ГУСЯЧІ ПАТРОНИ

Розкішна, скажу я вам, природа на Волині. Невисокі пагорби волино-подільської височини часто-густо вкриті старими лісами, де можна зустріти і велетенські ялини , і старезні дуби та граби, одинокі розлогі липи, зáрості ліщини, дикі черешні, а під ними стеляться кущі ожини, малини, червоніють полуниці... Між горбочками – річечки та болітця, оздоблені густими кущами верболозу та вільховими гаями… Сéла найчастіше туляться ближче до річок та ставків і присадибні ділянки збігають від хати, що стоїть на горбочку, до долу, переходячи у луговину, порослу високою осокою, рогозом і татарським зіллям.
Татарське зілля або аїр – це особлива рослина. В свій час вона дійсно була завезена в Україну татарами, звідки й дістала свою назву. Кажуть, татарам це зілля було потрібно для якихось мусульманських ритуалів, а скоріше всього, для лікування. Татарське зілля добре прижилося на берегах річок та ставків і на Поділлі його можна зустріти в багатьох місцях. Проте на харківських річках мені його знайти не вдалося. Чи то не росте, чи його знищили збирачі лікарських рослин.
Не треба плутати татарське зілля з лепехою. Лепеха на дотик шорстка, кінці листків округлені й загинаються вниз, тому від відру лепеха шелестить. Листки ж татарського зілля гладенькі, мов лаковані, нагадують загострені леза мечів і часом на тих лезах збоку виростає зелена бирка. Але головне – це неповторний, гострий, стійкий аромат зірваного татарського зілля. На так звані “зелені свята” цим ароматом наповнюються домівки багатьох українців, бо невідомо з яких часів існує традиція встеляти долівки свіжим татарським зіллям. Цей запах навіть зараз, так би мовити , стоїть у мене в носі, коли я згадую дотик моїх босих ніг до прохолодних і гладеньких листків на долівці.
Нарвати й принести татарського зілля та встелити ним підлогу на зелені свята – це було одне з тих доручень , яке діти шкільного віку виконували з задоволенням.
Взагалі, літом у селі для хлопчаків багато роботи, але найважливіша – це кого-небудь пасти. Спочатку гусей, а років з восьми вже й корову довірять.
Наша корова дуже відрізнялась від інших корів у селі. Вона була мабуть, найбільша і найважча , незвичної рідкісної для наших сіл породи. Батько спеціально їздив за теличкою у якесь далеке племінне господарство, бо почув від знаючих людей, що там завели нову молочну породу корів.
Маленька теличка виросла і порадувала господарів не тільки гарною статтю і гордовитою ходою з високо піднятою головою, а ще й надзвичайно великими надоями молока - до тридцяти літрів на день.
Я не знаю, чи буває таке ще в когось, але мої спогади про дитинство дуже часто пов’язані з певними звуками, характерними для сільського життя.
Мати вставала вдосвіта і йшла поратись до хліва коли я ще спав. Ще дрімаючи, з напівзаплющеними очима я чую крізь відкриті двері хліва, як мати гримить дійницею і починає доїти корову. Дзе-е-е-ень, дзе-е-е-ень, дзе-е-е-нь – то перші цівки молока б’ють у металеве дно і той звук такий дзвінкий і радісний, як саме життя у вісім років. Через деякий час характер звуку поступово міняється і вже звучить як “дзю-у-у-ур, дзю-у-у-ур, дзю-у-у-ур” і я уявляю, як піднімається в дійниці тепле молоко, вкрите білосніжною піною.
Оте “ дзе-е-ень – дзе-е-ень, дзю-у-у-р – дзю-у-у-р” часом сниться мені й тепер, і тоді я чітко бачу яскравий літній ранок, відкриті двері хліва і матусю, що несе велику філіжанку теплого, тільки що видоєного молока. Чомусь його називають парним, мабуть тому, що воно таке тепле, аж парує. Я не дуже любив його пити, але відмовлятись було ліньки і я щоранку без особливого задоволення висушував таки ту чашку, відчуваючи на верхній губі білі ”вуса” молочної піни.
До речі, на міських ринках досвідчені домашні господарки, купуючи у селян молоко часто нюхають його, “ щоб не пахло коровою”.
