зілля та встелити ним підлогу на зелені свята – це було одне з тих доручень , яке діти шкільного віку виконували з задоволенням.
Взагалі, літом у селі для хлопчаків багато роботи, але найважливіша – це кого-небудь пасти. Спочатку гусей, а років з восьми вже й корову довірять.
Наша корова дуже відрізнялась від інших корів у селі. Вона була мабуть, найбільша і найважча , незвичної рідкісної для наших сіл породи. Батько спеціально їздив за теличкою у якесь далеке племінне господарство, бо почув від знаючих людей, що там завели нову молочну породу корів.
Маленька теличка виросла і порадувала господарів не тільки гарною статтю і гордовитою ходою з високо піднятою головою, а ще й надзвичайно великими надоями молока - до тридцяти літрів на день.
Я не знаю, чи буває таке ще в когось, але мої спогади про дитинство дуже часто пов’язані з певними звуками, характерними для сільського життя.
Мати вставала вдосвіта і йшла поратись до хліва коли я ще спав. Ще дрімаючи, з напівзаплющеними очима я чую крізь відкриті двері хліва, як мати гримить дійницею і починає доїти корову. Дзе-е-е-ень, дзе-е-е-ень, дзе-е-е-нь – то перші цівки молока б’ють у металеве дно і той звук такий дзвінкий і радісний, як саме життя у вісім років. Через деякий час характер звуку поступово міняється і вже звучить як “дзю-у-у-ур, дзю-у-у-ур, дзю-у-у-ур” і я уявляю, як піднімається в дійниці тепле молоко, вкрите білосніжною піною.
Оте “ дзе-е-ень – дзе-е-ень, дзю-у-у-р – дзю-у-у-р” часом сниться мені й тепер, і тоді я чітко бачу яскравий літній ранок, відкриті двері хліва і матусю, що несе велику філіжанку теплого, тільки що видоєного молока. Чомусь його називають парним, мабуть тому, що воно таке тепле, аж парує. Я не дуже любив його пити, але відмовлятись було ліньки і я щоранку без особливого задоволення висушував таки ту чашку, відчуваючи на верхній губі білі ”вуса” молочної піни.
До речі, на міських ринках досвідчені домашні господарки, купуючи у селян молоко часто нюхають його, “ щоб не пахло коровою”.
З дитинства пам’ятаю, що секрет тут дуже простий. Кожна добра господиня знає, що перед тим, як почати доїти корову, потрібно підмити вим’я теплою водою. Справа не тільки в тому, що воно може бути брудним ( бо корова ж лягає на землю, де їй прийдеться). Теплі жіночі руки і легкий масаж вимені нагадують корові телячий ніс, яким маленькі телята штовхають вим’я, щоб молоко прибувало. Доярки про це знають і не починають доїти, поки гарно не помасажують вим’я руками. Але це не головне. Щоб молоко не пахло коровою, ні в якому разі не можна підмивати корову з дійниці, як це роблять деякі нерозумні жіночки. Треба принести теплої води в окремому відерці і після підмивання не полінуватися витерти вим’я насухо, щоб вода з вимені, не дай Боже, не попала в молоко, і тоді воно не пахне коровою, а пахне чимось приємним і домашнім, так як і повинно пахнути молоко.
Ой, як не хочеться вставати вранці, але матуся будить і будить, лагідними руками гладить непокірного чуба, який вихором стирчить у різні боки і примовляє:
– Вставай, дитинко, вставай. Хто рано встає, тому Бог дає.
Не відкриваючи очей, я крізь сон промимрив:
– Ма-ам, мені в школу не треба йти, вже канікули почали-и-и.., – і я знову заснув.
– Та вставай ти , бісова дитино, – розсердилась мати, – поженеш сьогодні корову пасти.
Тут до мене дійшло, що мені перший раз у житті довіряють корову, а це означало, що я вже виріс, що я цілий день буду на вигоні з хлопцями старшого віку, які раніше мене в свій гурт не приймали, а там такі ігри, такі розваги, і м’яч, і ножик, і бучки...
Я миттю підхопився і протер очі. Мати стояла коло ліжка і протягувала мені чашку, наповнену тільки що видоєним молоком.
– Ой , мамо, а в мене навіть бучка немає, чим же я буду корову завертати?
– Я скажу батькові, нехай виріже тобі зі старого вудлища.
– Ура-а-а!, – я швиденько видудлив молоко і почав одягатись.
Я ще не встиг витерти молочні “вуса” , а мати вже виганяє з хліва корову.
Хочу зауважити, що домашня корова то є надзвичайно цікава істота. По-перше, кожна корова має своє ім’я, яке вона добре знає і чітко реагує на звертання. По-друге, кожна корова має свій характер. Є корови слухняні і є вперті, є розумні і дурні, є вредні, які роблять усе на зло, а є й лихі, тобто такі, що можуть кинутися на людину, голосно фукаючи ніздрями й погрожуючи вдарити рогами.
Наша корова була якраз такою, що могла й ударити і я її трохи боявся. Вона була велика й дуже красива, з гордо піднятою головою і красивими рогами, які росли спочатку в сторони, а потім вигинались дугами вгору і назад. Масті вона була теж не звичної для наших країв: вся руда, майже мідно-червона і з білою ”зіркою” на лобі. Здавалось, таку корову треба було б назвати “Зірка”, але в селі до неї приклеїлась на перший погляд дивна кличка – Чудля.
Чудля – це дівоче прізвище моєї мами й нічого дивного в тому прізвищі немає, бо мама моя народилась поблизу міста Чуднова, де Чудлів і зараз повно. Але в селі казали, що корова і її господарка дуже схожі між собою, особливо схожі однаковою гордовитою ходою з високо піднятою головою. Тому коли бачили нашу корову, яка гордо крокувала попереду усієї череди, то казали:
– О, о, дивіться, Чудля чимчикує...
Корова поважно вийшла через відкриті ворота на вулицю і навіть не глянула в мій бік. На вулиці в цей час було ще декілька корів і таких же пастушків, як я, і всі рухались в один бік – вниз по вулиці, а потім направо на широку зелену луговину, яка переходила в зарості густої осоки, лепехи, і татарського зілля, між якими ховалась невеличка річечка Салоха.
Це місце в селі називалося Остріг, а звідки взялась так назва ніхто не знає. Певно, слово це запозичене з польської мови і означає щось на зразок рівного місця. Як відомо, на Поділлі дуже багато осіло поляків в період з 17-го по 19- те сторіччя, бо тут була панська Польща і великі польські маєтки. Ну а в нашому селі і зараз живуть нащадки польських спеціалістів, привезених польським магнатом Сангушко в 19-му сторіччі для будівництва і експлуатації цукрового заводу. Від них і пішли ті назви в місцевий діалект. Наприклад, місце біля заводу за будинками спеціалістів називають в селі Огрудок, а чому саме так, ніхто пояснити не міг. Я заглянув у польський словник і вичитав, що це польською мовою означає присадибний садок або городик. Це дійсно був заводський фруктовий сад, в якому працював садівник, і часто проганяв нас, коли ми приходили на той Огрудок красти червону смородину або горіхи.
Такі місця, як наш Остріг, називають в Україні вигонами, левадами або просто берег. Тут паслися корови з декількох вулиць нашого кутка, а також величезна кількість гусей та качок.
Череда повільно виливалася на Остріг, корови розбрідались по пасовиську і ніхто за ними особливо не слідкував . Хлопці весело бігали по зеленій траві, ганяючи бучками дитячий гумовий м’яч. Це була така гра під назвою “свинопас”, коли м’яча можна було бити тільки бучком і гравець, якому за жеребкуванням випадала роль свинопаса повинен був загнати “свиню” (тобто, м’яча) у “хлів” (тобто, у спеціальну ямку). Інші гравці колом розташовувались навкруги хліва, тримаючи кінці бучків кожен у своїй ямці. Гравці відганяли свиню від хліва бучками, але якщо хтось із гравців прогавить свою ямку і свинопас тицьне в неї кінцем бучка раніше, він ставав гравцем, а роззява – свинопасом.
Оскільки я був новачком серед пастухів, мені випала роль свинопаса без жеребкування і я старанно та досить незграбно вимахував новеньким бучком. Я був щасливий тим, що взагалі потрапив у компанію до старших і не помічав ні насмішок ні глузування старших хлопців.
Після свинопаса почали грати у гру з ножиками. Кожен хлопець мав кишенькового ножика, це було обов’язковим атрибутом, інакше тебе не поважали. Я, звичайно, знав про це правило і дуже хотів мати кишенькового ножика. Я навіть декілька разів намагався виміняти ножик у когось з хлопців , пропонуючи найцінніші з моїх іграшок, але ножики, особливо багатоскладні, які мали два леза, швайку, консервний ніж, а іноді ще й маленькі ножиці , цінувалися дуже дорого і ніхто поки що не погодився на обмін. Тому я захопив з собою маленького кухонного ножа з дерев’яною ручкою. Коли я з цим ножиком вступив у гру, хлопці трохи покепкували над ним, називали шаблею, мечем самурая і таке інше.
Але я вперто намагався грати, хоча в мене не дуже й виходило. І це стане зрозумілим, коли я коротко розповім неписані правила тієї гри. В луговій дернині ножем викопували величеньку ямку, яка називалась, пробачте, “гімно”. На деякій відстані викопувалась така ж ямка, яка називалась “мед”. Між ними рядочком викопувались ямки трохи меншого розміру,
всього чотирнадцять ямок, які являли собою доріжку між “гімном” та “медом”. Кожний учасник гри мав свою особисту маленьку паличку, соломинку чи пір’їнку, які спочатку всі клалися в “гімно” і гра починалась. Для того, щоб перебратися з “гімна “ у “мед”, потрібно було виконати п’ятнадцять вправ зі своїм ножиком. Вправа виглядала, наприклад, так: ножик ставився вістрям леза на ніготь великого пальця лівої руки і притримувався зверху правою. Потім різким рухом правої руки вперед і вниз потрібно було метнути ножик так, щоб він перевернувся в повітрі й увіткнувся в землю лезом. Це давало право переставити свою паличку з “гімна” в першу ямку, і робити наступний кидок. Якщо ножик не увіткнувся, а просто впав на землю, паличка залишалась на місці (або, в більш жорстокому варіанті, поверталась на одну ямку назад) й хід переходив до іншого. Другим ходом кидали ножик з вказівного пальця, потім середнього і так всі п’ять пальців лівої руки, потім з ліктя, плеча, а потім те саме робилося на правій руці і, нарешті, останній, п’ятнадцятий вдалий кидок з маківки голови давав право переставити свою паличку в “мед”. Гра закінчувалась тоді, коли всі, крім одного гравця, перебиралися в “мед”. Останній, паличка якого знаходилась між “гімном” та “медом” і був тим, хто програв гру.
Починалася друга, найцікавіша, стадія гри: покарання того, хто програв.. Для покарання застосовувались так звані “гусячі патрони”.
Гуси, що у великій кількості паслися на Острозі, час від часу опорожнювали свій шлунок прямо на траву екскрементами у вигляді вологих циліндричних паличок діаметром від шести до восьми міліметрів (залежно від розміру гуски) зеленкувато-сірого кольору. Ці екскременти швидко висихали на літньому сонці і перетворювались на сухі й легенькі пористі палички, які за формою і розміром якраз і нагадували патрони.
Той, хто програв, повинен був широко відкрити рота, а інші гравці брали на лузі сухий “гусячий патрон “ і намагались закинути його у рот. Невдасі дозволялося взяти свого ножика за ручку і махати лезом перед відкритим ротом зліва направо, в надії відбити “гусячий патрон” вбік. Першим кидав “патрон” той, хто першим перебрався в “мед”, за ним другий і так далі. Кількість патронів дорівнювала кількості ямок, які не зміг пройти переможений на шляху до “меду”. Іноді це був тільки один патрон, а іноді й всі чотирнадцять. Виручало тільки те, що попасти в невеликий отвір рота навіть зблизька було нелегко і гравці часто промахувались на радість переможеному.
Моя гра в цей день, скажу відверто, була невдалою. Ніж ніяк не хотів правильно перевертатися й застрягати вістрям у землі і я топтався весь час біля “гімна”, тоді як інші хлопці хвацько встромляли свої ножики в землю і з ліктя, і з плеча, не кажучи вже про пальці. Коротше кажучи, я застряг на шостій ямці, коли всі вже закінчили й благополучно ”їли мед”. Для мене настав час розплати.
Лідером серед гурту був п’ятнадцятирічний Стах, який першим закінчив гру. Своїм ножиком він володів майстерно. Стах злорадно потер рука об руку, найшов на траві великого “гусячого патрона” й сказав, звертаючись до мене:
– Ну, давай, відкривай рота.
Завмираючи від страху й огиди, я відкрив рота й почав швидко-швидко махати перед ротом своїм кухонним ножем. ”Добре, що лезо широке, може й відіб’ю”,– подумав я.
– Ширше, ширше відкривай, – радісно реготав Стах, вибираючи момент для кидка.
Він навмисно тягнув час, явно насолоджуючись ситуацією. Перед самим своїм обличчям я бачив його руку, яка тримала “гусячий патрон” й повільно похитувалась взад-вперед. Нарешті Стах різким рухом кинув “гусячий патрон”. Який же він був розчарований, коли “патрон” вдарився об мою нижню губу, відскочив убік і впав на землю. Я закрив рота і полегшено видихнув повітря.
– У-у-у!, – розчаровано зітхнула ватага.
– Мазило!, – сказав Колька, – відійди, тепер моя черга. І він підняв з трави “гусячий патрон”.
На це раз постріл був прицільним і як я не старався відбити його ножем, “гусячий патрон” влетів мені до рота й прилип до язика. Натовп вибухнув радісним. реготанням. Я відразу ж спробував виплюнути патрон, але він встиг намокнути від слини і розсипався у роті. Прийшлось мені довго спльовувати слину разом із гусячими екскрементами. Треба сказати, що воно не дуже й воняло і на смак було ніяким – так, ніби землі наївся.
Хлопці заходились від сміху, а я витер рота рукавом і приготувався до подальшої екзекуції. Мені таки щастило , бо решта патронів до рота не попали ( або я відбивав, або хлопці промахувались). Натовп був трохи розчарований.
Ми вже почали готуватися до нової гри, коли я раптом згадав про те, що я сьогодні вперше пасу корову. Швиденько підхопившись, я оглянув Остріг і в мені все затремтіло від поганого передчуття – нашої Чудлі ніде не було видно.
–Ой , а де моя корова? – злякано сказав я, ніби звертаючись до всіх і ні до кого конкретно.
Стах обвів досвідченим оком весь Остріг і недбало процідив:
– Та вона до лісу втекла. Пішла он туди, по Бриковій долині і до лісу. Я ту Чудлю добре знаю, скільки вже разів її звідти завертали. Треба було дивитись. А тепер – шука-ай вітру в полі, – і він майстерно плюнув метрів на три, цикнувши слиною крізь щілину в передніх зубах.
Я скривився й почав схлипувати.
–Та не реви., – трусонув мене за плече Колька, – бігом біжи на Брикову, може вона ще там, за отим горбом.
Схопивши свого бучка я швидко побіг до Брикової долини.
Я біг, а в мені щось тремтіло всередині і в голові вибухали обривки думок: “Ой, що ж воно буде... Ой, пропас корову... “ .
За першим горбом корови не було. Я біг далі по Бриковій долині і мій відчай посилювався з кожною хвилиною. Брикова долина звивалась вужем поміж пагорбами і за кожним поворотом я очікував побачити свою корову, але її не було. “Може вона зовсім не сюди пішла”, – мучився сумнівами, – “що буде, коли я її сьогодні не знайду?”.
Я біг досить довго і нарешті побачив край лісу. На узліссі корови не було.
Що робити далі? Я трохи посидів на траві, щоб віддихатись після довгого бігу, подумав і вирішив шукати корову в лісі. Я собі навіть не уявляв, як я можу з’явитись додому без корови.
Ліс зустрів мене напівтемрявою і тишею, шум вітру чувся тільки десь у верхівках високих дерев, що повільно розхитувались в різні боки. Лісові стежки розходилися в різних напрямках і я вирішив далеко в ліс не заходити, а триматись поблизу узлісся і просуватись в напрямку іншої долини, яка називалась Дубинка. Але поступово я забув про свій намір і простував все далі углиб лісу, уважно вдивляючись у лісові хащі. Раптом зліва від стежки я почув якийсь рух і тріск сухого бадилля під чиїмись ногами. Мені стало трохи страшно. Я ніколи один не ходив до лісу, завжди з хлопцями або дорослими. Згадались розповіді про зустрічі з дикими кабанами, у яких з рила стирчали страшні ікла і таке інше. Але я переборов страх і пішов на шум, голосно вигукуючи:
– Ми-и-и-нька, ми-и-и-нька, м-и-и-нька!
Шум попереду зник і скоро я вийшов на осяяну сонцем поляну, порослу високою травою і лісовими квітами. Я завмер – на іншому кінці поляни стояла і сторожко ворушила вухами косуля. Довга мордочка з чорними тернинами очей була повернута до мене. Косуля здригнулась на тонких струнких ногах, ніби збираючись чкурнути в ліс, але потім знов завмерла, уважно дивлячись на мене. Її ніздрі ритмічно розширювались і звужувались, очевидно вона принюхувалась, чи не йде з мого боку якась небезпека. Я ворухнувся і косуля красиво, з місця, стрибнула в лісову хащу, почувся тріск і все стихло, ніби й нічого не було.
Деякий час я стояв, зачарований побаченою красою, а тоді згадав, що в мене втекла корова і що треба триматись ближче до узлісся і пішов назад. Стежки, з якої недавно звернув у ліс, я не знайшов і довго брів навмання. Поступово відчай знову охопив мою душу і я почав згадувати, з якого боку було сонце, коли стояв на узліссі. Виходило, що за спиною, тоді треба йти прямо на сонце. Я забув, що сонце теж рухається по небу і довго йшов на сонце, перетинаючи якійсь стежки і навіть цілі лісові дороги. Нарешті я помітив, що сонце сідає все нижче і скоро настануть сутінки. І коли відчай в моїй душі досяг свого апогею, раптом до моїх вух долинув якийсь далекий людський голос. Я прислухався і почув, що ніби-то хтось далеко вигукує моє ім’я. Радість хвилею накрила мою свідомість.
– Я тут, ту-у-ут!!, – щосили заволав я і побіг навпростець на той рятівний голос.
Через деякий час я вибіг на широку лісову дорогу і побачив свої батьків і ще сусіда, дядька Івана і ще когось , кого я навіть не розгледів, бо мати з плачем кинулась мені назустріч, підхопила мене на руки вкрила поцілунками:
–Слава богу, слава богу, знайшовся мій синочок! Го-о-споди, куди ж тебе понесло.
–Я.., я.., я коро-ову-у, – і я почав нестримно ридати.
–Та заспокойся ти, – батько підійшов і поклав мені на голову свою велику долоню, – корова давно вже вдома, вона сама прийшла на вечірню дійку.
Так закінчився важкий день мого дитинства. Увечері, лежачи в ліжку я згадав всі пригоди цього дня і відчув у роті противний смак “гусячих патронів”.

