ПАВЛО ЯКИМЧУК
ГАПКА “ПРЬОТ”

Дивна це, все-таки, річ – мова, якою розмовляють у селах на Волині. Безумовно, по-українському колоритна, від глибоких гайдамацьких коренів веде співучу вимову свою з розтягуванням голосних, найчастіше, в закінченнях, а часом і в середині слова.
Ось як, наприклад, зустрічає сільська тіточка сусідського хлопця, що після року навчання десь у далекому Харкові приїхав у село і йде “з автобуса” до рідної хати:
– Ой, Воло-ό-дька-а-а-а! То дé ти взя-явся-я-я-я!?
Мовляв, яка несподівана радість бачити тебе знову. І стільки світлого сяйва випромінює її лице і, навіть, усе її повне грудасте тіло, загорнуте у замурзаний халат, що “студент” не витримує серйозного поважного виразу обличчя, мимоволі розтягує лице в посмішці і відповідає на “ городськой” манер:
– На канікули, Ольґа Івановна!
Це ж він перший раз, як вже доросла інтелігентна людина, назвав її повним ім’ям–по–батькові. Для всіх у селі вона – Голька Дуніна (на відміну від Гольки Ганіної), причому “Дуніна” і “Ганіна” – це не прізвища, а імена мамочок, що народили отих двох різних Гольок.
Взагалі, жителі подільських сіл люблять вимовляти чимало слів починаючи їх з “г”. Саме з м’якого “г”, а не твердого “ґ”.
Так старослов’янська Ольга перетворилася на Гольку і всі в селі Ольги були Гольками.
А чому б і ні? Якщо величаворосійська Анна перетворилася на українську Ганну, то й Ольга має право стати Голькою. Все логічно і ніякий “Словник української мови” селянам не указ. Говорили “Голька, Ганька” і будуть говорити. Тому то і “Агріппіна” і “Уліта” – імена, які батюшка вичитував у святцях і якими нагороджував новонароджених немовлят, були для селян тільки Гапками й Гулітами. Навіть уявити важко, щоб хтось у селі вимовив “Агріппіна Савівна” в адресу якоїсь тітки Гапки Савкової. Хіба що при складанні якихось офіційних списків, або документів. Але, хіба ж то жива мова в документах?
Але не тільки в іменах полюбляли напирати на “г”.
Часто на сусідніх городах отак перегукуються між собою:
- – Голько-о-о!
- – Га-а!
- – Та гобернись же сюди! Подивись, який у мене гоїро-ок вирі-іс!
Оте “гоїрки” замість “огірки”, невідомо звідки взялось, але надзвичайно живуче. Вже виросло декілька поколінь учнів, яким вчителі української мови постійно втокмачували, що треба говорити і писати “огірки”. Писати то вони пишуть, але прибігши зі школи додому, скажуть: – Мамо, хочу гоїрочків зі сметанкою!
Говорили й будуть говорити і мають на то право. Бо жодна в світі мова не обійшлась без діалектів. Та скільки б не було різних діалектизмів та синонімів (на Сумщині, наприклад, огірки називають не інакше, як гурки) українська мова залишається українською.
Чому ж, чому так важко піднімається вона в українських містах, особливо на сході України?
Убогість життя в колгоспних селах за радянських часів породила неймовірну тягу сільської молоді до кращої долі, ніж важка праця в колгоспі. З кращим життя і з кращою долею асоціювався вступ до інституту або, хоча б, технікуму і навіть до професійно-технічного училища, після закінчення якого – праця робітником на будь-якому заводі, але за живі гроші.
– Вчись, ледащо, може вийдеш у люди. Будеш погано вчитись – нікуди не поступиш і будеш у колгоспі волам хвости крутити, – частенько чули діти від батька чи матері.
До речі, сучасному читачеві, мабуть, цікаво буде дізнатись, навіщо взагалі потрібні воли і навіщо, зокрема, їм потрібно крутити хвости.
Те, що волів колись запрягали у ярмо, а до ярма чіпляли плуга і орали поле, або чіпляли воза і возили з Криму сіль Чумацьким шляхом зі швидкістю чотири кілометри на годину – про це, мабуть, знають усі. Це був, так би мовити, трактор минулих віків, а в деяких країнах застосовується й досі. А от про те, що воли мають не тільки великі розлогі роги, а й хвоста, такого ж, як і корова, тільки довшого і китиця довгої шерсті на його кінці сягає частенько до самої землі, про те не всі пам’ятають. Так ось, шановний читачу, воли частенько, пробачте, справляють велику й малу нужду на ходу і не все долітає до землі. Багатенько застрягає на китиці хвоста. А якщо згадати, що воли мають звичку відмахуватись від своїх найлютіших ворогів, гедзів, саме хвостом – горе тому візнику, який забував перед виїздом закрутити волам хвости. На встигнеш і відвернутись, як усі очі заляпають так, що й дороги не побачиш. А будеш гав ловити, то і до рота попаде.
Закручувати хвости треба не аби як, а у спеціальне кільце, так, щоб китиця була знизу кільця і все оте треба закинути волові на спину за хребет. Якщо закручування виконано правильно – віл не зможе випрямити хвоста, скільки б не старався.
