Павло Якимчук
НІМЕЦЬКА МІНА

В сільській школі на уроці хімії учитель демонструє реакцію карбіду кальцію з водою. Реакція супроводжується виділенням великої кількості газу ацетилену. Учитель запалив газ, що виходив із колби через трубочку і розповів про використання цієї реакції в газозварювальних апаратах для різання та зварювання металу. Потім учитель сказав таке:
– Якщо газ із колби не відводити трубкою, а міцно закрити колбу корком, то через деякий час тиск у колбі підніметься настільки, що колба вистрілить корком у стелю, як гармата.
Ці слова, особливо слово “гармата”, викликали пожвавлення в класі навіть серед тих учнів, які хімію ніколи не слухали і, взагалі, вважалися безнадійними двієчниками.
– Ух, ти-и!, – сказав безнадійний двієчник Колька Мазур. – Не може бути! Покажіть!
– Не буду показувати, бо це небезпечно. Якщо корок буде триматися в шийці колби дуже міцно, колба може вибухнути як бомба і поранити вас і мене осколками скла.
– Ух, т-и-и! – загорілись очі в Кольки Мазура.
Учитель хімії приїхав у село недавно. Попередній учитель хімії ніяких хімічних дослідів на уроках не демонстрував, бо насправді він був учителем географії, а хімію викладав тимчасово, через відсутність у школі справжнього “хіміка”.
Новий учитель хімії не знав, що батько Кольки Мазура працює на цукровому заводі газозварювальником і слово “карбід” він не тільки чув багато разів, а й бачив той карбід на власні очі у себе в клуні.
Колька був ватажком хлопців, які жили “на кутку” – так називалась певна частина села.
До речі, хочу зауважити, що в ті часи в селах вулиці не мали офіційних назв на зразок “Крейсера Аврори” або “Червоного партизана”, а будинки не мали номерів. Частина села називалась “садиби”, інша частина – “куток” або “хатки” і таке інше.
Того ж дня після школи Колька жбурнув портфеля в куток кімнати і швиденько скочив до клуні. Так і є: великий алюмінієвий бідон, у який на колгоспних фермах зливають молоко, був наполовину заповнений сірими грудочками карбіду. Колька швидко скрутив із старої газети кульок, набрав у той кульок чимало карбіду і побіг на вулицю.
– Ось, гляньте, – сказав він хлоп’ячій компанії, що вже чекала його на вулиці, –це карбід. У мене в клуні його повний молочний бідон. Ми зараз будемо з нього робити бомбу.
– Яку бомбу? Як її робити?,– загомоніли хлопці хором.
– “Хімік” у школі показував. Треба насипати карбіду в пляшку, налити зверху трохи води і міцно закрити пляшку корком. Почнеться реакція і пляшка розірветься, як справжня бомба!
– Брехня-я-я! – недовірливо сказав Вітька, – не розірветься.
– А як розірветься в руках?, – сказав обережний Васька, – Не встигнемо відбігти, а вона рвоне. Осколками всіх посіче, як граната!
– Наші партизани під час війни мали такі міни, які підривалися від спеціальної машинки, – сказав Ігор, який, хоч і жив на кутку, багато читав і вчився на четвірки і п’ятірки. – Крутнеш ручку, а вона як жахне! А то ще були міни з годинником. Там стрілка замикає контакт і в потрібній час міна вибухає. Я читав, що таку міну в портфелі підсунули під стіл самому Гітлеру, хотіли його вбити. Але він якраз відійшов на другий кінець столу, а тут міна як саданула!
– Нам треба зробити так, щоб вода з карбідом змішувалась не одразу, а тільки тоді, як пляшка ляже на бік, – збуджено сказав Павло. – Ми самі заляжемо в канаві і смикнемо за довгий шнурок, який прив’яжемо до шийки пляшки. Пляшка завалиться, почнеться реакція і – ша-ба-ба-а-х!!
Павло був хлопцем, який вічно щось майстрував. Його батько працював на заводі, дозволяв Павлові користуватися своїм інструментом і виписував журнал “Юний технік”. Тому в уяві Павла вже виникла конструкція майбутньої бомби, а саме: карбід розбити на дрібні шматочки, насипати в мішечок з марлі і підвісити той мішечок до корка всередині пляшки.
– Хлопці, стійте тут, я зараз, – і він зник у своєму дворі.
Через декілька хвилин захеканий Павло прибіг до хлоп’ячої ватаги, тримаючи в руках велику зелену пляшку з-під шампанського, шматок марлі, моток мідного дроту і великого корка.
А вже через десять хвилин бомба була готова. Мішечок з кусочками карбіду був прив’язаний дротиком до корка і обережно просунутий у пляшку, наполовину наповнену водою. Корок міцно закупорив пляшку, але, для надійності, пляшку разом з корком обмотали мідним дротом, так, щоб корок нізащо не міг вискочити, щоб замість бомби не вийшла гармата. Зовні конструкція виглядала досить солідно.
Якийсь час хлопці мовчки дивилися на пляшку, яку Павло обережно поставив на землю. Крізь зелене скло було видно, як всередині пляшки тихенько погойдується мішечок з марлі, наповнений карбідом кальцію. Це видовище заворожувало. Кожен уявляв собі, як карбід змішується з водою, починає виділятися газ, тиск зростає, зростає і потім... Що буде потім уявляли собі не досить чітко.
– Брехня-я-я, не вибухне, – порушив мовчанку скептик Вітька, але на всякий випадок трохи відійшов від пляшки .