Павло Якимчук

ЗА МЕДОМ
(оповідання)

Садиба Левчуків розташована в самому центрі села на мальовничому горбочку, який круто спускався до заболочених берегів річки Салохи. Сьогодні тут коло хати ростуть тільки дві старезні-престарезні груші та декілька молодих вишень, а решта землі, аж до самого низу, переорана під город. Але старі люди в селі переказують, що колись, ще в дореволюційні часи, дід Степана Левчука, Павло Левчук, майже увесь свій наділ (нечувано для села) засадив плодовими деревами і була в тому садку велика пасіка.
Дід Павло взагалі не був землеробом, бо все життя працював на цукровому заводі, або, як тоді казали, на цукроварні, що належала польському графу Потоцькому. Землею в ті часи (після столипінської реформи) розпоряжалась сільська громада, і щоб отримати право на той горбочок Павло Левчук заплатив громаді сто рублів і виставив відро горілки.
За місцевими переказами, дід був людиною незвичайною. Окрім того, що він був шанованим спеціалістом на цукроварні, мав ще й незвичні для села захоплення – полювання, садівництво та розведення бджіл. Дід мав гарну рушницю, знав місця, де водилися зайці та лисиці і дуже влучно стріляв.
Пасіку Павло Левчук тримав чималу – не менше тридцяти сімей. Мед у нього купували всі, а особливо заводська інтелігенція. Здебільшого це були інженери та спеціалісти з цукроваріння, які приїхали з Польщі. Місцеве населення називало їх поза-очі ляхами, ляшками та підляшками (останні це ті, хто породичався з ляхами і вже вважав себе за пана). Мабуть тому серед жителів України так часто зустрічаємо прізвища Ляшко, Ляшенко, Ляшкевич, а на Волині і Поділлі можна зустрітии багато сіл з назвами Ляшки , Підляшки, Підлящики.
Щоправда, в очі до них зверталися так, як треба - „ пане Вербицький”, „пане Вишнєвський” і тому подібне. Для сміху розказували таку байку про походження поляків на землі, що, мовляв, коли Бог заходився створювати людину, то це йому спочатку не дуже вдавалось – чи то глину взяв не ту, чи то досвіду не мав. Одним словом, зліпить – а воно щось не теє виходить, не подобається йому. Ну і жбурляв він зпересердя глиняного чоловічка навмання подалі. І обов’язково у що небудь попадав. Попав у дуба – і вискочив лях Дубровський, у березу – Березовський, у вербу – Вербицький, у вишню – Вишнєвський, у явір – Яворівський, у граба – Грабовський, у сосну – Сосновський і так далі, і так майже всі дерева перебрав. А якось кинув і впав той глиняний чоловічок у потічок.Тут і вискочив лях Потоцький і з того часу пішов на землі рід ляхів Потоцьких .
Напевно, надзвичайно мальовничі краєвиди Волино-Подільської височини спонукали польського магната Сангушко збудувати тут цукроварню (тоді ще примітивну) і закласти маєток, який згодом перейшов до відомої в Польщі родини Потоцьких. На протязі багатьох років Потоцькі розширювали завод, прикрашали і розбудовували маєток. Тут був розкішний двоповерховий палац, оточений прекрасним парком зі ставками і купальнями, будинки для гостей, челяді, величезний виїзд (себто, приміщення де стояли карети і утримувались найкращі породисті коні). В окремій споруді спеціалісти-собаководи, запрошені з Польщі, доглядали й вишколювали мисливських собак – породистих гончаків для полювання на вовків, лисиць та зайців.
Головним чином для цієї розваги – зимового полювання – і утримувався численною прислугою цей розкішний маєток. Для участі в полюванні сімейство Потоцьких запрошувало високоповажних гостей з Петербургу, Львова і навіть самої Варшави, яких зустрічали на залізничній станції роззолочені карети, запряжені трійками рисаків. Від станції до зимового палацу вони мчали сім верст по старовинному шляху, обсадженому старезними дубами, ясенами та липами.
Але найбільшим дивом для місцевих селян був гість з самої Африки, справжній величезний негр з чорним і блискучим, як хромовий чобіт, обличчям, якого старий граф запрошував щороку за власний рахунок на зимове полювання. Переказували, що той ефіоп був знатного африканського роду, людина не бідна, і що ніби то він врятував старого графа від смерті в африканських степах, куди граф Потоцький їздив на полювання ( по сучасному – на сафарі). Величезний лев кинувся на графа, а той негр лева застрелив. Граф не знав, як і дякувати і з тої пори щороку за свій кошт запрошував ефіопського вельможу на Волинь у свій маєток на зимові розваги.
Діда Павла, хоч він був і не вельможею, а місцевим робітником цукрозаводу, також щороку запрошували брати участь у зимовому полюванні, запрошували, бо кращого знавця вовчих гнізд , лисячих нір і кращого загонщика зайців у ближніх селах знайти було неможливо.
Тому місцева знать і навіть сам граф добре знали робітника Павла Левчука і його великий сад і той будинок на горбочку, де гуділи бджоли і де на стіні висіла дорога мисливська рушниця.
Жінка Павла Левчука на ім’я Харитина була молодицею гарної статури з розкішним тілом, прекрасним синьооким і чорнобровим обличчям, яке зовсім не псував трохи м’ясистий ніс. Цей ніс, як і густезне чорне волосся потім вперто повторювалися у всіх її дітях, яких вона справно народжувала майже щороку. Вона ніде не працювала, та в цьому й не було потреби, бо штатні робітники заводу ( тобто ті, які працювали весь рік, а не тільки в сезон цукроваріння) отримували достатньо велику заробітну плату.
Харитина тільки но народила дев’яту дитину і була щаслива, коли раптом трапилась біда.
Майстер випарного відділення Павло Левчук був на зміні коли стався вибух – розірвало випарний апарат. Гаряча суміш пари і бурякового соку вихлюпнулась на нього і позбавила його життя. Так Харитина Левчук з дяв’ятьма дітьми на руках залишилася вдовою.
За рахунок заводу була зроблена труна, замовлений молебінь а заводський духовий оркестр супроводжував похорони.
Але коли труну з небіжчиком виставили на подвір’ї для прощання, сталося незвичне – на труну і на тіло покійного почали сідати бджоли. Спочатку їх було небагато, але згодом їх ставало все більше й більше.
Люди з острахом спостерігали за цим а потім почали відступати назад.
– Не бійтесь, вони не кусатимуть,– зупинив їх священник, який готувався відспівувути покійного, – нехай прощаються. Мабуть заслужив він працею своєю у сих Божих створінь любов велику. Велика сила твоя, о Господи, і невідомі шляхи твої, – і батюшка перехрестився.
Натовп заспокоївся, а бджоли подовжували прибувати, сідали на труну і злітали над натовпом, але дійсно нікого не кусали. А коли похоронна процесія вирушила з двору, її супроводжував уже величезний рій бджіл. Їх збудженого гудіння не було чути, бо протяжно й голосно грав заводський духовий оркестр, високо й жалісно виводили мелодію кларнети, яким відповідали розкотисто і низько густі баритони і баси. І тільки на кладовищі, коли оркестр замовк, всі раптом звернули увагу на це безупинне і тривожне гудіння. Люди підняли голову вгору – величезна темна хмара бджіл коливалась над могилою. Коли обряд закінчився і люди пішли у село, бджоли ще довго кружляли і сідали на свіжий горбочок землі, на дерев’яний хрест і на табличку з іменем покійного.
Харитина змарніла від горя й відчаю і не знала, як їй далі в світі жити, але добрі люди надоумили:
– Проси писаря, нехай напише прошеніє до графа. Впадеш у ноги, подаси прошеніє, граф, кажуть, добра людина, допоможе.
– Обов’язково допоможе, бо чоловік твій покійний, кажуть, з графом на короткій нозі був, на полюваннях одне болото місили...
Скільки виглядала Харитина графа з тим прошенієм – один Бог знає. Але таки вигледіла ту карету, встигла впасти на дорогу в глибокому поклоні, тримаючи у тремтячій руці прошеніє. Карета зупинилась.
– Хто це? , – спитав молодий граф управляючого, який за Божим промислом на той час сидів у кареті поряд з графом.
– Це вдова Павла Левчука, який загинув від вибуху на заводі. Я доповідав Вам ...
Граф, не дослухавши, рвучко відкрив роззолочені дверці карети і вийшов, ступивши ногами в лакових мештах прямо в товстий шар пилу. Він підняв Харитину з колін, яка мало не зомліла від страху, взяв у неї з рук прошеніє і мовчки прочитав. Ще не дочитавши, нетерпляче підняв праву руку і клацнув пальцями. Лакей на заднику карети миттєво зарухався і через декілька секунд уже тримав перед графом відкриту конторку для письма . Граф вмокнув перо в чорнильницю, рішуче розчеркнув щось на прошенії, кинув перо в конторку і протягнув папір управляючому. Той глянув і його очі здивовано полізли на лоба. Граф мовчки злегка вклонився Харитині і сів у карету.
– Чого заклякла, стара, іди додому, – гримнув управляючий на Харитину, – прийдеш завтра в контору.
І карета рвонула з місця, здійнявши стовп куряви.
Наступного дня Харитина зранку прийшла до заводської контори. Її зустріли надзвичайно шанобливо, всі дивилися на неї з цікавістю, як на диво якесь, в багатьох поглядах відчувалася заздрість.
– Пані Левчук, вам призначено щомісячне пожиттєве утримання в розмірі п’ять рублів золотом, – звернувся до неї службовець контори.
– Як, п’ять рублів? – розгублено перепитала Харитина.
– Так, так, саме п’ять, – повторив чиновник, – Розпишіться ось тут і ідіть до каси.
Харитина, як і більшість жінок у селі, була грамотна, бо мала три класи церковно-приходської школи. Тремтячою рукою вивела вона своє прізвище там де показав їй службовець.
– Будете приходити щомісяця у цей день. А каса в кінці коридору.
Харитина не могла повірити своєму щастю. П’ять золотих на місяць це було багато, дуже багато, бо за три рублі у ті часи на селі можна було купити корову. Харитина стала заможною селянкою і могла тепер спокійно одягнути і прогодувати себе і своїх дев’ятеро дітей.
В селі ще довго гомоніли про незвичну поведінку бджіл, мовляв, чи не був Павло пов’язаний з дияволом. Але інші нагадували слова священника і , врешті, всі зійшлися на думці, що це таки Божий промисел, бо Павло Левчук був праведником і людиною набожною, до церкви ходив щонеділі і грошей на церкву не жалів. А тут ще з’ясувалось, що Павло, ніби передчуваючи несподівану смерть, ще рік тому оформив заповіт, згідно якого усе рухоме і нерухоме майно переходило до його дружини Харитини Левчук. Усе, окрім пасіки. На подив селян, усі свої бджоли разом з вуликами та іншим реманентом Павло Левчук заповів церкві. Був у його заповіті ще один дивна умова, згідно якого церква зобов’я зувалась щороку, під час першої липневої гонки меду щедро, досхочу, пригощати медом усіх дітей, які прийдуть у цей день на пасіку.
Церква з радістю прийняла щедрий дар, знайшла людину досвідчену і перевезла пасіку в ліс поблизу села, на красиву поляну, де збудувала пасічнику маленький будиночок для реманенту і велику напівземлянку для укривання бджіл на зиму. Бджоли прийняли нового господаря і Левчукова пасіка справно працювала багато років на благо церкві.
А для виконання особливої умови пасічник змайстрував з трьох гарно струганих липових дощок довгий жолоб. Щороку в той день, коли на пасіці починали гнати мед, біля цього жолоба збиралися діти. Кожна дитина приносила з собою в кишенях чи за пазухою шматки чорного, на поду печеного житнього хліба. Пасічник виносив невелике відерце першого липового меду і виливав його у жолоб. Густий прозорий мед аж світився з середини бурштиновим кольором. Їли до схочу, їли і ложками, і вмочуючи чорний хліб в прозорий мед, аж поки не починало пекти в грудях і тіло вкривалося липким потом. Тільки тоді вважалося, що вже наївся, бо як казали «вже мед на животі виступив». В якості доказу давали помацати липкий живіт.
Потім в Російській імперії настали смутні часи, не стало царя, нагрянув 1917 рік. Несподівано село і завод опинилися на лінії фронту: з одного боку армія Петлюри, з іншого Червона армія. Пани дременули до Варшави і Парижу.
Палац Потоцького почали грабувати. Ночами зривали оксамитові штори і тканину з крісел та диванів на онучі, виколупували дорогоцінний паркет на дрова, розтрощили й викинули з вікна білий рояль. Село декілька разів переходило з рук в руки. Коли заходили червоноармійці , то перетворювали палац на казарму і потихеньку продовжували грабунок – тягнули й перепродували старовинні годинники і дзеркала, бронзові чорнильниці і канделябри. Петлюрівці робили те саме.
Досі невідомо хто саме, чи петлюрівці чи червоноармійці підпалили палац, але пожежа та запам’яталась місцевим жителям надовго. Більше двох тижнів злітали в небо багатометрові язики вогню та стовби диму. Заграву спостерігали всі навколишні села. Разом з палацом згоріли безцінні твори мистецтва – картини (копій тоді не тримали), старовинні рукописні та друковані книги, статуетки, гобелени та інші речі, привезені з усього світу , справжньої цінності яких простий народ не розумів.
Саме під впливом цього грабунку і страшного пожару, який ніхто не намагався гасити, селяни повірили, що старий світ зруйновано назавжди і вороття не буде
Разом з панами зникла й Харитинина пенсія. Але діти її вже повиростали і всіляко підтримували матір. Щоправда, сини розбіглися по різні сторони барикад: старший син не міг змиритися з експропріаторами і воював за Центральну Раду, за незалежну Українську державу, середній попав під вплив більшовиків і став червоноармійцем.
Молодшому Сергійові було тільки 16 років, але він уже працював на заводі, читав «Маніфест комуністичної партії» і гаряче підтримував більшовиків з їх лозунгом «заводи – робітникам».
Коли сини часом з’їжджалися на рідне подвір’я, то, слово за словом, і вже хапались за шаблі і готові були рубати один одному голови.
Мати ставала між ними, здіймала вгору руки, хрестила всіх по черзі:
– Побійтесь Бога, ви ж брати рідні, я ж вас у любові ростила! – голосила, – який він тобі класовий ворог! Ви ж усі пили молоко з мої грудей!
На подвір’ї мати і її молитва спасала синів від Каїнового гріха, а коли роз’їжджалися – молилася за всіх, і за рідних, і за нерідних:
– Господи, спаси їх і сохрани, направ їх на путь істиннний і помилуй їх. Того не повинно бути, щоби брат ішов на брата! – і повторювала багато разів, – Святий боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!
Та не вберегла, не подіяла мамина молитва. Обоє загинули, обоє героями, кожен у своєму бою, кожен за свою правду.
Молодший, Сергій, залишився при матері, працював на заводі, і в 1918-му вже створив при заводі комсомольський осередок. Декілька разів, коли село займали петлюрівці, осередок ставав підпільним.
Через село, біля заводу і понад ставом проходила залізниця, Одна станція знаходилась з одного боку села і була в руках червоних, інша – з другого боку і її займали петлюрівці. На петлюрівській станції стояв броньований потяг, на якому білою фарбою було написано його назву – «За вільну Україну». Зайнявши село, петлюрівці зганяли людей на майдан у центрі села, виставляли жовто-блакитний прапор и тризуб і агітували вступати до армії Симона Петлюри і воювати за незалежну Українську Державу. Показували гроші нової держави, котрі в народі називали «лопатки», бо на них був зображений селянин з лопатою. Агітаторам, як і новим грошам, не дуже вірили, бо в кожній хаті були приховані рулони «керенок», ховали й царські банкноти, але найдальше ховали ( і правильно робили) золоті п’ятірки й десятки царської чеканки. Стоячи в натовпі молодий комсомолець Сергій Левчук слухав і думав: «Що там Україна, світова пролетарська революція – ось достойна мета».
На станцію з іншого боку червоний командарм Микола Щорс підтягнув свій бронепотяг, який називався «Мір хіжінам – война дворцам». Червоноармійці погрузилися на бронепотяг і зробивши декілька залпів з гармати посунули в село. Петлюрівці сіли на свій бронепотяг і відступили на станцію.
Червоний бронепотяг зупинився в центрі села біля греблі. Заводська комсомолія вже вишикувалась біля насипу, дехто навіть мав зброю. До них вийшов сам командир, пояснив, що водокачка на станції не працює і коротко поставив задачу – забеспечити заповнення тендера водою. Через пятнадцять хвилин комсомольці вже підтягнули до брогепотягу ручну пожарну помпу, розмотали рукави і прямо зі ставка накачали води в тендер. Коли справу було зроблено, бронепотяг «Мір хіжінам – война дворцам» дав гудок, червоноармійці швиденько погрузилися і поїхали на свою станцію, де вони влаштували собі казарми.
Не встигли хлопці згорнути рукави, коли з з іншого боку з’явився бонепотяг «За вільну Україну» і дав кулеметну чергу. Хлопці залягли. Коли громада бронепотягу зупинилась біля греблі, петлюрівський полковник, розмахуючи маузером, дохідливо пояснив хлопцям, що вибору у них немає. Тож хлопці з мокрими лобами напомпували воду в тендер петлюрівцям і слава богу, залишилися живі.
Потім в таборі петлюрівців спалахнула епідемія тифу, і вони залишили станцію. В селі запанували більшовики і встановили радянську владу.
На тлі цих подій про пасіку якось забули, а пасічник продовжував робити свою справу, аж поки більшовики не зайнялися викоріненням «опіуму для народу». Церкву закрили, священника забрали і кудись вислали, майно перейшло до сільської ради. Потім підоспіла коллективізація і пасіку передали в колгосп.
Проте пасічника , як фахівця, жодна влада не чіпала, бо мед потрібен був усім. Колгоспна пасіка продовжувала успішно працювати і до війни, і під час німецької окупації, і після війни. Але, що найбільше вражає, з моменту передачі пасіки до церкви і до сьогоднішніх днів, кожного року без винятку, попри всі революції і війни на початку липня діти дізнаються про день медогону і приходять до жолоба. І кожного року жовтий медовий потік тече вимитим жолобом, і діти змагються, хто більше з’їсть, і галаслива дитяча зграя повертаючись з лісу, на запитання селян «ну що, наїлись меду?» відповідає різноголосим хором :
– Наїлись, наїлись, аж мед на животі виступив! Не вірите – от помацайте! – і дають помацати свої липкі животи.
Коли мені, авторові цього оповідання, ішов дванадцятий рік, і я серед інших дітей стояв біля жолоба з величезною скибкою чорного хліба , пасічник дід Івась поклав мені руку на плече і уважно подивився в обличчя:
– А розкажи мені, хлопче, якого ти роду?
– Левчуків я. Сергій Левчук, Павла Левчука син.
– Так я і думав. Той же ніс, та ж чорна чуприна. Правнучок, значить.
– Чий правнучок, діду?
– Сідай но синку, я розповім тобі те, чого тобі, певно, ніхто не розповідав. Пасіка оця була заведена і належала колись твоєму прадідові Павлові Левчуку.
– Що, оці самі бджоли, які зараз літають?
– Ні, бджоли так довго не живуть. Але душа – вона в кожному вулику є , жива душа твого прадіда.
І старезний сивий пасічник розповів мені усе самого початку, про те як, купив мій прадід той горбочок, моє родинне гніздо, і як завів там пасіку.
Запам´ятав я цю розповідь на все життя. Потім ще порозпитував декого, і вирішив, що події ці достойні того, щоб бути викладеними на папері, бо то є жива історія мого народу, моєї України.

