Павло Якимчук

ЗА МЕДОМ
(оповідання)

Садиба Левчуків розташована в самому центрі села на мальовничому горбочку, який круто спускався до заболочених берегів річки Салохи. Сьогодні тут коло хати ростуть тільки дві старезні-престарезні груші та декілька молодих вишень, а решта землі, аж до самого низу, переорана під город. Але старі люди в селі переказують, що колись, ще в дореволюційні часи, дід Степана Левчука, Павло Левчук, майже увесь свій наділ (нечувано для села) засадив плодовими деревами і була в тому садку велика пасіка.
Дід Павло взагалі не був землеробом, бо все життя працював на цукровому заводі, або, як тоді казали, на цукроварні, що належала польському графу Потоцькому. Землею в ті часи (після столипінської реформи) розпоряжалась сільська громада, і щоб отримати право на той горбочок Павло Левчук заплатив громаді сто рублів і виставив відро горілки.
За місцевими переказами, дід був людиною незвичайною. Окрім того, що він був шанованим спеціалістом на цукроварні, мав ще й незвичні для села захоплення – полювання, садівництво та розведення бджіл. Дід мав гарну рушницю, знав місця, де водилися зайці та лисиці і дуже влучно стріляв.
Пасіку Павло Левчук тримав чималу – не менше тридцяти сімей. Мед у нього купували всі, а особливо заводська інтелігенція. Здебільшого це були інженери та спеціалісти з цукроваріння, які приїхали з Польщі. Місцеве населення називало їх поза-очі ляхами, ляшками та підляшками (останні це ті, хто породичався з ляхами і вже вважав себе за пана). Мабуть тому серед жителів України так часто зустрічаємо прізвища Ляшко, Ляшенко, Ляшкевич, а на Волині і Поділлі можна зустрітии багато сіл з назвами Ляшки , Підляшки, Підлящики.
Щоправда, в очі до них зверталися так, як треба - „ пане Вербицький”, „пане Вишнєвський” і тому подібне. Для сміху розказували таку байку про походження поляків на землі, що, мовляв, коли Бог заходився створювати людину, то це йому спочатку не дуже вдавалось – чи то глину взяв не ту, чи то досвіду не мав. Одним словом, зліпить – а воно щось не теє виходить, не подобається йому. Ну і жбурляв він зпересердя глиняного чоловічка навмання подалі. І обов’язково у що небудь попадав. Попав у дуба – і вискочив лях Дубровський, у березу – Березовський, у вербу – Вербицький, у вишню – Вишнєвський, у явір – Яворівський, у граба – Грабовський, у сосну – Сосновський і так далі, і так майже всі дерева перебрав. А якось кинув і впав той глиняний чоловічок у потічок.Тут і вискочив лях Потоцький і з того часу пішов на землі рід ляхів Потоцьких .
Напевно, надзвичайно мальовничі краєвиди Волино-Подільської височини спонукали польського магната Сангушко збудувати тут цукроварню (тоді ще примітивну) і закласти маєток, який згодом перейшов до відомої в Польщі родини Потоцьких. На протязі багатьох років Потоцькі розширювали завод, прикрашали і розбудовували маєток. Тут був розкішний двоповерховий палац, оточений прекрасним парком зі ставками і купальнями, будинки для гостей, челяді, величезний виїзд (себто, приміщення де стояли карети і утримувались найкращі породисті коні). В окремій споруді спеціалісти-собаководи, запрошені з Польщі, доглядали й вишколювали мисливських собак – породистих гончаків для полювання на вовків, лисиць та зайців.
Головним чином для цієї розваги – зимового полювання – і утримувався численною прислугою цей розкішний маєток. Для участі в полюванні сімейство Потоцьких запрошувало високоповажних гостей з Петербургу, Львова і навіть самої Варшави, яких зустрічали на залізничній станції роззолочені карети, запряжені трійками рисаків. Від станції до зимового палацу вони мчали сім верст по старовинному шляху, обсадженому старезними дубами, ясенами та липами.
