Любов – вона, незвична й прекрасна, вона полонить думки і в цілому світі існує тільки стукіт серця коханого. Тук-тук – і почався новий день; тук-тук - і заспівали пташки, зашумів вітерець, розквітли квіти; тук-тук – і твої очі світяться щастям, душа співає і весь світ ладен тобі підкоритися. Тук-тук – так легко поєднати навіки двох людей. Тук… і все. Любов згасла і разом з нею замовкло все навкруги. Тиша. Ніч. І чутно, як падають на асфальт важкі краплі дощу ( а може сльози? ), виє вітер ( чи душа? ) та кричать, вмираючи, метелики ( вони ж бо живуть один день ). Їх крик відлунює у вухах та звучить в унісон з криком твоєї душі, роз'ятрює рани серця і болить, болить, болить…
Кажуть, час найкращий лікар. Але, як можна вилікувати погляд, обійми, поцілунок? Як можна замінити стукіт серця коханого цоканням годинника? Тік-так – і тиша навколо; тік-так – і нічого не відбувається; тік-так, кап-кап – це стікає кров'ю ранене серце.
А, може, так болить від усвідомлення безпорадності, від того, що розумієш, що більше ніколи не почуєш оцього "тук-тук" і від того, що однієї любові не вистачає на двох?
Кажуть, сльози лікують, змивають біль. Брехня! Сіль має здатність роз'ятрювати рани. А сльози солені…
І ти чекаєш… Чого? Невідомо. Може, дзвінка? А може ночі, щоб заснути, забутися, а вранці зрозуміти, що це був страшний сон. Лише сон…
Тік-так – ранок. Але нічого не змінилося.
Тік-так – цокає годинник, б'ється серце, але його ударів не чутно, вони залишилися десь там, далеко, у вчорашньому дні, де шумів вітерець, співали пташки і квітли квіти, де було оте рідне і миліше за все на світі - "тук-тук".
Цікаво, коли зупиняється час, годинники теж перестають йти? Який зміст годиннику цокати, якщо часу немає? Який зміст битися серцю, якщо любов вмерла?
Тук… тік-так. Тук… тік-так, тік-так. Тук... тік-так, тік-так, тік-так. Ту……… Тік-так, тік-так, тік-так, тік-так.

Колись в дитинстві дуже часто на прилавках магазинів бачила таку жувальну гумку «LOVE IS». Це було досить цікаво – великі рожеві бульбашки, які лопаються і потім так весело чистити лице від цієї липкої тягучої маси…
Пройшло декілька років і починаєш розуміти, що те, що було весело у дитячому віці зовсім не викликає сміху тепер… Хоча LOVE дійсно схожа на свою тезку-жуйку. Той самий рожевий колір і такі ж великі бульбашки, які лопають деколи навіть без видимої причини. От тільки чомусь їх стало важче відчищати… і ніби і все добре, ось уже майже з’явилась нова бульбашка, але на щоках все ще є слід попередньої – липкий і солодкий (чи вже гіркий – хто його зна…)
Історія повторюється і від того, що змінились дійові особи суть не змінюється. Певно просто кожен має свою жувальну гумку ( LOVE IS) і смак у неї завжди той самий – солодкий, гіркий, солений від сліз, гострий, пекучий, прісний, приторний – у кожного свій. Але, по великому рахунку, ти сама його обираєш, коли тикаєш пальцем в магазині чи кіоску – дайте «оце».