ЗАСЛУЖЕНИЙ УЧИТЕЛЬ.
(оповідання)

Теплого літнього вечора ватага хлопців віком від 8 до 14 років суне селом... Вони голосно говорять, перебиваючи один одного. Кожен з хлопців намагається показати себе авторитетом з того чи іншого питання.
– Ну шо ти бре-ешеш, – кричить Ігор до Васьки, – ніяких чортів немає на світі, і не можуть вони водити людину!
– Сам ти брешеш! – відповідає Васька, – мені батько сам розказував. От як людина ніччю залишиться сама в полі, тут її чорт і починає водити і людина не може нікуди вийти, чи до села , чи на дорогу, а все ходить весь час по колу, а взимку так і замерзають люди.
– Ой, не можу, ну заливає..
– Це правда, – говорить поважно грамотій і відмінник Павло.
– Шо правда, шо правда? – гарячиться Ігор.
– Правда, що люди в темноті ходять по колу. Тільки чорти тут не винуваті. Я сам читав про це в журналі “ Юний технік”. Просто в людини завжди довжина кроку лівою і правою ногою різні От воно й забирає з кожним кроком трішечки вліво або вправо, залежно від того, який крок довший. Хоч і здається, що йдеш точно прямо, а приходиш знов на те саме місце, бо в полі немає ніяких орієнтирів і сонце вночі не світить.
– Чого-чого немає?
– О-рі-єн-тирів, балбес, орієнтирів.
– А-а-а, а я думав чортів...
– А давайте зробимо чорта з гарбуза і підемо дівчат лякати, – запропонував Колька.
Як робити чорта з великого гарбуза всі добре знали. Беруть гарбуз, вичищають насіння через невелику дірку, прорізають спереду очі, ніздрі та рота, вставляють в рота білі ікла і зуби з гусячого пера, зверху на лобі встромляють роги, а щоб все оце світилось в темряві – вставляли всередину запалену свічку. Потім оцю чортячу голову з палаючими очима надягали на саморобний хрест, одягнений в стару білу сорочку і ходили кого-небудь лякати. Наприклад, зачаївшись в кущах коло стежки чекали дівчат, що йшли з клубу додому після кіно і раптом цей привид з’являвся перед ними на стежці... Або можна було показати його у вікно чиєїсь хати, коли вся сім’я вечеряла за одним столом....
– Краще давайте зробимо стукалку, – сказав Вітька, – у мене якраз є катушка з чорними нитками.
– О, давайте! А кому? – загомоніла ватага.
Тут треба пояснити читачам , що таке стукалка, бо, очевидно, що не всі цим займались в дитячі та юнацькі роки.
Стукалка – це пристрій для дистанційного стукання в шибку вікна. Уявіть собі: ви сидите десь у кущах, у вашій руці нитка, яка тягнеться до вікна. Нитка прив’язана до невеликої металевої гайки. Сама ж гайка підвішується на рівні шибки вікна. Щоб так підвісити гайку, потрібно прив’язати її на короткій, десь сантиметрів з п’ятнадцять, ниточці, до гострої голки або шпильки і непомітно увіткнути ту шпильку в раму того вікна, в яке ви хочете стукати. Для чого стукати, питаєти ви? Ну-у, розумієте, це така розвага.Ну от, наприклад, сидите ви з хлопцями в кущах, тримаєте в руках нитку і смикаєте її легенько. Гайка стукає в темне вікно і ви бачите, як включається світло, чоловік або жінка підходить до вікна, відсуває фіранку і вдивляючись у темряву питає: – Хто там? А там нікого, бо ви натягуєте нитку і гайки вашої не видно. Він знову: – Хто там? Тиша... Чоловік засовує фіранку, виключає світло і лягає спати. Вже смішно, правда? Але головне попереду, бо ви знову: тук, тук-тук-тук ... тук,тук-тук-тук... Світло вмикається, чоловік знову підходить до вікна і так декілька разів... Подальша реакція господаря хати буває самою різноманітною, залежно від його характеру, сміливості, темпераменту і вихованості, Часто розлючений хозяїн бігає навкруги хати і готовій розірвати жартівника на шматки. Так що тут є певний риск і це лоскоче хлопцям нерви. Але завжди цікаво дізнатися, як
та чи інша відома в селі людина буде себе вести в такій ситуації.
Але повернемось до наших хлопців, які саме вирішують, кому ставити стукалку.
– О, а давайте поставимо стукалку Штарόму, – запропонував Ігор, – он його хата, а отамечки в кущах над дорогою можна сховатись.
– Давайте, давайте, – загомоніли наперебій хлопці і робота почалася.
Штарий – отаке було шкільне прізвисько завуча школи і вчителя математики Івана Тихоновича, і походило воно від того, що він був, мабуть, найстарішим учителем у школі, а через відсутність деяких передніх зубів замість звуків„с” і „з” вимовляв „ш” і „ж”. Наприклад, на уроках математики замість слів „плюс”, або „ мінус” у нього виходило „плюш” і „мінуш”, „гіпотенужа”, „шінуш”, „кошінуш” і тому подібне. Та не тільки учні – більшість дорослих жителів села поза очі називали Івана Тихоновича не інакше, як Штарий. Однак, його дуже поважали і він на той час єдиний у школі мав почесне звання Заслуженого вчителя.
Штарий мав дійсно учительський вигляд: худий, в окулярах з масивною оправою, завжди одягнений у піджак і сіру сорочку з таким же сірим засмальцьованим галстуком, завжди з палицею в руках, він був ніби з минулого століття і нагадував якогось героя оповідань А.П.Чехова. Він мав глибокі і всебічні знання з математики, викладав цікаво і незвично, мав велику бібліотеку старовинних підручників і збірників задач з математики, мабуть виданих ще у дев’ятнадцятому столітті.
Учнів Штарий завжди ділив на декілька категорій. Наприклад, коли він проводив у класі контрольну роботу, то всіх дівчат пересаджував у один куток класу і давав найлегші задачі. А при цьому говорив, приблизно, таке: „ Нашшо вам та математика? Пішля школи – жражу жамуж і мотайте від колишки до плити, від плити до колишки... Оче і вшя ваша наука”.
Кращих учнів також садив окремо, завдання давав підвищеної складності, підбирав кожному індивідуально, і при цьому примовляв: „Конай чі дії”. „Конати” або „доконувати” в його розумінні означало вперто працювати над вирішенням складних задач.
Штарий часто у розмові з учнями, або при поясненні математичних премудостей, любив застосовувати нелітературні словечки і діалектизми, які почув від самих учнів. Він казав: „Щоб ви краще мене розуміли, я буду говорити на вашій мові”. І уявіть собі, стоїть біля дошки з крейдою в руках який-небуть Мітька, весь червоний і спітнілий від потуг і ніяк не може визначитись, який же поставити знак перед членом рівняння.
– Ну ш-шо, – тримаючи руки за спиною і похитючись перед Мітькою з каблука на носок, грізно запитує Штарий, – плюш, чи мінуш?
– П-п-плю-ю-ю-с, – тремтячим голосом навмання ліпить Мітька.
– Шра-ака, плюш! Мі-і-нуш!– уїдливим тоном відповідає „на учнівській мові” Штарий.
На урок він завжди приносив широку і довгу дерев’яну лінійку, яку часом використовував для того, щоб малювати крейдою на дошці геометричні фігури. Але головне призначення лінійки було інше. Часом на його уроках учні починали тихенько гомоніти між собою і цей шум поступово збільшувався. Тоді Штарий використовував досить оригінальний спосіб наведення порядку: він несподівано для учнів з усієї сили ляскав отою лінійкою по фанерній поверхні учительського столу. Звук був таким сильним і різким, що всі підскакували, і тоді Штарий у повній тиші спокійним голосом продовжував урок.
Та повернемось до хлопців, які за цей час уже встигли підготувати все необхідне для стукалки і тихенько підкралися до одного з вікон його хати.
– На, увіткни, – прошепотів Вітька і простягнув голку з прив’язаною до неї гайкою Павлові, який стояв найближче до вікна. Всі дивились на Павла і на Вітькову простягнуту руку. Павло був відмінником, сином сільських інтелігентів і дуже не хотів бути причетним до хуліганських витівок. Він зовсім випадково опинився найближче до вікна. Але відмовитись перед лицем усієї ватаги, це означало показати своє боягузство і, трохи повагавшись, він взяв голку і швидко увіткнув її в поперечину рами вікна.
– Тихенько, пішли, – і Вітька попрямував до кущів, що росли на пагорбі якраз навпроти хати через дорогу, розмотуючи при цьому катушку і стараючись не натягувати нитку.
Вся ватага засіла в кущах.
– Ну все, сидіть тихо! – зашипів Вітька і почав тихенько натягувати нитку. Хлопці затаїли подих.
Пізнім вечором у селі стоїть майже повна тиша. Можна прислухатись і почути як в сусідньому хліві корова жуйку жує. Тому оте „ тук-тук-тук”, здавалося, гриміло на всю вулицю. Після третього стукання за вікном загорілося світло, фіранка одсунулась і хлопці побачили силует голови Штарого, який вдивлявся у темряву. Він повертав голову вліво, вправо, але нікого не було під його вікном. Хлопців це дуже смішило і дехто вже почав похихикувати.
– Цитьте! – гримнув на них Вітька.
Постоявши трохи, Штарий засунув фіранку і погасив світло. Хлопці вирішили трохи зачекати, нехай, мовляв, Штарий задрімає. Через хвилин п’ять Вітька знову посмикав нитку: „тук-тук-тук”, а потім так наполегливо постукав ще два рази, щоб не було ніяких сумнівів, що це не марення крізь сон, а хтось таки стукає. Через якусь хвилину хлопці помітили, що фіранка трошки відсунулась і Вітька одразу натягнув нитку, щоб гайки не було видно. Очевидно, цього разу Штарий вирішив світло не включати, а подивитись обережно з темної кімнати, бо розумів, що з темної кімнати на вулицю видно краще. Декілька хвилин він вдивлявся в кущі за вікном на залиту місячним сяйвом вулицю. Нікого. І Штарий знову зник в глибині кімнати.
Пройшло декілька хвилин. Тиша.
– Давай, давай ще, – підштовхували Вітьку хлопці, і він знову постукав декілька разів.
Раптом хлопці побачили Штарого, який обережно і тихо ступаючи, вийшов з-за будинку. Він крався вздовж причільної стіни. Для того, щоб підійти до вікна, йому потрібно було обігнути ще один ріг будинку, але хлопці його бачили добре, оскільки сиділи трохи навскоси. В руках у Штарого було коромисло, яке він тримав витягнувши вперед, так, ніби-то у нього в руках була рушниця. Місячне сяйво заливало фігуру Штарого і відкидало на стіну видовжену тінь в напруженій позі мисливця, що висліжує здобич.
Сміх душив уже всіх до неможл ивості, але хлопці тримались, затиснувши роти руками і беззвучно трусячись в конвульсіях .
Штарий обережно виглянув із-за рогу і завмер, стискаючи в руках коромисло і обережно озираючись на всі боки. Хлопці були зовсім недалеко від нього і з усієї сили стримували сміх.
– Штой, штрілять буду!, – раптом голосно вигукнув Штарий. І тут хлопці не витримали і зареготали.
– А-а-а! Чорти полошаті! – заволав штарий і хлопці гуртом чкурнули з усіх ніг вулицею.
Вулиця піднімалась трохи вгору і один з хлопців на ім’я Адам Марцинюк жив якраз на горі. У світлі місяця Штарому добре було видно, як один силует відділився від гурту і чкурнув саме в подвір’я Марцинюків.
„Ага-а, попався”, – злорадно потер руки Штарий, – „ Ну, я вам покаж-у-у!, – аж тремтів від люті. Штарий, повернувся і пішов додому, але перед тим підійшов до вікна, зірвав з рами речові докази – голку з гайкой і обривками ниток – і забрав з собою.
Наступного дня у школі Штарий прямо зранку розпочав каральні дії. Спочатку він вирішив встановити повний список учасників акції і затіяв справжне слідство. Для проведення допитів Штарий вирішив використати кабінет директора. Першим до кабінету директора школи він привів уже відомого йому учасника злочину Адама Марцинюка.
Адам був ще малим і страшенно перелякався, коли грізна фігура Штарого з’явилася під час першого уроку на порозі класу. За шкільними правилами увесь клас піднявся, вітаючи завуча.
– Шідайте, – клас сів, грюкаючи кришками парт. Суха рука Штарого піднялася і вузлуватий вказівний палець націлився в Адама. Адамове серце ледь не вискочило йому в горло.
– Марчинюк піде жі мною, – грізно наказав Штарий, відкрив двері класу і поманив Адама вказівним пальцем, повільно згинаючи і розгинаючи його. Адам на тремтячих ногах приречено вийшов у коридор.
– Продовжуйте, будь лашка, урок, – сказав Штарий учительці і закрив двері.
– Не ждумай тікати, – і Штарий показав Адаму свою дебелу палицю, з якою він завжди ходив, – „брат Іванушка” дожене!
Адам був повністю деморалізований і зовсім не думав тікати. Штарий завів його до кабінету директора, замкнув двері на ключ а сам сів на директорське крісло.
Адам все своє недовге хиття прожив у старій сільській хаті, збудованій, мабуть, ще у шевченківські часи. Він ніколи в житті не був у кабінеті директора школи і розкіш цього приміщення, красиві штори на вікнах, килим на підлозі і сяючий бронзою письмовий прилад на столі зовсім приголомшили його. Перед приладом лежали речові докази – гайка з ниткою та голкою.
– Ну, рожповідай! – мутносірі очі Штарого, збільшені лінзами його великих окулярів, непорушно дивилися на Адама.
– Я не зна-а-аю, що роз-розповіда-а-ати, – заплакав Адам.
– Ти вше до-обре жнаєш! Я бачив тебе учора ж хлопцями!
– Я..., я..., я нічого не робив, я тільки збоку стояв.
– Шлухай, Марчинюк, я тобі вірю. Якщо ти рожкажеш мені, хто там ще був, хто чіпляв гайку, хто штукав, я тебе жараж відпущу і тобі нічого не буде .
І Адам почав розповідати. Штарий записував прізвища учнів на окремому листку. Те, що стукалку робив і стукав у вікно Вітька, не здивувало строго вчителя. Вітька був безбатьченком, відомим хуліганом і двійочником. Але його дуже неприємно вразило, коли Адам розповів, що стукалку поставивив на вікно Павло.
„ Як же так,” – відпустивши з миром зрадника Адама і схвильовано ходячи по директорському килимі взад-вперед, думав Штарий, – „ кращий мій учень, син таких гарних людей, завжди радував мене на уроках, і раптом - така неповага! А я ж збирався спеціально готувати його до вступу в інститут, задачки підбирав. Що заставило його втикати ту голку в моє вікно? Не розумію, не ро-зу-мі-ю!” .
Подумавши ще трохи, він пішов за Павлом , і мовчки привів його до кабінету
– Я жнаю вшé, – дивлячись на учня 9-го класу важким поглядом сказав Штарий, – Че правда, що ти причепив чю гайку до вікна? – і він взяв у руки гайку зі столу і тицьнув її під ніс Павлові.
Павло опустив голову:
– Я.
– Шам рішив чіпляти?
– Ні.
– А-г-а а, – здогадався старий учитель, – шкажали „чіпляй” , і ти не жміг піти проти вші-і-х...
Павлова голова опустилася ще нижче.
– Т-а-а-к, – Штарий пожував старечими губами, – та-а-к.
На деякий час запала тиша. Штарий дивився у вікно і ніби згадував про щось. А потім заговорив, повільно і важко вимовляючи слова:
– В житті, хлопче, бувають моменти, коли треба йти проти вшіх. Рожтоптати швою шовість набагото штрашніше, ніж втратити шумнівний авторитет. Шовість нашильштва не прощає.
Він помовчав ще трохи і продовжив:
– Швоїм батькам шам рожкажеш уше. Не думаю, що вони тебе жрожуміють. І шкажеш матері, нехай прийде у школу. Іди, іди додому, я виключаю тебе зі школи.
І Штарий зайнявся іншими учасниками вчорашніх подій. Всі, крім Вітьки, тремтіли від страху і розказували, як воно було насправді, хто був, що робив, валили все на Вітьку й Павла і кожен намагався применьшити свою участь, мовляв, стов збоку і тільки мовчки дивився.
Один Вітька затято мовчав. Як тільки Штарий не залякував його, обіцяв навіть у тюрму посадити – Вітька тільки зиркав з-під лоба і не зронив жодного слова. Не добившися нічого, Штарий заявив, що Вітьку виключено зі школи і відправив його додому.
Павло ж на тремтячих ногах брів додому, потерпаючи неймовірні душевні муки і страх перед майбутньою розмовою з батьками. Йому прийшлось вивернути самого себе навиворіт, раніше, ніж він наважився сказати матері:
– Мене виключили зі школи.
Настала німа сцена. Мати зблідла.
– Що ти накоїв?
Павло забурмотів щось про вчорашній вечір, про Штарого і про стукалку.
Мати скипіла:
– Стукалка?! Я тобі покажу стукалку!
І вона відстебнула від металевого бильця ліжка батьків ремінь, об який він щоранку гострив свою бритву. Спочатку мати намагалася бити по сідницях, але Павло захищався руками. Тоді ремінь почав гепати по інших частина тіла. Павло мовчки терпів, розуміючи справедливість покарання. Нарешті втрутився батько:
– Досить, досить з нього. Як же ти міг, сину, приймати участь у такому неподобстві ?! Це ж усе село буде знати. Як же нам людям у очі дивитись?
Павло помовчав, потім видавив:
– Штарий сказав, щоб ви прийшли до школи.
– Ох-хо-хо-хо-хо! Уяваляю, що ми там почуємо!
Штарий, звичайно, ніякого наказу про виключення учнів зі школи не видавав, лякав тільки. Але розмовляв з батьками дуже строго, вимагав для хуліганів сурового покарання.
Кожен батько має свої погляди на виховання дітей. Тому й покарання були різні – когось лупили лозиною, когось металевим складним метром, а іншим ледь вуха не повідкручували. Тільки Вітька фізично не постраждав – бити було нікому. Хвора матуся тільки побідкалась, мовляв, „що мені з тобою робити!”, а потім спитала:
– Може б ти кинув ту школу. та пристав би до якоїсь роботи?
Вітька так і зробив. Кинув школу, не домучивши девятого класу і поїхав у райцентр вчитися на шофера. Павло ж продовжував ходити до школи і деякий час, зустрічаючи Штарого, червонів і опускав очі.
Дні йшли за днями, і згодом ця історія ніби забулася. І коли Павлові настав час готуватися до вступу в інститут, Штарий спитав його:
– Ну, куди думаєш поштупати?
– В політехнічний, на „ автоматику і телемеханіку”.
Штарий поліз до свого витертого до сивини портфеля і дістав старезний збірник задач з математики.
– На. Якщо чі задачки доконаєш, то поштупиш і в Мошковшький універшитет, – і він поклав книгу Павлові на парту.
– Спасибі, – ледве чутно віповів Павло.
Він цілий місяць вперто штурмував задачник. І вже навчаючись в інституті, та й пізніше, на протязі всього життя, Павло не раз пригадував старого вчителя , його задачник, і особливо його слова про те, що „совість насильства не прощає”.

