Павло Якимчук

ПІРАМІДОН

Гарно сказав відомий класик , що всі ми «родом з дитинства». Але яке ж воно, оте дитинство, в кожного різне.
Життя дітей у глухих селах і дітей, що ростуть у великому місті, або тим паче у розкішних котеджах “нових українців”, відрізняється, як життя дикої шипшини у яру і, скажімо, троянди в теплиці.
Дивлячись на побут і розваги сьогоднішніх дітей, захотілося розповісти їм про давно минуле власне дитинство, адже по-справжньому зважити й оцінити те, що маєш, можна тільки в порівнянні з тим, що вже було.
Чи може собі уявити сучасна молодь життя без електричного освітлення, без телевізора і навіть без радіо, а тим більше без «аудіо-відео» і комп’ютерів? Тоді, всього якихось сорок років тому, про все оце й не чули, але від цього не вмирали і своє щастя мали. Танцювали під гармошку-двохрядку аж курява стояла і отримували чи не більше задоволення, ніж сучасна молодь від «репу». А яким чудом техніки видавався механічний патефон з пластинками?
Домашнє завдання учні сільських шкіл виконували при світлі гасових ламп, а в багатьох сім’ях грошей і на гас не вистачало – каганець кіптявий ледве блимав у хаті.
В містах, звичайно, діти жили набагато краще. Проте, сільські мали свої розваги, про які міські могли тільки мріяти. Чи могли діти в місті, скажімо, купатися голими в теплій, прогрітій сонцем, калюжі, або з’їжджати голими сідницями по слизькій багнюці з горбочка в мілку річечку, де мулу по коліна? Або ловити в цій же річці в’юнів колискою, сплетеною з лози? О, це велике задоволення і мені навіть жаль тих дітей, які не мали цих розваг у дитинстві.
Звичайно, і села бувають дуже різні, та й селяни бувають бідніші й заможніші. І зовсім різне життя у дітей звичайної колгоспниці, яку вже через чотири дні після пологів колгоспні бригадири буквально виганяли на роботу в поле, і в тих дітей, які народжувались хоча б у сім’ях сільської інтелігенції. Так що деяким дітям і в селі таланило. Вони мали краще взуття та одежу, а що найголовніше, їм частенько купувались справжні, як тоді казали, фабричні, іграшки, які завжди були предметом заздрощів і навіть таємної ненависті дітей з бідніших сімей. У тих іграшки були, здебільшого, саморобні – у хлопців дерев’яні рушниці й пістолети, вистругані татком з куска дошки, а у дівчат ляльки, пошиті з ганчір’я. У ляльок були конопляні коси й намальовані обличчя.
Маленькому мені поталанило двічі.
По-перше, я народився в селі, в якому був розташований цукровий завод, збудований ще, як кажуть, “за царя Панька” польським магнатом на прізвище Сангушко. Цукровий завод – це вже неабияка цивілізація. Будинки робітників заводу були електрифіковані від заводської електростанції ще до війни, при заводі працював дитячий садочок, в селі була середня школа, бібліотека, будинок культури, де регулярно показували художні кінофільми, давались концерти силами місцевої художньої самодіяльності, а часом і справжні артисти заїжджали.
До речі, цікава деталь: перед кожним кінофільмом обов’язково демонструвався кіножурнал “Радянська Україна”, в якому під фанфари й тріумфальну музику симфонічного оркестру українською мовою розповідали й показували селянам про величезні досягнення радянської влади.
По-друге, я народився в сім’ї, яка належала до сільської інтелігенції – батько мій працював на цукровому заводі інженером, а мати в дільничній лікарні акушеркою. Тому й виглядав я не так, як зашмаркані й босі сусідські колгоспні діти – літом на ногах були
одягнені сандалі й шкарпетки, штанці були коротенькі, на „помочах”, чистенька сорочечка, голівка підстрижена “під польку”, тобто з рівненьким чубчиком на лобі і таке інше.
Отже, ще з перших років життя я мав би почувати себе щасливим. Але я сам вважав, що моє життя має серйозні недоліки, через які мав підстави заздрити дітям з найбідніших сімей.
Щасливим мене вважали вуличні друзі тому, що я був власником нечуваних скарбів – іграшок, що заводилися спеціальним ключиком і виконували різні рухи. Таким був, наприклад, зелений металевий крокодил, який ворушив лапами і навіть повз уперед, роззявляючи й закриваючи зубасту пащу. Але найбільше вражала яскраво розмальована карета, запряжена двійкою металевих коней з кучером на козлах. Коні ворушили ногами, кучер підіймав та опускав руки з віжками і карета котилась уперед. Дверцята відкривалися і можна було побачити всередині атласні сидіння та посадити на них лялькових пасажирів. Ці іграшки купував і дарував мені мій батько.