Не знаю чого в LOVE більше – болі чи радості, напевно це залежить від того, хто на що заслуговує… або просто від збігу обставин, деколи такого безглуздого і банального, що аж вити хочеться… І ще від вміння слухати, чути, поступатися своїми інтересами заради когось і розуміння того, що не всі люди є однаковими, а щастя – це коли бачиш іскру радості в очах, в які дивишся. Якщо б всі жили за такими простими правилами, то напевно на вулицях було б набагато більше щасливих людей, які б змогли дарувати радість і посмішку оточуючим… Але коли ти йдеш і з усієї сили намагаєшся віддерти зі щік оту липку масу, що колись була бульбашкою, а вона тримається і ніяк не хоче відірватись, а відпадає кусками, разом з твоєю шкірою, частинкою тебе, то зовсім не хочеться посміхнутись. Кров тече по щоках, але ти не відчуваєш болі, та й сама кров не в змозі відчистити оту липучість… Хочеться плакати і кричати – беззвучно, щоб ніхто не почув, але на повну силу твоїх легенів…
Чому лопаються бульбашки? Від дотику, від необережного слова, від невдалого руху (вчинку), та деколи просто тому, що ми забуваємо, що будь-яка булька рано чи пізно лопне, якщо не припинити наповнювати її повітрям. От так і LOVE –те, без чого вона не здатна існувати (розуміння, довіра і т д ),
що дає їй силу, коли цього стає забагато (а таке дійсно можливо?) лопає цю бульбашку…
От така от проста ситуація – дуйте бульбашки, але добре слідкуйте за тим, щоб вони не залишились на вашій шкірі…

Вона стояла і дивилася у вікно. За склом була осінь. Жовте листя повільно кружляло в повітрі, опадаючи на землю. Вітер хитав дерева… Неначе гігантські гойдалки вони схилялися вправо-вліво, заколисуючи птахів. Вправо-вліво… Усе життя – як гойдалка. І після найкрутіших злетів провалюєшся у глибокі прірви. А потім знову вгору…
Та одного разу ланцюги, що тримають гойдалку, обриваються…
Ось так обірвалася і її гойдалка. А скільки всього хорошого було… Друзі, коханий, робота… Було. .. І все зникло в одну мить, разом із страшним діагнозом.
Гойдалка, яка ще вчора тримала її на вершині, давала перевагу над іншими, тепер кинула у прірву і дороги назад немає…
СНІД – таке коротке слово, а як багато може означати. Для людей – це тавро, яке не можна змити нічим. Вона стала стервом, яке гуляє направо й наліво і немає ніякої різниці, що інфекцію занесли при переливанні крові у лікарні. Стерво і все…
СНІД – цього ніхто ніколи не зрозуміє і не прийме. Ніхто й ніколи… Які страшні слова, та саме вони тепер стануть її вірними супутниками. І ось вона довіку приречена на самотність. Хоча… Скільки там того віку залишилось?
Вона закрила очі і життя, мов плівка кінофільму, перекрутилось назад. Ось вона йде зі своїм хлопцем, майже чоловіком. Все навколо лише для них. Він клянеться, що ніщо в світі не здатне їх розлучити. Ніщо, крім одного короткого слова. Як важко було сказати, але вона мужня. “Ти знаєш, в мене СНІД”… Все подальше згадувалось, мов крізь туман. Якісь пусті слова, щось на тему, що він хоче здорових дітей. Даремні запевнення, що все буде добре. Якісь вибачення… Та хіба це все вже має якийсь сенс? Ще однієї важливої людини не стало в житті… Зник ще один камінчик з його фундаменту…
А що залишилось? Вже відвернулись друзі, які почувши про страшний вирок просто стали всі страшенно зайняті. Колеги по роботі влаштували бойкот, так що в кінцевому результаті довелось звільнитись самій… Може й даремно вона всім розповіла, але жити в брехні – не для неї. Знати, що самою своєю присутністю вона наражає оточуючих на небезпеку – це було вище її сил. Краще вже залишитись одній…
От так в один момент і розлетівся, здавалося б, міцний фундамент, на побудову якого пішов не один рік…
І зараз, стоячи на руїнах життя, вона чітко розуміла дві речі. По-перше, наскільки химерним та аморфним було все, що її оточувало. Брехливі люди, фальшиві емоції, несправжні почуття, заздрісні посмішки – все з’єднувалося в одне замкнуте коло. Як легко зруйнувати те, що лише здавалось справжнім…
І друге: вона не може і не хоче починати все з початку. А навіщо? Кому вона зараз потрібна зі своєю проблемою? Та нікому. І навіть жодному з мільйонів тих людей, які мають ту саму проблему. Можливо, якби вони об’єднались, спробували допомогти один одному, але ніхто не хоче зробити першим крок назустріч…
Вона простягнула руку і відчинила вікно. Ноги самі винесли на підвіконня. Тринадцятий поверх. Хм… Ніколи не звертала увагу на те, що живе на такому “магічному” поверсі. А може воно й на краще? Так, щоб гарантовано потрапити туди, де нема лицемірства. Де всі в очі кажуть, що думають, хоч ні слова хорошого в тому немає…
Глянула вниз. Високо. Високо і страшно. А жити ще більше страшно. Раптовий порив вітру похитнув, ледве встигла зловитись за раму. “А виявляється, я все ще чіпляюсь за життя. А втім, якщо добре подумати, то кого засмутить моя смерть? Та нікого… Батьків вже немає, а решті й байдуже. Тільки от ховати будуть у закритій труні. А чи не все-одно?...”