Але найбільшим дивом для місцевих селян був гість з самої Африки, справжній величезний негр з чорним і блискучим, як хромовий чобіт, обличчям, якого старий граф запрошував щороку за власний рахунок на зимове полювання. Переказували, що той ефіоп був знатного африканського роду, людина не бідна, і що ніби то він врятував старого графа від смерті в африканських степах, куди граф Потоцький їздив на полювання ( по сучасному – на сафарі). Величезний лев кинувся на графа, а той негр лева застрелив. Граф не знав, як і дякувати і з тої пори щороку за свій кошт запрошував ефіопського вельможу на Волинь у свій маєток на зимові розваги.
Діда Павла, хоч він був і не вельможею, а місцевим робітником цукрозаводу, також щороку запрошували брати участь у зимовому полюванні, запрошували, бо кращого знавця вовчих гнізд , лисячих нір і кращого загонщика зайців у ближніх селах знайти було неможливо.
Тому місцева знать і навіть сам граф добре знали робітника Павла Левчука і його великий сад і той будинок на горбочку, де гуділи бджоли і де на стіні висіла дорога мисливська рушниця.
Жінка Павла Левчука на ім’я Харитина була молодицею гарної статури з розкішним тілом, прекрасним синьооким і чорнобровим обличчям, яке зовсім не псував трохи м’ясистий ніс. Цей ніс, як і густезне чорне волосся потім вперто повторювалися у всіх її дітях, яких вона справно народжувала майже щороку. Вона ніде не працювала, та в цьому й не було потреби, бо штатні робітники заводу ( тобто ті, які працювали весь рік, а не тільки в сезон цукроваріння) отримували достатньо велику заробітну плату.
Харитина тільки но народила дев’яту дитину і була щаслива, коли раптом трапилась біда.
Майстер випарного відділення Павло Левчук був на зміні коли стався вибух – розірвало випарний апарат. Гаряча суміш пари і бурякового соку вихлюпнулась на нього і позбавила його життя. Так Харитина Левчук з дяв’ятьма дітьми на руках залишилася вдовою.
За рахунок заводу була зроблена труна, замовлений молебінь а заводський духовий оркестр супроводжував похорони.
Але коли труну з небіжчиком виставили на подвір’ї для прощання, сталося незвичне – на труну і на тіло покійного почали сідати бджоли. Спочатку їх було небагато, але згодом їх ставало все більше й більше.
Люди з острахом спостерігали за цим а потім почали відступати назад.
– Не бійтесь, вони не кусатимуть,– зупинив їх священник, який готувався відспівувути покійного, – нехай прощаються. Мабуть заслужив він працею своєю у сих Божих створінь любов велику. Велика сила твоя, о Господи, і невідомі шляхи твої, – і батюшка перехрестився.
Натовп заспокоївся, а бджоли подовжували прибувати, сідали на труну і злітали над натовпом, але дійсно нікого не кусали. А коли похоронна процесія вирушила з двору, її супроводжував уже величезний рій бджіл. Їх збудженого гудіння не було чути, бо протяжно й голосно грав заводський духовий оркестр, високо й жалісно виводили мелодію кларнети, яким відповідали розкотисто і низько густі баритони і баси. І тільки на кладовищі, коли оркестр замовк, всі раптом звернули увагу на це безупинне і тривожне гудіння. Люди підняли голову вгору – величезна темна хмара бджіл коливалась над могилою. Коли обряд закінчився і люди пішли у село, бджоли ще довго кружляли і сідали на свіжий горбочок землі, на дерев’яний хрест і на табличку з іменем покійного.
Харитина змарніла від горя й відчаю і не знала, як їй далі в світі жити, але добрі люди надоумили:
– Проси писаря, нехай напише прошеніє до графа. Впадеш у ноги, подаси прошеніє, граф, кажуть, добра людина, допоможе.
– Обов’язково допоможе, бо чоловік твій покійний, кажуть, з графом на короткій нозі був, на полюваннях одне болото місили...
Скільки виглядала Харитина графа з тим прошенієм – один Бог знає. Але таки вигледіла ту карету, встигла впасти на дорогу в глибокому поклоні, тримаючи у тремтячій руці прошеніє. Карета зупинилась.
