Любов – вона, незвична й прекрасна, вона полонить думки і в цілому світі існує тільки стукіт серця коханого. Тук-тук – і почався новий день; тук-тук - і заспівали пташки, зашумів вітерець, розквітли квіти; тук-тук – і твої очі світяться щастям, душа співає і весь світ ладен тобі підкоритися. Тук-тук – так легко поєднати навіки двох людей. Тук… і все. Любов згасла і разом з нею замовкло все навкруги. Тиша. Ніч. І чутно, як падають на асфальт важкі краплі дощу ( а може сльози? ), виє вітер ( чи душа? ) та кричать, вмираючи, метелики ( вони ж бо живуть один день ). Їх крик відлунює у вухах та звучить в унісон з криком твоєї душі, роз'ятрює рани серця і болить, болить, болить…
Кажуть, час найкращий лікар. Але, як можна вилікувати погляд, обійми, поцілунок? Як можна замінити стукіт серця коханого цоканням годинника? Тік-так – і тиша навколо; тік-так – і нічого не відбувається; тік-так, кап-кап – це стікає кров'ю ранене серце.
А, може, так болить від усвідомлення безпорадності, від того, що розумієш, що більше ніколи не почуєш оцього "тук-тук" і від того, що однієї любові не вистачає на двох?
Кажуть, сльози лікують, змивають біль. Брехня! Сіль має здатність роз'ятрювати рани. А сльози солені…
І ти чекаєш… Чого? Невідомо. Може, дзвінка? А може ночі, щоб заснути, забутися, а вранці зрозуміти, що це був страшний сон. Лише сон…
Тік-так – ранок. Але нічого не змінилося.
Тік-так – цокає годинник, б'ється серце, але його ударів не чутно, вони залишилися десь там, далеко, у вчорашньому дні, де шумів вітерець, співали пташки і квітли квіти, де було оте рідне і миліше за все на світі - "тук-тук".
Цікаво, коли зупиняється час, годинники теж перестають йти? Який зміст годиннику цокати, якщо часу немає? Який зміст битися серцю, якщо любов вмерла?
Тук… тік-так. Тук… тік-так, тік-так. Тук... тік-так, тік-так, тік-так. Ту……… Тік-так, тік-так, тік-так, тік-так.