Павло Якимчук
НІМЕЦЬКА МІНА

В сільській школі на уроці хімії учитель демонструє реакцію карбіду кальцію з водою. Реакція супроводжується виділенням великої кількості газу ацетилену. Учитель запалив газ, що виходив із колби через трубочку і розповів про використання цієї реакції в газозварювальних апаратах для різання та зварювання металу. Потім учитель сказав таке:
– Якщо газ із колби не відводити трубкою, а міцно закрити колбу корком, то через деякий час тиск у колбі підніметься настільки, що колба вистрілить корком у стелю, як гармата.
Ці слова, особливо слово “гармата”, викликали пожвавлення в класі навіть серед тих учнів, які хімію ніколи не слухали і, взагалі, вважалися безнадійними двієчниками.
– Ух, ти-и!, – сказав безнадійний двієчник Колька Мазур. – Не може бути! Покажіть!
– Не буду показувати, бо це небезпечно. Якщо корок буде триматися в шийці колби дуже міцно, колба може вибухнути як бомба і поранити вас і мене осколками скла.
– Ух, т-и-и! – загорілись очі в Кольки Мазура.
Учитель хімії приїхав у село недавно. Попередній учитель хімії ніяких хімічних дослідів на уроках не демонстрував, бо насправді він був учителем географії, а хімію викладав тимчасово, через відсутність у школі справжнього “хіміка”.
Новий учитель хімії не знав, що батько Кольки Мазура працює на цукровому заводі газозварювальником і слово “карбід” він не тільки чув багато разів, а й бачив той карбід на власні очі у себе в клуні.
Колька був ватажком хлопців, які жили “на кутку” – так називалась певна частина села.
До речі, хочу зауважити, що в ті часи в селах вулиці не мали офіційних назв на зразок “Крейсера Аврори” або “Червоного партизана”, а будинки не мали номерів. Частина села називалась “садиби”, інша частина – “куток” або “хатки” і таке інше.
Того ж дня після школи Колька жбурнув портфеля в куток кімнати і швиденько скочив до клуні. Так і є: великий алюмінієвий бідон, у який на колгоспних фермах зливають молоко, був наполовину заповнений сірими грудочками карбіду. Колька швидко скрутив із старої газети кульок, набрав у той кульок чимало карбіду і побіг на вулицю.
– Ось, гляньте, – сказав він хлоп’ячій компанії, що вже чекала його на вулиці, –це карбід. У мене в клуні його повний молочний бідон. Ми зараз будемо з нього робити бомбу.
– Яку бомбу? Як її робити?,– загомоніли хлопці хором.
– “Хімік” у школі показував. Треба насипати карбіду в пляшку, налити зверху трохи води і міцно закрити пляшку корком. Почнеться реакція і пляшка розірветься, як справжня бомба!
– Брехня-я-я! – недовірливо сказав Вітька, – не розірветься.
– А як розірветься в руках?, – сказав обережний Васька, – Не встигнемо відбігти, а вона рвоне. Осколками всіх посіче, як граната!
– Наші партизани під час війни мали такі міни, які підривалися від спеціальної машинки, – сказав Ігор, який, хоч і жив на кутку, багато читав і вчився на четвірки і п’ятірки. – Крутнеш ручку, а вона як жахне! А то ще були міни з годинником. Там стрілка замикає контакт і в потрібній час міна вибухає. Я читав, що таку міну в портфелі підсунули під стіл самому Гітлеру, хотіли його вбити. Але він якраз відійшов на другий кінець столу, а тут міна як саданула!
– Нам треба зробити так, щоб вода з карбідом змішувалась не одразу, а тільки тоді, як пляшка ляже на бік, – збуджено сказав Павло. – Ми самі заляжемо в канаві і смикнемо за довгий шнурок, який прив’яжемо до шийки пляшки. Пляшка завалиться, почнеться реакція і – ша-ба-ба-а-х!!
Павло був хлопцем, який вічно щось майстрував. Його батько працював на заводі, дозволяв Павлові користуватися своїм інструментом і виписував журнал “Юний технік”. Тому в уяві Павла вже виникла конструкція майбутньої бомби, а саме: карбід розбити на дрібні шматочки, насипати в мішечок з марлі і підвісити той мішечок до корка всередині пляшки.
– Хлопці, стійте тут, я зараз, – і він зник у своєму дворі.
Через декілька хвилин захеканий Павло прибіг до хлоп’ячої ватаги, тримаючи в руках велику зелену пляшку з-під шампанського, шматок марлі, моток мідного дроту і великого корка.
А вже через десять хвилин бомба була готова. Мішечок з кусочками карбіду був прив’язаний дротиком до корка і обережно просунутий у пляшку, наполовину наповнену водою. Корок міцно закупорив пляшку, але, для надійності, пляшку разом з корком обмотали мідним дротом, так, щоб корок нізащо не міг вискочити, щоб замість бомби не вийшла гармата. Зовні конструкція виглядала досить солідно.
Якийсь час хлопці мовчки дивилися на пляшку, яку Павло обережно поставив на землю. Крізь зелене скло було видно, як всередині пляшки тихенько погойдується мішечок з марлі, наповнений карбідом кальцію. Це видовище заворожувало. Кожен уявляв собі, як карбід змішується з водою, починає виділятися газ, тиск зростає, зростає і потім... Що буде потім уявляли собі не досить чітко.
– Брехня-я-я, не вибухне, – порушив мовчанку скептик Вітька, але на всякий випадок трохи відійшов від пляшки .
– Вищий клас, – сказав захоплено Колька, – ще й як вибухне! Тільки щó б нам таке підірвати? Ех, жаль, німців зараз нема.
– Може підірвати чиюсь хату? Давайте директора школи рвонемо, щоб не був такий вредний. А то тільки що, зразу зі школи виключає.
– Ну, хату не хату, а хліва можна...
– А давайте підірвемо новий Матюшин туалет. Матюша недавно старий нужник за хлівом розвалив, а замість нього поставив справжній туалет з дверима, я сам бачив.
Матюша – це було шкільне прізвисько вчителя Матвія Пилиповича. Матвій Пилипович викладав у школі предмет під назвою “музика та співи”. Насправді Матвій Пилипович не мав ніякої музичної освіти, а викладав цей предмет тому, що вчителя музики в селі не було, а він одружений з учителькою математики і ніби-то грав колись на скрипці. Ніхто його на уроках не бачив зі скрипкою в руках. Як правило, на уроках Матюша диктував учням слова пісень про Леніна і партію, а учні старанно записували ті слова в зошит, який називався “музика та співи”. Іноді він намагався примусити клас співати ті пісні хором, безбожно спотворюючи мелодію. Його особливо не любили учні за те, що він мав звичку за найменшу провину боляче стукати учнів по голові твердим і товстим вказівним пальцем.
Було вирішено підірвати Матюшин туалет, щоб не був такий вредний.
До туалету підкралися з боку городів. Хлів надійно закривав нас від хати і ми, стараючись не шуміти, обережно відкрили двері туалету. Видно було, що туалет Матюша робив капітально: підлога встелена свіжими дошками, посередині випиляна кругла діра.
Затамувавши подих, всі дивилися як Колька прив’язав до горловини пляшки шпагат і почав обережно опускати її вниз. Яма була досить глибока і пляшка опустилась більше ніж на метр, коли нарешті Колька відчув, що пляшка дном доторкнулася , висловлюючись мовою науки, до рідких продуктів життєдіяльності людини, або, як сказали б хлопці на своїй мові, до гімна.
Тут Колька зупинився і завмер, бо далі опускати не можна було. Він розумів, якщо пляшка ляже на бік – почнеться реакція і бомба може вибухнути. Трохи подумавши Колька не придумав нічого кращого, як прив’язати шпагат до відкритих дверей.
– Якщо двері зачинити,– пояснив він, – бомба ляже на бік і почнеться реакція.
– Вищий клас, – сказав Павло, – тепер можна не боятися осколків. Закриємо двері і встигнемо відбігти в кінець города, там є рівчак. Заляжемо і будемо чекати – вибухне чи ні.
Хлопці загомоніли, обговорюючи цей план, Хтось пропонував протягти шпагат від дверей туалету до рівчака. І в цей час всі почули, як зарипіли, а потім гепнули, двері Матюшиної хати. Всі замовкли. За хлівом почулися чиїсь кроки, загелготали гуси .
– Тікаймо! – зашипів Васька, – Матюша йде!
Ватага сипонула на город і, намагаючись не створювати зайвого шуму, залягла в рівчаку.
З-за хліва швидкими кроками, як людина, котрій не терпиться, вийшов учитель музики та співів Матвій Пилипович, заскочив до туалету і закрив двері.
В рівчаку всі завмерли і перестали дихати. У більшості були відкриті роти. Пройшла хвилина, але нічого не відбувалося.
–Я ж каза-а-ав, – розчаровано почав тягти Вітька, – я ж казав, що не ви...
І тут воно рвонуло.
Коли американські вчені підірвали на плато Аламогордо першу атомну бомбу, вони потім писали, що “результат експерименту перевершив всі найсміливіші прогнози і сподівання”.
Те саме могли би заявити хлопці з кутка. На їхніх очах туалет злетів у повітря разом з Матюшою всередині і гепнувся на бік. Гімно величезним фонтаном вилетіло з ями і заляпало все навкруги: і кабіну туалету, і Матюшу, який навкарачки вилазив з неї, і стіну, і навіть дах хліва, і все, що росло на городі в радіусі десяти – п’ятнадцяти метрів. Деякі найдальші бризки досягли середини городу і прошуміли невеликим дощем. Ефект вибуху, певно, був посилений тим, що він стався на дні ями і набув комулятивного характеру, тобто вибухова хвиля була направлена прямо вгору.
Хлопці, вирячивши очі, деякий час дивилися, як Матюша очманіло крутить головою і обмацує себе руками, а потім, як по команді, дременули в різні боки, бо й самі були злякані аж до тремтіння в щелепах.
На щастя, Матвій Пилипович майже не постраждав. Жодний осколок скла не влучив у його сідниці. Напевно, розлітання осколків було загальмоване лайном, стінками ями та дошками підлоги туалетної кабіни...
А Матвій Пилипович потім розповідав всім у селі, що на його власному городі, на його очах, вибухнула німецька міна, яка лежала там ще з часів Великої Вітчизняної війни і яку він зрушив з місця під час ремонту туалету, чому й стався вибух. Але він, Матвій Пилипович, встиг залягти і чудом врятувався від смерті, проте отримав сильну контузію і деякий час заїкався. Казали, що він звертався до сільради з проханням, чи не можна оформити йому якусь пенсію чи хоча б компенсацію, як постраждалому від німецьких окупантів.
Чи вдалося йому добитися позитивного рішення з цього питання, чи ні – я не знаю. Мабуть таки вдалося, бо я чув, що Матюша при кожній нагоді називав себе інвалідом Великої Вітчизняної війни.
24.09.2006

ГНАТОВА АЛГЕБРА

Десь після третього курсу навчання в інституті, перебуваючи на канікулах в рідному селі, студент Володька збирався вечеряти, коли хтось постукав у двері.
– Заходьте, відкрито! – відгукнувся Володька.
В хату зайшов сусід, дядько Гнат. Це був кремезний небритий чолов’яга в кирзових чоботях і замизканій маринарці*, з - під якої виглядала відносно чиста сорочка в дрібну синю клітинку.
Дядько Гнат усе життя прожив у рідному селі, мав тільки чотири класи освіти, бо восьмирічка була в сусідньому селі, а батька рано не стало і хтось повинен був допомагати матері по господарству. А потім і в колгоспі треба було комусь робити, щоб город не одрізали. Проте, життям своїм дядько Гнат був цілком задоволений, бо руки мав справні, будинок новий збудував і в господарстві порядок – корова, свиней двоє, гуси, кури і таке інше.
– Здоров, Володька! – загримів він радісним басом, – я оце побачив, що ти приїхав, то дай, думаю, зайду хоч поговорити з ученим чоловіком, та й по сто грам випити не гріх, – і він поставив на стіл пляшку самогону.
– Здрастуйте, дядьку Гнате. Сідайте до столу, в мене якраз картопля зварилась, – відповів йому Володька, нарізаючи шмат сала великим саморобним ножем.
– Ти б хоч розказав, як там у місті люди живуть.
– Та нічого живуть, дядьку, тільки горілка в їх погана, дуже спиртом смердить. Аж перекрутить тебе всього, коли вип’єш. А наша ж така ласкавенька. Ну, будьмо!
Випили та й почали мовчки закусувати. Жуючи шмат сала з картоплею та часником, дядько Гнат пильно придивлявся до Володьчиних книжок, які рядком стояли поруч на підвіконні. Ворушачи губами, він мовчки прочитав по складах назву найтовстішої книги, і сказав:
– Слухай, Володька, дай мому Мітьці “Ал-геб-ру” почитати.
– А що, Ваш Мітька просто так алгебру читає? – здивувався Володька.
– Аякже! Читає, весь час читає. Гній викинути не заставиш, а книжки вже всі перечитав. Грамотний, зараза, вже в дев’ятий перейшов. А оце простудився й лежить з температурою, так просив мене взяти у тебе щось, бо читати нічого.
– Ну, будь ласка, беріть,– засміявся Володька, – Мітька, певно, буде дуже радий алгебру почитати. Тільки скажіть, хай довго не затримує.
Посиділи ще трохи, поговорили про те, про се.
– А скажи мені, Володька, ким ти робити будеш, як вивчишся?
– Отримаю диплом інженера-електрика. Я практику проходив на заводі “Елетроважмаж”, так мене там хвалили і на роботу запросили. Мабуть після закінчення інституту там і буду працювати.
Почали прощатися. Дядько Гнат про алгебру не забув, засунув під пахву і швиденько поніс додому.
– Ну що, тату, взяли що-небудь почитати? – зустрів його Мітька.
– Аякже, взяв. Ось, на!
– Що ж це ви взяли? Це ж – алгебра.
– А ти її що, вже читав?
– Та читав, чита-а-в, – схопився за голову Мітька, – чотири роки читав, але так і не дочитав до кінця!
– Ну от якраз і дочитаєш тепер, поки хворієш.
– Та ви що, тату, це ж вища ма-те-ма-ти-ка!
Дядько Гнат трохи помовчав, починаючи щось здогадуватися, а потім відрізав:
– Ну, то й що, що математика! Он Володька всі математики читає, в нього їх ціле підвіконня, то він скоро буде інженером робити в місті на великому заводі. А ти читаєш якусь юринду! Так що давай, читай, і Володька казав, щоб довго не затримував, бо вона йому й самому потрібна.
І, не чекаючи відповіді, він гепнув дверима та й пішов до хліва гній викидати.
01.12.2006
*Маринарка – запозичений з польської мови синонім слова піджак або жакет. Широко вживається на Поділлі, Волині та багатьох інших областях Правобережної України, де в різні часи панували поляки.