– Хто це? , – спитав молодий граф управляючого, який за Божим промислом на той час сидів у кареті поряд з графом.
– Це вдова Павла Левчука, який загинув від вибуху на заводі. Я доповідав Вам ...
Граф, не дослухавши, рвучко відкрив роззолочені дверці карети і вийшов, ступивши ногами в лакових мештах прямо в товстий шар пилу. Він підняв Харитину з колін, яка мало не зомліла від страху, взяв у неї з рук прошеніє і мовчки прочитав. Ще не дочитавши, нетерпляче підняв праву руку і клацнув пальцями. Лакей на заднику карети миттєво зарухався і через декілька секунд уже тримав перед графом відкриту конторку для письма . Граф вмокнув перо в чорнильницю, рішуче розчеркнув щось на прошенії, кинув перо в конторку і протягнув папір управляючому. Той глянув і його очі здивовано полізли на лоба. Граф мовчки злегка вклонився Харитині і сів у карету.
– Чого заклякла, стара, іди додому, – гримнув управляючий на Харитину, – прийдеш завтра в контору.
І карета рвонула з місця, здійнявши стовп куряви.
Наступного дня Харитина зранку прийшла до заводської контори. Її зустріли надзвичайно шанобливо, всі дивилися на неї з цікавістю, як на диво якесь, в багатьох поглядах відчувалася заздрість.
– Пані Левчук, вам призначено щомісячне пожиттєве утримання в розмірі п’ять рублів золотом, – звернувся до неї службовець контори.
– Як, п’ять рублів? – розгублено перепитала Харитина.
– Так, так, саме п’ять, – повторив чиновник, – Розпишіться ось тут і ідіть до каси.
Харитина, як і більшість жінок у селі, була грамотна, бо мала три класи церковно-приходської школи. Тремтячою рукою вивела вона своє прізвище там де показав їй службовець.
– Будете приходити щомісяця у цей день. А каса в кінці коридору.
Харитина не могла повірити своєму щастю. П’ять золотих на місяць це було багато, дуже багато, бо за три рублі у ті часи на селі можна було купити корову. Харитина стала заможною селянкою і могла тепер спокійно одягнути і прогодувати себе і своїх дев’ятеро дітей.
В селі ще довго гомоніли про незвичну поведінку бджіл, мовляв, чи не був Павло пов’язаний з дияволом. Але інші нагадували слова священника і , врешті, всі зійшлися на думці, що це таки Божий промисел, бо Павло Левчук був праведником і людиною набожною, до церкви ходив щонеділі і грошей на церкву не жалів. А тут ще з’ясувалось, що Павло, ніби передчуваючи несподівану смерть, ще рік тому оформив заповіт, згідно якого усе рухоме і нерухоме майно переходило до його дружини Харитини Левчук. Усе, окрім пасіки. На подив селян, усі свої бджоли разом з вуликами та іншим реманентом Павло Левчук заповів церкві. Був у його заповіті ще один дивна умова, згідно якого церква зобов’я зувалась щороку, під час першої липневої гонки меду щедро, досхочу, пригощати медом усіх дітей, які прийдуть у цей день на пасіку.
Церква з радістю прийняла щедрий дар, знайшла людину досвідчену і перевезла пасіку в ліс поблизу села, на красиву поляну, де збудувала пасічнику маленький будиночок для реманенту і велику напівземлянку для укривання бджіл на зиму. Бджоли прийняли нового господаря і Левчукова пасіка справно працювала багато років на благо церкві.
А для виконання особливої умови пасічник змайстрував з трьох гарно струганих липових дощок довгий жолоб. Щороку в той день, коли на пасіці починали гнати мед, біля цього жолоба збиралися діти. Кожна дитина приносила з собою в кишенях чи за пазухою шматки чорного, на поду печеного житнього хліба. Пасічник виносив невелике відерце першого липового меду і виливав його у жолоб. Густий прозорий мед аж світився з середини бурштиновим кольором. Їли до схочу, їли і ложками, і вмочуючи чорний хліб в прозорий мед, аж поки не починало пекти в грудях і тіло вкривалося липким потом. Тільки тоді вважалося, що вже наївся, бо як казали «вже мед на животі виступив». В якості доказу давали помацати липкий живіт.