Але я сам вважав себе нещасною й пригнобленою людиною. Кожен день мене одягали в чисту одежу і відводили до дитячого садочка, де під наглядом виховательки я грався в одні й ті ж ігри, які давним-давно вже надоїли, та водив хороводи з такими ж “пригнобленими” дітьми, співаючи примітивні дитячі пісеньки під акомпанемент баяніста. І це в той самий час, коли сусідські хлопці, які ніколи не ходили до дитсадка, мали повне роздолля. Вони могли гасати на лузі з гумовим м’ячем “у футбола”, могли побудувати у вільхах коло річки халабуду й застелити долівку в ній пахучим татарським зіллям, могли купатися скільки хочеш в річці за городами “на широкому” (води тридцять сантиметрів, а мулу півметра) або в долині “на глибокому”(води трохи більше, а мулу трохи менше), та ще багато чого могли робити хлопці, від чого, тільки подумавши, дух захоплює.
І тому я з нетерпінням чекав, коли настане вихідний день (а тоді він був тільки один – неділя) і не треба буде йти до дитсадочка. В неділю мене теж одягали в чисту одежу і, суворо наказавши не мурзатись, не лазити по деревах, не ляпатись у річці, не валятись на сирій землі, не битись і таке інше, дозволяли піти на вулицю.
Ще зранку, наспіх проковтуючи сніданок, починалося канючення:
– Ма-а-ам, ну я піду-у на вулицю, хлопці чека-ають...
– Знову полізете в баюру глибину міряти?
– Та ні-і-і, ми з Колькою на колодах будемо гратися.
– Дивись мені! Замурзаєшся – додому не приходь!
– Я не буду мурзатись. А можна я візьму на вулицю мою нову рушницю, яку мені татко у місті купив?
– Та бери вже, тільки ж не загуби ніде.
– Добре-е-е, – кричав я вже на ходу, схопив рушницю і бігом на вулицю.
Новенька іграшкова рушниця, точнісінько, як справжня мисливська двохстволка, мала дерев’яний приклад і могла переломлюватись для заряджання, при цьому зводились курки і “бойові” пружини, у обидва дула можна було вставити “кулі” – дерев’яні палички – і вистрілити.
Я побіг до сусіднього двору, де вже декілька років лежали на вулиці довгі товстелезні колоди. Діти часто збиралися тут і любили гратися на тих колодах у різні ігри, або просто сидіти на теплій від сонця деревині і розказувати, перебиваючи один одного, неймовірні, частіш за все, вигадані історії з жахливими пригодами. При цьому, для більшої переконливості, шморгаючи носом, вигукували
– Що, не вірите?! Їй-бо, не брешу!
Але цього разу на колодах нікого не було крім Кольки.
Про Кольку старші хлопці казали, що мати його “з Германії привезла”. Говорилось це по секрету від Кольки і я тоді не дуже розумів, що це означає. Ясно, що якось пов’язано з німцями, а значить негативне.
І тільки вже студентом я прочитав про так званих остарбайтерів, про молодих дівчат, примусово вивезених у 1941-1944 роках з України до Німеччини, і все зрозумів. Зрозумів про Кольку , про Вітьку і ще про деяких хлопців. Свідоцтво про народження їм видавали в німецьких містах радянські коменданти. Місце народження – Німеччина, в графі “батько” – прочерк.
В селі, коли діло доходило до бійки або найбільшої образи, їм кидали у вічі страшне слово “фріц”.
Кажуть, що багато наших дівчат народжували дітей в Німеччині від німців, але дітей тих у них відбирали і матері їх більше ніколи не бачили. То були так звані “діти фюрера”, народжені від кращих представників “арійської раси” і виховувались вони в спеціальних закладах. Так здійснювалась спеціальна программа Генріха Гіммлера під назвою “Лебенсборн”, який стосовно жінок, що народжували тих дітей, сказав: “Мене не цікавить така дрібниця, чи вони росіянки чи чешки, якщо вони можуть дати достойне поповнення нашої крові. Якщо треба, ми відберемо їх дітей і виховаємо в нашій країні.” Тому серед дітей, привезених “з Германії” не було тих, хто народився в 1943 або в 1944 роках. Переважна більшість має рік народження 1945-й. Багато дівчат поверталися вагітними й народжували уже вдома.
Доля таких матерів часто була незавидною. Мало того, що всі ті, хто був у німецьких таборах, були під невсипущим оком НКВД, їх ще й на роботу не дуже брали. Жінки ж довго не могли вийти заміж і були, як правило, матерями-одиначками.
Колька з матір’ю дуже бідували, ледь пережили голод 1947 року. Мати його так і не вийшла заміж і Колька у свої дванадцять років не знав батьківської любові і турботи. Але вдача в нього була весела, був високим, фізично міцним і серед хлопчачої ватаги вважався одним із лідерів.
Коли я підійшов до колод з новенькою рушницею на плечі, Колька заховав щось у кишеню і почав мовчки розглядати мене і мою рушницю. І хоча мені було цікаво, що ж він там сховав у кишеню, я почав задаватися: повільно зняв рушницю з плеча і демонстративно почав її заряджати. Потім прицілився і вистрілив у гору з обох стволів дуплетом. Звук пострілу я підсилював голосом:
–Дуфф-дуф-ф-ф!!