Павло Якимчук
НОВІ ЧЕРЕВИКИ

Мені було тоді років з дванадцять. В селі стояла рання весна, снігу вже майже не було, тільки де-не-де в рівчаках чи під плотами ще сочилися водою посірілі снігові горбочки .
Навесні та восени, коли починаються дощі, села буквально потопають у болоті. Найкращий у світі чорнозем розкисає від дощів і талої води так сильно, що навіть гумові чоботи часом не рятували. Дороги пеетворються на суцільне місиво і висихають дуже довго.
Пам’ятаю, з яким нетерпінням чекав я тоді приходу сонячних днів, коли вже зовсім не буде снігу, коли вже підсохне болото на вулицях і будуть протоптані стежки, ще вологі, але досить тверді, щоб можна було пройти в черевиках. І не тому я так чекав отих стежок, що не любив ходити в чоботях, ні. Справа була в черевиках. Вони були нові-новісінькі, чорні, блискучі, красиві страшенно. Солідні такі, дорослі черевики з виступаючим рантом. Нові, ще й жодного разу не взуті, черевики стояли в шафі, а над ними висіло таке ж новісіньке, темно-синє пальто, легеньке, демісезонне, з кишенями, врізаними навскоси, з обстроченим коміром, ну просто шик!
Все це було куплене батьками ще взимку, як вони казали – “на вéсну”, і як же мені хотілося скоріше похизуватися обновками перед друзями. Але на всі мої прохання типу: – Ма-а, я одягну сьогодні нові черевики, – я чув у відповідь: – Рано ще.
Одного разу я вирішив не відступати, цілий ранок доказував, що дороги в селі вже висохли, кругом є стежки, і таки добився свого – мати відчинила шафу, дала мені нові черевики і нове пальто.
Черевики пахли так, як завжди пахне нове шкіряне взуття, і цей запах здавався мені найкращим у світі. Вони були великими на мене, тому що купувалися “на виріст”, але це мені навіть подобалось, бо дуже хотілося виглядати як доросла людина і, взагалі, скоріше стати дорослим. Ну, а коли я одягнув нове пальто і глянув у дзеркало, то так і завмер з відкритим ротом: на мене дивилася зовсім незнайома людина! Такий собі юний джентльмен у блискучих великих черевиках і в довгому темно-синьому пальті під пояс – повний шик! Правда, загальний вигляд трохи псували зім’яті штани і стара шапка-вушанка, вуха кої згідно сільської хлоп’ячої моди були зв’язані не зверху на маківці, а ззаду, на потилиці.
Я закрив рота і перев’язав шапку, піднявши її вуха по-дорослому вгору. Так було краще і, залишившись задоволеним своїм виглядом, я пішов до школи.
Раніше, коли я ще ходив до школи в старому зимовому пальті, то портфель завжди теліпався за спиною на ремені. Той ремінь був відчеплений від батькової офіцерської портупеї і мав на кінцях карабінчики, якими легко було зачепити ремінь за ручку портфеля. Такий спосіб носіння портфеля робив вільними руки, що давало можливість по дорозі в школу кидатися сніжками, стріляти з рогатки, перелазити через плоти і таке інше. Але тепер, коли на мені було нове пальто, всі ці дії були якось несумісні з моїм новим виглядом (по-сучасному – “іміджем”), тому, відчепивши ремінь, я поважно тримав портфель у правій руці.
Саме в такому вигляді побачив мене мій сусід Колька, з яким я щоранку зустрічався і ходив разом до школи.
Як і в кожній зграї, певна ієрархія існувала між хлопцями, які збиралися разом для спілкування та розваг. Ця ієрархія визначалася словами “хто кого боїться”. Як правило, менші за віком або на зріст боялися старших і вищих. Але найбільшими перевагами вважалися сміливість і вміння битися. Часто до справжньої бійки й не доходило, тільки наскакували один на одного, як молоденькі півники:
– Ти що, зі мною битися хочеш? В тебе ще молоко на губах не обсохло!
– А в тебе мускули, як в горобця коліно!
– А, ти так!? Як дам в морду, зразу юшка обмиє!
Слова “юшка обмиє” означають розбитий ніс, з якого тече кров. Щоправда, до крові доходило рідко. Після словесних образ відбувалася коротка боротьба, в результаті якої обидва суперники падали на землю. Той, хто притискав іншого до землі, був переможцем. Оскільки лежачого не б’ють, він заявляв:
– Ще раз полізеш – вб’ю!
На цьому встановлення ієрархії відносин закінчувалось і всі знали, хто кого боїться.
Звичайно, я боявся Кольки, бо він був аж на цілих півтора року старший від мене, більший на зріст, та й фізично міцніший. Він верховодив у нашій компанії і в моїх очах був авторитетом. Колька ходив у великих гумових чоботях з широко відкоченими вниз халявами, що надавало йому хвацького ковбойського вигляду.
Побачивши мене в новому довгому пальті і блискучих чорних черевиках, Колька завмер і деякий час мовчки водив по моїй постаті очима, а потім почав дико реготати, для більшого враження хапаючись руками за власний живіт. Потім він ліг на лавку, яка стояла на вулиці біля хвіртки і почав дригати ногами, ніби заходячись від сміху. Я стояв червоний, як буряк, а потім рвучко повернувся і пішов, не оглядаючись, по стежці. “А йому сміятись не дуже й хочеться, придурюється”, – подумав я з якимось злорадством.
Колька наздогнав мене і примирливо сказав :
– Ну чого ти, ну я ж нічого...
Деякий час ми йшли мовчки. Якщо по дорозі траплялася калюжа, Колька навмисне заходив у неї і гріб ногами воду, демонструючи, що йому в гумових чоботях “море по коліна”. Я ж обережно ступав по протоптаних свіжих стежках, стараючись не забруднити навіть ранти нових черевиків.
Так ми дійшли до місточка через невелику річечку. В цьому місці вулиця піднімалася вгору до будинку сільської ради і Колька запропонував:
– Пішли городами.
Ми завжди влітку ходили до школи не вулицею, а стежиною, бо так було трохи ближче. Стежку протоптали вздовж болота, серед якого плуталася річечка. У нас це називалося “іти городами”, бо з іншого боку біля стежки закінчувались городи. Вниз, аж до самого берега річки, вони смугами збігали з горбочка, на якому стояли сільські хати. Йдучи городами можна було ще й висмикнути з грядки морквину або зірвати огірка і схрумати їх тут же з великим апетитом.
Але цього разу я почав відмовлятись:
– Я не піду! Там же стежка ще не протоптана, болото скрізь. Я в черевиках не пройду.
– Та пішли, – почав умовляти мене Колька, – якщо де не зможеш пройти, то я перенесу тебе “на баранах”, бо я ж то в чоботях.
– Ну, пішли, – погодився я.
Спочатку все було нормально. Колька йшов попереду, я ступав за ним і ми досить швидко просувалися вперед. Так ми дійшли до місця, де в річку впадав невеликий потічок.
Влітку ми переступали його, навіть не помітивши, але зараз була весна і це місце геть розкисло та розлилося широкою водою.
– Я ж казав, що тут болото, – почав було я, але Колька вже відкочував халяви чобіт.
– Сідай на барана, я швиденько тебе перенесу і підемо далі, – і він злегка присів, підставляючи мені спину.
Не випускаючи з правої руки портфеля, я зручно вмостився у нього на спині і обхопив його руками за плечі. Він взяв мене руками під коліна, злегка підгицнув, поправляючи мене, як мішок на спині і, перевалюючись з боку на бік, пішов у болото. Я витягнув ноги вперед, стараючись тримати мої нові черевики якомога далі від води.
Кроків зо три Колька зробив досить легко, але десь ближче до середини раптом зупинився посеред болота. Я, сидячи зверху, не зрозумів, чому він зупинився, тому смикнув його за комір, наче за віжки:
– Вйо-о-о! Поїхали далі! – але Колька мовчки стояв. А потім несподівано заявив:
– Злазь!
– Ти що, дурний, куди ж я злізу, – видавив я злякано і ще міцніше обхопив його руками й ногами, – я ж у нових черевиках!
– Злазь! Злазь скоріше, бо я зараз наберу в чоботи через верх!
Очевидно через те, що вага його збільшилась майже удвічі, чоботи почали все більше і більше грузнути в багнюку, і вода підступила до самого краю халяв.
– Злазь, злазь, кажу! – ще голосніше зарепетував він і спробував висмикнути одну ногу з болота, але від цього руху чоботи почали грузнути ще швидше.
І коли до краю халяв залишився якийсь сантиметр, Колька раптом різким рухом скинув мене зі спини.
Я гепнувся в болото спиною вниз. Руки й ноги я тримав витягнутими вгору, бо головним для мене було не замочити портфеля і черевики. Так я лежав, ніби жук, на спині, з піднятими вгору руками й ногами, з портфелем у правій руці, а Колька, щоб якось вилізти з болота, обперся рукою об мої груди і почав витягати свої чоботи з багнюки, тиснучи мене вниз, від чого я почав занурюватись все глибше і глибше в болото. З жахом я відчув, як холодна й слизька багнюка заповзає мені за шию, за комір нового пальта й сорочки.
Вибравшись на мілководдя, Колька раптом згадав про мене, повернувся і, вхопивши мене за комір пальта, поволік на берег. Я з усіх сил тягнув ноги догори, бо ж на них були новісінькі черевики, продовжував тримати портфеля над головою, щоб, не дай, Боже, не намочити книжки і зошити, і відчував, як холодна вода протікає під спиною аж до трусів. Нарешті я опинився на твердому ґрунті і Колька перестав мене тягти. Я кинув портфель на траву і, ставши спочатку навколішки, піднявся на ноги.
– Ну що, що ти наробив, – у повному відчаї заголосив я, – що мені мати скаже!
Брудна вода в декілька струмків текла з мого новенького пальта на землю, а Колька стояв на березі сухий-сухісінький, навіть у його чоботях було сухо, бо він таки не зачерпнув халявами. Мабуть, я мав смішний вигляд, бо дивлячись на мою незграбну постать, Колька якось противно почав труситись, ніби стримуючись, щоб не зареготати вголос.
Коли я зрозумів, що Колька сміється, то задихнувся від гніву, який раптом наповнив мене всього, і я, нахиливши голову, кинувся на Кольку, цілячись головою йому в живіт. Мабуть, я попав йому в сонячне сплетіння, бо Колька зігнувся, хапаючи ротом повітря. Якась жахлива хоробрість напала на мене і я почав наосліп лупити кулаками набагато сильнішого за себе противника, відчуваючи гостре бажання помститися за зневагу. Під шквалом моїх ударів Колька впав навколішки і закрив голову руками. Він навіть не намагався дати мені якусь відсіч і раптом я почув його жалісне хникання:
– Ну чо-о-о ти, чо-о-о, зразу битися-я-я!
“Він здався і просить пощади!” – раптом дійшло до моєї свідомості. Незнане раніше солодке почуття тріумфу від перемоги наповнило мене, гнів і напруга спали і я зупинився. Лице і очі ще палали праведним гнівом і я мовчав, важко дихаючи.
Підбадьорений моїм мовчанням Колька винувато забурмотів:
– Ну чого ти, як скажений якийсь, я ж не хотів... Портфель же не намок. І черевики от навіть сухі.
І він показав пальцем на мої черевики. Я теж подивився вниз на черевики і трохи заспокоївся, бо вони дійсно блищали, як і раніше.
– А пальто, – продовжував він вже більш упевнено, – пальто ми зараз зробимо... Треба розстелити його на сонці, грязь засохне і ми тоді замнемо забруднені місця, ніхто й не помітить і не взнає, що ти впав у болото. Я вже багато разів робив так. Ну, давай, скидай пальто, будемо сушити.
– Я впав!? Я не падав, це ти мене туди кинув! – обурено крикнув я, але пальто почав знімати.
– А ти б не кинув на моєму місці?
– Я б не кинув! Подумаєш, онучі побоявся замочити! Онучі леґше висушити, ніж пальто! Викрутив добре, взув і пішов.
Отак перепалюючись між собою ми розстелили пальто на горбочку й самі посідали на траву біля нього. Про те, щоб іти до школи навіть мови не було Весняне сонце ще тільки здіймалось над вербами і майже не гріло.