Потім в Російській імперії настали смутні часи, не стало царя, нагрянув 1917 рік. Несподівано село і завод опинилися на лінії фронту: з одного боку армія Петлюри, з іншого Червона армія. Пани дременули до Варшави і Парижу.
Палац Потоцького почали грабувати. Ночами зривали оксамитові штори і тканину з крісел та диванів на онучі, виколупували дорогоцінний паркет на дрова, розтрощили й викинули з вікна білий рояль. Село декілька разів переходило з рук в руки. Коли заходили червоноармійці , то перетворювали палац на казарму і потихеньку продовжували грабунок – тягнули й перепродували старовинні годинники і дзеркала, бронзові чорнильниці і канделябри. Петлюрівці робили те саме.
Досі невідомо хто саме, чи петлюрівці чи червоноармійці підпалили палац, але пожежа та запам’яталась місцевим жителям надовго. Більше двох тижнів злітали в небо багатометрові язики вогню та стовби диму. Заграву спостерігали всі навколишні села. Разом з палацом згоріли безцінні твори мистецтва – картини (копій тоді не тримали), старовинні рукописні та друковані книги, статуетки, гобелени та інші речі, привезені з усього світу , справжньої цінності яких простий народ не розумів.
Саме під впливом цього грабунку і страшного пожару, який ніхто не намагався гасити, селяни повірили, що старий світ зруйновано назавжди і вороття не буде
Разом з панами зникла й Харитинина пенсія. Але діти її вже повиростали і всіляко підтримували матір. Щоправда, сини розбіглися по різні сторони барикад: старший син не міг змиритися з експропріаторами і воював за Центральну Раду, за незалежну Українську державу, середній попав під вплив більшовиків і став червоноармійцем.
Молодшому Сергійові було тільки 16 років, але він уже працював на заводі, читав «Маніфест комуністичної партії» і гаряче підтримував більшовиків з їх лозунгом «заводи – робітникам».
Коли сини часом з’їжджалися на рідне подвір’я, то, слово за словом, і вже хапались за шаблі і готові були рубати один одному голови.
Мати ставала між ними, здіймала вгору руки, хрестила всіх по черзі:
– Побійтесь Бога, ви ж брати рідні, я ж вас у любові ростила! – голосила, – який він тобі класовий ворог! Ви ж усі пили молоко з мої грудей!
На подвір’ї мати і її молитва спасала синів від Каїнового гріха, а коли роз’їжджалися – молилася за всіх, і за рідних, і за нерідних:
– Господи, спаси їх і сохрани, направ їх на путь істиннний і помилуй їх. Того не повинно бути, щоби брат ішов на брата! – і повторювала багато разів, – Святий боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!
Та не вберегла, не подіяла мамина молитва. Обоє загинули, обоє героями, кожен у своєму бою, кожен за свою правду.
Молодший, Сергій, залишився при матері, працював на заводі, і в 1918-му вже створив при заводі комсомольський осередок. Декілька разів, коли село займали петлюрівці, осередок ставав підпільним.
Через село, біля заводу і понад ставом проходила залізниця, Одна станція знаходилась з одного боку села і була в руках червоних, інша – з другого боку і її займали петлюрівці. На петлюрівській станції стояв броньований потяг, на якому білою фарбою було написано його назву – «За вільну Україну». Зайнявши село, петлюрівці зганяли людей на майдан у центрі села, виставляли жовто-блакитний прапор и тризуб і агітували вступати до армії Симона Петлюри і воювати за незалежну Українську Державу. Показували гроші нової держави, котрі в народі називали «лопатки», бо на них був зображений селянин з лопатою. Агітаторам, як і новим грошам, не дуже вірили, бо в кожній хаті були приховані рулони «керенок», ховали й царські банкноти, але найдальше ховали ( і правильно робили) золоті п’ятірки й десятки царської чеканки. Стоячи в натовпі молодий комсомолець Сергій Левчук слухав і думав: «Що там Україна, світова пролетарська революція – ось достойна мета».