Колька зіскочив з колоди, підійшов і протягуючи руку сказав:
– Дай подивитись!
Я відбіг подалі і відрізав:
– Не дам!
– Я трохи пограюсь і віддам!
– Я ще сам не награвся!
Колька трохи подумав і запропонував:
–Давай мінятись, ти даси мені погратись ружжом, а я тобі дам погратись ось чим, – він зробив таємниче обличчя і дістав щось із кишені.
–Що це?
–Пі-ра-мі-дон! – поважно вимовив Колька
У нього на долоні лежала маленька красива коробочка.
В наші часи ліки пакують в алюмінієву фольгу, а тоді таблетки від головного болю під назвою “пірамідон” (як і всі інші ліки в таблетках) продавалися в маленьких коробочках
з тонкого глянцевого картону. Зверху красивими літерами було написано “ПІРАМІДОН”, з боків коробочка мала спеціальні вушка, які відкривались, всередині була ще одна коробочка з тонкого паперу, яка висувалась через відкриті вушка.
–А в мене там щось є всередині, – інтригував Колька, –Хочеш подивитись – давай мінятись.
–Ну давай, –погодився я.
Я простягнув йому рушницю, а Колька віддав мені свій “пірамідон”.
– Обережно, –сказав я, дивлячись, як Колька намагається зарядити рушницю паличками, –треба спочатку натиснути отут, темнота.
Колька почав стріляти, а я роздивлявся коробочку з-під пірамідону. Я потрусив її біля вуха, але всередині нічого не шелестіло.
Страшна підозра, що Колька мене обманув і в середині нічого нема охопила мене всього і я почав гарячково відкривати коробочку.
І тут трапилося лихо. Від багаторазового використання вушко коробочки, яке я намагався відкрити, було вже порядно потріпане і коли я смикнув його, раптом відірвалося. Я розгублено стояв, переводячи очі з лівої руки, в якій була коробочка, на праву, в якій тримав відірване вушко... Коли я підняв очі переді мною стояв Колька і так само переводив очі з моєї лівої руки на праву. Його лице поступово червоніло.
– Ти! – задихаючись вигукнув він, –ти порвав мою коробочку!
Він зірвав з плеча мою новеньку лаковану рушницю, схопив її за стволи і почав з усієї сили лупити рушницею об колоди.
– На тобі! На тобі! На! На! На!
Страшенна лють і якась неймовірна звіряча ненависть була у всіх його рухах, в перекошеному гнівом обличчі. Він несамовито бив і бив рушницею по колодах . Я з жахом спостерігав, як розлітається на тріски дерев’яний приклад, з якимось жалібним теньканням вискочили “бойові” пружини, а дула перетворюються на безформний кусок металу. Я навіть не міг кричати, бо від жаху в мене перехопило горло.
Він зупинився тільки тоді, коли від рушниці майже нічого не залишилося. Нарешті в мене прорізався голос і я заволав:
–Ма!..Ма! Ма-а-мо-о-о!
Колька кинув розбиту рушницю на землю і пустився навтьоки.
Пізніше, згадуючи цей епізод мого дитинства я зрозумів, що причиною тієї неймовірної люті було не тільки відірване вушко від “пірамідону”. То вихлюпнулась образа за знедолене дитинство, за несправедливе прізвисько “фріц”, то був протест проти бідності і нерівності майнового стану, коли одним усе, а іншим нічого, то було реалізоване підсвідоме бажання помсти за несправедливість життя. Напевно, саме такі настрої, що з дитячих років накопичуються в народі і приводять до повстань і революцій. Досить кому-небудь одному вигукнути “бий їх!” і з глибин душі піднімаються всі образи і неприязнь до тих, хто був більш удачливим, хитрішим , сміливішим, безсовісним, врешті-решт, і тут відбувається прорив нечуваної рішучості, сп’яніння від злету хоробрості і очікування , що надалі все буде правильно, чесно і справедливо, і натовп таких людей може знести і розтрощити усе, так само, як друг мій Колька в дитинстві розтрощив мою рушницю.
В усі часи в середовищі народних мас накопичуються певні настрої, так званий протестний потенціал, який являє собою стиснуту “бойову пружину”, котра з часом стискається все більше і більше. І знаходиться розумна або хитра людина, яка бачить ці настрої, і – якщо це співпадає з її амбіційними планами – зібравшись з духом вигукує “бий їх!”, і очоливши натовп, перемагає.
Саме так виникають знамениті політичні лозунги, тільки замість „бий їх” кричать “вся власть – совєтам!”, або (більш сучасне) “бандитам – тюрми”.
Підібравши розбиту рушницю я побіг додому і, схлипуючи, показав рушницю мамі.
– Хто її так?– спитала вона.
І я розповів їй усе.
У мами на очах стояли сльози
– Бідна дитина, – сказала вона і погладила мене по голові.
Тепер мені здається , що вона зовсім не мене мала на увазі.

Червень 2006р.