Хвилин з п’ятнадцять ми сиділи мовчки. Час від часу я пробував рукою, чи не засохла грязюка на пальті, але думав я зовсім про інше. В голові моїй пульсувала одна думка: “Я Кольку побив! Я побив самого Кольку! Тепер я його не боюсь!!”. Це була настільки неймовірна подія в моєму житті, що мені здавалось усе нереальним, ніби я перебуваю в одній із своїх дитячих фантазій, які часто роїлись в моїй голові, де я раптом робився найсильнішим і всі мене боялись, а я всіх перемагав і вигадував найжорстокіші кари для своїх колишніх кривдників. Але зараз це була реальність і я, не тільки кутовим зором, а й усім тілом відчував у постаті Кольки, у тому, як він рухався і говорив, що він мене тепер боїться. “Я тепер нікого не буду боятись”, – думав я, – “бо правду казав мені тато, що “сміливого куля боїться, сміливого штик не бере”.
Весняне сонечко гріло слабенько і пальто ніяк не хотіло висихати. І тоді Колька запропонував піти “на золу” і там швидко висушити моє пальто. Це було таке місце, куди вивозили справжню золу з топок парового котла цукрового заводу, який був розташований у нашому селі. Золу вивозили на так званих вагонетках – великих залізних ящиках на чотирьох залізничних колесах, які рухались по спеціально збудованій вузькоколійній залізній дорозі. Ящики ті могли, коли треба, перекидатися і зола сама висипалась на бік.
Але найцікавішим було те, що тягнув ті вагонетки спеціальний здоровенний кінь-ваговоз. Ваговози – то була особлива порода коней, виведена для такої роботи. Вони були великими й важкими, мали широченні мускулисті груди, товсті і кошлаті внизу ноги з широкими копитами, гривасту товсту шию і похнюплену чубату голову – ну точно богатирський кінь Іллі Муромця з відомої картини Васнєцова “Три богатирі”. Нам, хлопчакам, які прибігали часто дивитись, як вивозять золу, коні ті здавалися втіленням якоїсь страшної, непереборної сили, яка, все таки, підкорилася людині. Мене трохи дивувало, чому така сильна й велика тварюка мовчки дає себе запрягти і щоденно виконує тяжку одноманітну роботу, багато годин підряд важко крокує між рейками (бо ті коні ніколи не бігали), з кожним кроком мотаючи від натуги головою вверх-вниз, вверх-вниз... Здавалося б, йому нічого не варто вискочити з колії, скинути ненависну шлею, що так врізається в груди, одним ударом копита завалити мучителя-погонича з його маленьким, але таким дошкульним батіжком, і помчати галопом, як вільній вітер, на волю, в чисте поле... Мені багато разів ввижалась така сцена і я навіть чув у вухах звуки того галопу – “ту-ду-дух, ту-ду-дух. ту-ду-дух...” – і відчував, як здригається земля під його копитами і бачив, як розвівається на вітрі його світла грива... І мріялось мені, що ми з хлопцями принесемо йому вівса в торбі й шматочок цукру, і він буде їсти цукор з моїх рук великими м’якими губами. А потім кінь нахилить голову і дозволить сісти на себе верхи і ми скільки завгодно будемо кататися в полі, а коли накатаємося досхочу, то поведемо його до річки і будемо разом з ним купатись...
Згодом заводську котельну перевели з вугілля на мазут, золу перестали вивозити і я не знаю, куди подівся той кінь. Але тоді, коли відбувались описані події, золу ще вивозили, насипали все вище і вище і разом з нею піднімали вузькоколійку і це була вже ціла гора або терикон з крутими схилами, які постійно диміли. Від гори постійно йшов жар і там завжди можна було знайти місця, де жаріло недопалене вугілля, а вітер тільки сильніше роздмухував його. Ми з хлопцями часто навідувались туди і, бувало, пекли в золі цукрові буряки і з насолодою гризли той делікатес. Але від дорослих знали, що там довго знаходитись не можна, особливо коли немає вітру, бо зола виділяє велику кількість
чадного газу і можна вчадіти. Скільки випадків розповідали, як п’яний чоловік, особливо взимку, заходить на золу погрітися, а потім засинає там навіки.
Саме в таке місце вирішили йти ми з Колькою, аби швиденько висушити пальто і згідно нашого плану, відчистити засохлу грязюку, щоб нічого й видно не було. До золи
було не дуже далеко і вже через десять хвилин ми йшли біля підніжжя терикону, шукаючи місце, де жар був найсильніший.
Скоро ми зупинились і почали думати, як нам краще сушити пальто.
– Треба на що-небудь повісити його поближче до жару, – вирішив я.
Ми вирізали з верби, що росла неподалік, дві палиці, запхнули їх у золу поближче до місця, де був найбільший жар, і розвісили на них пальто.
Через деякий час від пальта пішла пара, а ми, щоб не вчадіти, відійшли подалі, сіли на сухому трав’яному схилі і почали розмовляти.
Мова пішла про космічні польоти, бо я дуже любив фантастику і якраз читав вечорами науково-фантастичний роман Олександра Бєляєва “Зірка КЕЦ”.
– От побачиш, – гаряче переконував я Кольку, – скоро наші ракету з космонавтами на Місяць запустять. Може років через два, або три, не більше.
– Ну, ти даєш, – заперечував мені Колька, – ще тільки позаторік перший супутник Землі запустили, а ти – зразу на місяць. Місяць знаєш, як далеко? Мільйони кілометрів! Туди може років сто треба летіти, і то не долетиш.
– Які мільйони, темний ти чоловік, до місяця летіти всього декілька днів. Он Бєлка і Стрєлка якраз декілька днів і літали.
– Так вони ж навколо Землі, а то місяць.
– Та що з тобою говорити. Я вже вирішив, закінчу школу, поїду в Москву, взнаю, де вчать на космонавтів і буду туди поступати.
– Ти?! – Колька аж схопився на ноги, – та хто тебе візь..., – раптом він замовк, а потім змінився в лиці і тихо вимовив: – Пальто.
– Що пальто? – не зрозумів я, і повернувся до золи.
Мене ніби вдарило – пальто лежало на золі й від нього йшов дим. Видно, наші палиці перегоріли в золі і впали.
В два стрибки я опинився біля нього, схопив за полу і відкинув подалі від золи. Підкладка тліла в двох місцях і я, ніби в гарячці, лупцював шапкою по підкладці намагаючись загасити вогонь. Іскри летіли в усі боки і вогню ніби то стало менше, але дим продовжував валити з пальта, як з печі, яку недавно розпалили. Тоді я, незважаючи на нові і все ще блискучі черевики, почав топтати ногами моє нове пальто і врешті-решт, воно перестало диміти.
Я підняв пальто з землі обома руками. Воно мало страшний вигляд – зім’яте, в сірих плямах засохлої коржем грязюки і чорних розводах сажі. Дві великі чорні діри з нерівними обгорілими краями прикрашали блискучу колись шовкову підкладку.
Я знесилено сів на землю і поклав пальто коло себе. Горе було таке велике, що я ніби онімів і не міг ні плакати, ні говорити, тільки хитався вперед-назад, як китайський божок.
Колька постояв біля мене, помовчав, і якось винувато вимовив:
– Ну, я пішов...
Я нічого не відповів йому, навіть не глянув у його бік, тільки кивнув головою. І він понуривши голову почвалав додому.
“А все таки воно висохло”, – якось апатично, нібито не я, а хтось інший подумав у мене в голові. Мені раптом стало до сліз жаль моїх батьків, бо я точно знав, немовби за них відчув те, що буде робитися в їхніх душах, і які думки прийдуть їм у голови, коли вони побачать моє пальто. І тоді я заплакав від страху і жалю одночасно...
Я плакав і думав, як мені бути далі. Спробую відчистити, вирішив я, а там видно буде. Довго м’яв і чистив пальто, яке ще вранці було таким новим і красивим і, нарешті, вигляд його став таки трохи кращим. В шафі темно, – тішив я себе надіями, – може й не побачать.
Загорнувши пальто так, щоб не видно було підкладки, я взяв сухого й чистого портфеля і пішов додому. На моїх ногах, як і зранку, сяяли чорним блиском майже незамурзані нові черевики.
Вдома мені вдалося швиденько і непомітно зайти до хати. Черевики я поставив на видному місці, а пальто повісив у шафу, в найтемніший куток і старанно розправив, щоб не видно було обгорілих місць. Потім я цілий вечір сидів за столом і не піднімаючи голови старанно робив уроки на завтра. Мати зайшла до кімнати, щоб покликати мене вечеряти і раптом почала принюхуватись. Я завмер, і від страху, що зараз все відкриється, серце ледь не вискочило з грудей.
– Щось горілим пахне. Ти що, сірники палив у хаті? В нас ще тільки пожару не було. Давай швидко за стіл!
Ху-у! Пронесло! Я швиденько повечеряв і ліг спати.
А вранці відбулося те, чого я так боявся. Мати побачила мою білу сорочку на стільці і дуже здивувалась, що на спині вся вона була в чорних плямах засохлого болота. “Господи, де ж це його носило вчора в новому пальті”, – подумала вона і відкрила шафу...
Я прокинувся від того, що мене хтось смикав за плече. Переді мною стояла вкрай розлючена моя люба матуся і тримала в руках пальто. Краще б я не дивився на її лице.
– Що це таке!? Га? Де ти був, іроде?! Що ти з ним зробив?! Чому ти мовчиш!? Я тебе питаю!
Я стояв біля ліжка в одних трусах втягнувши голову в худенькі плечі і мовчав. Бо хіба можна було відповісти одним словом, що я зробив? “Господи, – думав я, дивлячись у підлогу, – скоріше б уже закінчилась моя кара”.
А мати вже висмикнула з шафи батьків ремінь. Я зіщулився і закрив голову руками.
– Ми тобі... Ми тобі... Ми тобі..., – з кожним “ми тобі” мою спину обпалював удар, – ми тобі купуємо дорогі речі, а ти як ставишся до них, га!?
Вона б, мабуть, ще довго лупцювала мене, але батько зупинив:
– Ну досить, досить...
– Ну що нам робити з такою дитиною, га? – продовжувала вихлюпувати свій гнів мати. – Де це можна було лазити, щоб навіть майка і труси були в болоті, га!? Де ж ти в біса вогню знайшов, що всеньке пальто попалив?!
Я мовчав.
– Так, півроку ніякого кіна, ніякого сітра, ніяких гулянок. Будеш кожен день двір підмітати і дрова рубати. Іди вмивайся і марш у школу.
Отак усе й обійшлося. А підкладку мати ввечері залатала, пальто відмила й випрасувала і воно знову стало майже як новеньке.
Я, звичайно, не втерпів і розповів своєму товаришеві Ваську, що побив самого Кольку, а він розповсюдив цю новину серед інших хлопців. Я не заперечував, коли мене питали, бо це була правда. Коли ми з Колькою зійшлися в одній компанії, я з усієї сили демонстрував свою незалежність, сміливо заперечував йому і всі побачили, що я дійсно його не боюся. Колька й насправді тоді ще побоювався мене і дуже нехотя терпів мої випади. Так я став лідером в нашій ватазі.
Але це продовжувалось недовго. Кольку дуже заїдало моє лідерство і він весь час шукав якийсь привід, щоб побити мене, і такий привід скоро знайшовся .Одного разу на лузі, де ми пасли корів, під час гри я спіткнувся, а Колька впав на мене. Я хотів було піднятись, але відчув, що Колька міцно схопив мене за руки і не відпускає, притискаючи мене до землі. Я з усієї сили почав пручатися, намагаючись звільнитися, але не зміг, бо Колька був таки сильніший за мене.
– Колька, пусти!, – грізно крикнув я.
І тут бунт, що давно вже визрів у його душі, вирвався на волю. Колька ще сильніше притиснув мене і зло зашипів:
– Думаєш, як побив мене тоді, то вже все!? На тобі, на, на, на!
І він почав бити мене кулаком по голові. Я спробував захищатися і навіть намагався вдарити його, але раптом він поцілив мені в ніс і з носа пішла кров. Колька зупинився, ще трохи потримав мене, а потім піднявся і сказав:
– Ще раз полізеш – вб’ю!
І все стало на своє місце. Правда, деякі хлопці потім підходили до мене і говорили, що Колька гад, бо напав на лежачого, а то б, мовляв, ти б йому дав!
Я погоджувався і хоробро описував як би я йому накостиляв. Але насправді битися з Колькою я вже не наважився і лідерство було втрачене назавжди.