З дитинства пам’ятаю, що секрет тут дуже простий. Кожна добра господиня знає, що перед тим, як почати доїти корову, потрібно підмити вим’я теплою водою. Справа не тільки в тому, що воно може бути брудним ( бо корова ж лягає на землю, де їй прийдеться). Теплі жіночі руки і легкий масаж вимені нагадують корові телячий ніс, яким маленькі телята штовхають вим’я, щоб молоко прибувало. Доярки про це знають і не починають доїти, поки гарно не помасажують вим’я руками. Але це не головне. Щоб молоко не пахло коровою, ні в якому разі не можна підмивати корову з дійниці, як це роблять деякі нерозумні жіночки. Треба принести теплої води в окремому відерці і після підмивання не полінуватися витерти вим’я насухо, щоб вода з вимені, не дай Боже, не попала в молоко, і тоді воно не пахне коровою, а пахне чимось приємним і домашнім, так як і повинно пахнути молоко.
Ой, як не хочеться вставати вранці, але матуся будить і будить, лагідними руками гладить непокірного чуба, який вихором стирчить у різні боки і примовляє:
– Вставай, дитинко, вставай. Хто рано встає, тому Бог дає.
Не відкриваючи очей, я крізь сон промимрив:
– Ма-ам, мені в школу не треба йти, вже канікули почали-и-и.., – і я знову заснув.
– Та вставай ти , бісова дитино, – розсердилась мати, – поженеш сьогодні корову пасти.
Тут до мене дійшло, що мені перший раз у житті довіряють корову, а це означало, що я вже виріс, що я цілий день буду на вигоні з хлопцями старшого віку, які раніше мене в свій гурт не приймали, а там такі ігри, такі розваги, і м’яч, і ножик, і бучки...
Я миттю підхопився і протер очі. Мати стояла коло ліжка і протягувала мені чашку, наповнену тільки що видоєним молоком.
– Ой , мамо, а в мене навіть бучка немає, чим же я буду корову завертати?
– Я скажу батькові, нехай виріже тобі зі старого вудлища.
– Ура-а-а!, – я швиденько видудлив молоко і почав одягатись.
Я ще не встиг витерти молочні “вуса” , а мати вже виганяє з хліва корову.
Хочу зауважити, що домашня корова то є надзвичайно цікава істота. По-перше, кожна корова має своє ім’я, яке вона добре знає і чітко реагує на звертання. По-друге, кожна корова має свій характер. Є корови слухняні і є вперті, є розумні і дурні, є вредні, які роблять усе на зло, а є й лихі, тобто такі, що можуть кинутися на людину, голосно фукаючи ніздрями й погрожуючи вдарити рогами.
Наша корова була якраз такою, що могла й ударити і я її трохи боявся. Вона була велика й дуже красива, з гордо піднятою головою і красивими рогами, які росли спочатку в сторони, а потім вигинались дугами вгору і назад. Масті вона була теж не звичної для наших країв: вся руда, майже мідно-червона і з білою ”зіркою” на лобі. Здавалось, таку корову треба було б назвати “Зірка”, але в селі до неї приклеїлась на перший погляд дивна кличка – Чудля.
Чудля – це дівоче прізвище моєї мами й нічого дивного в тому прізвищі немає, бо мама моя народилась поблизу міста Чуднова, де Чудлів і зараз повно. Але в селі казали, що корова і її господарка дуже схожі між собою, особливо схожі однаковою гордовитою ходою з високо піднятою головою. Тому коли бачили нашу корову, яка гордо крокувала попереду усієї череди, то казали:
– О, о, дивіться, Чудля чимчикує...
Корова поважно вийшла через відкриті ворота на вулицю і навіть не глянула в мій бік. На вулиці в цей час було ще декілька корів і таких же пастушків, як я, і всі рухались в один бік – вниз по вулиці, а потім направо на широку зелену луговину, яка переходила в зарості густої осоки, лепехи, і татарського зілля, між якими ховалась невеличка річечка Салоха.
Це місце в селі називалося Остріг, а звідки взялась так назва ніхто не знає. Певно, слово це запозичене з польської мови і означає щось на зразок рівного місця. Як відомо, на Поділлі дуже багато осіло поляків в період з 17-го по 19- те сторіччя, бо тут була панська Польща і великі польські маєтки. Ну а в нашому селі і зараз живуть нащадки польських спеціалістів, привезених польським магнатом Сангушко в 19-му сторіччі для будівництва і експлуатації цукрового заводу. Від них і пішли ті назви в місцевий діалект. Наприклад, місце біля заводу за будинками спеціалістів називають в селі Огрудок, а чому саме так, ніхто пояснити не міг. Я заглянув у польський словник і вичитав, що це польською мовою означає присадибний садок або городик. Це дійсно був заводський фруктовий сад, в якому працював садівник, і часто проганяв нас, коли ми приходили на той Огрудок красти червону смородину або горіхи.