Коли старий візник бере собі в науку молодого помічника, то перша наука – закручування хвостів. Частенько можна вранці перед запряганням почути таку команду: – Видери недóпади і не забудь хвости закрутити!
Ви не знаєте, що таке недопади? Та оце ж те саме, ще не долетіло до землі й засохло на хвості.
Тому поступити вчитись у місто було заповітною мрією, стратегічною ціллю більшості учнів сільських шкіл, а вже кому це вдавалось – радості й гордості батьків не було меж. Куди завгодно, аби поступити. Новина передавалась по селу як найважливіша:
– Чули? Вітька Максимчуків поступив на інженера, у той, у Харківський політєхнічеський. Казала Максимчучка – на всі п’ятірки здав.
Самого героя від радості й гордощів розпирало, як індика. Для нього це означало різку зміну всього життя – ну як же, він тепер студент, без п’яти хвилин інженер, попереду п’ять років життя в місті, завжди в чистій одежі, ніякого гною, що прилипає до кирзових чобіт, ніякої багнюки на вулицях після дощу... А дівчат, дівчат скільки! Та на всі смаки: чорняві й біляві, високі й маленькі, худенькі й товстенькі. Не те що в селі – п’ять однокласниць і все.
Особливо разюче мінялась поведінка деяких з тих, кому пощастило поступити, після першого року навчання у великому місті, а якщо тим містом (і таке траплялось) була Москва чи Ленінград – куди там! Навіть з однокласниками починали на “расєйской” говорити. “Дєскать, подзабил уже, как-нікак, целий год в Маскве, панімаїш ...” І не розуміли вони, як це виглядало часом смішно і ніяково.
Одного разу попросили батьки сина-студента допомогти рідній тітці Гапці віднести клунок з мокрою білизною на ставок. Споконвіку в селах великі простирадла, рушники, сорочки та іншу білизну прали й полоскали у річках або ставках. На великому камені або на дерев’яному помості гепали по тих полотняних сорочках і простирадлах прачами – дебелими плескатими дерев’янками з ручкою. Гепання те далеко розносилось над водою з відлунням від протилежного берега, і чутно його було майже на все село. Це один із тих звуків, які надовго вкарбовуються в пам’ять, і є невід’ємною часткою спогадів про дитинство у людей, які виросли в селі.
Так от , відніс наш московський студент важкий клунок з білизною і йде собі назад вулицею, наспівуючи модну пісеньку “у масковськіх студє-є-єнтов горячая кров...”. Зустрічають його друзі й питають:
– Звідки ти йдеш?
А він “так небрєжно” відповідає російською:
– Да ето я більйо на ставок носіл. Там моя Гапка більйо прьот.
Однокласники почали корчитись від сміху. А потім, крізь сльози:
– І куди ж вона його “прьот”?
Тут наш москвіч і сам почав хехекати:
– Хе-хе, хе-хе... Ето я щось нє то зморозіл.
– Саме щось ти і “зморозіл”, – сміялись друзі вже так, що животи позводило.
З того часу коли у селі згадували про нашого студента, завжди уточнювали: “Вітик, ну той, що “Гапка прьот”.
Тарас Шевченко в комедії “Сон” змальовує епізод, коли автор зустрічає земляка-українця у Петербурзі:
...Аж землячок,
Спасибі, признався.
З циновими ґудзиками:
“Дє ти здєсь узялся?”
“З України”,– “Так як же ти
Й гаваріть нє вмієш
По-здєшнєму?” – “Ба ні, кажу,
Говорить умію,
Та не хочу” “Екой чудак!...
“...Я всі входи знаю, ...
Не поскупісь полтіною...”
Це вам нічого не нагадує? (То дé ти взя-явся-я-а-а?!) Мабуть, той землячок був родом з Волині чи Поділля, і це, мабуть, його нащадки і зараз живуть десь по “петербургах”, забувши начисто українську мову, а може й український родовід свій, яким би пишатися треба. Пишатися, хоча б тому, що історія нашої землі, нашого народу і нашої мови сягає у недосяжні для “московітов” віки.
Звичайно, часи міняються, міняється й відношення до української мови, і зараз набагато більше стало українців в Україні та за її межами, які , за Шевченком, добре “уміють, та не хочуть” розмовляти російською без потреби. Але як же , все таки, ще багато тих, хто і не дуже вміє, а продовжує “гаваріть” там, де міг би перейти на мову, якою з ним розмовляла мати, коли він у колисці лежав. А росіяни поблажливо підсміюються над тим “шоканням” та “гаканням” точнісінько так, як у часи Шевченка: ”Екой хохол! Не знает параду.”
Коротше кажучи, багато де ще в Україні “гапка прьот”, і не тільки “прьот” у владу, а й покрикує при цьому з екранів телевізорів: “Статус гасударственнаво! Статус гасударственнаво давай!”, знаючи, що дехто з так званих “олігархів-політиків” навіть з цілком українськими прізвищами “не поскупятся полтиною”, аби тільки завоювати собі перед виборами прихильників серед російськомовного населення.
А що? За депутатську недоторканість “полтіни” не жаль і плювати їм на свою рідну українську мову.

10 11.2005р.