05. 12. 2006 .

Павло Якимчук

ПІРАМІДОН

Гарно сказав відомий класик , що всі ми «родом з дитинства». Але яке ж воно, оте дитинство, в кожного різне.
Життя дітей у глухих селах і дітей, що ростуть у великому місті, або тим паче у розкішних котеджах “нових українців”, відрізняється, як життя дикої шипшини у яру і, скажімо, троянди в теплиці.
Дивлячись на побут і розваги сьогоднішніх дітей, захотілося розповісти їм про давно минуле власне дитинство, адже по-справжньому зважити й оцінити те, що маєш, можна тільки в порівнянні з тим, що вже було.
Чи може собі уявити сучасна молодь життя без електричного освітлення, без телевізора і навіть без радіо, а тим більше без «аудіо-відео» і комп’ютерів? Тоді, всього якихось сорок років тому, про все оце й не чули, але від цього не вмирали і своє щастя мали. Танцювали під гармошку-двохрядку аж курява стояла і отримували чи не більше задоволення, ніж сучасна молодь від «репу». А яким чудом техніки видавався механічний патефон з пластинками?
Домашнє завдання учні сільських шкіл виконували при світлі гасових ламп, а в багатьох сім’ях грошей і на гас не вистачало – каганець кіптявий ледве блимав у хаті.
В містах, звичайно, діти жили набагато краще. Проте, сільські мали свої розваги, про які міські могли тільки мріяти. Чи могли діти в місті, скажімо, купатися голими в теплій, прогрітій сонцем, калюжі, або з’їжджати голими сідницями по слизькій багнюці з горбочка в мілку річечку, де мулу по коліна? Або ловити в цій же річці в’юнів колискою, сплетеною з лози? О, це велике задоволення і мені навіть жаль тих дітей, які не мали цих розваг у дитинстві.
Звичайно, і села бувають дуже різні, та й селяни бувають бідніші й заможніші. І зовсім різне життя у дітей звичайної колгоспниці, яку вже через чотири дні після пологів колгоспні бригадири буквально виганяли на роботу в поле, і в тих дітей, які народжувались хоча б у сім’ях сільської інтелігенції. Так що деяким дітям і в селі таланило. Вони мали краще взуття та одежу, а що найголовніше, їм частенько купувались справжні, як тоді казали, фабричні, іграшки, які завжди були предметом заздрощів і навіть таємної ненависті дітей з бідніших сімей. У тих іграшки були, здебільшого, саморобні – у хлопців дерев’яні рушниці й пістолети, вистругані татком з куска дошки, а у дівчат ляльки, пошиті з ганчір’я. У ляльок були конопляні коси й намальовані обличчя.
Маленькому мені поталанило двічі.
По-перше, я народився в селі, в якому був розташований цукровий завод, збудований ще, як кажуть, “за царя Панька” польським магнатом на прізвище Сангушко. Цукровий завод – це вже неабияка цивілізація. Будинки робітників заводу були електрифіковані від заводської електростанції ще до війни, при заводі працював дитячий садочок, в селі була середня школа, бібліотека, будинок культури, де регулярно показували художні кінофільми, давались концерти силами місцевої художньої самодіяльності, а часом і справжні артисти заїжджали.
До речі, цікава деталь: перед кожним кінофільмом обов’язково демонструвався кіножурнал “Радянська Україна”, в якому під фанфари й тріумфальну музику симфонічного оркестру українською мовою розповідали й показували селянам про величезні досягнення радянської влади.
По-друге, я народився в сім’ї, яка належала до сільської інтелігенції – батько мій працював на цукровому заводі інженером, а мати в дільничній лікарні акушеркою. Тому й виглядав я не так, як зашмаркані й босі сусідські колгоспні діти – літом на ногах були
одягнені сандалі й шкарпетки, штанці були коротенькі, на „помочах”, чистенька сорочечка, голівка підстрижена “під польку”, тобто з рівненьким чубчиком на лобі і таке інше.
Отже, ще з перших років життя я мав би почувати себе щасливим. Але я сам вважав, що моє життя має серйозні недоліки, через які мав підстави заздрити дітям з найбідніших сімей.
Щасливим мене вважали вуличні друзі тому, що я був власником нечуваних скарбів – іграшок, що заводилися спеціальним ключиком і виконували різні рухи. Таким був, наприклад, зелений металевий крокодил, який ворушив лапами і навіть повз уперед, роззявляючи й закриваючи зубасту пащу. Але найбільше вражала яскраво розмальована карета, запряжена двійкою металевих коней з кучером на козлах. Коні ворушили ногами, кучер підіймав та опускав руки з віжками і карета котилась уперед. Дверцята відкривалися і можна було побачити всередині атласні сидіння та посадити на них лялькових пасажирів. Ці іграшки купував і дарував мені мій батько.
Але я сам вважав себе нещасною й пригнобленою людиною. Кожен день мене одягали в чисту одежу і відводили до дитячого садочка, де під наглядом виховательки я грався в одні й ті ж ігри, які давним-давно вже надоїли, та водив хороводи з такими ж “пригнобленими” дітьми, співаючи примітивні дитячі пісеньки під акомпанемент баяніста. І це в той самий час, коли сусідські хлопці, які ніколи не ходили до дитсадка, мали повне роздолля. Вони могли гасати на лузі з гумовим м’ячем “у футбола”, могли побудувати у вільхах коло річки халабуду й застелити долівку в ній пахучим татарським зіллям, могли купатися скільки хочеш в річці за городами “на широкому” (води тридцять сантиметрів, а мулу півметра) або в долині “на глибокому”(води трохи більше, а мулу трохи менше), та ще багато чого могли робити хлопці, від чого, тільки подумавши, дух захоплює.
І тому я з нетерпінням чекав, коли настане вихідний день (а тоді він був тільки один – неділя) і не треба буде йти до дитсадочка. В неділю мене теж одягали в чисту одежу і, суворо наказавши не мурзатись, не лазити по деревах, не ляпатись у річці, не валятись на сирій землі, не битись і таке інше, дозволяли піти на вулицю.
Ще зранку, наспіх проковтуючи сніданок, починалося канючення:
– Ма-а-ам, ну я піду-у на вулицю, хлопці чека-ають...
– Знову полізете в баюру глибину міряти?
– Та ні-і-і, ми з Колькою на колодах будемо гратися.
– Дивись мені! Замурзаєшся – додому не приходь!
– Я не буду мурзатись. А можна я візьму на вулицю мою нову рушницю, яку мені татко у місті купив?
– Та бери вже, тільки ж не загуби ніде.
– Добре-е-е, – кричав я вже на ходу, схопив рушницю і бігом на вулицю.
Новенька іграшкова рушниця, точнісінько, як справжня мисливська двохстволка, мала дерев’яний приклад і могла переломлюватись для заряджання, при цьому зводились курки і “бойові” пружини, у обидва дула можна було вставити “кулі” – дерев’яні палички – і вистрілити.
Я побіг до сусіднього двору, де вже декілька років лежали на вулиці довгі товстелезні колоди. Діти часто збиралися тут і любили гратися на тих колодах у різні ігри, або просто сидіти на теплій від сонця деревині і розказувати, перебиваючи один одного, неймовірні, частіш за все, вигадані історії з жахливими пригодами. При цьому, для більшої переконливості, шморгаючи носом, вигукували
– Що, не вірите?! Їй-бо, не брешу!
Але цього разу на колодах нікого не було крім Кольки.
Про Кольку старші хлопці казали, що мати його “з Германії привезла”. Говорилось це по секрету від Кольки і я тоді не дуже розумів, що це означає. Ясно, що якось пов’язано з німцями, а значить негативне.
І тільки вже студентом я прочитав про так званих остарбайтерів, про молодих дівчат, примусово вивезених у 1941-1944 роках з України до Німеччини, і все зрозумів. Зрозумів про Кольку , про Вітьку і ще про деяких хлопців. Свідоцтво про народження їм видавали в німецьких містах радянські коменданти. Місце народження – Німеччина, в графі “батько” – прочерк.
В селі, коли діло доходило до бійки або найбільшої образи, їм кидали у вічі страшне слово “фріц”.
Кажуть, що багато наших дівчат народжували дітей в Німеччині від німців, але дітей тих у них відбирали і матері їх більше ніколи не бачили. То були так звані “діти фюрера”, народжені від кращих представників “арійської раси” і виховувались вони в спеціальних закладах. Так здійснювалась спеціальна программа Генріха Гіммлера під назвою “Лебенсборн”, який стосовно жінок, що народжували тих дітей, сказав: “Мене не цікавить така дрібниця, чи вони росіянки чи чешки, якщо вони можуть дати достойне поповнення нашої крові. Якщо треба, ми відберемо їх дітей і виховаємо в нашій країні.” Тому серед дітей, привезених “з Германії” не було тих, хто народився в 1943 або в 1944 роках. Переважна більшість має рік народження 1945-й. Багато дівчат поверталися вагітними й народжували уже вдома.
Доля таких матерів часто була незавидною. Мало того, що всі ті, хто був у німецьких таборах, були під невсипущим оком НКВД, їх ще й на роботу не дуже брали. Жінки ж довго не могли вийти заміж і були, як правило, матерями-одиначками.
Колька з матір’ю дуже бідували, ледь пережили голод 1947 року. Мати його так і не вийшла заміж і Колька у свої дванадцять років не знав батьківської любові і турботи. Але вдача в нього була весела, був високим, фізично міцним і серед хлопчачої ватаги вважався одним із лідерів.
Коли я підійшов до колод з новенькою рушницею на плечі, Колька заховав щось у кишеню і почав мовчки розглядати мене і мою рушницю. І хоча мені було цікаво, що ж він там сховав у кишеню, я почав задаватися: повільно зняв рушницю з плеча і демонстративно почав її заряджати. Потім прицілився і вистрілив у гору з обох стволів дуплетом. Звук пострілу я підсилював голосом:
–Дуфф-дуф-ф-ф!!
Колька зіскочив з колоди, підійшов і протягуючи руку сказав:
– Дай подивитись!
Я відбіг подалі і відрізав:
– Не дам!
– Я трохи пограюсь і віддам!
– Я ще сам не награвся!
Колька трохи подумав і запропонував:
–Давай мінятись, ти даси мені погратись ружжом, а я тобі дам погратись ось чим, – він зробив таємниче обличчя і дістав щось із кишені.
–Що це?
–Пі-ра-мі-дон! – поважно вимовив Колька
У нього на долоні лежала маленька красива коробочка.
В наші часи ліки пакують в алюмінієву фольгу, а тоді таблетки від головного болю під назвою “пірамідон” (як і всі інші ліки в таблетках) продавалися в маленьких коробочках
з тонкого глянцевого картону. Зверху красивими літерами було написано “ПІРАМІДОН”, з боків коробочка мала спеціальні вушка, які відкривались, всередині була ще одна коробочка з тонкого паперу, яка висувалась через відкриті вушка.
–А в мене там щось є всередині, – інтригував Колька, –Хочеш подивитись – давай мінятись.
–Ну давай, –погодився я.
Я простягнув йому рушницю, а Колька віддав мені свій “пірамідон”.
– Обережно, –сказав я, дивлячись, як Колька намагається зарядити рушницю паличками, –треба спочатку натиснути отут, темнота.
Колька почав стріляти, а я роздивлявся коробочку з-під пірамідону. Я потрусив її біля вуха, але всередині нічого не шелестіло.
Страшна підозра, що Колька мене обманув і в середині нічого нема охопила мене всього і я почав гарячково відкривати коробочку.
І тут трапилося лихо. Від багаторазового використання вушко коробочки, яке я намагався відкрити, було вже порядно потріпане і коли я смикнув його, раптом відірвалося. Я розгублено стояв, переводячи очі з лівої руки, в якій була коробочка, на праву, в якій тримав відірване вушко... Коли я підняв очі переді мною стояв Колька і так само переводив очі з моєї лівої руки на праву. Його лице поступово червоніло.
– Ти! – задихаючись вигукнув він, –ти порвав мою коробочку!
Він зірвав з плеча мою новеньку лаковану рушницю, схопив її за стволи і почав з усієї сили лупити рушницею об колоди.
– На тобі! На тобі! На! На! На!
Страшенна лють і якась неймовірна звіряча ненависть була у всіх його рухах, в перекошеному гнівом обличчі. Він несамовито бив і бив рушницею по колодах . Я з жахом спостерігав, як розлітається на тріски дерев’яний приклад, з якимось жалібним теньканням вискочили “бойові” пружини, а дула перетворюються на безформний кусок металу. Я навіть не міг кричати, бо від жаху в мене перехопило горло.
Він зупинився тільки тоді, коли від рушниці майже нічого не залишилося. Нарешті в мене прорізався голос і я заволав:
–Ма!..Ма! Ма-а-мо-о-о!
Колька кинув розбиту рушницю на землю і пустився навтьоки.
Пізніше, згадуючи цей епізод мого дитинства я зрозумів, що причиною тієї неймовірної люті було не тільки відірване вушко від “пірамідону”. То вихлюпнулась образа за знедолене дитинство, за несправедливе прізвисько “фріц”, то був протест проти бідності і нерівності майнового стану, коли одним усе, а іншим нічого, то було реалізоване підсвідоме бажання помсти за несправедливість життя. Напевно, саме такі настрої, що з дитячих років накопичуються в народі і приводять до повстань і революцій. Досить кому-небудь одному вигукнути “бий їх!” і з глибин душі піднімаються всі образи і неприязнь до тих, хто був більш удачливим, хитрішим , сміливішим, безсовісним, врешті-решт, і тут відбувається прорив нечуваної рішучості, сп’яніння від злету хоробрості і очікування , що надалі все буде правильно, чесно і справедливо, і натовп таких людей може знести і розтрощити усе, так само, як друг мій Колька в дитинстві розтрощив мою рушницю.
В усі часи в середовищі народних мас накопичуються певні настрої, так званий протестний потенціал, який являє собою стиснуту “бойову пружину”, котра з часом стискається все більше і більше. І знаходиться розумна або хитра людина, яка бачить ці настрої, і – якщо це співпадає з її амбіційними планами – зібравшись з духом вигукує “бий їх!”, і очоливши натовп, перемагає.
Саме так виникають знамениті політичні лозунги, тільки замість „бий їх” кричать “вся власть – совєтам!”, або (більш сучасне) “бандитам – тюрми”.
Підібравши розбиту рушницю я побіг додому і, схлипуючи, показав рушницю мамі.
– Хто її так?– спитала вона.
І я розповів їй усе.
У мами на очах стояли сльози
– Бідна дитина, – сказала вона і погладила мене по голові.
Тепер мені здається , що вона зовсім не мене мала на увазі.