Погляд знову впав на вікно. Скло… Вени… Ванна… Кажуть, що коли ріжеш вени, то вся кров виходить з тіла і обличчя стає таким білим, аристократичним.
А в принципі, яка різниця? Вона останній раз оглянула кімнату, затрималась на своїй фотографії з минулого дня народження. Весела… Щаслива… Аж не віриться, що це було пів року тому.
…Міцно замружила очі і зробила крок вперед. Серце підскочило десь під горло, а вже наступної миті все стало тихо і спокійно. І вже не було страшного діагнозу, а якщо й був, то це не мало ніякого значення. І вона була вільна. Дійсно вільна. Від емоцій, страхів, переживань, почуттів. І єдина думка, яка повторювалась, мов запис на касеті “А Смерть прекрасна. Навіщо було так довго зволікати?...”

Все у світі має свої барви: і люди, і відносини, і почуття… Головне – це вміти побачити те внутрішнє сяйво, яке вдихає життя і кольори у все на світі. Вправний митець лише за допомогою кольорів може передати найскладнішу гаму людських відносин і почуттів.
Очі людини, яка щаслива, світяться золотими і жовтими барвами; очі нещасливої людини втрачають блиск і дивляться на світ темно-болотним кольором. Саме тому щасливі люди не помічають всього неприємного для них – золото засліплює; і саме тому так легко «втонути» у співчутті нещасній людині – болото засмоктує.
Добра людина, яка хоче всім лише хорошого, світиться з середини ніжно-рожевим світлом, яке здатне зігріти все навкруги і розтопити лід у найжорстокіших серцях. Людина, яка не бачить нікого, крім себе, носить темно-синій ореол – колір вічної мерзлоти, помножений на темно-сіру черствість душі.
Колір дружби – світло-блакитний, як весняне небо, на якому немає жодної хмаринки і в якому літає сніжно-білий голуб.
Колір ніжності – зелений, колір дерев і кущів навесні, колір оновлення, колір молодих пагінців і бруньок, які тільки з’явилися на світ і такі беззахисні, що хочеться огородити їх від всього світу…
Людина, яка ревнує, поєднує в собі цілу гаму кольорів, причому у кожного індивіда вони є у різній пропорції: фіолетовий колір недовіри, малиновий колір почуття власності, гірчичний колір образи і червоний колір кохання.
Серце людини, яка ненавидить, вкрито чорним шаром злоби, який не пропускає нічого в середину, а все, що виходить з серця, проходячи через цей шар, також забарвлюється в чорний колір.
Колір заздрості – це колір іржі, яка повільно, але впевнено руйнує людину з середини, з’їдає все хороше, примножує все погане.
І найприємнішим є яскраво-багряний, червоногарячий, густий, блискучий колір серця людини, що кохає. Цей колір задаровує і притягує до себе, він світиться таким яскравим світлом, що слабкі люди мружаться, щоб не осліпнути. Цей колір випромінює тепло і надію, але водночас він співпадає з кольором крові, крові тих, хто не зміг прийняти кохання таким, яким воно є, захотів щось змінити і обпікся. Червоний колір застерігає нас – дорога складна, але гра варта ставки, бо ставка – біль від рани, а гра – саме життя. Той, хто програв, буде заліковувати рани, а переможець приречений на вічне щастя…
А ти готовий до гри?!...