На станцію з іншого боку червоний командарм Микола Щорс підтягнув свій бронепотяг, який називався «Мір хіжінам – война дворцам». Червоноармійці погрузилися на бронепотяг і зробивши декілька залпів з гармати посунули в село. Петлюрівці сіли на свій бронепотяг і відступили на станцію.
Червоний бронепотяг зупинився в центрі села біля греблі. Заводська комсомолія вже вишикувалась біля насипу, дехто навіть мав зброю. До них вийшов сам командир, пояснив, що водокачка на станції не працює і коротко поставив задачу – забеспечити заповнення тендера водою. Через пятнадцять хвилин комсомольці вже підтягнули до брогепотягу ручну пожарну помпу, розмотали рукави і прямо зі ставка накачали води в тендер. Коли справу було зроблено, бронепотяг «Мір хіжінам – война дворцам» дав гудок, червоноармійці швиденько погрузилися і поїхали на свою станцію, де вони влаштували собі казарми.
Не встигли хлопці згорнути рукави, коли з з іншого боку з’явився бонепотяг «За вільну Україну» і дав кулеметну чергу. Хлопці залягли. Коли громада бронепотягу зупинилась біля греблі, петлюрівський полковник, розмахуючи маузером, дохідливо пояснив хлопцям, що вибору у них немає. Тож хлопці з мокрими лобами напомпували воду в тендер петлюрівцям і слава богу, залишилися живі.
Потім в таборі петлюрівців спалахнула епідемія тифу, і вони залишили станцію. В селі запанували більшовики і встановили радянську владу.
На тлі цих подій про пасіку якось забули, а пасічник продовжував робити свою справу, аж поки більшовики не зайнялися викоріненням «опіуму для народу». Церкву закрили, священника забрали і кудись вислали, майно перейшло до сільської ради. Потім підоспіла коллективізація і пасіку передали в колгосп.
Проте пасічника , як фахівця, жодна влада не чіпала, бо мед потрібен був усім. Колгоспна пасіка продовжувала успішно працювати і до війни, і під час німецької окупації, і після війни. Але, що найбільше вражає, з моменту передачі пасіки до церкви і до сьогоднішніх днів, кожного року без винятку, попри всі революції і війни на початку липня діти дізнаються про день медогону і приходять до жолоба. І кожного року жовтий медовий потік тече вимитим жолобом, і діти змагються, хто більше з’їсть, і галаслива дитяча зграя повертаючись з лісу, на запитання селян «ну що, наїлись меду?» відповідає різноголосим хором :
– Наїлись, наїлись, аж мед на животі виступив! Не вірите – от помацайте! – і дають помацати свої липкі животи.
Коли мені, авторові цього оповідання, ішов дванадцятий рік, і я серед інших дітей стояв біля жолоба з величезною скибкою чорного хліба , пасічник дід Івась поклав мені руку на плече і уважно подивився в обличчя:
– А розкажи мені, хлопче, якого ти роду?
– Левчуків я. Сергій Левчук, Павла Левчука син.
– Так я і думав. Той же ніс, та ж чорна чуприна. Правнучок, значить.
– Чий правнучок, діду?
– Сідай но синку, я розповім тобі те, чого тобі, певно, ніхто не розповідав. Пасіка оця була заведена і належала колись твоєму прадідові Павлові Левчуку.
– Що, оці самі бджоли, які зараз літають?
– Ні, бджоли так довго не живуть. Але душа – вона в кожному вулику є , жива душа твого прадіда.
І старезний сивий пасічник розповів мені усе самого початку, про те як, купив мій прадід той горбочок, моє родинне гніздо, і як завів там пасіку.
Запам´ятав я цю розповідь на все життя. Потім ще порозпитував декого, і вирішив, що події ці достойні того, щоб бути викладеними на папері, бо то є жива історія мого народу, моєї України.