Червень 2006р.

ПАВЛО ЯКИМЧУК
ГАПКА “ПРЬОТ”

Дивна це, все-таки, річ – мова, якою розмовляють у селах на Волині. Безумовно, по-українському колоритна, від глибоких гайдамацьких коренів веде співучу вимову свою з розтягуванням голосних, найчастіше, в закінченнях, а часом і в середині слова.
Ось як, наприклад, зустрічає сільська тіточка сусідського хлопця, що після року навчання десь у далекому Харкові приїхав у село і йде “з автобуса” до рідної хати:
– Ой, Воло-ό-дька-а-а-а! То дé ти взя-явся-я-я-я!?
Мовляв, яка несподівана радість бачити тебе знову. І стільки світлого сяйва випромінює її лице і, навіть, усе її повне грудасте тіло, загорнуте у замурзаний халат, що “студент” не витримує серйозного поважного виразу обличчя, мимоволі розтягує лице в посмішці і відповідає на “ городськой” манер:
– На канікули, Ольґа Івановна!
Це ж він перший раз, як вже доросла інтелігентна людина, назвав її повним ім’ям–по–батькові. Для всіх у селі вона – Голька Дуніна (на відміну від Гольки Ганіної), причому “Дуніна” і “Ганіна” – це не прізвища, а імена мамочок, що народили отих двох різних Гольок.
Взагалі, жителі подільських сіл люблять вимовляти чимало слів починаючи їх з “г”. Саме з м’якого “г”, а не твердого “ґ”.
Так старослов’янська Ольга перетворилася на Гольку і всі в селі Ольги були Гольками.
А чому б і ні? Якщо величаворосійська Анна перетворилася на українську Ганну, то й Ольга має право стати Голькою. Все логічно і ніякий “Словник української мови” селянам не указ. Говорили “Голька, Ганька” і будуть говорити. Тому то і “Агріппіна” і “Уліта” – імена, які батюшка вичитував у святцях і якими нагороджував новонароджених немовлят, були для селян тільки Гапками й Гулітами. Навіть уявити важко, щоб хтось у селі вимовив “Агріппіна Савівна” в адресу якоїсь тітки Гапки Савкової. Хіба що при складанні якихось офіційних списків, або документів. Але, хіба ж то жива мова в документах?
Але не тільки в іменах полюбляли напирати на “г”.
Часто на сусідніх городах отак перегукуються між собою:
- – Голько-о-о!
- – Га-а!
- – Та гобернись же сюди! Подивись, який у мене гоїро-ок вирі-іс!
Оте “гоїрки” замість “огірки”, невідомо звідки взялось, але надзвичайно живуче. Вже виросло декілька поколінь учнів, яким вчителі української мови постійно втокмачували, що треба говорити і писати “огірки”. Писати то вони пишуть, але прибігши зі школи додому, скажуть: – Мамо, хочу гоїрочків зі сметанкою!
Говорили й будуть говорити і мають на то право. Бо жодна в світі мова не обійшлась без діалектів. Та скільки б не було різних діалектизмів та синонімів (на Сумщині, наприклад, огірки називають не інакше, як гурки) українська мова залишається українською.
Чому ж, чому так важко піднімається вона в українських містах, особливо на сході України?
Убогість життя в колгоспних селах за радянських часів породила неймовірну тягу сільської молоді до кращої долі, ніж важка праця в колгоспі. З кращим життя і з кращою долею асоціювався вступ до інституту або, хоча б, технікуму і навіть до професійно-технічного училища, після закінчення якого – праця робітником на будь-якому заводі, але за живі гроші.
– Вчись, ледащо, може вийдеш у люди. Будеш погано вчитись – нікуди не поступиш і будеш у колгоспі волам хвости крутити, – частенько чули діти від батька чи матері.
До речі, сучасному читачеві, мабуть, цікаво буде дізнатись, навіщо взагалі потрібні воли і навіщо, зокрема, їм потрібно крутити хвости.
Те, що волів колись запрягали у ярмо, а до ярма чіпляли плуга і орали поле, або чіпляли воза і возили з Криму сіль Чумацьким шляхом зі швидкістю чотири кілометри на годину – про це, мабуть, знають усі. Це був, так би мовити, трактор минулих віків, а в деяких країнах застосовується й досі. А от про те, що воли мають не тільки великі розлогі роги, а й хвоста, такого ж, як і корова, тільки довшого і китиця довгої шерсті на його кінці сягає частенько до самої землі, про те не всі пам’ятають. Так ось, шановний читачу, воли частенько, пробачте, справляють велику й малу нужду на ходу і не все долітає до землі. Багатенько застрягає на китиці хвоста. А якщо згадати, що воли мають звичку відмахуватись від своїх найлютіших ворогів, гедзів, саме хвостом – горе тому візнику, який забував перед виїздом закрутити волам хвости. На встигнеш і відвернутись, як усі очі заляпають так, що й дороги не побачиш. А будеш гав ловити, то і до рота попаде.
Закручувати хвости треба не аби як, а у спеціальне кільце, так, щоб китиця була знизу кільця і все оте треба закинути волові на спину за хребет. Якщо закручування виконано правильно – віл не зможе випрямити хвоста, скільки б не старався.
Коли старий візник бере собі в науку молодого помічника, то перша наука – закручування хвостів. Частенько можна вранці перед запряганням почути таку команду: – Видери недóпади і не забудь хвости закрутити!
Ви не знаєте, що таке недопади? Та оце ж те саме, ще не долетіло до землі й засохло на хвості.
Тому поступити вчитись у місто було заповітною мрією, стратегічною ціллю більшості учнів сільських шкіл, а вже кому це вдавалось – радості й гордості батьків не було меж. Куди завгодно, аби поступити. Новина передавалась по селу як найважливіша:
– Чули? Вітька Максимчуків поступив на інженера, у той, у Харківський політєхнічеський. Казала Максимчучка – на всі п’ятірки здав.
Самого героя від радості й гордощів розпирало, як індика. Для нього це означало різку зміну всього життя – ну як же, він тепер студент, без п’яти хвилин інженер, попереду п’ять років життя в місті, завжди в чистій одежі, ніякого гною, що прилипає до кирзових чобіт, ніякої багнюки на вулицях після дощу... А дівчат, дівчат скільки! Та на всі смаки: чорняві й біляві, високі й маленькі, худенькі й товстенькі. Не те що в селі – п’ять однокласниць і все.
Особливо разюче мінялась поведінка деяких з тих, кому пощастило поступити, після першого року навчання у великому місті, а якщо тим містом (і таке траплялось) була Москва чи Ленінград – куди там! Навіть з однокласниками починали на “расєйской” говорити. “Дєскать, подзабил уже, как-нікак, целий год в Маскве, панімаїш ...” І не розуміли вони, як це виглядало часом смішно і ніяково.
Одного разу попросили батьки сина-студента допомогти рідній тітці Гапці віднести клунок з мокрою білизною на ставок. Споконвіку в селах великі простирадла, рушники, сорочки та іншу білизну прали й полоскали у річках або ставках. На великому камені або на дерев’яному помості гепали по тих полотняних сорочках і простирадлах прачами – дебелими плескатими дерев’янками з ручкою. Гепання те далеко розносилось над водою з відлунням від протилежного берега, і чутно його було майже на все село. Це один із тих звуків, які надовго вкарбовуються в пам’ять, і є невід’ємною часткою спогадів про дитинство у людей, які виросли в селі.
Так от , відніс наш московський студент важкий клунок з білизною і йде собі назад вулицею, наспівуючи модну пісеньку “у масковськіх студє-є-єнтов горячая кров...”. Зустрічають його друзі й питають:
– Звідки ти йдеш?
А він “так небрєжно” відповідає російською:
– Да ето я більйо на ставок носіл. Там моя Гапка більйо прьот.
Однокласники почали корчитись від сміху. А потім, крізь сльози:
– І куди ж вона його “прьот”?
Тут наш москвіч і сам почав хехекати:
– Хе-хе, хе-хе... Ето я щось нє то зморозіл.
– Саме щось ти і “зморозіл”, – сміялись друзі вже так, що животи позводило.
З того часу коли у селі згадували про нашого студента, завжди уточнювали: “Вітик, ну той, що “Гапка прьот”.
Тарас Шевченко в комедії “Сон” змальовує епізод, коли автор зустрічає земляка-українця у Петербурзі:
...Аж землячок,
Спасибі, признався.
З циновими ґудзиками:
“Дє ти здєсь узялся?”
“З України”,– “Так як же ти
Й гаваріть нє вмієш
По-здєшнєму?” – “Ба ні, кажу,
Говорить умію,
Та не хочу” “Екой чудак!...
“...Я всі входи знаю, ...
Не поскупісь полтіною...”
Це вам нічого не нагадує? (То дé ти взя-явся-я-а-а?!) Мабуть, той землячок був родом з Волині чи Поділля, і це, мабуть, його нащадки і зараз живуть десь по “петербургах”, забувши начисто українську мову, а може й український родовід свій, яким би пишатися треба. Пишатися, хоча б тому, що історія нашої землі, нашого народу і нашої мови сягає у недосяжні для “московітов” віки.
Звичайно, часи міняються, міняється й відношення до української мови, і зараз набагато більше стало українців в Україні та за її межами, які , за Шевченком, добре “уміють, та не хочуть” розмовляти російською без потреби. Але як же , все таки, ще багато тих, хто і не дуже вміє, а продовжує “гаваріть” там, де міг би перейти на мову, якою з ним розмовляла мати, коли він у колисці лежав. А росіяни поблажливо підсміюються над тим “шоканням” та “гаканням” точнісінько так, як у часи Шевченка: ”Екой хохол! Не знает параду.”
Коротше кажучи, багато де ще в Україні “гапка прьот”, і не тільки “прьот” у владу, а й покрикує при цьому з екранів телевізорів: “Статус гасударственнаво! Статус гасударственнаво давай!”, знаючи, що дехто з так званих “олігархів-політиків” навіть з цілком українськими прізвищами “не поскупятся полтиною”, аби тільки завоювати собі перед виборами прихильників серед російськомовного населення.
А що? За депутатську недоторканість “полтіни” не жаль і плювати їм на свою рідну українську мову.

10 11.2005р.