Кожен день, коли я прокидаюсь від того, що мене пестить промінчик сонця, до мене приходиш Ти. Ти приходиш до мене і ввечері, з першою зіркою, і осінню з першим опалим листочком, і зимою з першим снігом, навіть весною і літом – Ти з’являєшся разом з розквітлими квітами і перелітними птахами. Ти зі мною всюди і Тебе нема….
Ти не такий як інші, Ти далекий від мого ідеалу і у натовпі я б ніколи не подивилась на Тебе. Ти потрапив у моє серце випадково, залишив там глибокий слід і пішов, не залишивши нічого, крім гіркого присмаку втраченого щастя…
В Тобі поєдналися тепло сонця і холод морозів, лагідність весняного вітру і безжальність буревію, в Тобі всі демони пекла і Ти посланець раю, з Тобою відчуваєш блаженство, але ніколи не знаєш, коли отримаєш ляпаса. Ти складаєшся з протилежностей і ми з Тобою теж протилежності, може саме тому нас так притягує невідома сила, так сильно б’ється серце і Ти так жадібно шукав мої губи. Може….
Ти став сенсом мого життя, але з Твоїм останнім «Прощай…» в моєму житті нічого не змінилось. Тепер я живу, щоб бачити Тебе у перших промінчиках сонця, у перших зірках, у опалому листі, адже ти повернешся, обов’язково повернешся з перелітними птахами чи з першими весняними струмочками і ми знову будемо разом… Назавжди…

Вечоріє. Ще хвилину тому таке яскраво-голубе небо вкривається криваво-багряними та світло-рожевими бліками – буде дощ. Але зараз я насолоджуюсь останніми промінцями сонця, які пестять мої щоки. Їхній дотик нагадує дотик маминих рук – такий самий ніжний, теплий, він дарує впевненість у собі і віру в завтрашній день, віру в себе. Землю густою ватою оповивають сутінки. Душно. Повітря густе і як павутина обліплює все твоє тіло: губи, руки, шию, волосся.
Аж ось темне, вже нічне небо, немов стріла, прорізає блискавиця – і на землю впали перші важкі краплі дощу. Це не звичайний дощ. Він несміливий і водночас впевнений у собі, він вибачається за своє зухвальство, але і надалі є зухвалим, він любить тебе і хоче, щоб і ти любила його. Краплі дощу, відриваючись від хмари летять вниз, падають на тебе і стікають… Кожна капля тече по волоссю, стікає по обличчю, шиї, грудях. Вона повторює всі контури твого тіла, всі його випуклості і впадини. Ти вся знаходишся у владі дощу. Тобі передаються його емоції, страхи, переживання. Страх випаруватися, зникнути з лиця Землі і не залишити по собі навіть згадки; любов до квітів і трав, яким він дарує життя; і головне – співчуття до людей, які прив'язані до землі, які ніколи не були на небі з тим, щоб залишити його і повернутись знову. Вони ніколи не будуть знати, як це – летіти у безодню, як летить він, дощ, і відчувати у собі силу вирватись з цієї безодні. Вони ніколи не будуть знати, як це – спалахнути і згоріти, як згорають його друзі –зірки, але перш ніж перетворитись на попіл, відчути, що все недаремно, що ти залишив хай маленький, але слід, тобою захоплювались мільйони. Вони всього цього ніколи не будуть знати. Тож нехай насолоджуються тим, що уявляють себе гігантами у макросвіті, навіть не знаючи, що вони – найменша пісчинка…
… Дощ закінчився. І закінчилася вся його магія. Я знову стояла одна, мокра з голови до ніг, і дивилася на темне небо, густо всипане зорями. І раптом одна зірвалася…