Такі місця, як наш Остріг, називають в Україні вигонами, левадами або просто берег. Тут паслися корови з декількох вулиць нашого кутка, а також величезна кількість гусей та качок.
Череда повільно виливалася на Остріг, корови розбрідались по пасовиську і ніхто за ними особливо не слідкував . Хлопці весело бігали по зеленій траві, ганяючи бучками дитячий гумовий м’яч. Це була така гра під назвою “свинопас”, коли м’яча можна було бити тільки бучком і гравець, якому за жеребкуванням випадала роль свинопаса повинен був загнати “свиню” (тобто, м’яча) у “хлів” (тобто, у спеціальну ямку). Інші гравці колом розташовувались навкруги хліва, тримаючи кінці бучків кожен у своїй ямці. Гравці відганяли свиню від хліва бучками, але якщо хтось із гравців прогавить свою ямку і свинопас тицьне в неї кінцем бучка раніше, він ставав гравцем, а роззява – свинопасом.
Оскільки я був новачком серед пастухів, мені випала роль свинопаса без жеребкування і я старанно та досить незграбно вимахував новеньким бучком. Я був щасливий тим, що взагалі потрапив у компанію до старших і не помічав ні насмішок ні глузування старших хлопців.
Після свинопаса почали грати у гру з ножиками. Кожен хлопець мав кишенькового ножика, це було обов’язковим атрибутом, інакше тебе не поважали. Я, звичайно, знав про це правило і дуже хотів мати кишенькового ножика. Я навіть декілька разів намагався виміняти ножик у когось з хлопців , пропонуючи найцінніші з моїх іграшок, але ножики, особливо багатоскладні, які мали два леза, швайку, консервний ніж, а іноді ще й маленькі ножиці , цінувалися дуже дорого і ніхто поки що не погодився на обмін. Тому я захопив з собою маленького кухонного ножа з дерев’яною ручкою. Коли я з цим ножиком вступив у гру, хлопці трохи покепкували над ним, називали шаблею, мечем самурая і таке інше.
Але я вперто намагався грати, хоча в мене не дуже й виходило. І це стане зрозумілим, коли я коротко розповім неписані правила тієї гри. В луговій дернині ножем викопували величеньку ямку, яка називалась, пробачте, “гімно”. На деякій відстані викопувалась така ж ямка, яка називалась “мед”. Між ними рядочком викопувались ямки трохи меншого розміру,
всього чотирнадцять ямок, які являли собою доріжку між “гімном” та “медом”. Кожний учасник гри мав свою особисту маленьку паличку, соломинку чи пір’їнку, які спочатку всі клалися в “гімно” і гра починалась. Для того, щоб перебратися з “гімна “ у “мед”, потрібно було виконати п’ятнадцять вправ зі своїм ножиком. Вправа виглядала, наприклад, так: ножик ставився вістрям леза на ніготь великого пальця лівої руки і притримувався зверху правою. Потім різким рухом правої руки вперед і вниз потрібно було метнути ножик так, щоб він перевернувся в повітрі й увіткнувся в землю лезом. Це давало право переставити свою паличку з “гімна” в першу ямку, і робити наступний кидок. Якщо ножик не увіткнувся, а просто впав на землю, паличка залишалась на місці (або, в більш жорстокому варіанті, поверталась на одну ямку назад) й хід переходив до іншого. Другим ходом кидали ножик з вказівного пальця, потім середнього і так всі п’ять пальців лівої руки, потім з ліктя, плеча, а потім те саме робилося на правій руці і, нарешті, останній, п’ятнадцятий вдалий кидок з маківки голови давав право переставити свою паличку в “мед”. Гра закінчувалась тоді, коли всі, крім одного гравця, перебиралися в “мед”. Останній, паличка якого знаходилась між “гімном” та “медом” і був тим, хто програв гру.