– Вищий клас, – сказав захоплено Колька, – ще й як вибухне! Тільки щó б нам таке підірвати? Ех, жаль, німців зараз нема.
– Може підірвати чиюсь хату? Давайте директора школи рвонемо, щоб не був такий вредний. А то тільки що, зразу зі школи виключає.
– Ну, хату не хату, а хліва можна...
– А давайте підірвемо новий Матюшин туалет. Матюша недавно старий нужник за хлівом розвалив, а замість нього поставив справжній туалет з дверима, я сам бачив.
Матюша – це було шкільне прізвисько вчителя Матвія Пилиповича. Матвій Пилипович викладав у школі предмет під назвою “музика та співи”. Насправді Матвій Пилипович не мав ніякої музичної освіти, а викладав цей предмет тому, що вчителя музики в селі не було, а він одружений з учителькою математики і ніби-то грав колись на скрипці. Ніхто його на уроках не бачив зі скрипкою в руках. Як правило, на уроках Матюша диктував учням слова пісень про Леніна і партію, а учні старанно записували ті слова в зошит, який називався “музика та співи”. Іноді він намагався примусити клас співати ті пісні хором, безбожно спотворюючи мелодію. Його особливо не любили учні за те, що він мав звичку за найменшу провину боляче стукати учнів по голові твердим і товстим вказівним пальцем.
Було вирішено підірвати Матюшин туалет, щоб не був такий вредний.
До туалету підкралися з боку городів. Хлів надійно закривав нас від хати і ми, стараючись не шуміти, обережно відкрили двері туалету. Видно було, що туалет Матюша робив капітально: підлога встелена свіжими дошками, посередині випиляна кругла діра.
Затамувавши подих, всі дивилися як Колька прив’язав до горловини пляшки шпагат і почав обережно опускати її вниз. Яма була досить глибока і пляшка опустилась більше ніж на метр, коли нарешті Колька відчув, що пляшка дном доторкнулася , висловлюючись мовою науки, до рідких продуктів життєдіяльності людини, або, як сказали б хлопці на своїй мові, до гімна.
Тут Колька зупинився і завмер, бо далі опускати не можна було. Він розумів, якщо пляшка ляже на бік – почнеться реакція і бомба може вибухнути. Трохи подумавши Колька не придумав нічого кращого, як прив’язати шпагат до відкритих дверей.
– Якщо двері зачинити,– пояснив він, – бомба ляже на бік і почнеться реакція.
– Вищий клас, – сказав Павло, – тепер можна не боятися осколків. Закриємо двері і встигнемо відбігти в кінець города, там є рівчак. Заляжемо і будемо чекати – вибухне чи ні.
Хлопці загомоніли, обговорюючи цей план, Хтось пропонував протягти шпагат від дверей туалету до рівчака. І в цей час всі почули, як зарипіли, а потім гепнули, двері Матюшиної хати. Всі замовкли. За хлівом почулися чиїсь кроки, загелготали гуси .
– Тікаймо! – зашипів Васька, – Матюша йде!
Ватага сипонула на город і, намагаючись не створювати зайвого шуму, залягла в рівчаку.
З-за хліва швидкими кроками, як людина, котрій не терпиться, вийшов учитель музики та співів Матвій Пилипович, заскочив до туалету і закрив двері.
В рівчаку всі завмерли і перестали дихати. У більшості були відкриті роти. Пройшла хвилина, але нічого не відбувалося.
–Я ж каза-а-ав, – розчаровано почав тягти Вітька, – я ж казав, що не ви...
І тут воно рвонуло.
Коли американські вчені підірвали на плато Аламогордо першу атомну бомбу, вони потім писали, що “результат експерименту перевершив всі найсміливіші прогнози і сподівання”.
Те саме могли би заявити хлопці з кутка. На їхніх очах туалет злетів у повітря разом з Матюшою всередині і гепнувся на бік. Гімно величезним фонтаном вилетіло з ями і заляпало все навкруги: і кабіну туалету, і Матюшу, який навкарачки вилазив з неї, і стіну, і навіть дах хліва, і все, що росло на городі в радіусі десяти – п’ятнадцяти метрів. Деякі найдальші бризки досягли середини городу і прошуміли невеликим дощем. Ефект вибуху, певно, був посилений тим, що він стався на дні ями і набув комулятивного характеру, тобто вибухова хвиля була направлена прямо вгору.
Хлопці, вирячивши очі, деякий час дивилися, як Матюша очманіло крутить головою і обмацує себе руками, а потім, як по команді, дременули в різні боки, бо й самі були злякані аж до тремтіння в щелепах.
На щастя, Матвій Пилипович майже не постраждав. Жодний осколок скла не влучив у його сідниці. Напевно, розлітання осколків було загальмоване лайном, стінками ями та дошками підлоги туалетної кабіни...
А Матвій Пилипович потім розповідав всім у селі, що на його власному городі, на його очах, вибухнула німецька міна, яка лежала там ще з часів Великої Вітчизняної війни і яку він зрушив з місця під час ремонту туалету, чому й стався вибух. Але він, Матвій Пилипович, встиг залягти і чудом врятувався від смерті, проте отримав сильну контузію і деякий час заїкався. Казали, що він звертався до сільради з проханням, чи не можна оформити йому якусь пенсію чи хоча б компенсацію, як постраждалому від німецьких окупантів.
Чи вдалося йому добитися позитивного рішення з цього питання, чи ні – я не знаю. Мабуть таки вдалося, бо я чув, що Матюша при кожній нагоді називав себе інвалідом Великої Вітчизняної війни.
24.09.2006