Починалася друга, найцікавіша, стадія гри: покарання того, хто програв.. Для покарання застосовувались так звані “гусячі патрони”.
Гуси, що у великій кількості паслися на Острозі, час від часу опорожнювали свій шлунок прямо на траву екскрементами у вигляді вологих циліндричних паличок діаметром від шести до восьми міліметрів (залежно від розміру гуски) зеленкувато-сірого кольору. Ці екскременти швидко висихали на літньому сонці і перетворювались на сухі й легенькі пористі палички, які за формою і розміром якраз і нагадували патрони.
Той, хто програв, повинен був широко відкрити рота, а інші гравці брали на лузі сухий “гусячий патрон “ і намагались закинути його у рот. Невдасі дозволялося взяти свого ножика за ручку і махати лезом перед відкритим ротом зліва направо, в надії відбити “гусячий патрон” вбік. Першим кидав “патрон” той, хто першим перебрався в “мед”, за ним другий і так далі. Кількість патронів дорівнювала кількості ямок, які не зміг пройти переможений на шляху до “меду”. Іноді це був тільки один патрон, а іноді й всі чотирнадцять. Виручало тільки те, що попасти в невеликий отвір рота навіть зблизька було нелегко і гравці часто промахувались на радість переможеному.
Моя гра в цей день, скажу відверто, була невдалою. Ніж ніяк не хотів правильно перевертатися й застрягати вістрям у землі і я топтався весь час біля “гімна”, тоді як інші хлопці хвацько встромляли свої ножики в землю і з ліктя, і з плеча, не кажучи вже про пальці. Коротше кажучи, я застряг на шостій ямці, коли всі вже закінчили й благополучно ”їли мед”. Для мене настав час розплати.
Лідером серед гурту був п’ятнадцятирічний Стах, який першим закінчив гру. Своїм ножиком він володів майстерно. Стах злорадно потер рука об руку, найшов на траві великого “гусячого патрона” й сказав, звертаючись до мене:
– Ну, давай, відкривай рота.
Завмираючи від страху й огиди, я відкрив рота й почав швидко-швидко махати перед ротом своїм кухонним ножем. ”Добре, що лезо широке, може й відіб’ю”,– подумав я.
– Ширше, ширше відкривай, – радісно реготав Стах, вибираючи момент для кидка.
Він навмисно тягнув час, явно насолоджуючись ситуацією. Перед самим своїм обличчям я бачив його руку, яка тримала “гусячий патрон” й повільно похитувалась взад-вперед. Нарешті Стах різким рухом кинув “гусячий патрон”. Який же він був розчарований, коли “патрон” вдарився об мою нижню губу, відскочив убік і впав на землю. Я закрив рота і полегшено видихнув повітря.
– У-у-у!, – розчаровано зітхнула ватага.
– Мазило!, – сказав Колька, – відійди, тепер моя черга. І він підняв з трави “гусячий патрон”.
На це раз постріл був прицільним і як я не старався відбити його ножем, “гусячий патрон” влетів мені до рота й прилип до язика. Натовп вибухнув радісним. реготанням. Я відразу ж спробував виплюнути патрон, але він встиг намокнути від слини і розсипався у роті. Прийшлось мені довго спльовувати слину разом із гусячими екскрементами. Треба сказати, що воно не дуже й воняло і на смак було ніяким – так, ніби землі наївся.
Хлопці заходились від сміху, а я витер рота рукавом і приготувався до подальшої екзекуції. Мені таки щастило , бо решта патронів до рота не попали ( або я відбивав, або хлопці промахувались). Натовп був трохи розчарований.
Ми вже почали готуватися до нової гри, коли я раптом згадав про те, що я сьогодні вперше пасу корову. Швиденько підхопившись, я оглянув Остріг і в мені все затремтіло від поганого передчуття – нашої Чудлі ніде не було видно.
–Ой , а де моя корова? – злякано сказав я, ніби звертаючись до всіх і ні до кого конкретно.
Стах обвів досвідченим оком весь Остріг і недбало процідив:
– Та вона до лісу втекла. Пішла он туди, по Бриковій долині і до лісу. Я ту Чудлю добре знаю, скільки вже разів її звідти завертали. Треба було дивитись. А тепер – шука-ай вітру в полі, – і він майстерно плюнув метрів на три, цикнувши слиною крізь щілину в передніх зубах.
Я скривився й почав схлипувати.
–Та не реви., – трусонув мене за плече Колька, – бігом біжи на Брикову, може вона ще там, за отим горбом.
Схопивши свого бучка я швидко побіг до Брикової долини.
Я біг, а в мені щось тремтіло всередині і в голові вибухали обривки думок: “Ой, що ж воно буде... Ой, пропас корову... “ .
За першим горбом корови не було. Я біг далі по Бриковій долині і мій відчай посилювався з кожною хвилиною. Брикова долина звивалась вужем поміж пагорбами і за кожним поворотом я очікував побачити свою корову, але її не було. “Може вона зовсім не сюди пішла”, – мучився сумнівами, – “що буде, коли я її сьогодні не знайду?”.
Я біг досить довго і нарешті побачив край лісу. На узліссі корови не було.
Що робити далі? Я трохи посидів на траві, щоб віддихатись після довгого бігу, подумав і вирішив шукати корову в лісі. Я собі навіть не уявляв, як я можу з’явитись додому без корови.
Ліс зустрів мене напівтемрявою і тишею, шум вітру чувся тільки десь у верхівках високих дерев, що повільно розхитувались в різні боки. Лісові стежки розходилися в різних напрямках і я вирішив далеко в ліс не заходити, а триматись поблизу узлісся і просуватись в напрямку іншої долини, яка називалась Дубинка. Але поступово я забув про свій намір і простував все далі углиб лісу, уважно вдивляючись у лісові хащі. Раптом зліва від стежки я почув якийсь рух і тріск сухого бадилля під чиїмись ногами. Мені стало трохи страшно. Я ніколи один не ходив до лісу, завжди з хлопцями або дорослими. Згадались розповіді про зустрічі з дикими кабанами, у яких з рила стирчали страшні ікла і таке інше. Але я переборов страх і пішов на шум, голосно вигукуючи:
– Ми-и-и-нька, ми-и-и-нька, м-и-и-нька!
Шум попереду зник і скоро я вийшов на осяяну сонцем поляну, порослу високою травою і лісовими квітами. Я завмер – на іншому кінці поляни стояла і сторожко ворушила вухами косуля. Довга мордочка з чорними тернинами очей була повернута до мене. Косуля здригнулась на тонких струнких ногах, ніби збираючись чкурнути в ліс, але потім знов завмерла, уважно дивлячись на мене. Її ніздрі ритмічно розширювались і звужувались, очевидно вона принюхувалась, чи не йде з мого боку якась небезпека. Я ворухнувся і косуля красиво, з місця, стрибнула в лісову хащу, почувся тріск і все стихло, ніби й нічого не було.
Деякий час я стояв, зачарований побаченою красою, а тоді згадав, що в мене втекла корова і що треба триматись ближче до узлісся і пішов назад. Стежки, з якої недавно звернув у ліс, я не знайшов і довго брів навмання. Поступово відчай знову охопив мою душу і я почав згадувати, з якого боку було сонце, коли стояв на узліссі. Виходило, що за спиною, тоді треба йти прямо на сонце. Я забув, що сонце теж рухається по небу і довго йшов на сонце, перетинаючи якійсь стежки і навіть цілі лісові дороги. Нарешті я помітив, що сонце сідає все нижче і скоро настануть сутінки. І коли відчай в моїй душі досяг свого апогею, раптом до моїх вух долинув якийсь далекий людський голос. Я прислухався і почув, що ніби-то хтось далеко вигукує моє ім’я. Радість хвилею накрила мою свідомість.
– Я тут, ту-у-ут!!, – щосили заволав я і побіг навпростець на той рятівний голос.
Через деякий час я вибіг на широку лісову дорогу і побачив свої батьків і ще сусіда, дядька Івана і ще когось , кого я навіть не розгледів, бо мати з плачем кинулась мені назустріч, підхопила мене на руки вкрила поцілунками:
–Слава богу, слава богу, знайшовся мій синочок! Го-о-споди, куди ж тебе понесло.
–Я.., я.., я коро-ову-у, – і я почав нестримно ридати.
–Та заспокойся ти, – батько підійшов і поклав мені на голову свою велику долоню, – корова давно вже вдома, вона сама прийшла на вечірню дійку.
Так закінчився важкий день мого дитинства. Увечері, лежачи в ліжку я згадав всі пригоди цього дня і відчув у роті противний смак “гусячих патронів”.